Коли світ стає крихким
Наступного разу коли Гаррі повернувся "додому" на вихідні ,то його ніхто не зустрів. Ані матері,ані батька не було видно-певно вони зайняті чимось важливим. Хлопчик знизав байдуже плечима. Тим і краще.
У будинку було тихо. Занадто. Повітря стояло задушливе, ніби боялося ворухнутись, і малий зловив себе на тому, що вдихнув лише тоді, коли доторкнувся до прохолодної ручки дверей на кінці темного коридору третього поверху. Він ніколи раніше не підіймався так високо - дядько казав, що «там нічого нема, крім пилу і мишей». Вище була тільки Поттерова кімната.
Але він відчував, що за цими дверима — щось.. важливе.
Замок клацнув несподівано легко, а за ним — кімната, залита блідим світлом. Величезна, з облупленими стінами, стара, з павутинням у кутках. На протилежній стіні стояло… дзеркало. Левячі лапи упиралися в підлогу
Воно височіло над Гаррі, ніби саме спостерігало за ним. І ніби чекало. Напис на рамі наголошував:
"Erised stra ehru oyt ube cafru oyt on wohsi"
— Я знаю це.. — прошепотів Гаррі, згадуючи один уривок із книжки, яку колись таємно прочитав: «Я показую не обличчя, а серце».
Він підійшов ближче. І завмер.
У дзеркалі стояв він — але не сам.
Позаду, злегка схилившись над його плечем, був хлопчик з темним волоссям і блідою шкірою. Ті самі очі. Том. Здогадався Поттер,хоча крім тіні тоді так нічого і не бачив.
Та Редл був не страшним, не злим. Том посміхався. Його рука торкалася плеча Гаррі. А обличчя — щире, наповнене теплом. Іншою рукою він тримав ляльку — ту саму, ґудзикову.
Гаррі підняв голову, намагаючись збагнути, чому серце шалено калатає, чому від цього погляду щось у ньому тане. А потім…
Картинка змінилася.
Тепер у дзеркалі була інша версія Гаррі — в темному плащі з капюшоном, очі — чорні, ґудзикові. Він тримав за руку Бельдам. Том стояв поруч… але очі його були порожні, чорні провалля, і він усміхався чужою, холодною посмішкою.
Гаррі відскочив.
- Ні… Це неправда. Це неправда!
Дзеркало блиснуло, і зображення повернулося до першого — доброго, ніжного. Але хлопчик вже не довіряв. Він знав, що це було попередження. Або вибір.
У повітрі почувся шепіт. Схожий на той, що співав йому уві сні:
Те, чого бажаєш — не завжди твоє.
Відлунням станеш, коли забудеш себе.
Всю наступну добу Гаррі ходив, як у тумані. Вчився навмання ,тицяючи кінчиком пера на бланці з відповідями на перший тест. Сьогодні Поттер зрештою визначився,що буде продовжувати навчання в Гафелпафі про що і повідомив директора. Потім повернувся до затишної факультетської спальні не в змозі робити більш нічого.
Перед очима все ще стояло те зображення — Том, що торкається його плеча. І друге — холодне, з ґудзиками замість очей.
Він не розповів нікому. Навіть "ляльці", хоча спочатку хотів.
Але ніч була немилосердно довгою. І зрештою, коли годинник пробив третю, Гаррі знову опинився перед дверима на третій поверх. Досі не знав, навіщо. Може, щоб переконатися, що все це — просто гра уяви.
Кімната чекала. Дзеркало було там само. Зовні — спокійне, ніби звичайна річ. Але Гаррі вже знав: це не просто скло.
Він ступив ближче.
І от знову — Том. На цей раз він сидів на підлозі, тримаючи щось на колінах. Гаррі придивився. Це був він сам — але малий, зовсім малий. Том щось шепотів йому на вухо, а потім глянув прямо в Гаррі, в того, що стояв по цей бік.
Очі… не були злі. Вони були…сповнені болю.
"Він теж самотній", — майнула думка.
А потім Гаррі почув:
— Що ти шукаєш тут?
