Пітьма.

Пляшка віскі звабливо блищить під дратуючим світлом тьмяної лампочки, яка повісилась на довгому чорному проводі потрісканої стелі.

Ремус стискає пляшку до побіління пальців, відкорковує і нарешті нахиляє. Хочеться - до рота. Влити у свій пустий шлунок одразу все, щоб змити алкоголем присмак крові у горлянці та на язиці, але бурштинові краплі швидко стікають по стінках раковини і розчиняються десь у трубах.

Він має запам’ятати.
Закріпити у своїй пам’яті благаюче схлипування того хлопчика, чиє життя він обірвав своєю рукою.
Вшити у спогади здивоване, таке налякане «Ремусе» знайомим голосом, яке він проковтнув, вчепившись іклами у незахищену шию.

Імена. Імена людей, з якими колись сидів за одним столом на зібраннях Ордену.

Так багато імен на його рахунку.

Ремус не хоче, щоб вони осідали на дні пам’яті статистикою, а тому пригадує кожного. Обличчя. Очі. Запах. Дурні звички. У кожного із них було минуле, але вже не було майбутнього.

«Ти їх вбив»

«Ми їх вбили»

Навіть мило із задушливим запахом троянд не може заглушити запах крові, що вже в‘ївся у шкіру, залишився під нігтями, осів на корені язика, застряг між зубами.
Ремус намагається.
Дійсно.
Дуже.

Але в грудях все одно стискає болючим спазмом на черговому колі повторюваних імен.
І очі бридко пече - не від неприємного світла.
Йому заборонено плакати.
Йому суворо заборонено жаліти себе чи колишніх друзів.

Горювати.

Це слово взагалі потрібно викреслити із думок.
Своє він вже відгорював. Свої сльози вже виплакав, але щось у грудях - дуже підступне і слабке - змушує відчувати.

Якби Ремус міг - сам би своє дурне серце видрав із грудей.

Але залишатись одному не можна. Бо оте підступне і слабке скрегоче нігтями по легенях і ребрам, проситься назовні.

Ремус не зважає на цілу купу рекламних листівок і рахунків під дверима, як і на пізню годину.
І ні, ноги не самі несуть його до чужого будинку.
І він зовсім не думає про те, що робить якісь дурниці.
Все сплановане. Все зважене.

Все, щоб підступне і слабке захлинулось і нарешті здохло.

Ремус лінується навіть руку підійняти, щоб постукати.
Грюкає носком чобота так, що двері здригаються.
З відчиненого на другому поверсі вікна лунає лайка.
А тоді його смачно посилають під три чорти.
Ремус грюкає ще раз.

Цього разу його шлють нахуй.
— Я саме це і збираюсь з тобою зробити, - Люпин говорить це достатньо голосно, щоб його почули, і у відповідь лунає лише тиша. А згодом - грюкіт, кроки, скрегіт ключа в замку.

В ніс б’є кислий запах алкоголю, поту і дорогих парфумів.
Ремус морщить носа, брови підіймає, коли на порозі являється оце.

Настільки незвичне, що навіть придумати щось образливе важко, бо Барті явно образило життя минулого вечора.

Він пропах похміллям і цигарками, але водночас видавався настільки невинним, що не вірилось.
Погляд одразу чіпляється за скуйовджене волосся, слід від подушки на щоці, очі сонні і не такі дикі, як зазвичай. Зім’ята розтягнута футболка навіть привабливо зповзла з гострого плеча і… ноги.

Худі босі ноги. Барті стояв на порозі і піджимав пальці - на вулиці холодно.
Якщо чесно, це зовсім не привабливо.
Барті не був красивим.
Гострий.
Без одягу - якийсь недолугий, як новонароджене лошеня.
Ремус не питає дозволу зайти. Він вовкулака, а не вампір.

І все відбувається майже одночасно.
Ремус штовхає Барті у груди. Барті чіпляється у Ремусові плечі. За спиною грюкають двері, у коридорі темно і тхне вологою.

І Ремусу не подобається цей запах, тому він ховає обличчя у вигині чужої шиї, обнюхує, притискаючи Барті до стіни.

