Chapter 2
— Ріто Скітер, якщо це твій черговий жарт, то я тобі нагадаю, що сьогодні далеко не перше квітня!
На порозі уже її колишнього кабінету стояв Бозо — весь захеканий та сердитий. Минуло лише декілька хвилин, як Ріта розповіла усе головному редактору, а про її звільнення знала вже вся редакція. Скоріше за все, Замира Гулч почне витанцьовувати на своїх ідіотських туфлях та пускати святковий феєрверк, чим ще більше роздратує бідолашного Демпстера, який, можливо, навіть пустить сльозу, адже зі Скітер йому доводилося співпрацювати доволі часто.
Вона якраз сперлася на стіл, схрестивши ноги у щиколотках. Піднявши руку, Ріта зачепила вказівним пальцем пір'їстий комірець своєї сукні. Вона повернула голову та пройшлася оцінюючим поглядом по очікуваному гостю. Наче усе було на місці, крім однієї важливої деталі.
— Бозо, а де твоя камера? — зненацька кинула жінка, вибиши його з колії.
— Що?
— Камера, Бозо, ка-ме-ра, — розтягнула Скітер по складах. — Потрібно задокументувати мій відхід. Не треба бути провидцем: вже скоро про це опублікують у «Віщуні». Тому я хочу, щоб там були вдалі кадри, так як і завжди, — Ріта загадково примружила очі та поправила зачіску.
— А, вона трохи, а може і не трохи, — белькотів фотограф. — Я просто недавно був у Доктора Медузи і...
— Так-так, я бачила. І все ж, краще не купуй у нього цей зволожуючий крем, — попередила вона, ткнувши у нього наманікюреним пальцем.
— Та я вже зрозумів, — Бозо важко зітхнув та опустив погляд на свої яскраво-рожеві руки, колір яких, очевидно, не буде змиватися ще декілька днів. — Стоп. Не міняй тему. Ти справді йдеш з газети?
— Така доля, — жінка сіла в крісло, невербальною магією налила склянку води, взявши її до рук.
— Куди? Навіщо? — він засипав її питаннями. — Ти що на пенсію зібралася?
Скітер зробила ковток води та відразу ж усе виплюнула, бризнувши прямо йому на обличчя, бо той вже встиг сісти навпроти. Бозо посміхнувся з такої реакції, та не розгубившись дістав чарівну паличку і вмить все осушив. Тим часом, як відьма крутила пальцем біля своєї скроні, спопеляюючи фотографа обурливим поглядом.
— Я запускаю своє шоу, — прокашлялася Ріта, вмостившись в кріслі.
— Ти це серйозно? — вирячив очі Бозо, навіть не припускаючи, що відповідь буде такою.
Він бачив, як Ріта проходила вздовж офісу. Бачив, як редактор бурмотів щось на вухо Бетті, блідий як примара. А та вже швидкоруч почала строчити листи, явно готуючись до якоїсь події. Бачив, як Стірлінг вибігла зі своєї комірки з криками, що Скітер просто не може покинути газету, це неприпустимо.
— Мерліне, Бозо, говориш як Варнава, — вона похитала головою. — Чесно кажучи, то я довго над цим думала.
— Думати — це одне. Ти знайшла вже студію? Зібрала команду?
— Звісно, що.., — оживилася Скітер, розправивши плечі.
— Значить не зібрала, — закінчив за нею Бозо.
Журналістка обережно зняла окуляри та поклала їх на стіл. Вона затихла, вперше не знаючи, що сказати. Ще в її перший робочий день у газеті вона легко знайшла спільну мову з Бозо. Відтоді він став її найкращим другом. А хороших друзів Скітер можна було порахувати на пальцях однієї руки.
Він завжди виручав її, бо знав, що сама Ріта ніколи не попросить допомоги. Він їздив з нею на завдання, став її постійним напарником. Він складав їй компанію, бо знав, що Ріта ледь не завжди нудиться сама. Хоча в такі моменти, Скітер без проблем сама піднімала собі настрій своїми дотепними жартами, тим самим доводячи Бозо до істерики. А тепер вона не просто покидає свою роботу. Вона залишає тут частинку себе.
— Бозо, любчику, я тебе не можу забрати, — Ріта важко зітхнула та похилала голову. — Варнава і так ледь змирився з моїм звільненням, а якщо я заберу з собою ще й тебе, то він взагалі оскаженіє і вискубає все своє сиве волосся.
Бозо вмить посерйознішав. І лише через декілька хвилин Скітер зрозуміла, що бовкнула зайве.