Голос. Справжній. Тихий, наче подих. Але не ззаду, не збоку. Просто… поруч.
Гаррі обернувся — і там стояв Том. Не той із дзеркала. Той, живий. Стрункий, блідий, мовчазний, як ніч. З тінню усмішки на вустах.
— Як ти… — Гаррі захлинувся словами. — Ти ж…
— Скажи, що ти бачив.
— Я… тебе.
— І що ти відчув?
Гаррі заплющив очі. Правда пульсувала десь глибоко:
— Що хочу, щоб… ти залишився. Щоб ти був інший. Не такий, як у казках, не той, ким тебе роблять інші. А справжній.
Том довго мовчав. Потім сказав:
— Дзеркало Ерізед показує найпотаємніше бажання. Але воно бреше. Показує тільки відображення — не шлях.
— А шлях…?
— Шлях ти обираєш сам. Іноді — надто пізно.
Гаррі стис кулаки.
— Я не хочу, щоб було пізно.
Том дивився на нього довго. А тоді… зник. Просто розчинився в повітрі, наче ніколи не існував. Знов перетворився на мовчазну тінь.
А дзеркало залишилося.
І на цей раз Гаррі побачив лише себе. Втомленого, заплаканого. Зі справжніми очима. І вперше — не почув у собі страху.
Тієї ночі Гаррі заснув важко. Після зустрічі з Томом і розмови біля дзеркала серце билося як шалене, але тіло було виснажене. Темрява прийшла різко — як падіння.
Він отямився у просторому коридорі, стіни якого дихали. Так, дихали — стискалися й розширювались, наче глибокий подих хворого дому. На підлозі — килим із павутиння. А з боків — дзеркала. У кожному з них — частини себе.
Ось Гаррі, зовсім маленький, закутаний у плед, плаче в кутку. Ось Поттер тікає коридором, обгорілий, з роздертими руками. А ось — стоїть поруч із Томом, тримаючи його за руку. А ґудзики замість очей — у обох.
Він відвернувся. Але коридор вже змінився.
Тепер перед ним стояли три двері.
Одна — чорна з золотим обрамленням. Друга — тріснута, з протікаючим світлом знизу. Третя — дитяча, синьо-біла, з малюнком зірочок. Усі — мовчали. Але щось тягнуло його до середньої.
Коли він її відчинив — побачив озеро. Серед озера стояв острів, а на ньому — постать. Спочатку Гаррі подумав, що то відьма, але підійшовши ближче, розпізнав у ній... себе. Але старшого. Зі спаленим шрамом і темними очима,обплетений мереживом з ниток енергії ,що виривалися з нього як довгі лапки павука.
- Хто ти? — запитав Гаррі.
- Я — той, ким ти станеш, якщо не пробачиш.
- Кого?-дивується хлопчик
- Його. Себе. Всіх.
Тиша. Озеро навколо темніє.
- А Том? — нарешті вирвалось.
- Він — теж відображення. Те, що загубили. Те, що треба або врятувати.. або знищити.
Раптом небо над островом розкололося — з нього проросли нитки павутини, чорні, блискучі. Вони сплели купол над Гаррі. І голос — не його, не Тома. Інший. Старший. Жіночий.
"Ти вже зшитий з Ним. Але ще можеш вибрати — хто буде голкою, а хто тканиною."
Озеро вибухнуло світлом, Гаррі впав у безодню, з якої вивело лише чиєсь тепло… руки.
Він прокинувся. Не в гафелпафській спальні,у власній - на горищі- було тихо, лише лялька сиділа біля подушки. Але тепер… вона тримала в руках маленьке срібне дзеркальце.
У його відображенні — Том. І він кликав.
В наступну мить Гаррі сидить у ліжку, притискаючи ляльку до грудей. В роті — присмак заліза, мов після крові. Голова туманна, пульс повільно вирівнюється. Та найстрашніше — не сон. Найстрашніше те, що він залишився з ним. Переслідує його.
