Human

Тонкс стояла в дверях балкону з келихом шампанського в руці, дивлячись на міцну спину свого колишнього професора. Люпин споглядав на дахи Лондона, холодний листопадовий вітерець тріпав його сиве волосся. Він пирхнув.

— Що справило на Вас таке враження?

Тонкс повільно підійшла, поставивши склянку на поручні за кілька футів від нього.

– Ну знаєте, похмурі задумливі погляди, відсутність напою, той факт, що ви ні з ким не розмовляли з того часу, як прийшли сюди.

Вона дивилася на профіль Люпина, коли той підняв брову.

– Ви говорите так, наче я зазвичай живу вечірками. Професор Люпин не був відомий своєю світською витонченістю. Фактично, його прихід до кімнати часто спонукав багатьох покинути приміщення.

— Touché, — сказала дівчина. – Дозвольте мені виправитися, Ви виглядаєте ще більш асоціальним, ніж зазвичай.Нарешті Люпин обернувся, щоб поглянути на неї. Як завжди, його тривожні, бурштинові очі свердлили її, немов шукаючи щось. Більшість людей, які зустрічали Люпина, вважали його моторошним. Тонкс просто завжди думала, що він щось шукає.

— Перепрошую, міс Тонкс, якщо моє святкування не відповідає вашим стандартам.Вона схрестила руки.

— Припиніть так поводитись, — сказала вона. 

— Ваша команда схопила останніх Женців! Вони тікають відтоді, як закінчилася війна п’ятнадцять років тому, це кінець довбаної ери! Подивіться, Сіріус звисає з люстри! Люпин витягнув шию, щоб озирнутися крізь балконні двері. Справді, там був Сіріус, який висів вниз головою з пляшкою вогневіскі в руці. Здавалося, лише частина рідини потрапила йому в рот – решта полилася на вечірку внизу, – але здавалося, ніхто особливо не заперечував. Останнього з солдатів Волдеморта було спіймано. Святкували всі – тобто всі, крім людини, яка допомогла цього досягти.

– Так чого Ви тут сумуєте? – запитала дівчина.Похитавши головою, дивлячись на витівки свого колеги, Люпин повернувся й продовжив огляд лондонського горизонту. Він повністю проігнорував її питання. Тонкс закотила очі, схопила келих із шампанським і зробила ще один ковток. Вона знала професора Люпина вже шість років, відколи він обійняв посаду захисту від темних мистецтв на її сьомому курсі в Гоґвортсі. Люпин пішов викладати за програмою навчання аврорів у міністерстві, і дівчина працювала з ним кілька разів, відколи три роки тому стала аврором. На той момент Тонкс знала його досить добре, щоб сказати, що Люпин був блискучим учителем, хорошою людиною, на яку можна було розраховувати в бою… і жахливим співрозмовником.Відвернувшись від Люпина, Тонкс уже збиралася повернутися до святкування, коли побачила Манданґуса Флетчера, який пробирався крізь натовп. Вона скривилася. Минулого разу, коли дівчина зустрілася з Флетчером, він ущипнув її за сідниці, а вона зламала йому носа. Тонкс воліла б більше не залишати кров на килимі Поттерів. Зітхнувши, дівчина повернулась назад і сперлася передпліччями на балкон біля Люпина.Вони були в будинку Поттерів у Ковент-Гардені, з приголомшливим видом на Біг-Бен і Лондонське око. Тонкс не хотіла думати про те, скільки це місце коштує. Її крихітна кімната в Брікстоні коштувала більше, ніж дівчина могла дозволити собі на зарплату аврора. Поттери завжди були гостинними і це була не перша п'яна ніч, яку вона провела тут..Краєм ока дівчина помітила, що Люпин крутить руками. Можливо, це були чотири келихи шампанського, які вона вже випила, але здавалося, що чоловік намагався припинити тремтіння. Тонкс подивилась на нього, п'яна сміливість спонукала її поставити запитання, якого вона ніколи б інакше не задала.

— З тобою все добре?

Люпин напружився. Він, як відомо, погано ставився до особистих питань. Людей, які заглиблюватися в його справи, зустрічали похмурим поглядом, якщо їм щастило, або сердитим гарчанням, якщо ні. Тому Тонкс була здивована, коли він обернувся до неї з дещо цікавим виразом обличчя.

— Чому це вас хвилює, міс Тонкс?

Вона насупила брову. Чесно кажучи, дівчина не знала відповіді на це запитання.

— Не знаю, — відповіла вона. — Тому що це те, що роблять друзі, я припускаю. Турбота.

Він знову звів брову.

— Ми друзі?

Тонкс знизала плечима, зробивши ще один ковток шампанського.

— Ну… я б сказала, що ми принаймні друж..

Люпин кинув на неї довгий, доскіпливий погляд.

— На твоєму місці я був би обережним, Тонкс, — нарешті сказав він. — Дружні відносини з перевертнем і колишнім Женцем не підуть на користь вашій кар’єрі.Це було сказано зі смертельною серйозністю, і все ж Тонкс помітила, що пирхає від сміху.

— То ось в чому справа! — захихотіла вона. Люпин спантеличено витріщився на неї. — Ви дуєтесь тут, на балконі? — продовжила вона. — Думаєте, що ніхто не хоче, щоб Ви були там, тому що колись були Женцем?

Люпин уважно дивився на неї. Колись вона б може навіть злякалась. Тепер же Тонкс достатньо добре знала цього чоловіка, щоб зрозуміти, що він використовував гнів, щоб приховати дискомфорт.

— Ні, міс Тонкс, — гаркнув він. — Я тут, тому що щойно зрадив останнього зі своїх братів. Вибачте, якщо мені не хочеться святкувати цей факт.

Тонкс раптом перестала сміятися. Люпин ще мить сердито дивився на неї, а потім повернувся до простору. Між ними запала напружена тиша.Усі знали цю історію. Ремус Люпин виховувався в зграях перевертнів. В одинадцять років він був обраний самим Волдемортом приєднатися до елітної команди охоронців — Женців. Люпин завоював не тільки довіру Волдеморта, а навіть його прихильність. Потім він зрадив свого господаря заради Ордену Фенікса, ризикуючи всім, щоб дати Дамблдору інформацію, необхідну, щоб нарешті перемогти Лорда Волдеморта.Цей чоловік був героєм. Він також був військовим злочинцем. Візенгамот помилував його, бо всі знали, що без його допомоги б не вдалося виграли цю війну. Але всі знали, що Люпин до свого сімнадцятого дня народження вбив більше людей, ніж більшість смертежерів за все життя.Що й казати, у чоловіка було багато ворогів і дуже мало друзів. Тонкс завжди вважала, що Люпину це подобається. Він, звичайно, не здавався зацікавленим у тому, щоб бути приємним для людей. Насправді дівчина підозрювала, що чоловік отримував збочену насолоду від того, що лякав усіх, хто його зустрічав. Він мав погану звичку гарчати на кожного, хто наближався надто близько.Тепер, однак, Тонкс подумала, що статус вигнанця Люпина турбує його більше, ніж він показує.

