Chapter 1
— «.. приладдя та значний запас інгредієнтів, якому позаздрив би кожний зіллєвар, чи то початківець, чи то професіонал. Оновлення класу Настійок було спонсоровано фондом Луціуса Мелфоя. Містер Мелфой з радістю надав редакції декілька коментарів:
— Школа має стати найкращим спогадом для наших дітей. Тому для цього мають бути необхідні умови. Ми з дружиною вирішили взяти активну участь в оновленні Гоґвортсу. І у нас є сумніви, що дітям буде цікаво варити настійки у дірявих казанках, які бачив ще мій прадід. Ще за часів навчання мого сина, я неодноразово чув від нього скарги, що умови праці на практичних заняттях були просто нестерпними та неприпустимими, попри те, що це його улюблена дисципліна. Тому ми і почали роботу саме з класу Настійок.
А тепер про фонд. У Ґрінґотсі було відкрито нове сховище, яке поповнюється власними коштами сім'ї Мелфоїв та анонімними пожертвами. Також кожен бажаючий може залишити там і свою частку. Алгоритм простий, вам просто треба піти до банку, промовити будь-якому з ґоблінів: «Освіта для дітей» та залишити пожертву. Або ж все це надіслати совою із спеціальмим індексом: «147».
Щиро ваша,
Емма Стірлінг»
— Що скажеш Ріто? Мені потрібно щось переробити?
Емма зосереджено розтирала неіснуючу пляму на своїй шифоновій спідниці, опустивши погляд. Вона щойно дописала свою новеньку статтю, над якою плідно працювала декілька днів, і вже завтра вона мала потрапити на першу шпальту нового випуску «Віщуна», принаймні вона на це сподівалася. Вона працює у редакції не так довго, і порівняно з іншими роботами, ця стаття — вінець її майстерності. Та все ж, щоб запевнити себе в цьому остаточно, вона пробігла на інший кінець офісу редакції газети, пропустила свій обід, на який у неї і так майже ніколи не було часу, та зачитала статтю. Не абикому, а самій Ріті Скітер, яку вона завжди позаочі називала своєю наставницею.
Ще в дитинстві, коли Емма вперше розгорнула газету та натрапила на статтю Скітер, вона вирішила, що буде така як вона, — стане журналістом. Ледь не щодня вона писала, намагалася щоразу вдосконалювати свій текст, зробити його цікавим та водночас інформативним. Батьки тішилися талантом своєї дочки та зробили їй незабутній подарунок — персональна екскурція редакцією газети.
Ріта була першою, кого вона побачила переступивши поріг редакції. Ріта була першою, кому вона сказала, що хоче стати журналістом. Ріта була першою, яка обняла її та сказала, що одного дня вона буде чекати Емму у редакції, але цього разу уже у складі команди «Щоденного Віщуна». І ось мрія стала реальністю. Минуло вже стільки часу, а вона досі не може спокійно дивитися Ріті у вічі.
— Все. Абсолютно. Хоча речення про те, що Мелфой-старший надав коментар з радістю на обличчі, можна залишити. Навіть у своїх найбурхливіших фантазіях я б ніколи не подумала, що Луціус на своїй зморщеній пиці може показати бодай щось крім пихи.
Різко та разом з тим ліниво промовила Ріта, прикінці посміхнувшись від свого дотепного жарту. Емма швидко підняла погляд та подивилася на неї. Вона, як і завжди, сиділа у своїй найкращій сукні, з яскравим макіяжем та ідеальною укладкою білосніжних локонів.
За вухо було застромлене кислотно-зелене Самописне перо.
Ріта взяла до руки свою паличку та за допомогою Очисного закляття, прибрала обгортку та крихти зі столу, що обсипалися із щойно з'їденого сендвіча з шинкою. Хоча б у когось з них був обід.
— Що значить «все»? Але ж я так довго її писала, — розгублено сказала Емма, аналізуючи у думках, де вона могла допустити помилку. — До того ж стаття має бути для завтрашнього випуску. Я хочу собі першу шпальту, — останню репліку вона прощебетала так швидко, що на мить їй здалося, що вона не візьметься до уваги та залишиться непочутою. Та всі знали одну просту істину: жодне слово не пройде повз вуха Ріти Скітер.