Лялька. Маленьке дзеркальце в її руках. Таке саме, як у відображенні. Гаррі не пам’ятав, щоб клав його туди.
"Це сон? Чи це вже…"
Він повільно витягнув дзеркальце і поглянув. Відображення було звичайне — трохи спітніле обличчя, темні кола під очима. Але.. на задньому плані миготнула тінь. Вузька. Висока.
"Том?" — серце стиснулось.
Він озирнувся — порожньо.
Зіскочивши з ліжка, Гаррі обережно розгорнув килим під ногами. І завмер. Там, на дерев’яній підлозі, чітко проступали візерунки, які він бачив на дверях уві сні — павутинні спіралі, витесані просто в дереві. Такі ж були на острові.
"Це не може бути збігом.."
Його пальці мимоволі потягнулися до шухляди столу. Хоч він ніколи її не відкривав. Замок піддався. Всередині — стара записка, пожовкла, як осінній лист.
«Той, кого ти шукаєш, не загинув.
Він просто заховав себе від болю.
Шлях назад — через відпущення.
Але остерігайся: Біль завжди хоче тіла, аби говорити.»
Підпису не було. Але напис був… знайомий. Гаррі десь його вже бачив. На могилі? У книжці? Чи… в тому самому дзеркалі?
Цілу добу Гаррі не підходив до дзеркала.
Але воно чекало. Він це відчував — як німий поклик, як тихий шепіт, що струменів крізь стіни, через щілини у підлозі, крізь сон. Він прокинувся знову вночі. Дзеркальце в ляльки тріснуло — прямо посередині, і тріщина чомусь нагадала шрам на його лобі. Ніби натяк.
"Добре. Покажи мені. Все."
Він спустився до кімнати з дзеркалом.
Цього разу зображення з’явилося відразу. Але не його власне. Гаррі побачив дитину — худорляву постать, що стояла перед сиротинським вікном. За вікном — дощ і блискавки. В кімнаті — порожнеча.
Дитина не плакала. Але тримала в руках щось дуже старе — аркуш. Малюнок. На ньому були: будинок, жінка з темним волоссям і щасливе дитя в обіймах.
А тоді — вихователька увірвалася в кімнату. Вона вирвала папір із рук хлопчика, скрутила його й жбурнула у вогонь.
— Казки не для тебе, Томасе! — її голос лунав, мов удар різким лезом. — Немає ні мами, ні тата, ні магії. Всі брешуть. І ти теж. Почувся ляскіт чужої долоні по щоці. Він притис долоню до горящого місця.
Погляд хлопчика застиг. Тиша. Очі — порожні. Він підійшов до вогню… і щось у ньому зламалося.
Він витягнув обгорілий клапоть паперу і, сховавши його в кишеню, прошепотів:
— Але я їх знайду. Я знайду того, хто захоче мене. Навіть якщо доведеться зробити… страшне.
І Гаррі відчув це. Несамовитий біль. Не гнів. Не ненависть. Просто пекучий, безнадійний біль самотності.
Відображення зникло.
Гаррі упав навколішки перед дзеркалом. І сам не помітив, як шепоче:
— Я не відвернусь. Не відкину тебе. Навіть якщо всі інші вже це зробили.
Ранок видався нестерпно ясним. Сонце било у вікна, ніби намагалося стерти те, що сталося вночі, витіснити з голови образ хлопчика, чия тиша кричала сильніше за будь-який звук.
Та Гаррі не міг забути.
Він ходив по кімнаті, притискаючи ляльку до грудей, коли її рука раптом зачепила шухляду комода. Той знову скрипнув — знайомо, наче кликав.
"Там нічого не було."
"Але тепер…"
Гаррі потягнув шухляду на себе. І завмер.
У самому кутку, поміж шарів пилу і дрібного сміття, лежав обгорілий клаптик паперу.
Він тремтячими пальцями підняв його, розгорнув. Малюнок — дитячою рукою. У кутику — літери, написані криво:
"Мама"
Жінка, з темним волоссям і посмішкою, тримала на руках хлопчика з чорним волоссям. Він простягає їй яблуко — маленьке, червоне, серцеподібне. За ними — будинок, обведений яскраво-жовтою лінією, мов світлом.
