Де я?
-ПІТЕР!
Пітер прокинувся, важко дихаючи. Озирнувшись він зрозумів, навколо його було незнайоме місто. Звуки, будівлі біля яких він отямився та навіть повітря, все було незнайомим, неправильним. Він намагався згадати, як він сюди потрапив, але останнє що він пам’ятав, це як він з загоном решти павуків бився прости чергового лиходія, але цього разу він був дивним, занадто дивним. Він згадав, як відкинув Скарлет павука в бік від якогось дивного променя, та сам потрапив під його дію.
*-Вочевидь цей промінь перемістив мене кудись. Але куди? Це не виглядає або звучить як Нью-Йорк.*
Уважно роззирнувшись, Пітер оглянув оточення та себе, з цього він виявив що: перше він в темному провулку з купою сміття навколо, друге на вулиці ніч але дуже голосно, але не так як вдома, тут шум насилля та жорстокості, Пітер почув як в сусідньому провулку хтось приймає наркотики та бійку трохи далі, його вивернуло від думки наскільки багато тут злочинності, але він не міг кинутися щось робити поки не зрозуміє де він і в якому стані, третє і останнє що помітив Пітер- це свої рани, він досі був в костюмі павука, але він в жахливому стані після бою. Ніби по команді, щойно хлопець побачив стан свого тіла воно почало боліти. З болю та видимих ран він дійшов висновку, скоріше за все що в нього зламано два ребра, тріщина на правій нозі, втрата крові з двох кульових ран одна з яких на лівій нозі, а інша в правому плечі, купа синців по всьому тілі, в нього розбита верхня губа та брова на обличчі теж купа синців, але він не знайшов навколо дзеркала щоб перевірити тай знімати маску було небезпечно, адже іншого одягу він не мав та знаходився в невідомому місці. Чуття павука тихо гуло відколи він прокинувся, воно не кричало про смертельну небезпеку, але повідомляло що тут небезпечно. Обдумавши свої можливі наступні кроки, він оглянув ще раз своє оточення і постояв ще трохи.
-Ахгр! До біса все це, мені потрібно оглянути це місце, я не можу тут стовбичити.
Саме тоді коли хлопець хотів вистрелити павутинням, він різко зупинився та вдарив себе долонею по обличчю.
-Ну що за ідіот!?
Він опустив свою руку щоб перевірити кількість рідини для павутиння, і як виявилося в нього її критично мало в картриджах, не вистачить навіть на один стрибок. Втомлено зітхнувши, Пітер потягнувся до запасних картриджів щоб перезарядити. Виявилося, що в нього є лиш одна пара картриджів, і він її зараз використовуватиме тому потрібно бути економним. Через цю потребу, павук піднявся на будівлю, біля якої стояв, старим способом тобто він покрокував по вертикальній поверхні цегляної будівлі.
Піднявшись на будівлю, він оглянув місто та попрямував до найвищої точки, яку міг побачити. Поки він прямував туди, він не міг не помітити що район з якого він вийшов був дуже кримінальним. Там він помітив поліцейського, що брав гроші у чоловіка, котрий щойно продавав наркотики, та зробив собі замітку, що поліцейським тут не варто довіряти. Його кульова рана на плечі відкрилася та кровила, поки він стрибав з павутинням з будівлі на булівлю, але він мав рухатися, немає часу зупинятися через дурний біль, він переживав і гірше.
Діставшись найвищої будівлі, на якій було написано Вейн-Інтерпайзерс, павук прийшов висновку що те куди його телепортували, було не просто жахливим місцем, а ще й повністю йому невідомим. Послухавши людей на шляху сюди, він довідався що назва міста Готем, з вигляду воно велике, тому те що Пітер про нього до цього не чув означає одну з трьох речей, або це місто в іншому всесвіті, або таке ж секретне як і Ваканда, або Пітер абсолютний ідіот в географії. Подумавши трохи про це Пітер схилився думати, що він в іншому вимірі в цілому не нова для хлопця річ, особливо враховуючи скільки подорожей по різних вимірах він зробив, та те що він, навіть, забрав до свого виміру одного з людей павуків.