Ріта прикликала до себе чайник та вже почала наливати напій, як раптом зупинилася. Посмішка, яка ще не встигла зійти з її обличчя від недавнього жарту, стала ще ширшою.
— Ти щойно сказала щось про першу шпальту? — повторила Ріта її слова.
Вона ніколи не перепитує. Вона все знає наперед.
— Т-так? — заїкнулася Емма у питальній інтонації.
Скітер пройшлась по дівчині оцінюючим поглядом. Насупила нафарбовані брови, поправила окуляри та відкинулася на кріслі, взагалі не виглядаючи розслабленою.
— Ти знаєш скільки сил я вклала, щоб друкуватися на першій шпальті?
Емма зітхнула. Це було риторичне запитання і вона знала на нього відповідь. Вона сама ще до роботи у газеті з нетерпінням чекала на новий випуск, аби лише почитати статтю від Ріти, та як і зараз, в принципі.
— Добре, — продовжила Ріта. — У твоєї статті... буде право на життя, якщо додати трохи сенсації.
Самописне перо моментально висмикнулося із зачіски Скітер, почувши останнє промовлене нею слово та при цьому вибивши кучерявий локон біля вуха. Воно почало літати над її головою із сторони в сторону, чекаючи дозвіл, щоб почати писати новий матеріал.
— Еммо, запам'ятай мої слова собі на майбутнє. Ніхто не любить читати правду. Це ж така нудьга. Потрібно прикрасити та вміти зацікавити. Це те, що подобається людям.
— І що мені робити?
— Для початку поміняй основне. Луціус з власної волі свої ґалеони нікому не роздає, він просто хоче покращити свою репутацію. А на школу йому взагалі начхати з високої вежі, аж поки туди його внуки не підуть. Хоча і це не факт...
Емма швидко відкрила свій блокнот, дістала перо та почала записувати кожне слово. Адже Ріта навіть і не думала зупинятися.
— Можеш ще згадати міністра і про його рейтинги, виборчу кампанію та корупцію у Міністерстві, так, це точно не завадить. «Міністр особисто подякував містеру Мелфою за надзвичайну щедрість та запросив їх з дружиною на чашку чаю прямо до себе в кабінет. Скоріше за все, на Луціуса Мелфоя буде чекати підвищення, тим часом, як у Відділі контролю за магічними істотами наша юна міс Ґрейнджер досі не може добитися значних висот, попри те, що вона Героїня війни...» Так, це можна буде ще дописати, — Скітер говорила все так легко, ніби у її голові вже давно був написаний та завчений текст, і вона лише й чекала можливості, щоб все це пустити на папір.
— Але ж це вже політична тематика, а стаття про... — почала Стірлінг та відразу затихла, зловивши гострий погляд Ріти.
— Сонечко, якщо ми згадали міністра, значить ми пишемо абсолютно все, що стосується міністра, — Скітер повторила це декілька разів, помітно знизивши голос. Вона працює, вона творить сенсацію. Від звичного дзвінкого муркотіння не залишилося й сліду.
— Та все ж, — наполягала на своєму Емма, ледве встигаючи записувати, — якщо міністр не буде у захваті, то він може...
Знову гострий погляд.
— Може що? — почала дратуватися Ріта. — Подасть на редакцію до Чарверсуду? Та у нас є компромат на кожну ложку у Магічній Британій. Починаючи з чого вона зроблена, та закінчуючи у чиєму роті вона була, — трохи замислившись, вона додала. — Ну якщо у редакції немає, то у мене точно є.
Недарма цю жінку поважали у «Віщуні». Вона ніколи не боялася братися за брудні та аж надно заплутані справи. Для Ріти Скітер немає таємної інформації. Почуте нею слово може докорінно змінити чиєсь життя. Є два варіанти: зганьбити або прославити. Та Ріта любить погратися, вона робить все і відразу. Нема меж яких не можна переступати, є лише сенсація.
— Еммо, ми журналісти і нам байдуже на почуття людей. Ми третя сторона, ми влада, ми чекаємо на реакцію. Писати — це наша робота.