— Вибачте, — нарешті сказала вона. – Я ніколи не уявляла, що для Вас означає бути Женцем.Чоловік посміхнувся, повністю повернувшись до неї та схрестивши руки на грудях.

— Вони довбані виродки, більшість з них. Вони нічого для мене не значать.

— Брехун, — відповіла вона. — Ви щойно сказали, що вони Ваші брати.

— Ви не вибирали свою сім’ю, міс Тонкс, — сказав Люпин. — Я також не вибирав.

Чоловік піднявся й стягнув комір сорочки. Тонкс знала, що під шаром одягу татуювання звивистої чорної змії псує його шкіру, позначаючи його як одного з охоронців Волдеморта. Руки тремтіли тепер приховати це було неможливо.

— Якщо Вам на них байдуже, то чому Ви такий засмучений? — запитала Тонкс, допиваючи рештки шампанського. Люпин зиркнув на неї, але та проігнорувала його.

— Знаєте, Ви зможете їх знову побачити. Якщо їх взяли в дитинстві, як Вас, тоді вони могли б отримати м’якші вироки.

Щось стало твердим і холодним в очах Люпина. Тонкс завмерла. Що такого вона сказала?..

— Ви... Ви зможете свідчити на їхньому суді. Візенгамот вислухає свідчення, — продовжила дівчина менш впевнено. Вираз обличчя Люпина викликав у неї занепокоєння.

— Не буде суду, міс Тонкс. Не для них, — голос Люпина був тихим і спокійним, але його тон лякав її.

— Що? В якому сенсі? 

Він повернувся, щоб подивитися на Лондон, знову спершись руками на поручні, глибоко вдихнувши затримав повітря, і потім продовжив: — Коли ми привезли їх до Міністерства, Амбридж сказала що Женців триматимуть в камерах перед судом. Всі одразу пішли святкувати, але я.. — голос Люпина був тихим і напруженим. Краєм ока Тонкс побачила, як Джеймс Поттер вийшла на балкон з напоєм в руці. Вона похитала головою, наказуючи мовчати, і вони двоє слухали що скаже Ремус.

— Я не довіряв їй та її головорізам. — він без емоційно дивився на Біг Бен, — я пішов за ними. Вони привели Женців до камер, як і обіцяли, але дементори.. вже чекали на них..Тонкс нажахано піднесла руку до рота. Вона бачила, як змінився вираз обличчя Люпина коли він згадав що побачив. 

— Для них не буде суду, тому що дементори поцілували їх одразу ж. 

Довго ніхто не порушував тишу, єдиним звуком на балконі було дихання Ремуса. Врешті Джеймс підійшов і поклав руку на плече Люпина.

— Ремусе... 

Люпин здригнувся, відвертаюся від несподіваного слухача. 

— Не… — почав він, але різко замовк. Тонкс побачила його змучене обличчя, перш ніж він відвернувся, глибоко дихаючи. 

— Ремусе, друже, мені дуже шкода… — почав Джеймс, але Люпин уже заповз у свій панцир відчуженості. Коли він знову глянув на них, на його обличчя повернулася звичайна непроникна маска. Чоловік розправив плечі. Тонкс спостерігала за цією трансформацією з німим подивом.

— Це не має значення, — пробурмотів Люпин, — це не має ніякого значення. 

— Це має значення! — вигукнув Джеймс. — Кожен із них заслуговує на суд, мене не хвилює, що вони робили. Жоден з них не заслужив поцілунок дементора, який уже як два роки поза законом! Амбридж зайшла надто далеко цього разу, але просто так це їй з рук не зійде… Люпин засміявся, то був безрадісний звук. 

— Ти дійсно думаєш, що комусь не все одно, Джеймсе? — з гіркотою спитав він. — Ще кілька Женців отримали поцілунок. Вони визнають це випадковістю, або шахрайством, або чимось у цьому роді. Магічний світ зрадіє. 

— Якщо це правда, то ми не кращі за них,— недовірливо сказала Тонкс.

— Саме так, — погодився Джеймс. — Вони не можуть просто заховати це під килим. Половина Міністерства зараз під Амбридж, але це може бути доказом, щоб знищити її раз і назавжди. Ми повинні щось з цим зробити!

— Зробити що?! — невиразно промовив Сіріус, виходячи на балкон із порожньою пляшкою вогневіскі в руці. Джеймс проігнорував його.

— Слухай, друже, піди зі мною, поговори з Дамблдором. Розкажи йому, що сталося!Але Люпин уже хитав головою.

— Це справді не має значення, я не хотів давати цьому розголос. Я просто… я не знаю, я просто розповів.

Він безпорадно поглянув на Тонкс. Люпин виглядав виснаженим.

— Просто забудьте про це, гаразд?

Він рушив до дверей, ухиляючись від простягнутої руки Джеймса.

— Чого ти боїшся, Ремусе?

Люпин замовк, поклавши руку на дверну раму. Він не обернувся, і Тонкс довелося напружитися, щоб почути його відповідь.

— Я не боюся, Джеймсе. Я просто втомився від боротьби.

Ремус зник у натовпі. Джеймс, Сіріус і Тонкс перезирнулися.

— Що це було? — спитав Сіріус, обережно погойдуючись на ногах. Тонкс не залишилася, щоб почути відповідь Джеймса. Раптове рішення підштовхнуло її ноги вперед, і вона кинулась за Люпином у переповнену кімнату. Дівчина помітила, як він прямує до вхідних дверей. Він йшов.Він не пробув тут навіть двадцяти хвилин...

— Професоре! — крикнула вона. Чоловік не обернувся. Тонкс продиралася крізь натовп, ігноруючи привітання колег, колишніх однокласників і друзів. Ухиляючись від спроб Білла та Чарлі втягнути її в розмову, вона знову покликала Люпина.

— Професоре Люпин! Ремусе!