Попри те що він нещодавно прокинувся втома від нещодавньої бійки все ще тримає його. Тому хлопець вирішив присісти на краю будівлі, та подумати про подальший план дій трохи пізніше, а поки він насолоджуватиметься краєвидом на похмуре місто. В його голові з’явився образ Сема, який знущався за те що він нічого не робить, але що міг зробити Пітер він поранений і втомлений, а це місто хоч і нагадує Нью-Йорк Павука Нуара, але ним не є, це не Нью-Йорк тому невідомо чи є тут Людина-Павук що допоможе, чи взагалі в цьому світі є Месники, або хоча б якісь герої. З такими думками Пітер дивився на новий краєвид.
Різко він відчув позаду себе чужу присутність. Відтоді як він покинув район в якому він отямився, та піднявся на будівлю його відчуття павука затихло, але зараз воно знову прокинулося і говорило йому, що ким би ця людина позаду не була, вона може завдати Пітеру великої шкоди, тому варто діяти обережно. Тривога була присутня в фоновому режимі, очевидно що ця особа могла нашкодити, але поки вирішила цього не робити. Хлопець зрозумів, що він в невигідному становищі, та те що він не зможе битися, і навіть втеча буде важкою. Тому він вирішив спробувати поговорити з невідомим до того, як він напав, незвичне для нього рішення, але ситуація вимагає.
-Геей! Привіт.
Павук розвернувся в сторону невідомого та помахав рукою, від чого тей різко зупинився, його чуття павука забриніло ще більше, хоча досі говорило лиш про можливість небезпеки. Вийшовши з тіні чоловік заговорив, низьким, грубим голосом, який дещо налякав Пітера.
-Хто ти, і що робиш в моєму місті?
Це було не запитання, це був наказ, сказаний без найменшого сліду емоцій, з холодом, від якого в Пітера захолола кров в жилах.
-Еем сер, тут така справа, я підозрюю що потрапив у міжвимірну подорож, до вашого міста. Я не впевнений в цьому, але з того що я вперше чую про це місто в якому ми зараз, і про фірму на будівлі якої ми стоїмо, і власне я також ніколи не чув про героя в костюмі.. ее кажана? Тож я підозрюю, що я в іншому всесвіті і мене переніс сюди чувак, з яким я бився перед цим. Він був капець дивним, типу він напав на нас сам і намагався вбити всіх окрім мене, але не боявся мені зашкодити і майже вбити.. Чому він вистрілив в Скарлета, та хотів перенести його сюди? Яка його мета?
-Хлопче.
-А вибачте, просто іноді я заговорююсь.
В уяві Пітера з’явився Ф’юрі, який лаяв його за те що він знову не слідкує за чим і скільки говорить. Відмахнувши думку про наставника, хлопець глянув на чоловіка, до якого він говорив. Він також помітив що відчуття небезпеки, від цього чоловіка майже зникло.
-Ви зможете мені допомогти? Еем сер …?
-Бетмен.
-Ви назвалися на честь кажанів, це так круто. Я названий на честь Павука бо маю його здібності. До речі дружній, сусідський Людина-Павук -Він простягнув руку щоб потиснути, яку було проігноровано. Ви маєте здібності кажан? Ви можете використовувати ехолокатори? А літати?
-Слідуй за мною.
Бетмен зістрибнув з даху та вистрілив з невідомого пістолету гаком, що зачепився за сусідню будівлю. Пітер зістрибнув за чоловіком, гойдаючись на павутині, але не забувши прокоментувати собі під ніс.
-Грубо.
Зрівнявши темп з чоловіком, хлопець помітив, як тей вивчає його. Він немало часу провів борючись та працюючи зі всякими вченими щоб зрозуміти, що його вивчали не лише як можливого ворога/товариша, а й як об’єкт. Хлопцю стало трохи гірко від думки що його хочуть вивчити як об’єкт, але думка про те що ця людина теж науковець потішила його. І допомогла відволіктись від наростаючого болю в плечі.
*-Треба буде не затягувати та витягти кулі. Ну і решту медичних речей які мені очевидно треба.*
-Ми прийшли. Тільки спробуй щось викинути і ти про це пошкодуєш.
Пітер ковтнув він знав що Бетмен виконає сказане. Придивившись до будівлі біля якої вони зупинилася, він прочитав напис на ній.