Скітер піднялася з крісла, розгладила сукню та знову поправила окуляри.
— А тепер вибач, але я мушу йти, — Емма відірвала погляд від блокнота та поглянула на Ріту.
— Вже? Ми ж ще не все переробили, і ти мені ще не все пояснила, — налякано сказала Емма, хвилюючись за статтю. Вона її ще не змінила, а до кінця робочого дня залишалося все менше часу.
— Ти все і так зрозуміла, Еммо, — Ріта уже ступила крок, але зупинилася, знову кинувши погляд на дівчину. — Не хвилюйся, ти все встигнеш. Знаєш, а ти схожа на мене у свій час. Така ж амбіційна.
Стірлінг вирячила очі. Ріта ніколи не була такою відвертою.
Побачивши, що дівчина досі не заспокоїлася, Скітер поклала свої долоні їй на плечі та легенько потрясла. Вона важко зітхнула та промовила спокійним та впевненим голосом.
— Ти вчасно допишеш статтю і вона піде друком на першу шпальту.
— Правда? — не стримала посмішки Емма.
— Так, цілком може бути, — протягнула Скітер і швидко додала. — Якщо я вирішу забрати свій затверджений матеріал для завтрашнього друку.
Неотримавши жодної реакції на вже свій другий жарт, Ріта трохи почекала, та ніби згадала що кудись йшла, повела далі.
— А тепер я точно поспішаю, мені треба до Варнави.
— Каффи? Головного редактора?
— Так, саме до нього.
Ніхто не ходить до Каффи просто так. Хіба що затвердити йому свою роботу чи на штатну нараду. Але Скітер була з пустими руками, і ніяка нарада на цей час не була запланована, бо про це б уже знали всі. Якби вона хотіла з ним пообідати, то ще, як тільки Емма переступила поріг її кабінету, та відразу б її випровадила до своєї крайньої комірки і нічого б навіть не стала слухати. Значить це не обід. Це щось серйозне.
— А чому? Невже перенести на наступний випуск свою статтю? — Емма все ж таки знайшла сміливість це сказати, хоча при цьому почервоніла як помідор.
— І це також.
— Ясно, тоді я все переправлю, — промовила Емма, змирившись, коли Ріта опустила руки та рушила до виходу вже взявшись за ручку дверей. — О, ледь не забула, я ще додам декілька коментарів від...
— Добре-добре, тепер я точно пішла. Все, цьом в носа і па-па. У мене на тебе великі надії, Еммо Стірлінг, великі надії, — Скітер тепло посміхнулася, хитро підморгнула та вийшла у коридор, залишивши двері відчиненими, а Самописне перо вірним псом чкурнуло за нею.
***
Редакція гуділа.
У відділ реклами безперервно летіли зграйки літачків, змагаючись, хто перший акуратно приземлиться на полицю. Останнім часом там був неабиякий ажіотаж, адже брати Візлі придумали новий винахід, і тепер тероризують газету своїми буклетами із крамниці, які, за їхніми словами, мусять бути опублікованні на кожній сторінці з обох боків.
Зліва за столом сидів Енді Смаглій, перекидаючись з Бозо парою слів, який сидів поруч та чистив свою камеру. Скоріше за все, він щойно зробив декілька світлин для колонки Доктора Медузи. Судячи з кольору рук Бозо, вже завтра всі дізнаються про корисні властивості пігментованого зволожуючого крему, забарвлення якого не змивається. Але про це згадувати не потрібно.
Біля стіни зі стендом стояла Замира Гулч, роздратовано пихраючи та тикаючи своїм пальцем у щойно повішену статтю тижня. Бетті Брейсвейт розгублено на неї дивилася, склавши руки та намагаючись сказати хоча б слово. Вона безпорадно пихтіла та закочувала очі, намагаючись прямо показати Замирі, що у неї немає часу вислуховувати її нестерпні нісенітниці. Метнувши очима вбік вона примітила блискуче Самописне перо, а згодом і саму Ріту Скітер, яка впевнено крокувала у протилежний бік офісу.