"Це він. Це Томів малюнок."
У тому самому стилі, з тими ж лініями, як у відображенні. І тут — у реальності.
"Дзеркало показувало правду."
Раптом на зворотному боці паперу проступив вугільний відбиток. Тонкий, майже невидимий, але… дивно знайомий: контур ґудзика.
І Гаррі зрозумів.
"Бельдам бачила цей спогад. Знала. І зберегла частину — як наживку".
Том був тут. І, можливо, досі десь поруч.
Кімната з дзеркалом була порожня. Але Гаррі вже не боявся.
Він тримав малюнок обережно, як реліквію, і в душі щось тремтіло. Це не було лише бажанням дізнатись — це було відчуттям, що його кличуть. Що він потрібен.
Він став перед дзеркалом і прошепотів:
— Якщо ти справжній… покажи мені. Допоможи зрозуміти, хто він був. Хто він є.
Пальцями торкнувся дзеркальної поверхні. Потім — обережно приклав до скла малюнок.
Спершу — нічого. Дзеркало лишалося темним, звичайним.
А потім…
Кольори спалахнули. Немов блискавка пройшлась по лініях малюнка — і Гаррі побачив, як вони оживають. Образи проступали зсередини: не як відображення, а як портал.
І раптом — він був там.
Падає дощ. Мокріє камінь. Стіни притулку. Гаррі стояв серед сірих коридорів — не у своєму тілі. Він був тінню. Спостерігачем. Поруч — та сама кімната. І Том.
Хлопчик сидів, сховавшись у шафі. Обійняв коліна. Очі — великі, блискучі. На грудях - той самий малюнок, складений учетверо.
- Вони кажуть, що я злий, — прошепотів Том, ніби знаючи, що його слухають. - Але я ж просто… хотів, щоб хтось любив мене.
І тоді — різкий стукіт у двері. Поттер не бачив облич, лише голос:
- Том! Виходь! Ми знайшли, що ти знову говорив сам до себе. Не смій лякати інших дітей, виродку!
Шафа тремтіла. Але Том лишався всередині. І Гаррі — теж.
"Це… не просто спогад про покарання. Це… ув’язнення."
І тут — щось пішло не так.
У спогад вдерлася тьма. Мов чорна рідина почала сочитися крізь шпарини кімнати. Дзеркальний простір тріснув. Том підвів голову — його очі змінились. Вони стали… глибокими, чорними. Як порожнеча.
Він побачив Гаррі.
- Не заходь глибше, — прошепотів. - Бо двері зачиняться. І вже не відкриються.
Гаррі відскочив назад, захеканий, тремтячий. Дзеркало — знову звичайне. Малюнок — обпалений по краях.
Але всередині Гаррі вже щось змінилось. Він не просто співчував.
Тепер він знав.
Том — не монстр. Він жертва. І частина його досі там — за дзеркалом, у минулому.
Гаррі сидів у своїй кімнаті, скрутившись на ліжку. Малюнок був поряд, уже тьмяний і обвуглений. Дзеркало більше не світилось. Але Гаррі все ще відчував, що воно дивиться.
І лялька — вона лежала обличчям до стіни, але здавалося, що стежить за ним навіть через тканину.
"Я не можу залишити його там. Я бачив. Я… знаю."
Гаррі встав. Його ноги тремтіли, але серце — ні. Воно билося впевнено, рівно.
Він обернувся до ляльки, взяв її на руки і швидко зашепотів .
- Ти знала. І ти показала мені. Ти — провідник, правда? Ти привела мене до нього.
Ґудзикові очі мовчали.
Гаррі сховав малюнок у кишеню, обмотав ляльку тканиною, як оберегом, і попрямував униз, до знайомої кімнати з дзеркалом. Цього разу — не як гість, а як той, хто має мету.
Двері рипнули. Дзеркало стояло нерухоме.