Цього разу він обернувся й перехопив її погляд. Усе його тіло було напружене, і дівчина розуміла, що він не хотів нічого іншого, як втекти крізь двері що знаходились за ним. Вона поспішила вперед, не зовсім знаючи, що збирається робити. Що б вона могла сказати, що було б хоч чимось корисним? Будь-яке бажання сказати щось значуще зникло коли її нога зачепила ніжку столу. Дівчина втратила час на те, щоб проклясти свою незграбність, а потім підлога стала швидко наближатися їй назустріч.Сильні руки підхопили Тонкс швидше ніж вона встигла впасти. Люпин підняв її, поклавши теплі руки на талію. Вона підняла на чоловіка здивовані очі. Мабуть, він перестрибнув кілька метрів через кімнату, щоб зловити її, перш ніж вона впала на підлогу. І раптом дівчина зрозуміла, що їй потрібно робити.Люпин уже відсторонився, але Тонкс притиснула своє тіло до його, обхопивши руками його кістляві плечі. Чоловік напружився, явно шокований її діями. Він довго тримав руки розведені в сторони, а потім незграбно зімкнув їх на її спині. Ремус прочистив горло. Від нього пахло димом і потом, але це був напрочуд приємний запах.

— Гм, Тонкс?.. — запитав він голосом, помітно вищим за звичайний.

— Просто продовжуйте, професоре, — сказала вона. — Кожному час від часу потрібні обійми.На свій подив, дівчина відчула, як його руки міцніше обняли її.

— Не могла б ти перестати називати мене професором? — пробурмотів він. Тонкс усміхнулася, відсахнувшись лише настільки, щоб поглянути на його обличчя.

— Чому? — запитала дівчина. — Я змушую Вас почуватися старим?

Його почервонілі щоки були єдиною відповіддю, якої вона потребувала. Тонкс спостерігала, як його очі бігають по її плечу, і витягнула шию, побачивши, як Джеймс і Сіріус пробиваються крізь натовп. Вона повернулася до Люпина й побачила його стиснуту щелепу й жорсткий вираз обличчя.— Ти хочеш піти звідси? Я знаю хороший маґлівський паб.

— Так, — одразу ж відповів Люпин. Він повернувся, відчинив двері, провівши її на вулицю, перш ніж зачинити їх за собою. Тонкс подала йому руку, і він подивився на неї, вниз, а потім знову на неї.Люпин глянув на простягнуту руку і знову на дівчину. 

— Тоді пішли, — сказала вона, посміхаючись. Він простяг руку і стиснув її. І тієї ж хвилини Тонкс роз'явилася. Вони приземлилися в провулку за кілька вулиць від улюбленого паба Тонкс у Брікстоні. Люпин — явно не звиклий являтися — щосили намагався втримати рівновагу і його нахилило вперед до дівчини. Тонкс схопила його за боки, і чоловіку довелося впертись руками об стіну позаду дівчини. Це вже вдруге за кілька хвилин, коли Тонкс виявилася так близько до одного з найстрашніших людей у магічній Британії.

— Ти ще навіть не пив, приятелю, — сказала вона сміючись. — Що скажеш у своє виправдання? 

Люпин відскочив від неї. Вона не могла бачити його обличчя, але була готова посперечатися, що рум'янець на нього став ще помітнішим.

— Так, де цей паб? — хрипко спитав чоловік, ігноруючи її підколи. Вона кивнула на провулок. 

— У кількох вулицях звідси.

Вони йшли в незручному мовчанні. Тонкс справді не знала, що на неї найшло, коли вона запросила свого колишнього професора випити. Єдине пояснення цьому полягало в тому, що Люпин виглядав так, ніби сам збирався пропустити склянку. 

— Мені шкода, — почав він раптово. Дівчина підвела на нього очі.

— Чому? 

— Я… я не повинен був вивалювати на тебе все це. Тобі не слід було чути про це лайно. — Я аврор, професоре. Якби я не хотіла чути про це лайно, я подала б заявку на роботу в офіціантки у мадам Паддіфут. 

Люпин засміявся.

— Не можу уявити гіршої роботи для тебе. Весь цей посуд. Ти перервала б так багато романтичних моментів за допомогою розбитих чашок. 

Тонкс хихикнула: — Я думаю, що більшість романтичних моментів у цьому закладі можна було б зіпсувати тільки за допомогою однієї-двох чашок зі снарядами, — відповіла дівчина. Люпин пирхнув. 

— Правда. Як би то не було, я… — здавалося, він щосили намагався підібрати слова. Тонкс повела його по бічній частині вулиці. Дівчина вже звідси чула шум пабу вдалині. 

— ...я не шукаю співчуття чи чогось подібного. Я краще за інших знаю, що ці виродки заслужили на те, що отримали. Так що просто забудь про те, що я сказав, добре? 

— Професоре, — сказала Тонкс, зупиняючись. Люпину знадобилася мить, щоб зупинитися поряд з нею. Він повернувся до її обличчя і скривився. 

— Будь ласка, клич мене просто Ремус. Я вже не твій професор. 

— Прекрасно, Ремусе, — почала дівчина, схрещуючи руки на грудях, — Дивіться. Вам не потрібно вдавати. Не зі мною. Ви можете оплакувати людей, про яких дбаєте. 

Люпин стояв на місці, почуваючи себе незручно. Тонкс важко зітхнула. 

— Віскі? 

Він мовчки кивнув головою, і вони зайшли в паб. Тонкс завжди тримала під рукою пристойну суму маглівської валюти якраз для таких випадків. Невдовзі вони втиснулися за кутовий столик старовинного паба та пили потрійну порцію віскі. 

— Маґли, звичайно дивні, але толк в алкоголі знають, — сказала Тонкс, повільно потягуючи бурштинову рідину. 

— Ммм, — було єдиною відповіддю Ремуса. Він з приголомшливою швидкістю закинув у себе віскі. Тонкс дивилася на нього. Чоловік простягнув руку. 

— Дозволь показати трюк. Кинь мені пару фунтів. 

Він явно звик до маґлівської валюти. Дівчина поклала три монети що залишилися, йому на долоню. Він стиснув кулак, повернув руку і тепер на стіл упало десять нових монет. Дівчина підняла брову, дивлячись на нього. 

— Ви ж розумієте, що це незаконно, — сказала вона, не в змозі стримувати сміх у голосі. Він криво усміхнувся їй. — Мабуть, Візенгамоту не варто було мені пробачати,— сказав він, перш ніж вирушив до бару, щоб замовити ще випивки. Тонкс похитала головою, посміхаючись. За тридцять секунд перед нею з'явилася ще одна потрійна порція. Люпин ковзнув назад на своє місце навпроти, і тепер перед ним стояв кухоль пива. Тонкс відпила віскі. 

— Я навіть половини не випила,— сказала вона, показуючи на першу чарку, — і це не чесно! Ви не можете перейти на пиво, але дати мені порцію віскі. Намагаєтесь мене споїти? 

— Так, — прямо сказав чоловік. — Але не хвилюйся, я теж намагаюся напитися. Я випив віскі ще біля стійки, а тепер просто чекаю, коли ти надолужиш втрачене.Тонкс дивилася на нього. Якщо Люпин хоче влаштувати змагання з випивки, вона готова прийняти виклик. Тонкс допила залишок у склянці. Обличчя Люпина розпливлося в широкій усмішці. 