— Привіт, Ріто, ти щось хотіла? — ззаду почувся голос Бетті, яка зненацька підкралася. Скітер поглянула на неї та помітила, як та полегшено зітхнула. Суперечки із причепою Гулч завжди забирали багато енергії. Вона, як той вампір, тільки і шукала будь-яку причину, аби лише причепитися.
— Замира досі не може змиритися, що моя робота краща за її? — імітуючи образу, зітхнула Скітер та майже відразу розсміялася. — Кому взагалі було цікаво читати інтерв'ю на дві сторінки із тим педантичним бюрократом. Він майже весь час торочив щось про казанці з товстим дном. О, Мерліне, у мене досі паморочиться в голові.
— Абсолютно погоджуюся, — тихенько промовила Бетті, бачачи, що Замира досі стоїть біля стенду та точно намагається підслухати їхню розмову. Ще не вистачало нового скандалу. Двічі від Замири мало кому вдавалося відкараскатися.
Крізь відчинене вікно залетіла сова, та кинувши всі листи на стіл, сіла на підставку, чекаючи на смаколик. Серед чималої кількості пергаменту Ріта помітила червоний конверт. Уже зібравшись підійти до столу та глянути кому він, конверт різко злетів у повітря та загорлав, як не дивно, бадьорим голосочком старушенції Августини Лонґботом.
«ВКОТРЕ ХОЧУ ПОДЯКУВАТИ ВАШІЙ ГАЗЕТІ ЗА ТАКУ ПРЕКРАСНУ РОБОТУ! СТАТТЯ ПРО МОГО ЛЮБОГО НЕВІЛА МЕНЕ ТАК РОЗЧУЛИЛА, ЩО ДОСІ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ! ВИ УСІ ТАКІ МОЛОДЦІ! ТЕПЕР ВИРІЗКА З ГАЗЕТИ ЗАЙМАЄ ПОЧЕСНЕ МІСЦЕ СЕРЕД НАШИХ СІМЕЙНИХ ФОТОГРАФІЙ! СВЯТИЙ МЕРЛІНЕ, МІЙ МАЛЕСЕНЬКИЙ ОНУЧОК УЖЕ ТАК ВИРІС. ВЕСЬ У СВОГО ХОРОБРОГО...»
— Та скільки вже можна?! — встав зі свого місця та спалив нещасного ревуна репортер Демпстер Віглсвейд. Він крутнувся на місці, оцінюючи ситуацію. Усі погляди були направлені на нього. — Ця стара у мене вже в печінках сидить. Це вже десятий ревун з подяками за цей тиждень. А я просто написав невеличку замітку, що у Гоґвортсі призначили нового професора із гербалогії.
Демпстер сів, сперся ліктями на стіл та взявся за голову. Глибоко вдихнувши, він підняв свій погляд та обвів очима приміщення. Він зупинився на Замирі та роздратовано кинув.
— Гулч, якщо у тебе немає роботи, то необов'язково весь час підпирати стіну, — Замира здивовано вирячила очі, а Бетті зловісно посміхнулася, зиркаючи у її бік. — Будь доброю і напиши відповідь для старої Лонґботом, бо ще одного ревуна я не витримаю.
Гулч щось пробурмотіла під ніс, кивнула та пішла. Скориставшись можливістю, Бетті продовжила розмову.
— Персі Візлі ще більший причепа ніж наша Замира. Він настільки всіх домахав, що подейкують, наче саме його казани купив Мелфой для школи. Я вже уявляю, як вони підписували договір, — Бетті аж здригнулася. — Не думала, що це скажу, але якщо це все правда, то у цій ситуації мені реально шкода Луціуса Мелфоя.
Скітер кивнула, схвалюючи кожне слово, попри репутацію цинічної та безсердечної писаки. Вона сама передала цю справу Замирі Гулч. Ніхто з власної волі не стане слухати аж надто розумні та нудні балачки Персі Візлі. Вона подумала, що, можливо, він у вільний час навідується до Азкабану, щоб побесідувати із в'язнями. Ніщо не змінить її думку про те, що його балаканина — це справжні тортури.
— А куди це ти? — перебила її роздуми Бетті.