Гаррі встав перед ним і сказав:
- Я хочу його повернути. Не образ Тома, не ілюзію. А того, хто лишився замкненим. Того, кого зрадили всі.
Тиша.
І тоді… дзеркало змінилося.
Воно потемніло, мов усмоктало все світло навколо. І з глибини проступив образ: Том, у темному просторі — острів, озеро, тінь.
"Ти даси частину себе, щоб повернути мене?" — голос лунав у самому серці Поттера.
"Так."
"Тоді йди. Але пам’ятай — у світі Бельдам не існує законів. Там є лише бажання. І жертви."
Гаррі торкнувся дзеркала, не вагаючись. І воно втягнуло його — не боляче, не раптово. А тихо. Як занурення в глибоку воду, де час і звук перестають існувати.
Він відкрив очі. Перед ним — коридор. Мереживне павутиння. Приглушене світло. І чийсь голос у темряві:
- Я не думав, що ти повернешся.
Гаррі повернув голову. Том стояв у тіні, з тими самими очима, які він бачив у спогадах. Але тепер — живий. Вразливий. І вперше — не самотній.
- І я не дам тобі лишитися тут, — прошепотів Гаррі. Він перемістився і його зір затуманився." Де я зараз?"
Плетиво стиха дрижало під кроками Гаррі. Світ навколо здавався застиглим, як сон на межі пробудження — де тіні надто довгі, а кольори надто бліді. Закликають до обережності.
Том стояв біля зламаної гойдалки, в оточенні мертвих троянд. Його руки були в крові — чи в чорнилі, невідомо. Але він не ховав їх. Дивився на Гаррі, як на примару.
- Чому ти тут? — голос твердий, майже ворожий.
- Бо я побачив тебе. І не зміг… відвернутись.
Том стискає кулаки. Павутиння за спиною пульсує, мов дихає.
- Ти бачив тільки те, що дзеркало дало тобі. Жалість — не привід лізти в чужі болота.
- Це не була жалість. Це було впізнання.-заперечив Гаррі.
Пауза,яка змушує всередині кипіти від емоцій.
- Ти думаєш, ми схожі?-питає скептично інший хлопчик.
- Я знаю, що ми схожі.-стверджує Поттер.
Том робить крок ближче. Його очі палають. У них — гнів, страх, зрада.
- А ти знаєш, як це — прокидатися в темряві, знаючи, що ніхто тебе не згадає?-випльовує він: - Що навіть твої спогади — не твої? Що весь світ хоче лише, щоб ти зник?
- Так, — тихо каже Гаррі. — Я знаю. Але різниця між нами не в тому, що ми пережили. А в тому, що ти вирішив не чекати. А я вирішив — не тікати.
Тиша. Мов стіни світу Бельдам слухають.
- І що тепер? — питає Том. - Повернеш мене? Витягнеш з безодні? Змусиш бути “кращим”?
- Ні, — відповідає Гаррі. — Я не змушу тебе нічого. Я просто буду з тобою, якщо дозволиш. Бо… я не знаю, хто ти повністю. Але я хочу дізнатися.
Повіки Тома здригаються. Ненадовго. Мов щось давно забуте всередині нього поворухнулося.
- Тоді ходи, Поттер. Подивись на світ, у якому я жив. — Том різко розвертається. — Але якщо ти побачиш те, що зламало мене… вже не зможеш нести це легко.
Гаррі кивнув. І пішов за ним.
Том ішов попереду. Його фігура — темна, мов вирізана з попелу. Гаррі йшов за ним мовчки, відчуваючи, як кожен крок утягує глибше в химерну реальність Бельдам.
І ось воно.
Будівля. Похмура, облуплена, вся у павутинні. Вікна зашиті грубою ниткою. А з дверей сочився слабкий світло-сірий дим — не дим, а туман спогадів.
- Це… — почав Гаррі.
- Мій дім, — перебив Том. — А точніше, його тінь.
Вони увійшли. Усередині було.. гірше. Тиша тут не була спокоєм — вона була глухотою до чужих прохань.