— Мені подобається це бачити,— сказав він. Тонкс закашлялася, горло горіло нещадно. — Знаєш… — почала вона, перш ніж знову закашляти. Люпин зробив великий ковток пива - швидше за все, чогось на зразок портера (примітка: сорт пива) - і пильно подивився на неї. У Тонкс перехопило подих, але вона продовжила: — У вас мила посмішка, коли Ви не намагаєтесь налякати людей. Він здивовано засміявся.— Я не намагаюся налякати людей. Це просто те, на що вони очікують. — Це неправда і Ви це знаєте, — гукнула Тонкс, хапаючи свою другу склянку з віскі, — я бачила, як Ви гарчали на Скітер, а потім посміхалися, як якийсь божевільний гоблін, коли вона закричала.

 Люпин збентежено схилив голову. 

— Коли це було?

— Мій останній рік у Гоґвортсі. Ваш перший рік викладання. 

Люпин явно перебирав спогади. Нарешті його губи показали слабку посмішку. 

— О так… Але це те, що я маю на увазі. Вона прийшла туди, щоб спробувати накопати бруду, щоб Дамблдор був змушений мене звільнити. Скітер у будь-якому разі сказала б усім, що я кровожерливий монстр, то чому б не повеселитися з цього. 

— Вона була далеко не єдиною людиною, з якою ви так вчинили. Я гадаю, Вам це подобається. 

— Ну.. так. Люди не змінюються, Тонкс. Якщо вони думають, що я злий, втручаючись у розмову, то все, що я роблю, це просто не переконую їх. 

— Це не дуже правильне ставлення.

 — Говорить метаморф, який корчить ніс свині щоразу, коли її про це просять. 

— Це інше. 

— Ну звичайно. Усі очікують, що ти станеш комічним полегшенням. Хіба через якийсь час не стало легше набувати цього образу? 

Тонкс не відповіла на це. Вона зробила ще ковток віскі. 

— Все, що я кажу, це те, що Ви виглядаєте милим, незважаючи на свою буркотливість. 

Люпин кивнув їй. 

— Я… радий, що ти так думаєш. Ти справді виглядаєш непоганим аврором, незважаючи на свою незграбність. 

— Ай! — вигукнула вона, мимоволі сміючись. Дівчина спробувала вдарити його під столом, але він встиг вивернутися. Тепер сміявся Люпин. Тонкс замислилася, чи бачила вона як Ремус сміявся раніше. Їй здавалося, якби це сталося, дівчина б запам'ятала таке. 

— Цей трюк із монетою був досить вражаючим проявом безпаличкової магії, — сказала дівчина, — Де Ви цьому навчилися? 

Люпин відповів не одразу, не поспішаючи відпиваючи пиво великими ковтками. Нарешті він поставив склянку. 

— Мій друг, Влад навчив мене. Це як золото лепреконів, воно зникає за кілька днів.Інакше б він сам обрушив валюту Болгарії. 

— Я так розумію йому подобалася випивка. 

— Можна і так сказати. 

— Навчите мене? 

— Я б хотів, але думаю в маґлівському пабі це трохи ризиковано. Вперше, коли я спробував, шматок розплавленого металу пропалив дірку в столі. Це було досить важко пояснити власникам. 

Тонкс пирхнула. 

— Схоже тепер Ви відповідаєте за випивку.

Люпин підняв брову. 

— Декому за цим столом слід спочатку допити напій, який перед ними, перш ніж просити ще. 

Прийнявши його слова за виклик, Тонкс допила другу склянку віскі. 

— Давайте, професоре, — сказала вона. Люпин вп'явся в неї поглядом. 

— Якщо ви продовжите наполягати на тому, щоб називати мене професором, то боюся, мені доведеться почати називати вас… 

— Ні! Не робіть цього! 

— Німфа… 

— Не смій! 

— …Дора! 

— О, ви зробили це! 

— Що тобі, Німфадоро? Пиво? Ще віскі? 

— Твою голову, якщо ти не припиниш називати мене Німфадорою! 

— Добре, Доро. Що ти будеш?

 Тонкс загарчала на нього. 

— Бачиш? Хіба гарчати на людей не весело? Я принесу тобі ще віскі. 

Ремус зник у натовпі. А вона сиділа, розриваючись між почуттями — сміхом і люттю. 

— Тут хтось сидить? — пролунав над головою жіночий голос. Дівчина-маґелка та її хлопець вказували на лавку навпроти Тонкс, яку Ремус щойно звільнив. Тонкс озирнулася. Паб був переповнений. Дівчині та хлопцю ніде було навіть стати.

— Ні, можете сісти,— сказала Тонкс, жестом показуючи їм на лаву. Ремус міг просто сісти поруч із нею. За кілька хвилин він повернувся. Оцінивши ситуацію спокійно, він сів поруч із Тонкс і простяг їй віскі та пиво. 

— Я не знав, що тобі більше подобається, тому купив світлого елю. Вирішив, це найбезпечніший вибір. 

— Мене влаштовує. Я б подякувала, але я знаю, що фактично це крадіжка, так що скажу…ура! 

Вони підняли келихи і цокнулися. Тонкс зробила ковток віскі і, піднявши голову, побачила, що Ремус запитливо розглядає її. 

— Що? 

— Чому ти запросила мене сюди? — спитав чоловік. Тонкс знизала плечима. 

— Ви виглядали так, ніби вам потрібно трохи розслабитися, і та вечірка явно не сприяла цьому. 

— Але чому тебе це хвилює? 

— Це вже вдруге, коли Ви ставите це питання. 

— І мені все ще не дали на нього відповіді. 

— А потрібна причина? Я знаю, що Ви вважаєте себе свого роду ізгоєм, але особисто мені Ви здалися порядним хлопцем. 

— Ти просто погано мене знаєш. 

— А хтось знає? 

Ремус не відповів. Він раптово зацікавився вмістом своєї склянки. Тонкс довго дивилася на нього. 

— Вони знали Вас? Ті кого поцілував дементор? 

Ремус глянув на неї і повільно кивнув. 

— Так. Вони мене знали. 

Він зітхнув, провівши рукою по каштановому волоссю. Тонкс нічого не відповіла. Вона просто сиділа і чекала, що він скаже ще щось. Тому що вона знала, що йому треба виговоритися. Легким рухом руки Ремус наклав заглушливі чари. Тонкс розуміла чому. Їхня розмова може здатися дивною для вух маґлів. Вона дивилася, як Ремус зробив ще один ковтків віскі, налаштовуючись. Він глянув на неї, і вона помітила, що він стискав і розтискав кулак вільної руки. 

