Чаю?
Пітер одягнув костюм, який був вишуканим. Класичний червоний і синій який був темніший ніж в оригіналі, емблема павука була гостріша, чорні лінії павутини на костюмі були ширші темніші. Але йому не було діла до костюму, все про шо він дбав був мішок наповнений руками його товаришів. Він не дбав про його особистість того змінив маску на нову не переймаючись. Це було на автоматі в голові хлопця були лише ті зображення, лише ті два чортових фото. Картинка була перед очима коли він гойдався містом поки Бетмен показував йому дорогу. Його терпіння було на межі, його дратувала кожна секунда яку потрібно було чекати.
Перед тим як спуститися до провулок в якому він прокинувся та в якому знайшли мішок, вони зупинилися на даху будівлі поруч. Там був хлопець в жовтому костюмі, Сигнал як зрозумів Пітер миттю пізніше. Він блокував спуск до низу, інші також.
-Пропустіть мене. Негайно –прогарчав він. Злоба сочилася крізь його голос.
-Ні, тобі потрібно заспокоїтися.
-Я спокійний.
-Ні, вибач але ти зараз не в тому стані.
Гучно вилаявшись, він глибоко вдихнув почавши робити дихальні вправи. Він знав що не в тому емоційному стані щоб впоратися з цим. Відновивши самоконтроль, хлопець відклав емоції, натягнув холодну маску.
-Я вже в порядку –промовив холодним як лід голосом.
-Ні ти не в порядку.
Червоний Робін схопив його за плече, але його руку з різкою силою відкинув Пітер.
-Я знаю, що ви не вірите мені, але я справді в порядку. Це не перший випадок коли мої близькі постраждали. Ви думаєте що за роки роботи це перший раз коли якийсь психопат робить подібне лайно? Ні. Я був лідером команди героїв протягом майже чотирьох років. Я був з обох сторін цієї ситуації.
Червоний Робін відсахнувся від різкості слів хлопця.
-Добре, але хлопче ми тут і тобі не треба це робити.
-Ні. Зі всією повагою, але це мій обов’язок.
Він спустився в низ провулку відразу за ним йшли інші. Оглянувши провулок він помітив мішок. Пітер підійшов до нього оглянувши калюжу крові, яка більша ніж на фото. Заглянувши всередину він не зміг дихати. В реальності все виглядало ще гірше. Ледве стримавши приступ нудоти, хлопець почав оглядати вміст мішку та околиці більш уважно.
Пітер знав коли треба діяти професійно, він знав що емоції зараз зашкодять. Його обов’язком було не допустити цього а зараз врятувати своїх друзів, якщо ще є кого рятувати. Він не мав часу шкодувати себе та почуватися погано.
-Схоже вони тут не довго, калюжа крові все ще збільшується, і руки, вони… Також це місце де я отямився, тож цей псих відправив мені повідомлення знаючи що я живий.
-Сигнал щось ще було?
-Так, записка.
-Дай її мені.
Сигнал послухався наказу, передавши Пітеру, стікер схожий на тей яким він користується щоб залишати повідомлення поліції коли не має часу зробити це особисто. Напис був нанесений коричнево-червоною темною сумішшю. Попри металічний запах який стояв в повітрі від мішка Пітер міг сказати що це кров. Акуратним почерком було написано
Любий Людина-Павук або радше Пітер?
Твої друзі в мене, і ти нічого з цим не зробиш.
Ти чудово руйнуєш чужі плани,
тому я зруйную зруйнував твоє життя.
До того часу як ти зможеш повернутися, всі твої рідні помруть.
Та я азартна людина, тож в тебе є шанс встигнути.
Твій недруг Морс Сідерум(Mors siderum)
-СУКА!
Вилаявшись Пітер зім’яв і жбурнув записку, в стіну. Видихнувши він поклав пальці на перенісся намагаючись подумати.
-Бетмен, якщо ми не зможемо знайти науковий спосіб повернутися до ночі я хочу щоб ти викликав своїх магічних спеціалістів сюди.
-Людино-Павук. Я розумію що твої друзі постраждали але ти не в тому місці щоб наказувати.
-Вони не просто постраждали, вони….
Він не продовжив речення. Стиснувши щелепу, Пітер пішов до папірця що жбурнув та підняв його. Глянувши в сторону Бетмена, він кинув його йому в руки.
-Читай і скажи, що нам не треба поспішити.
Лице чоловіка спохмурніло коли він прочитав записку.
-Ви розумієте що в небезпеці не тільки мої товариші, в небезпеці моя тітка. В небезпеці цивільні, невинні люди.
-Червоний Робін, проскануй місцевість на аномалії.
-Так.
Поки решта займалася своїми завданнями Пітер дивився на потерту цегляну стіну. В його голові не вирували думки, він не відчував ненависті, смутку. Він дивився в стіну порожнім поглядом. Якби його розум можна було описати як океан то хвилину тому там був бушував шторм емоцій, а зараз? А зараз це була тиха поверхня без найменшої хвилі, з чимось сумним, злим, огидним і темним на дні.
Пізніше єдине що він пам’ятатиме з тієї ночі це мішок з руками його друзів, вир емоцій та брудна цегляна стіна.
Не пам’ятаючи як він повернувся в печеру він послідував за Червоним Робіном до роздягальні. Хлопець щось говорив, але Пітер його не чув. Все що він чув це слова які сказав Морс при їх першій зустрічі.
«Привіт малий, давно не бачилися. Та ти не змінився. Досі лізеш в чужі справи.»
Це було так фамільярно ніби старий друг тітоньки Мей, але від його голосу кров холола в жилах. Він його знав, а Пітер мав знати його судячи по розмові. Але він не знав…
-Гей!