Стіни шепотіли. Вони справді переговорювалися, тихими дитячими голосами, що повторювали фрази:
- Не чіпай Тома.
- Він дивиться..
- Він не такий, як ми.
Гаррі здригнувся. У коридорах стояли ліжка з марлевими покривалами. Деякі — з ляльками,схожими на них самих, точнісінько як Поттерова . Але в кожної — були вирвані ґудзики.
— Вони не забрали мене одразу, — прошепотів Том. — Спершу — просто лякали. Показували мені, як мало я вартий. Потім… спробували полюбити. Але я вже не вірив.
Вони увійшли до кімнати з пожовклими шпалерами. В кутку — шафа. Та сама. В ній — щось було.
Том підійшов ближче і… витягнув із тіні обгорілий дитячий матрац. На ньому — вирізані ножем слова:
«Я є. Я тут. Я буду.»
— Це я написав, — каже він. — Бо хотів, щоб хоч щось… знало, що я не зник.
І тоді Гаррі сів на підлогу. Прямо перед Томом.
— Ти не зник. Я тут. І я бачу.
Мовчання. Довге. Потім — голос Бельдам, далекий, мов крізь товщу води:
— Двоє. Двоє вже в моїй павутині. Як мило. Нарешті мій син привів друга...
Том стиснув щелепи.
— Вона не дозволить нам піти. Якщо ти лишишся… можеш загубитися, як я.
Гаррі підвів голову. Його очі світилися впертістю:
— Тоді йди зі мною.
Проте вони так і не зрушили з місця.
Том стояв нерухомо. Його пальці повільно розтиснулися, коли з темряви з'явилася вона.
Висока, граційна, з рудим волоссям і лагідною посмішкою. Вона була такою, якою Гаррі пам’ятав Бельдам у перший раз коли зустрів. Її шкіра світилась м’яким теплом, очі-ґудзики здавались… добрими.
А голос — голос змушував серце тремтіти:
— Ох, мій хлопчику… Ти повернувся. Нарешті. — Вона розкрила руки, мов чекала обіймів. — Я так сумувала за тобою.
Том нічого не сказав. Але зробив крок. Маленький, обережний.
Гаррі зупинив дихання.
"Ні. Не це. Не зараз." Він раптом пригадав свої нещодавні кошмари про неї .
— Пам’ятаєш, Томасе? — шепотіла Бельдам, наближаючись. — Я годувала тебе яблучним пирогом. Я співала, коли ти ховався в шафі. Я казала, що ти — мій маленький світ…
Вона торкнулась його обличчя. Том не відсахнувся. Його губи сіпнулися — між страхом і потребою.
— Вони всі покинули тебе, — продовжувала вона. — Але я ні. Я завжди поруч. Я твоя мама, Том. Просто дозволь мені пришити твої очі — і ми будемо разом, завжди. Без болю. Без зради.
Гаррі зробив крок уперед:
— Том! Не слухай її. Це ілюзія. Вона грається з тобою .
Том обернувся повільно. У його очах — сум’яття. Страх. І… надія. Та небезпечна надія, що завжди втягує глибше.
— А якщо вона… не бреше? —несміливо прошепотів він. — Якщо це… єдиний шанс?
Бельдам посміхнулась. Її пальці вже тримали чорну нитку. Ґудзики лежали на оксамитовій подушці.
— Я зроблю тебе досконалим, любий. Нарешті повним.
І тоді Гаррі прошепотів:
— Але ці очі — не покажуть тобі більше нічого. А я хочу, щоб ти бачив. Щоб ти сам вибирав. Навіть якщо це боляче.
Том мовчав. Дивився на подушечку з ґудзиками. А потім — на Гаррі. Довго. Повільно.
І відступив від Бельдам.
— Ні, — сказав він. — Я… уже не дитина. І ти — не моя мати.
Павутиння затремтіло. Вся кімната засичала, мов живе тіло, яке поранили.
Бельдам більше не посміхалась.
— Дуже жаль. Я майже тебе відшила, мій маленький…
І світ навколо раптово почав ламатися.