— Я виріс із деякими з них, — м'яко почав він, — Ми всі були дітьми, в одній зграї. Вони були такими ж, як я — бігали в страху, шукали щось чи когось, що могло б їх захистити. Стати Женцем було найкращим, що могло статися з дитиною зі зграї. Це допомагало тобі на вулиці, давало тобі почуватися потрібним, тобі не треба вбивати за шматок їжі.

Чоловік допив віскі і одразу потягнувся за пивом. Тонкс відчувала похмілля, яке в неї буде завтра вранці. Але щось підказувало їй, що воно того варте.

— Волдеморт був чортовим злим покидьком, але він безперечно знав, як мотивувати свій народ,— продовжив Люпин,— ми були молодими, зневіреними і голодними. Більшість мали сім'ї, які відмовилися від нас через те, ким ми були. Волдеморт особисто вибирав найсильніших і найталановитіших, і перетворював нас на машини для вбивства. Ми зробили б усе, все для нього. Я.…я би зробив все для нього. 

Ремус замовк, занурившись у спогади. Тонкс невпевнено простягла руку, поклавши її на коліно. 

— Що ж змінилося? — спитав він, повертаючись і дивлячись на неї. 

— Очевидно, щось змінилося, інакше Ви ніколи не зв'язалися б з Дамблдором. 

Ремус слабо посміхнувся.

— Так, дещо змінилося. Але ця історія для іншої ночі. 

Між ними запанувала тиша. Але це було не ніяково, як раніше. Вони обоє потягували пиво. Нарешті Тонкс усвідомила, що її рука все ще лежить на коліні Люпина. Вона збиралася дозволити їй упасти, коли відчула дотик мозолистих пальців чоловіка. Він розсіяно вивчав її шкіру, легким дотиком проводячи по пальцях і темних струмках вен. Люпин підняв її руку, погладжуючи її долоню великим пальцем. Потім, до її повного потрясіння, він підніс її руку до губ і ніжно поцілував згин зап'ястя. Дівчина тяжко зітхнула. Раптом Ремус повернувся на планету Земля. Він упустив її руку, ніби вона обпекла його, і глянув на неї широко розплющеними, зляканими очима. Він відкрив рота, але так і не промовив жодного слова. Вони вп'ялися поглядом один в одного, і не відриваючись дивилися протягом довгої, болючої миті. Потім Ремус позадкував, майже випадаючи зі столу. 

— Мені… мені дуже шкода, міс Тонкс, цього більше ніколи не повториться! — швидко сказав він, перш ніж практично вибігти за двері паба. Приголомшена Тонкс сиділа близько хвилини, а потім підскочила і теж помчала до дверей.

— Зачекай! — гукнула вона, вибігаючи на темну вулицю. Він не міг її не почути, але все одно не зупинявся, спина перевертня напружилася, а кулаки стиснулися. Вона втомилася бігти за ним. 

— Чорт забирай, Ремусе, зупинись! — вигукнула вона нарешті, схопивши його за руку і потягнувши на себе, щоб подивитися в обличчя. Люпин притупив погляд, уникаючи зорового контакту. Чоловік дивився на землю, а очі його були вкриті пісочно-коричневою бахромою. 

— Що, чорт забирай, усе це було? — зажадала відповіді вона, ще міцніше тримаючи її. Дівчина не могла дозволити йому роз'явитися прямо тут, бо це дало б уникнути незручної ситуації. Принаймні якщо вона трималася за нього, він не міг залишити її одну. 

— Будь ласка, відпустіть мене, міс Тонкс. 

— Міс Тонкс? Я думала, Ви вирішили пограти з вогнем, називаючи мене Дора. Ви ж знаєте, що єдиний хто мене так називає — це мій батько, правда? 

— Так. 

Різка відповідь застав її зненацька. 

— ... Що? 

— Я знаю, як тебе називає твій батько, Доро. 

Тепер Тонкс справді зніяковіла. 

— Що? Як, чорт забирай, ти можеш це знати? 

Ремус провів тремтячою рукою по обличчю, а потім потяг її ближче до провулка. 

— Послухайте, ти… ти запитала, що змусило мене змінитись, змусило мене зв'язатися з Дамблдором. 

— Е, так… так я питала. 

—Ну… ти трапилась. 

— Що? Я не розумію. Про що ти говориш?

— Я зустрів тебе біля Алеї Діаґон, коли тобі було чотири роки. Мені чотирнадцять. Я був там, щоб шпигувати для Волдеморта, намагаючись відстежити пересування Ордену. Я зображав із себе безпритульного ледаря, через дорогу від Дірявого Казана. Тонкс недовірливо дивилася на Люпина. Цього не могло бути. Адже не могло?..

— Маґли думали, що я дивний, одурманений наркотиками підліток, чарівники знали, хто я, за милю. Мені це подобалося. Мене ніхто не турбував, усі були надто налякані. Поки ти не прийшла. 

Його слова розбурхували в голові Тонкс неприємні спогади. 

— Ти підійшла до мене і сказала, що я виглядаю сумним і простягла мені шоколадну жабку, начебто це були ліки від смутку. А потім спитала, як мене звуть. 

— Ти сказав, що в тебе немає імені...

Ремус здивовано дивився на Тонкс. Вона пильно дивилася йому у вічі. 

— Ти сказав, що в тебе немає імені, а я відповіла, що мені подобаються твої очі. Потім я зробила свої очі такими ж, як і твої. 

Ремус тяжко проковтнув і кивнув головою. Він не міг повірити. 

— Потім мій батько побачив мене і покликав на ім'я. Він відтяг мене від тебе і моя мати кричала на мене всю ніч, щоб я не розмовляла з незнайомцями більше.

— Пробач, — прошепотів Ремус. Тонкс пирхнула. 

— Не варто, вона завжди на мене за щось кричить. Але ж ти серйозно? Це саме те, що змусило? 

Ремус схилив голову, дивлячись собі під ноги. 

— Через тиждень Волдеморт планував напад на Алею Діаґон. Я… не міг не думати, що ти могла б там бути. Що я можу побачити маленьке рожево-косе тільце серед мертвих. 

Він знову глянув на неї, і на мить вона побачила зневіреного хлопчика, яким він і був. Його погляд був жорстоким, рішучим, лютим і страшним. 

— Я не міг цього допустити, — прогарчав він, — Так, я зрадив усіх, кого колись знав, усіх, кого колись любив. Тому що ніхто - жоден з них ніколи не показував мені свою симпатію, не чекаючи нічого натомість. А ти показала мені за тридцять секунд, що означає бути людиною. Ти змусила мене повірити, що я можу бути людиною. 

Вони стояли в темряві кілька довгих хвилин, просто дивлячись один на одного. Не в змозі більше терпіти це тишу, Тонкс сказала: 

— Так ти весь час питав мене, чому я хвилююся за тебе… і це ти мав на увазі не лише сьогоднішню ніч? 