— Якщо що, то я тобі не розповідала, що Кафф фарбує саою шевелюру. Добре?
— Добре.
Настала тиша. Фотограф насупився, щось аналізуючи в голові. Він оглянув кабінет. В кутку при вході стояв низький круглий журнальний столик. По обидва боки невеликі м'ягкі крісла насиченого синього кольору. Бозо неодноразово бачив, як Ріта проводила там інтерв'ю.
Навпроти стіна з вікном. Вся стіна була обклеїна вирізками з «Віщуна», до яких хоч якось була причетна журналістка.
За столом вздовж всієї стіни були полиці із купою книг та іншими дрібничками. Декілька нагород із золотими перами, грамоти й подяки. Фотографії з міністрами, з самим Бозо, з родиною, та навіть із Селестиною Ворлок, ледь не єдина фотографія, на якій Скітер посміхається на всі зуби. Далі лежить вельветова бордова подушечка із Самописним пером на ній. Та в око Бозо втрапляє не це, а маленька декоративна камера.
— Щось мені підказує, що я можу тобі допомогти з командою, — дивним та прямим голосом промовив Бозо, привернувши увагу подруги.
— Справді?
***
— Мої любі котики-муркотики, прошу хвилинку вашої уваги, — урочисто сказала Ріта Скітер, приклавши паличку до горла, для гучнішого голосу.
Верхній поверх офісу газети аж сяяв. Усі столи стояли вздовж стін, роблячи приміщення просторнішим. Під стелею літали свічки, нагадуючи зоряне небо. Посеред кімнати з'явився невисокий п'єдистал, на якому стояла Скітер, виголошуючи уже свою останню промову у складі команди редакції «Щоденного Віщуна».
— Я прекрасно володію словом і це не секрет. Я пишаюся собою, що стала тим, ким я є зараз. «Віщун» для мене був всім. Саме тут я знайшла друзів та ворогів. Якщо бути чесною, — всі різко перевели погляди на Гулч, заховавши носи у склянки.
Скітер говорила багато. Згадала кожного та розповіла про все, що у ній набралося за весь час проведений тут. Вона згадала смішні і доволі трагічні моменти зі своєї роботи. Як брала інтерв'ю у самого Поттера, ще коли він був дванадцятирічним хлопчаком та як на неї напала зграя скрутів, зате з цього вийшла справжня сенсація. Ледь не розплакалася, що її кабінет скоро отримає нового власника та весело розреготалася від власного ж жарту про тих же скрутів.
— Настав час іти власним шляхому, але ми обов'язково скоро почуємося. Як там у кінці? А точно, — вона напрала повні груди повітря, розправила плечі, припустила на носі окуляри, а другу руку поклала на талію, зігнувши її у лікті. — Щиро ваша, неперевершена та сенсаційна Ріта Скітер.
Овації заповнили кімнату.
З натовпу наперед вийшла Емма Стірлінг, поспіхом витираючи непрохані сльози, які текли по щоках. Енді Смаглій гордо тримав суворий вираз обличчя, та врешті здався, щиро посміхаючись. Навіть Замира Гулч пустила сльозу, ледь не вперше дивлячись на Скітер з повагою, а не заздрісним поглядом.
Почалося святкування. Всі розійшлися купками, щось обговорюючи. На столах було повно закусок та напоїв. Востаннє така трапеза була на новорічний корпоратив. Тому цей день точно ніхто не забуде.
— Бетті, чому у мене таке враження, що ти все життя чекала на моє звільнення, аби лише влаштувати таку грандіозну вечірку? — почала Скітер, коли до неї прискочила Брейсвейт, розправляючи свої довгі руки для обіймів.
— Грандіозна вечірка для грандіозної жінки, чи не так?
Бетті Брейсвейт не могла терпіти, коли хтось виконував свою роботу погано, а тим більше ставився до неї із байдужою легковажністю. Вона сиділа біля кабінету Каффи, вже який рік будучи його персональним помічником та очима редакції. Вона пильно стежила за кожним працівником, а коли помічала, що щось не так, різко піднімалася з місця та йшла на поміч. Від допомоги у написанні статті до простих балачок за чашечкою чаю.
На неї ніхто не ображався, ажде це... Бетті. Так, вона могла постійно набридати своїми повчаннями, поки не буде виконана робота. Але вона не була крикливою сорокою, яка постійно псує людям їхнє спокійне життя.
— Можливо, ти ще мені тортик спекла? — засміялася Ріта.