*-Ох це лікарня, чудово.*
Він видихнув з полегшенням, та прослідував всередину за Графом Дракулою, таку кличку дав йому Пітер в своїй голові, так не надто оригінально, але чуваку підходило!
Лікарня була невелика, скоріш за все безкоштовна, це добре Пітер точно не міг зараз сплатити лікарняний рахунок. Пройшовши далі Дракула завів його до кабінету, в якому сиділа жінка, і оглядала якось хлопця.
-Бетмене, тобі варто чекати своєї черги, як і всі тут –Вона навіть не підняла очі на нього.
-В мене трохи надзвичайна ситуація. Я сподіваюся ти мені пробачиш.
Він показав на Пітера, що досі стояв в дверях такий же безмовний, як і хлопець на кушетці.
-Я.. я піду!
Випалив вище згаданий хлопець, і вибіг з кабінету.
-Ти знову привів мені побитого молодика, і налякав мого пацієнта. -Втомлено сказала лікарка, яка схоже що вже звикла до такої поведінки.
-Хлопче сідай.
Пітер невпевнено пішов, та сів на кушетку, з якої щойно втік хлопець. Бетмен зачинив двері з середини, залишаючись спостерігати. Свого часу лікарка почала готувати інструменти для огляду, та щоб підлікувати Пітера, вона одягла рукавички, та звернулася до нього.
-Я лікар Леслі Томпкінс. Що з тобою взагалі сталося? –сказала вона оглядаючи Пітера з голови до ніг.
-Ха-ха, ну битва зі злочинцем, що випадково привела до невеликої подорожі сюди.
Він ніяково засміявся, поки Томпкінс почала оглядати його. Вирішивши зекономи лікарці час Пітер назвав почав перераховувати всі свої травми.
-Думаю що в мене зламано десь два ребра, можливо тріщина в правій нозі, і куля в лівій, та ще в правому плечі. .. Ну ще, купа синців.
Він вирішив змовчати, про можливу внутрішню кровотечу, але Лікарка та Бетмен і без цього дивилися на нього зі здивуванням.
-Але не переживайте, я швидко лікуюся, скоро синці зійдуть, а через декілька днів вилікуються і решта травм, все що мені потрібно лиш обробити їх зараз, щоб вони потім не інфікувалися.
Почав запевняти Пітер, активно махаючи руками, від чого його рана на плечі, ще сильніше за кровоточила.
-Де ти їх тільки знаходиш?
Запитала лікарка, глянувши на Бетмена. Пітер міг посперечатися, що це було лиш наполовину риторичне запитання.
-А ти не рухайся, в тебе і так кровотеча –Вона жбурнула на нього суворий погляд.
Він миттєво зупинився, щось йому підказувало, що її варто слухатися, навіть більше ніж Бетмена. Щойно він зупинився, його вразила її схожість з Тітонькою Мей. Він так хотів її побачити. Бо він не бачив її близько місяця, через розслідування про цього дивака, з яким вони билися, і тепер він тут в іншому всесвіті невідомо коли повернеться, і чи зможе. Пітер почав занурюватися в роздуми, як почув голосний, тривожний голос.
-Хлопче!
-Ой вибачте. Що ви казали?
-Тільки кликала тебе, скажи мені краще, ти мета? Він сказав мені -вона вказала на Бетмена що досі стояв біля дверей- що ти маєш здібності павука, але мені варто знати деталі перед тим, як тебе лікувати.
- Мета? Що? Типу як мутант? Ні, я не мутант, я отримав ці здібності коли мене вкусив радіоактивний павук.
-Зрозуміло. Поки ти був в своїй голові, я коротко оглянула тебе, кулі досі в середині, мені треба їх дістати. Але я не знаю, чи подіє на тебе знеболювальне.
-Воно не подіє. Витягайте так міс Томпкінс.
Вона підняла брову на твердження Пітера, але взялася до роботи. Спершу вона зайнялася кулею в плечі. Вона обрізала присохлу тканину костюму навколо рани, та обробила, від чого він трохи скривися обличчям, але маска приховувала всі його емоції, в іншому залишаючись нерухомо щоб не заважати. Нарешті взявши пінцет до рук, вона схилилася до рани, та уважно подивилася на неї.
-Хлопче ти впевнений? Куля досить глибоко, її важко буде дістати. В нас є знеболювальне яке подіє на мета, таких як ти тобі не варто перейматися.