Шия, за вушком, вологе від поту волосся, і задоволено шкіриться, коли Барті від гарячого дихання на шкірі ледь помітно здригається.
Чутливий.

— А я казав, що нам варто… блять! - Ремус не дозволяє Барті закінчити речення - вгризається у його шию і гарчить, язиком злизує темні крапельки крові та ледь встигає підхопити Барті за талію, бо той сповзає кудись донизу.

Не тримається на ногах, і Ремусу потрібно трохи більше часу, щоб зрозуміти - не від збудження. Бо він втискає коліно між чужих ніг, притирається жорсткою тканиною до ніжного, чутливого і… м’якого.

Але Барті тремтить. Клацає зубами, ніби від холоду, а ще слабкими своїми пальцями хапається за волосся.
Ремус відстороняється зовсім трохи. Хоче впевнитись, але Барті раптом сповзає своїми павучими довгими пальцями до шиї і роздирає нігтями шкіру.

— Тільки спробуй…
Його катували. Мабуть, довго.
Ремус презирливо посміхається.
— Мені все одно.

І Барті стогне у його руках і вигинається назустріч. Зажмурюється міцно і хоче вивернутися, підставитись, але Ремус стискає його міцніше, шарпає, як ляльку, і хапає за горло, боляче вдаривши потилицею об стіну.

— Зніми.
Повторювати двічі не потрібно. Барті не розпилюється ні на куртку, ні на затаскану сорочку, одразу тягнеться до джинсів, брязкає ременем і нетерпляче штовхає джинси з білизною униз.

— Змазка, - Ремус не питає, вимагає. Він знає, що вона точно є в цьому домі.

А Барті сміється у відповідь, не дослуховуючи, і показово спльовує собі на пальці. І ними ж вже за мить обхоплює напівзбуджений член, розтирає слину по голівці, рухається рвано і швидко, поки Ремус мітить його укусами і поцілунками.

Не ніжними.
Не турботливими.
Як зручно, що на Барті нічого немає, крім футболки. Ремус не знімає її, але стискає, задирає, оголюючи груди і просто штовхає тканину у чужий балакучий рот, бо інакше Барті не заткнути.

Як зручно, що Барті хапається своїми пазурами у плечі і стискає ногами талію.
Як зручно, що Барті худий і гострий, і так легко тримати його у руках, витискаючи у стіну.
Ремус штовхається по слині.
За мить - вже по крові.

І Барті б’ється у його руках, мичить задушено, мружиться, дарма стримуючи злі сльози, але все одно стискається, заважає, і Ремус його за це кусає знову.
Повня завтра, але начхати, навіть якщо Кравч-молодший раптом почне скавучати не тільки коли його деруть у брудному коридорі, а і на місяць.

Він бере його двічі.

Перший раз - у коридорі - жадібно і болісно. Не тримає, коли кінчає, просто дає стекти на підлогу і розглядає зверху вниз, закурює.
Барті сам стає на ноги, Ремус проводжає поглядом худу спину і стегна, по ним стікає рожеве.
Це мало би бути огидно, але ні.
Барті личить.

Другий раз - на кріслі - після декількох ковтків пряного вина, бо у Барті крім вина тільки вода з крана і абсент.
Бо Кравч сам залізає на коліна. Скидає заслинену футболку, притирається і так солодко, що Ремус прикриває очі.

Він не думає про когось іншого - просто не хоче бачити Барті.
Лише відчувати, як він швидко і різко скаче на ньому, як стискається, коли Ремус мітить укусами ключиці та груди, як псує одяг кров’ю і своєю спермою, коли нарешті безсило притискається ближче.

Вони не розмовляють.
Курять.
Барті - все ще на Ремусі.
Ремус - все ще в Барті.
— Забігай ще, - Так каже Барті, бо Ремус не прощається. Просто зіштовхує його, застібає одяг.

І роз’являється одразу за порогом чужого будинку. Не встигає навіть у душ залізти - втома стискає тіло, а ковдра видається м’якою і прохолодною.
А мертві обличчя не тривожать уяву, коли він закриває очі.