— У мене звісно не золоті руки у плані кулінарії, але у «Медових руцях» нам все представили.
— І коли це ти все встигла?
— Ріто, ти ж знаєш, що у нас.., — почала Брейсвейт, наспівуючи.
— Скрізь є зв'язки.
— ...скрізь є зв'язки, — сказали вони одночасно, обмінявшись змовницькими посмішками.
— Піду я краще до Депстера, все таки не слід було його одного залишати біля столу з вогневіскі. Сьогодні він аж надто чутливий, — зітхнула Бетті, зазираючи Ріті за плече, щоб вичислити репортера.
Робота у газеті справді забирала багато часу. Звісно, що є сталий графік, але він такий лише на папері. Ентоні Лімус вже три дні не бачив свою дружину, бо старанно працював над розробкою нової колонки для газети. Сьогоднішній вечір став для нього незапланованою відпусткою, від Рітиних очей не сховалося те, що він уже до десятка разів обновив свій напій. Іншої причини для його милої бесіди із Замирою вона знайти не могла.
Журналісти обожнюють працювати за межами офісу. Люди часто жартують, що ті, нібито так радіють, бо навіть сплять на своїх писанинах за своїм же столом. Хоч це далеко не правда. Свою писанину завжди можна трансфігурувати у м'ягку ковдру.
Чи багато знадобиться часу, щоб магічний світ змирився з фактом про те, що Ріта Скітер покинула «Щоденний Віщун»? Хоча, можна сказати, що своїм рішенням вона полегшила їм життя. Тепер їхні скарги на її геніальні статті будуть потрапляти прямо їй у руки, а не губитимуться серед купи кореспонденції на столі редакції.
— Гей, хтось бачив ананаси? — крикнув Енді Смаглій, роздивляючись накритий стіл із закусками, та зрозумівши, що від фруктів і слід пропав, пішов налити собі ще маслопива.
— Поняття немаю, — пробурмотів Варнава Кафф, намагаючись непомітно запхати до кишені зменшену торбинку.
— Варнаво, — Скітер прошепотіла йому на вухо, змушуючи редактора підстрибнути на місці та схопитися за серце. Він косо зиркнув на неї, ніби питав чого вона від нього хоче.
— Я забула уточнити, — почала вона тихеньким голосом. — Чим більше черевце твого Соплегорна...
— Слизорога.
— Так-так, тим більше коштуватимуть мої статті. Тому подумай двічі перш ніж надіслати своєму любому професору цілу торбу зацукрованих ананасів, — з милим виразом обличчя прощебетала Скітер, невинно затріпотівши чорними віями.
— Яка ж ти.., — зашипів Каффа та був нахабно перебитий.
— Я теж за тобою сумуватими, — засміялася жінка та відійша геть, наостанок піднявши келих.
Скітер глянула у вікно, зробивши ковток маслопива з келиха, якого тримала у руці. З цього боку їй було видно ледь не всю алею Діаґон. Журналістка підійшла ближче та пильніше просканувала вулицю.
Зовні уже було темно, проте хороша погода все ж дозволяла прогулятися. Ліхтарі яскраво освітлювали вулицю, але у порівнянні з «Відьмацькими витівками Візлів», де кожна вивіска блищала сотнями лампочок різних кольорів, вони здавалися лише дрібними світлячками.
Мадам Малкін зачиняла магазин, накладаючи захисні чари. На вітрині стояли нові манекени, цього разу із головними уборами. Схоже це все з нової колекції, бо Ріта їх ще не бачила.
Вона помітила молоду пару, яка йшла у напрямку «Дірявого казана». Дівчина про щось активно розповідала, розмахуючи руками, які все ніяк не міг схопити її, очевидно, кавалер, щоб іти разов в один крок. Їхня різниця у зовнішньому вигляді змусила Ріту фиркнути. Адже навідміну від чарівника, на якому була темна мантія, дівчина була одягнена у просту кофту з... джинсами?!
Раптом її відволік бадьорий голос Бозо. Скітер різко крутнулася на підборах та помітила, що друг прийшов не один. Йому складав компанію якийсь незнайомий чоловік. Він ніяково посміхався та перекладав з руки в руку склянку з напоєм.
— Ти ж пам'ятаєш про нашу сьогоднішню розмову?
— Т-так, — відповіла Скітер, направивши погляд на незнайомця.
— Ріто, це Джеймс Вотерсон, — сказав фотограф поплескавши чоловіка по плечу. — Я думаю, що вам слід познайомитися ближче.