Її обличчя було викривлене занепокоєнням, від чого Пітер відчув гіркоту в роті, але він проковтнув її. Як сильно б пані Томпкінс не нагадувала тітку Мей, це була не вона, але Пітер не міг змусити, і її хвилюватися.
-Непотрібно –хлопець м’яко посміхнувся хоча вона цього не бачила.
-Добре, я почну на рахунок три. Один... Два.. Три.
З кінцем відліку Пітер відчув, як холодний метал доторкнувся до його м’язів, та кулі. Це було боляче. Дуже. Хлопцю була потрібна вся його сила волі щоб не закричати. Розум Пітера затуманився від болю, але він не міг розслабитися зараз, попри те що цей Бетмен привів його сюди, та його зараз лікують, він не мав втрачати пильність ,а тим більше віддаватися болю. Зрозумівши що він стискає металеву кушетку, на якій сидів він відпустив метал який зім’яв. Натомість Пітер стиснув свої кулаки. Нігті впивалися в шкіру крізь костюм ,але біль в плечі був більшим. Через декілька хвилин на таці поруч з павуком була кривава куля, що майже пробила плече хлопця. Почувши звук металу об метал, Пітер видихнув, він не усвідомлював що весь цей час затримував подих, а зараз важко дихав.
-Я витягла кулю, але мені треба перев’язати твоє плече, не проти зняти костюм зі свого плеча?
-Не потрібно. Ви можете просто наклеїти пластир, чи щось таке?
-Пластир!? На кульове поранення?
-Так?
Доктор Томпкінс підняла свою брову, від чого у Пітера пішли мурашки по шкірі. Старші жінки, дійсно були страшні.
-Ти знімаєш костюм, або я це зроблю сама.
Секунда мовчання і за мить, Пітер стояв в кабінеті в одних боксерах з Капітаном Америкою, і в масці.
-О боже..
Панні Леслі дивилася на Пітера, з жалем та з відтінком заперечення. Спершу він не зрозумів чого вона на нього так дивиться а потім його вразило.
*-Ох точно, шрами…*
В його оточенні, всі мають шрами, багато з них серйозні і великі, деякі малі. В багатьох його друзів є шрами від смертельних поранень, які вони не мали б пережити, але все ж зробили це. Пітер часто забував, що це не нормально мати стільки шрамів. Але він сам має, чи не найменшу їх кількість, адже його лікувальний фактор дуже допомагає, більшість з його поранень зникало безслідно, але серйозні залишалися на його тілі навіки. Одночасно він був вдячний, що в нього залишається меншість шрамів, але іноді йому хотілося щоб вони повністю зникли з його тіла, або щоб в нього були всі шрами. Тож певно це було для нього ідеальним компромісом, але він ненавидів це.
Він глянув на лікарку очікувавши побачити звичну реакцію у вигляді жалю але замість цього він побачив смуток. Вона не шкодувала його за його вибір але їй ніби було сумно за те що він пройшов крізь це. Також з емоцій на її обличчі він прочитав не дуже прихований шок, він вважав що вона звикла до роботи з героями та шрамами, але схоже це не зовсім так.
- Ви тепер, можете перев’язати мене.
Після його слів пані Леслі, ніби вийшла з трансу, та почала перев’язувати його плече, але він помітив що Бетмен теж заворушився, схоже його теж здивував вигляд Пітера.
-Хлопче, як ти взагалі стоїш? Твоє тіло, воно все в синцях.
-А? синці? Я про них вже й забув.
Він вже вдруге ніяково засміявся, але швидко зупинився через біль у ребрах. Точно, як він міг забути що він буквально покритий червоно-синіми плямами. Але на свій захист він міг сказати, що біль від кульових поранень, майже повністю, забрав його увагу. Та те що він вже звик, мати все тіло в постійних синцях. Вона скептично на нього подивилася.
-Як ти міг забути про те що твоє тіло вкрите свіжими синцями? Не хочеш пояснити?
-Ееем ну, я звик? Це вже не так вже і погано.
Тяжко зітхнувши лікарка Леслі продовжила.
-Сідай на кушетку, я займусь твоєю ногою. Але, хлопче, тобі варто більше дбати про своє здоров’я.
-Ха-ха, так.