— Ні, — тихо сказав Люпин. — Ні, Доро, ти ніколи не перестанеш мене вражати. Коли я побачив тебе в Гоґвортсі, такою ж яскравою і доброю, як і коли тобі було чотири, але вже дорослою й гарною… 

Тонкс пирхнула, перериваючи його промову. Чого, а краси в ній точно не було. Люпин насупився. 

— Так, Доро, ти красива, - наполягав він, — завжди. Навіть зі свинячим носом. 

Вона дивилася на нього, пильно вдивляючись у золото його очей.

Тонкс відкрила рота, але так і не змогла придумати, що відповісти, тому що Патронус Сіріуса вибрав цей момент для своєї появи. Гігантська синя собака, що світиться, важко дихаючи, підбігла до них. Голос кузена луною віддавався по пустельному провулку. 

— Тонкс, ти з Ремусом? Негайно достав цього ідіота на Гриммо. Його розшукує Відділ Магічних Істот. Хтось бачив його тоді в Міністерстві, та знають, що він став свідком. Якщо вони знайдуть його, то вб'ють. А тепер живо на Гриммо! 

З цими словами собака-патронус розвіявся. Тонкс і Люпин глянули один на одного. 

— Ви чули. Треба на Гриммо. 

— Доро, я не можу наражати всіх на такий ризик. Я можу сам подбати про себе. 

— Коли ти перестанеш бути ідіотом?! — роздратовано сказала Тонкс. 

— Відділ Магічних Істот не зможе увірватися до будинку Сіріуса Блека, щоб убити героя війни! Вони сподіваються напасти із оточенням у якомусь закутку. Дуже схожий на той, у якому ми зараз перебуваємо. Отже, якщо не заперечуєш, я б викликала Лицарський автобус.

У нинішньому стані роз'явитися вони не могли. Обидва надто п'яні, тож їх цілком могло б розщепити. Тонкс відійшла на узбіччя дороги і дістала свою паличку. Ремус слідував за нею, і коли він підійшов, вона побачила, що його рот смикався від ледь стримуваного сміху. 

— Ти тільки що сказала «напасти із оточенням»? — спитав чоловік. 

— Та й що? 

Він похитав головою. 

— Нічого. Просто ти явно переглянула маґлівське кримінальне шоу. Лицарський автобус прибув із характерним «БАХ». Стен Шанпайк зіскочив зі сходів і відчинив їм двері. 

— Тонкс! — радісно вигукнув він. — Я не бачив тебе цілу вічність! 

— Доглядач Стен, — сказала Тонкс, не в настрої спілкуватися на тротуарі. Вона рушила вперед, але зупинилася, побачивши обличчя Стена. Він помітив Ремуса і тепер дивився на нього з жахом у очах. Стен Шанпайк був на рік старший за Тонкс. Після закінчення школи він одразу приступив до роботи на Лицарі. Отже, він ніколи не бачив Ремуса Люпина. 

— Здрастуйте, містере Люпине, сер,— сказав він тремтячим голосом. Ремус сердито глянув на Тонкс. 

— Я не завдаю тобі шкоди, синку. Нас просто треба підвезти. — прогарчав Ремус. 

— Так, сер! — сказав Стен. — Прошу сюди! 

З цими словами молодик побіг сходами, навіть не приховуючи свого бажання якнайшвидше втекти від знаменитого, колишнього Женця. Тонкс глянула на Ремуса, приховуючи посмішку. Він уп'явся в неї поглядом. 

— Вибач, просто… Я починаю розуміти, чому ти іноді посилаєш людей. Навіть коли ти нічого не робиш, вони все одно тебе бояться. 

— З часом це минеться, — пробурмотів він, — так? 

Вони піднялися сходами в автобус, і Тонкс дала водієві адресу до будинку Сіріуса. Потім Тонкс і Ремус сіли на одне з багатьох ліжок, що стояли вздовж стін. Наближалась північ четверга, і, хоча маґлівський Лондон не спав, Чарівний здається був менш зайнятий. В автобусі було ще двоє людей, і вони міцно спали на своїх ліжках. Стен повідомив, що їм слід забрати ще кілька чоловік і якщо викликів більше не буде, то через пару хвилин вони приїдуть. Молода людина повністю ігнорувала Ремуса, що здається влаштовувало перевертня. Автобус рухався поштовхами, уривчасто. Тонкс схопилася за покривало, намагаючись утриматись на місці. Лицарський автобус був її улюбленим видом транспорту. Не минуло й хвилини, як вони зупинилися з різким поштовхом. Тонкс простягла руки, шукаючи за що схопитися, щоб уникнути болючого возз'єднання з підлогою. Її ліва рука знайшла стегно Ремуса, і вона відчула, як його права рука обвилася навколо її талії, тягнучи її назад на ліжко. 

— Ми ще не на твоїй зупинці, Тонкс! — крикнув Стен спереду. 

— Хтось ще захотів нас відвідати, тож почекай хвилинку. 

Ні вона, ні Ремус не відповіли. Його тепла рука була на її спині, і дівчина відчула, як його ноги напружуються під її хваткою. Дівчина підняла очі і виявила його обличчя так близько, що могла відчути його гаряче дихання на своїх губах.

— Так, так, так..

Ремуса пробило струмом. Він схопився на ноги з витягнутою паличкою в руці, закриваючи Тонкс від нового пасажира. Тонкс також схопилася на ноги, витягаючи паличку. Але рука Ремуса ще тримала її тіло за спиною, прикриваючи. 

— Не дуже розумно, Женцю, — усміхнувся жіночий голос. Тонкс спробувала озирнутися через Ремуса, але вона все ще залишалася за його спиною. 

— Забув про заклинання відстеження? — продовжував писклявий голосок. — Нам повідомили, як тільки ви прийшли на цей автобус. Ваші пересування у транспортних системах Міністерства відстежуються за наказом Візенгамота. Можливо вас помилували, але це не означає, що вам довіряють. 

Притиснута до спини Ремуса, дівчина відчула, як напружилися його м'язи, а стійка пружинила, готова ось-ось вибухнути. 

— Кинь паличку. Давай зробимо все тихо, і я подумаю, щоб відпустити дівчину тільки зі зміненою пам'яттю. 

— Дай їй спокій, Амбридж. Вона не має до цього жодного стосунку. Амбридж. Начальник Відділу Магічних Істот. Тонкс ніколи з нею не зустрічалася особисто, але чула багато історій — жодної гарної. 

— Невже? Схоже, ви обоє дуже дружні. Ще одне звинувачення, яке можна записати як вам рекорд, стосунки із неповнолітніми учнями. 