— До Варнави. Він у себе ж?
— Так, але... — Брейсвейт побігла за нею та загородила шлях, змушуючи Ріту зупинитися та дивно нахилити голову направо.
— Бетті, та заспокойся, коли ще Варнаві посміхнеться така ефектна та приваблива жінка як я? — вона оминула її та знову рушила до кабінету.
— Ріто, зачекай, у нього зараз... — намагалася зупинити її Брейсвейт, та Ріта уже її не слухала.
— Нічого не хочу чути, — проспівала Скітер уже зачиняючи за собою двері у кабінет головного редактора. Вона розвернулася на завмерла на місці. — О, вітаю!
Навпроти Варнави у кріслі для гостей сидів доволі огрядний чоловік. Було очевидно, що крісло трансфігурували у значно більше, адже неозброєним оком можна було помітити, як його розмір кардинально відрізнявся від інших стільців. Ріта знала цього чоловіка, проте, як не дивно, забула його ім'я.
— Та це ж професор Сопле...
— Слизоріг, — поправив її Горацій, привітно посміхнувшись. — Приємно зустріти вас, міс Скітер. Ваше есе про мою викладацьку кар'єру в честь мого ювілею, це найкращий подарунок. Найбільше мені сподобалася частина, як ви назвали мене ананасовою бочкою, — почав сміятися професор, схопившись за живіт. — Це справді дуже влучно підібрані слова. Видно, що ви майстер своєї справи.
— Дякую, я завжди рада компліментам, — відповіла Ріта. — Ви цього разу особисто прийшли по газету? У Варнави вже немає часу на свого улюбленого професора, — жінка пустила уїдливий коментар та косо глянула на Каффу, який досі мовчав.
— Та що ви, цього разу я тут у справі. Я ж знаю, що вам журналістам, навіть ніколи поїсти, тому вирішив приїхати особисто, та надати декілька коментарів для статті про оновлення класу Настійок. Ви ж, напевно, вже чули про це, чи не так?
То ось чиї коментарі Емма хотіла додати. І як це у неї вуха не зів'яли від його байок? Та замість цього Скітер мило посміхнулася та відповіла.
— Звісно ж чула. Моя колега вже все написала, стаття просто чудова, уже все затверджено, тому чекайте завтра на першій шпальті.
Ріта гордо задерла підборіддя.
— Затверджено на першу шпальту? — ледь не викрикнув Варнава, тим самим подавши голос.
— Так. На першу шпальту, — упевнено промовила Скітер. — Варнаво, ось неначе лише недавно ювілей був у професора Сопле...
— Слизорога.
— Так-так, професора Слизорога, а пам'ять почало відбивати у тебе. Дивина, скажи?
— Варнаво, хлопчику, це справді приємно знову потрапити на першу шпальту. З нетерпінням чекатиму на завтрашній випуск. Ти ж надішлеш мені особисто прямо з редакції? — у Горація був такий щасливий вигляд, ніби йому принесли цілу тарелю зацукрованих ананасів, тому у Каффи не залишилося нічого крім як кивнути та посміхнутися у відповідь.
Ріта переступала з ноги на ногу, вовтузячись на одному місці та спопеляючи поглядом лоб Варнави Каффи. Він важко зітхав та почервонів. Каффа щоразу при нагоді хизувався своїми дружніми зв'язками із Горацієм Слизорогом. Всім відомо, що свого часу він був його улюбленцем. Тому підвести професора було рівноцінним Непрощенному закляттю.
— Міс Скітер, сідайте. Я уже буду йти, — оживився Горацій, ледве піднімаючись з крісла, яке відчувши полегшення, прийняло свою початкову форму. — Не хочу вам заважати.
Варнава піднявся слідом за ним та вийшов з-за столу. Ріта відступила до стіни, даючи їм змогу пройти до дверей. Каффа відчинив двері, пропускаючи професора та прощаючись з ним. Обмінявшись рукостисканнями, Горацій попрямував до каміна у кінці коридору. Варнава зачинив двері та розвернувся до Ріти, яка вже вальяжно сиділа у кріслі головного редактора, закинувши ногу на ногу.