Поставивши стілець навпроти Пітера, вона сіла на нього та оглянула поранення яке знаходилося в його стегні. Після короткого огляду вона обробила рану від чого хлопець тихо зашипів. Взявши до рук інструмент вона підняла погляд до маски Пітера та запитала.
-Я витягатиму знову на рахунок три, це з тобою добре?
-Так цілком.
-Один… Два.. Три.
Холодний метал знову торкнувся поранення хлопця, від чого Пітер стиснув щелепу щоб утриматися від крику та нового пошкодження кушетки. Цього разу куля була не так глибоко в м’язах хлопця завдяки чому її усунення було швидшим, та не менш болючим. Звук металу що вдарився об тацю, дав хлопцю знак розслабитися, та знову продовжити дихати, щодо цієї частини йому варто б було зупинитися затримувати дихання, кожен раз як його лікують.
-Дякую міс Томпкінс –Пітер знову посміхнувся крізь маску хоча знав що цього не побачать.
-Я всього лише роблю свою роботу –Похитала вона головою – але приємно чути за це подяку –жінка глянула в сторону Бетмена ніби на щось натякаючи.
-Я попрошу агента А надіслати тобі якийсь подарунок.
-Простого «дякую» було б вдосталь.
-Хлопче підійми ногу щоб я могла перев’язати її.
-Так міс Томпкінс.
-О будь ласка клич мене просто Леслі.
-А так пані. Вбачте Леслі.
Засміявшись з слів Пітера, вона почала перев’язувати його ногу. Закінчивши перев’язку, Леслі оглянула торс хлопця.
-Ти майже правильно, поставив собі діагноз. Але в тебе зламано три ребра а не два.
-Дійсно? А я думав, що я вже навчився це робити.
-Краще б ти вчив уроки а не визначати кількість зламаних ребер.
-Взагалі то я вже закінчив школу.
-Навіть не коледж? –вона підняла на нього трохи здивований погляд- Ти ще молодше ніж я думала
-Ааа ні, ні, я просто вирішив не йти до коледжу. Геройські речі і все таке.
Звісно хлопець збрехав, він просто ще не вистиг піти до коледжу, хоча дуже мріяв. Він збентежено засміявся, від чого по його ребрах пішов удар і він різко замовк схопившись за них.
-Дитино все гаразд? –до нього швидко наблизилася занепокоєна лікарка поклавши руку на спину. –Будь ласка не напружуйся.
-Вибачте.
-Добре, ти казав в тебе тріщина в нозі. Можу я глянути?
-Так звісно.
Він підняв ногу щоб її можна було оглянути.
-Вона опухла і скоріш за все там є тріщина, але схоже на звичайний забій, без знімку більше сказати не можу. Тому я перев’яжу твою ногу, і дуже порекомендую її не напружувати.
-Так мем. Тобто Леслі.
-Я б обробила всі твої синці, але ж ти відмовишся?
-Так, вибачте -Він винувато погодився та почав одягати назад костюм.
-Зачекай, ти збираєшся знову одягнути це?
-А що не так?
-Воно все в дірках та крові. Почекай тут я принесу тобі нормальний одяг.
-Не потрібно, справді. Ви й так багато для мене зробили.
Пітер протестував але вона вже пішла і він залишився сам на сам з Бетменом що за період перебування в лікарні не сказав до нього ні слова. Чесно кажучи чоловік його трохи лякав, але відчуття небезпеки повністю зникло, після прибуття до лікарні. Тому він спробував заговорити до чоловіка.
-Ем сер, дякую що привели мене до лікарні.
-Я б не залишив поранену дитину на вулиці.
-Я не дитина!
-Ти дитина. Скільки тобі, 16?
-Це конфіденційна інформація. Але я дорослий, і набагато старше 16!
-Так ти ще дитина.
-Ахрг, неважливо.
Трохи роздратований павук потягнувся до свого костюму та одягнув з нього годинник залишивши решту костюму лежати. Він відразу почав вводити данні про цей світ та про бійку яка відбулася раніше. Нарешті він помітив час. Від моменту коли він вступив в бійку з лиходієм о 13:00(по його фізичних записах з годинника тоді в нього піднявся пульс) і до теперішнього пройшло близько 23 годин адже час на годиннику показував 12:00. Тобто він не просто був без свідомості на вулицях близько доби а й час цього та його світів не збігаються. Якщо вдома 12:00 то тут десь 23:00 тобто різниця 11 годин. Не критично але незручно.