Загарчавши, Тонкс вирвалася з хватки Ремуса, розмахуючи паличкою над жабоподібною жінкою. Амбридж була одягнена в пухнастий рожевий джемпер з кошеням, і Тонкс направила паличку прямо в обличчя цьому кошеняті. 

— Я не неповнолітня і я не його учениця, Амбридж, — виплюнула її ім'я Тонкс,

— Так що, якщо в нас і є якісь стосунки, тебе вони не стосуються! А тепер зійди з цього автобуса, поки я не пропалила це кошеня на твоїх грудях. 

— Доро, будь ласка…

— Заткнися, Ремусе!Чесно кажучи, тепер, коли Ремус не закривав її, вона могла зрозуміти бажання чоловіка захистити її. Півдюжини міцних чоловіків увірвалися до автобуса слідом за Амбридж, озброєні до зубів і одягнені в безпомилково пізнавану форму загону із захоплення перевертнів. Серце Тонкс зупинилося. Це виглядало дуже погано. Амбридж кивнула чоловікам за нею, і вони підняли зброю. Тонкс готова була посперечатися, заряджені срібними кулями. 

— Це останнє попередження, — сказав Жаба, — Киньте. Свої. Палички.

Тонкс почула, як паличка Ремуса впала на підлогу неподалік неї. Потім його рука накрила її зап'ястя. 

— Будь ласка, Доро,— прошепотів він їй на вухо. Його груди притискалися до її боку, і вона відчувала напрочуд рівне серцебиття. 

— Поклади її. Я не можу дозволити постраждати тобі через мене. Прошу...

Повільно, неохоче, дівчина опустила паличку. Посмішка Амбридж була нудотно солодкою. 

— А тепер кинь її на підлогу, люба. Розпач скрутив живіт, Тонкс розтиснула пальці і дозволила паличку полетіти на підлогу. 

— У чому саме ви його звинувачуєте? Він не зробив нічого поганого. У вас немає права забирати його! — прокричала Тонкс.

— О, я думаю, Візенгамот думатиме інакше. Зрештою, перевертень збожеволів і напав на пасажирів Лицарського автобуса! І зґвалтував невинну молоду дівчину! У нас просто не було іншого вибору, як взяти його під варту. 

— Але це не правда! Нічого з цього! — вигукнула Тонкс. — Буде правдою. І ти підтвердиш це,— пообіцяла Амбридж, посміхаючись,— хлопчики, надягніть на Женця наручники і відведіть його в камери. Тонкс безпорадно спостерігала, як двоє найбільших чоловіків вийшли вперед. 

— Ні… — запротестувала вона, хапаючи Ремуса за руку, — Ти не візьмеш його! 

Її тендітну руку відштовхнули. 

— Тонкс, не борись з ними… 

— Але вони змусять мене думати, що ти мене зґвалтував! Я не можу дозволити їй зробити це, ти б ніколи не… 

— Правда? — вставила своє слово Амбридж. — З послужним списком, як у тебе, Люпине, не думаю, що для Візенгамота та громадськості займе багато часу повірити в цю історію. Отже, ніхто не буде засмучений невеликою проблемою з дементорами. Амбридж усміхнулася, весело потираючи руки. 

— Останній Жнець зник. Чарівний світ має оголосити свято. 

— Ах, маленька жаба! — прогарчала Тонкс.

Вона випила забагато, щоб тепер стримувати гнів, що охопив її. Дівчина підскочила до своєї палички, маючи намір стерти усмішку з обличчя Амбридж раз і назавжди. 

— Дора, ні! — почула вона крик Ремуса ліворуч. Потім була метушня, але її рука вже тримала держак рідної палички. Тіло врізалося в неї, і оглушливий вибух луною рознісся автобусом, майже розірвавши барабанні перетинки. Вона відлетіла назад, ковзаючи по підлозі, доки не зупинилася біля сходів. На один-єдиний момент зіткнулася поглядом зі зляканим Стеном, який тулився до дверей. Тонкс озирнулася. Що, чорт забирай, трапилося? Ремус лежав на землі, саме там, де нещодавно стояла вона. Один із нападників стояв над ним із пістолетом у руці. Внутрішня стіна "Лицарського автобуса" була залита бризками крові. Тонкс здивовано дивилася на те, що бачили очі. Ремус спробував підвестися на ліктях, але людина наступила йому на плече, штовхаючи його назад на залиту кров'ю підлогу.

 — Не смертельно, мем, — сказав чоловік, оглядаючи рану Люпина. 

— Шкода,— сказала Амбридж,— Ну що ж, ще одна душа для дементора. 

Амбридж продовжувала говорити, але Тонкс відвернула рука на її плечі. Вона обернулася і побачила Стена, який відчайдушно жестикулював їй. 

— Пішли! — шепотів він. — Давай вибиратися звідси! 

Вона відкрила рота, щоб сказати, що не може втекти, не може залишити Ремуса з цими монстрами, але потім її раціональна частина взяла гору. Вона не могла врятувати його самотужки. Якщо дівчина залишиться, то закінчить простим Забутятусом, з жахливими створеними спогадами, про людину, яка, ймовірно, врятувала їй щойно життя. Тонкс кинула останній погляд на Ремуса, що стікає кров'ю біля ніг Амбридж. Звірі на мить забули про неї. Тонкс безшумно сповзла сходами і помчала слідом за Стеном темними лондонськими вулицями. Вони пробігли лише кілька секунд, перш ніж почули позаду крики. 

— Дівча! Вона тікає! 

— Заклятус! 

— Протего! — вигукнула вона, ставлячи щит позаду себе та Стена. Принаймні, вона має паличку. За ними почулися важкі кроки. Тонкс подивилася на Стена, який озирнувся на ній зі зляканими очима. 

— Ти мені довіряєш? — спитала вона. Він мовчки кивнув головою. 

— Візьми мою руку! — вигукнула чарівниця. Він схопив її, і дівчина роз'явилася.

"Сподіваюся, я вже не дуже п'яна" думала вона про себе, поки розщеплювала простір. Вони тяжко приземлилися на тротуарі біля будинку Блеків. 

— Чорт! — вигукнула Тонкс. Рука горіла. Подивившись униз, вона побачила явну ознаку розщеплення - спіралеподібну рану, що тягнеться по правому передпліччю. У розпачі вона подивилася на Стена. 

— Ти в порядку? 

Він кивнув головою. 

— Так, дякую! 

Вона не мала часу турбуватися про кров, що капає з кінчиків пальців. 

— Пішли, — сказав вона, схоплюючись на ноги і риючись у кишенях у пошуку ключів. Вдершись у парадні двері, в них негайно підбігли Джеймс, Лілі та Сіріус. 

— Де Ремус? 

— Тонкс, що з рукою? 

— Хто цей хлопець? 

— Де ти…? 

— Де Ремус?! 