Пітер відсахнувся від руки на своєму плечі.
-Ти чуєш мене?
Він звучав дійсно схвильованим через його стан. Хлопець відірвав свій погляд від точки в просторі, та підняв очі на Червоного Робіна.
-Так, вибач. Просто це..
-Це багато, я розумію.
Червоний Робін посміхнувся, його риси обличчя пом’якшали в розумінні. Очі мали в собі доброту, попри холодну блакить яка їх забарвлювала. Дійсно чаруючий колір. Стоп. Стоп, він без маски. Це було зненацька, невелика паніка охопила його голову, викинувши темні думки в сторону.
-Еее твоя маска?
-О, я як раз про це говорив, я довіряю тобі.
-Дякую.
-Тім.
-Так, дякую Тім.
Повернувши свій погляд до тієї самої точки в просторі, яка як виявилося була маскою в його руках. Коли він її зняв? Він продовжив знімати костюм. Його охопило відчуття липкості, м’язи в плечах та спині боліли. Голова ніби розривалася. Здерши з себе решту костюму який неприємно оточував його тіло, він пішов душ. З моменту як він побачив фотографію пройшло близько півтори години, а по відчуттях ніби ціла вічність і одночасно лише мить.
Вийшовши з душу який не допоміг, змити пустоту що росла в грудях хлопця, він на автоматі підійшов до місця де раніше залишив свій костюм. Костюму не було, але був звичайний одяг та Альфред.
-Альфред, де костюм?
-Майстер Бетмен забрав його. Він досі не завершений, тому він його забрав щоб доробити.
-Мм.
-Людино-Павук, не робіть дурниць.
Піднявши болісний погляд Пітер видавив з себе криву посмішку.
-Я вже достатньо їх наробив –він не зовсім вдало приховав пустоту в його голосі- і називай мене Пітер.
-Звісно, Пітере. Не хочеш випити зі мною чаю?
-Дякую, та я б хотів побути сам.
-Я бачив достатньо молодих людей як ти, щоб знати що це не найкраще рішення. Я наполягаю.
-Альфреде це моя провина. Він напав на нас через мене.
Пітер поклав руки на плечі чоловіка дивлячись прямо в його очі.
-Я не думаю що це правда Пітере.
Його погляд зустріли добрі сірі очі, під зморшками яких можна було побачити розуміння. Від цього хлопцеві стало гірко, це ніби доброта тітки Мей та розуміння Ніка Ф’юрі.
-Ні це моя провина. Він прийшов по мене, а через це мої друзі –він важко дихав, сльози погрожували впасти з очей- вони. Вони залишилися каліками, якщо досі живі.
На останніх слова його голос зламався. Альфред не вагаючись обійняв Пітера. Щойно опинившись в теплих обіймах іншої людини, сльози потекли по обличчю хлопця. І так вони стояли, в тиші за виключенням схлипувань які вже не стримував Павук.
Не знаючи скільки часу минуло Пітер трохи заспокоївся коли почув спокійний британський голос.
-Пітер, це не ти покалічив їх, це не ти тей хто зробив це. Це не твоя провина.
-Але, але вони постраждали через мене.
Він підняв лице від мокрої сорочки чоловіка в яку плакав, очі досі наповнені сльозами, що хотіли впасти. Чоловік лише м’яко посміхнувся.
-Не ти взяв до рук тей інструмент щоб зробив це. Не ти обрав потрапити сюди. Не ти вирішив що їх життя лише гра.
Пітер знову заплакав втиснувшись лицем в сорочку Альфреда, його руки стиснули піджак чоловіка, хапаючись за нього ніби якщо відпустить тей піде. Він плакав, Альфред був правий і у глибині душі він це знав, але він не міг пробачити собі що допустив це.
-Як ти дивишся на чашку чаю в моїй компанії?
-Я б не відмовився –тихо відповів Пітер, його голос слабкий а голова важка.
На цій ноті він мав би відпустити чоловіка, щоб тей міг піти, але думка про продовження цього комфорту була занадто хорошою.
-Дякую –майже шепотом сказав він.
-Немає за що, Пітере.
Вони постояли так аж доки Пітер не знайшов в собі сили порушити обійми. Хлопець думав що чоловік піде відразу, але він залишися.
-Я почекаю тебе біля дверей.
-Так, дякую.
Взявшись за одяг що йому лишили він зрозумів що вони залишили йому маску. Не довго думаючи, не те що він чітко міг, хлопець одягнув спортивні штани та кофту що йому дали та поклав маску в кишеню. Зараз це просто вже немає сенсу.
Вийшовши до дворецького він вже не так вимушено посміхнувся та пішов за ним нагору, помічаючи погляди кажанів. Альфред провів його на кухню. Чоловік поставив чайник та заговорив вперше за цей час.
-Тож скільки тобі років?
-Мені 18.
-Чудовий вік. До якого коледжу ти плануєш вступити?
Пітер не знав чому вони завели таку буденну розмову, але був вдячний.
-Я ще не вирішив. З цією ситуацією –він обвів повітря руками- нічого не ясно. Я останній рік навчався в школі яку створив Щ.И.Т. і попри те що вона була для супер героїв, академічна частина не була легшою.
-Я вважаю що освіта важлива. І я радий що попри спеціалізацію цього закладу, ти отримав освіту.
-Так, але в мене відчуття що Нік просто знущався з нас.
Альфред посміхнувся та дістав з шафи різні види чаю промовивши собі під ніс «молоді люди». Він розвернувся демонструючи красиву колекцію майже недоторканих чаїв.
-Якому б чаю ти надав перевагу?
-Ммм я насправді не розбираюся в них, можна тей самий що й тобі. Я впевнений в тебе чудовий смак.
-Звісно, цукор?
-Так дві ложки.