Пітьма.

— Ми звідси живими не вийдемо, ти ж це розумієш? - Барті розминає плече і прокручує чарівну паличку у своїх руках.
Для людини, яка зараз здохне, у нього надто розважлива посмішка на губах.

— Тоді тікай.

Барті закочує очі. Підходить до Ремуса ближче і намагається не думати про те, що від цього пухнастого виродка тхне небезпекою і кров’ю.

— Ти такий нудний. У нас ще є час для дружнього перепиху під тим кущем троянд, наприклад. Не хочу подихати зі стояком.

Ремус спльовує на бруківку. Барті хоче опинитись на місці бруківки.

— Я не збираюсь тут помирати, Кравч. У мене ще є плани.
— Сподіваюсь, я входжу у ці твої плани?

Ремус не відповідає. Повітря вже бриніло від магії, і Ремус дістає чарівну паличку.

А Барті навіть встигає пожалкувати, що його отак паскудно злили. Шпигуни спрацювали непогано - про напад Ордену їх попередили завбачливо, от тільки хтось мав прикривати відступ.

Який відступ, якщо у старому маєтку вже давно нікого нема?

Який відступ, якщо вони обидва просто недостатньо хороші для Темного Лорда. Або, можливо, надто хороші? Надто безумні і надто зосереджені на собі.

Бо ніхто, навіть найкращий виманолог, не знає, що в голові у Барті Кравча. Ба більше, Барті Кравч не знає, що у нього в голові.

Бо контролювати здичавілого і могутнього вовкулаку зі, скоріш за все, розбитим серцем, дуже важко, і домовитись із його наступником Темному Лорду буде легше?

Врешті решт, вони пішаки у великій грі.

Який відступ, якщо вони стоять посеред занедбаного подвір’я і просто чекають на смерть. Або полон. Барті, якщо чесно, не знав, що гірше. Бо що вони в тому полоні йому зроблять, такі правильні і гідні? Залоскочуть до смерті?

Від цієї ідеї Кравч мимоволі здригається. А може від краплини, що вплала йому на носа.

Він підводить очі до похмурого неба і вже навіть розкриває рота - сказати щось сопливо-романтичне про те, як вони помруть, тримаючись за руки, вічні вороги, але воюють на одному боці.

Не встигає.

Закляття летить у нього від щойно явившогося поряд чаклуна, і це їбане конфундо.
Навіть не прокляття.
І не непрощене.

Перед ним дорослий чоловік, але Барті не може здихатись відчуття, що він прийшов пиздитися у дитячий садочок, тому що з його палички зривається зелене світло так легко.

Перші тіла вкривають пожовклу траву на ґанку, перша кров мішається з болотом.
Вони з Ремусом стикаються спина до спини, і Барті ледь не пропускає чергове закляття, коли задумується про те, що відчуває чужий жар навіть крізь одяг.

Членів Ордену з десяток, і це запеклий бій. Безчесний, але запеклий.

Барті розуміє, що вони програли, коли із рук Ремуса вибивають чарівну паличку. Він скрикує від болю жалящого прокляття, що поцілило йому у руку, а якийсь пацан, котрому вдалося це зробити, навіть завмирає від здивування.

І це помилка. Барті хоче кинути у нього прокляттям - але Ремус вже між ними.

Без чарівної палички.
Але з палаючими очима.

Може це галюцинації. Може це просто страшний - прекрасний - сон. Але Барті бачить у Ремуса кігті. Барті чує його гарчання.

І Барті кричить від болю, бо йому у стегно прилітає закляття. Не варто було витріщатися на те, як Ремус голими руками роздирає нещасному шию.
Хоча, якби Барті обирав, як здохнути….

Але він не здихає. Може тому що в Ордені дійсно погано навчають. Може тому що їм щастить. Може коли декількох твоїх друзів заживо загриз вовкулака, це трохи дизморалить, але вони виживають, і Барті не думає.

Принаймні - не головою, коли кидається на Ремуса. Просто перебігає до нього, ледь не зашпортавшись об чиюсь відірвану руку (треба буде спитати, що це за закляття таке) і просто нападає на Ремуса.

Він високий, але Барті це не спиняє.

Він сильний, але Барті на це начхати.

Від Ремуса смердить кров’ю і смертю, а Барті збуджено стогне і штовхається язиком у чужий рот. Відчуває на губах теплий залізний присмак, втискається у чуже тіло своїм так тісно, що їх неможливо розірвати.

Бо Ремус відповідає. Прикусує язик, стискає за талію так, що Барті у його руках задихається.
І Ремус гарчить обіцянкою. Барті це так чує, бо гарячі долоні Ремуса стискають зад, бо язик Ремуса трахає рот, а адреналін в крові б’є по мізкам не гірше наркотику.

А тоді світ летить шкереберть.
Барті летить шкереберть. Спиною - на вологу землю, у калюжу. Він стогне і розводить ноги - пропонує себе.
— Трахни мене тут. Негайно. У цій кривавій багнюці.
— Тут тобі і місце.

Ремус роз‘являється з гучним звуком, що тоне у дощі.
А Барті просто падає на спину.
У криваву багнюку.
Де йому і місце.
І не може перестати сміятися.
Бо він лежить серед поля битви, зі стояком і нестримним сміхом, бо йобаний Ремус Люпин.
Бо з ним не буде легко, але інакше і не цікаво?