Каффа навіть не здивувався такій нахабності, тому не прогнав її, а просто сів навпроти.
— Скітер, — яка неочікувана констатація факту.
— Так, любчику? — промовила Ріта, розглядаючи свої нігті, які блищали у сонячному промінні, що пробивалося крізь тонкі занавіски.
— Ти мене за дурня тримаєш? Заради Мерліна й Морґани, це що за вистава?
— Тобі сподобалося? Говорила мені мама йти в актриси, але я була ще тою бунтаркою, — захихотіла Скітер, явно пишаючись собою.
Взагалі-то, Варнава був хорошим начальником та людиною загалом. Він часто організовував звані вечері, на які запрошував ледь не всю редакцію. Він був порядним сім'янином, тихим та врівноваженим. Його важко було вивезти на емоції. Та все ж. Ще коли його діти були зовсім крихітками, він брав їх із собою на роботу, а молоді журналістки ледь не билися за своє місце у черзі, аби лише хоч трішки пощипати за щічки тих маленьких бісенят.
Однак Ріта з ними не понькалася. Вона любила дітей, та навіть колись хотіла б мати своїх. Але бурхлива кар'єра журналістки та сімейний затишок не мали жодних точок перетину. На все свій час. І, здається, що він скоро настане.
— Сьогодні мій останній день у редакції, це так до слова, — байдуже кинула жінка, наче розмовляла про погоду.
— Ріто, ти з мене знущаєшся? Ти кажеш мені про це лише зараз? — Варнава вирячився на неї так, наче побачив вперше. Хоча пропрацювавши із Скітер стільки років, йому варто було очікувати від неї чого завгодно.
— Так, бо мені ще потрібно встигнути зібрати свої речі, — вона нарешті подивилася на нього, поклавши руки на стіл.
— А як же газета? — розгубився Каффа.
«Щоденний Віщун» — найдавніша та найпопулярніша газета Магічної Британії. Розвиток йшов повільно. Все було сухо та прісно — це аналітика, по-іншому ніяк. Гірка правда ніколи не подобалася людям, їм було несмачно. Довгий застій, а потім... До газети прийшло нове життя, коли на її борт ступила нога Ріти Скітер на високому підборі.
Саме Скітер внесла зміни. Вона додала сенсацію. Скітер показала, що у неї є стиль. Вона пише грамотно та лаконічно, цікаво та безсоромно, хитро та прискіпливо. Люди чекають, обговорюють та шаленіють від її текстів. Ріта Скітер — перлина газети, і ось вона йде.
— Ну так, визнаю, що «Віщун» без мене пропаде, — сумно видихнула Ріта, обережно витираючи подушечками пальців невидимі сльози на кутиках очей.
— Ти це серйозно?
— Варнаво, коли я тобі брехала? — обурливо запитала Скітер, ніби це мало її образити. — Так от, я все продумала. Із завтрашнього дня я сама собі начальниця. Звісно, «Віщун» може замовляти у мене статті та інший матеріал, але це все не за просто так. Я вже не буду штатним працівником, тому за свою працю я вимагаю кругленьку суму ґалеонів.
— Дозволь запитати наскільки кругленькою має бути сума?
— Як черевце твого Соплегорна...
— Слизорога, — на автоматі виправив її Каффа.
— Ну то домовились? — Скітер ледь не стрибала на кріслі від щастя, наче мале дитя.
— Зачекай, а що ж ти будеш робити, якщо хочеш піти з газети? Поділишся новиною, якщо не секрет? — зацікавлено запитав Варнава, звузивши очі та сперши підборіддя на кулак.
Скітер тримає паузу. На її обличчі вимальовується хитрий прищур: очі блищать, а тонкі губи вигинаються у змовницьку посмішку. Тишу кабінету порушує стукіт її гострих червоних нігтів об стіл. Від цього набридливого звуку око головного редактора уже починає сіпатися. Вдоволі насолодившись видовищем, Ріта вирішує порушити мовчанку.
— Я запускаю своє особисте шоу. Лише послухай: «Магічне життя з Рітою Скітер». Звучить, чи не так?