-Що це?
-Це? Це годинник від Щ.И.Т., комунікатор і багато іншого в одному. Зараз я визначив що різниця в часі з моїм та вашим світом близько 11 годин а ще те що я був без свідомості близько доби що не добре. Мені потрібно визначити що робив тей промінь і як. До цього я подорожував світами але це було за допомогою магії а не науки. Та й я кожен раз як я подорожував я зустрічав іншу версію себе, а цього разу я не тільки не зустрів нікого так ще й опинився в невідомому місті про яке я ніколи в не чув. Воно нагадує Нью-Йорк Нуара але це не він. Я зараз спробую під’єднатися до вашої мережі інтернету щоб визначити інші відмінності. –Вперше за свій короткий(ні) монолог хлопець підняв погляд на Бетмена. Поки йде процес підключення можу я запитати, у вас є Месники? Або будь яке інше об’єднання героїв?
-Є. Ліга Справедливості і я член засновник.
-О чудово, тоді ви зможете мені допомогти вивчити просторові аномалії, що відбувалися тоді коли я потрапив сюди? До того ж я хотів би як найшвидше покинути цей світ адже є шанс що тей дивак йде за мною як це було минулого разу з Гобліном.
-Я теж не хочу мати якогось аматора в себе на території, але спершу ніж відвести тебе до Ліги мені варто знати чи є ти ворогом.
-Оо так звісно, я розумію.
Почувся скрип дверей в сторону якого обидва герої миттєво повернули свої голови. Це була Леслі вона повернулася з деякими речами в руках.
-Ти знову влаштував допит мого пацієнта?
На коментар Бетмен не відреагував, але повернувся в сторону Пітера та продовжив дивитися на нього, як весь час перед цим.
-Дай дитині простір. Ось хлопче тут худі, футболка, штани, шкарпетки та взуття.
-Я не дитина але дякую.
-В моєму віці майже всі навколо діти. А тепер одягайся.
Послухавши неї, Пітер почав одягатися він одягнув білу футболку з відомим йому персонажем у червоних трусах по верх синього костюму.
*-Це може бути якийсь місцевий герой?*
Він глянув на Бетмена який був у схожому костюмі але його був сіро-чорних кольорів. Відкинувши думку про модні смаки тутешніх героїв, він продовжив одягатися. Сині джинси, що принесла йому Леслі, на диво підходили по розміру, одягнувши зверху чорне худі з червоним кажаном посередині -*-Ура тема кажанів продовжується?*- хлопець звернуся до взуття свого костюму, а не того що дали йому, адже він не знав коли йому знадобиться бігти по стіні. Натягши шкарпетки свого костюму, він подумав про те що певно варто взяти кеди що йому дали навіть якщо вони зважатимуть, він не горить бажаннями ходити по цьому місту в лиш тонкому костюмі(може він і міцний але він не хоче ходити по асфальту на якому була кров, блювота, наркотики та інше відділячись від цього лиш тонким костюмом). Він швидко одягнув поверх кеди та почав натягати рукавички костюму також поправляючи годинник Щ.И.Т..
-Ее чи можу я? –Він кивнув в сторону куль.
-Так, але ми можемо утилізувати це для тебе.
-Дякую але я це сам.
В тей момент хлопець взяв тацю з кулями, та іншим приладдям на якому була його ДНК, і облив її рідиною з пробірки що здавалося взялася нізвідки. Після того як він щедро облив все, Пітер підпалив тацю.
-Ви б могли зробити це на вулиці молодий чоловіче -Суворо промовила Леслі але в її тоні було чути розуміння.
-Вибачте але я б не хотів ризикувати, це треба було зробити як найшвидше.
-Твоє щастя, що пожежна сигналізація в цьому кабінеті набагато менш чутлива. А тепер йди звідси, і щоб я тебе, чи –вона вказала на Бетмена- тебе не бачила тут як мінімум два тижні.
-Так мем, до побачення!
-Просто Леслі.
Вигукнула жінка в слід але Пітера і Графа Дракули вже слід простив. Вона важко зітхнула та почала готувати кабінет до наступного пацієнта.