Голос Джеймса Поттера пролунав крізь шум, повторюючи первісне запитання. Тонкс у розпачі повернулася до нього. 

— Він у них. Амбридж та інші. Ми їхали лицарським автобусом, тому що занадто багато випили для роз'явлення... 

При цьому вона безпорадно вказала на свою покалічену руку, наче на підтвердження. 

— Думаю, їх повідомляють щоразу, коли він користується громадським транспортом чи типу того, я не знаю. Неважливо. Амбридж знайшла нас і Ремуса підстрелили. 

— Що?! Він живий? 

— Куди вони його везуть?

— Вони хотіли забрати його до камери разом з рештою Женців. Принаймні такий був план до такого, як я втекла. Будь ласка, ми повинні зупинити їх. Вони збираються дозволити дементорам поцілувати його, як і решту! 

Лілі закотила рукав Тонкс, щоб оглянути рану, але дівчина різко усунулася.

— Немає часу! — вигукнула вона. — Нам треба йти зараз, чи буде надто пізно! 

— Але ти втекла, Тонкс, — тихо сказав Сіріус. Блек мабуть, встиг прийняти протипохмільне, тому що більше не гойдався з боку в бік. Дівчина збентежено дивилася на нього.

— Так… 

— Амбридж не повернуться до Міністерства з Ремусом, коли знає, що ти викличеш Орден. 

Тонкс дивилася на нього, щось усередині впало вниз. Ні, ні, ні, ні… 

— Що ти сказав? — прошепотіла вона. Сіріус скривився. 

— Тонкс, ...вона, мабуть, уже скинула його з якогось обриву в Норвегії. Гнітюча тиша запанувала в кімнаті. Тонкс звалилася на стілець, тремтячи. 

— Ні, — відповіла вона, хитаючи головою. — Ні, це не може так закінчитися. Не може.. 

Ніхто не наважувався заговорити. Бідолашний Стен незручно став в дверях, втрачений і доречний у цій похмурій сцені. 

— Мені шкода, Тонкс,— нарешті сказав Джеймс, стаючи перед нею на коліна і кладучи руку на коліно. 

— Але… але ти втекла з непоправленою пам'яттю, ти можеш свідчити проти неї. Через чари пам'яті, їй багато зійшло з рук, але це був останній раз. Смерть Ремуса не буде марною. 

— Що, чорт забирай, з тобою?! — Тонкс зневажливо глянула на нього. Її трясло від злості. — Як ви можете просто відмовитися від нього? Просто визнати, що він мертвий?! 

— Тонкс, ми так само засмучені, як і ти… 

— Не дуже й схоже! — вигукнула вона, підводячись на ноги. 

— Мені шкода, але я не готова просто здатися. Можливо, він ще живий, і я збираюся його знайти з вами чи без! 

Вона проштовхнулася назад до дверей, ігноруючи неприємне відчуття крові на руці. Нема коли було займатися цим, їй треба було знайти Ремуса, треба було врятувати його... Дівчина відчинила двері і закричала. Ремус стояв на порозі, весь у крові. Його кулак був піднятий, щоб постукати, але поява Тонкс була для нього так само несподівано, як і для неї. Його погляд одразу впав на поранену руку. 

— Що сталося? — спитав із дивовижною панікою в голосі. Вона просто дивилася на нього. — Ти… ти… Ти сама себе розщепила? — спитав чоловік, ігноруючи натовп людей, що зібралися у дверях. Неспроможна видати жодного звуку, Тонкс тільки кивнула. Ремус пирхнув, критично дивлячись на рану. 

— Правду кажучи, ми випили забагато. 

Тонкс кинулася вперед, маючи намір обійняти нестерпного чоловіка і ніколи його більше не відпускати. Але Ремус відсахнувся, простягаючи руку, щоб тримати її на відстані. 

— Ай! — вигукнув він, вказуючи на свій закривавлений одяг. 

— Хочеш теж страждати на лікантропію? 

Глибоко дихаючи, Тонкс стримала свої емоції. 

— Де Амбридж? Що сталося? 

Ремус показав через плече. Вона простежила за жестом і побачила лицарський автобус, припаркований на розі площі Гриммо. 

— Вона пов'язана там разом зі своїми головорізами, — сказав Ремус. 

— Як тільки ви нарешті вийшли з автобуса, я дозволив собі бути трохи більш… агресивним.

— Ти побив Амбридж і півдюжини озброєних охоронців з кулею в плечі? — недовірливо запитала Тонкс. Ремус знизав плечима і відразу пожалкував про цей рух. 

— Побив — занадто сильно сказано, — сказав він.— Швидше «вивів з ладу». І технічно куля не в плечі, а десь у стіні лицарського автобуса. Думаю, Вашому другу доведеться попрацювати, щоб змити кров із оббивки. Тонкс недовірливо глянула на нього. 

— Іди сюди, божевільний, — сказала вона, затягуючи його всередину. Він обдарував її кривою, змученою усмішкою, але підкорився. 

— О, Лілі, — сказав він рудоволосій жінці, проходячи повз неї в коридорі. 

— Можеш зв'язатися з кимось із Святого Мунго і попросити трохи Кісткоросту. 

— Кісткоросту? 

— Один із придурків спробував застрелити Тонкс. Я не впевнений, але востаннє, коли я комусь так ламав руку, вона була зламана в семи місцях.

***

Через два дні Долорес Амбридж постала перед Візенгамотом за звинуваченням у викраданні душ. Тонкс і Ремус були свідками, даючи свідчення перед величезним залом суду, заповненим чиновниками, репортерами та громадськістю. Судовий процес став сенсацією у ЗМІ та транслювався у прямому ефірі по всьому світу по Чарівній Хвильовій Мережі. Тонкс не знала, що відчувала решта світу, але особисто вона відчувала полегшення. Під час суду було кілька напружених моментів, коли Тонкс зневірилася у здатності Візенгамота бачити далі факту, що жертва Жнець. Проте, справедливість перемогла і Амбридж проведе решту життя в Азкабані.

Незважаючи на те, що дементори більше не охороняли в'язницю, це все одно було далеко не найприємніше місце для останніх років життя. Тонкс зрозуміла, що не може навіть поспівчувати жінці. Після суду вона знайшла Ремуса, який гарчав на репортера Щоденного Віщуна, що намагався взяти у нього інтерв'ю. Вона дивилася, як тікає бідолаха і не могла приховати посмішку.

— Я бачу, ти як завжди чарівний,— підколола вона. Ремус вп'явся в неї поглядом. — Маленький виродок просто хотів плаксиву історію. Мені не потрібна нічия жалість. 

— Що ж тобі потрібно, Ремусе Люпине? 

Він глянув на неї, піднявши брову. — Якщо Ви мене знову спитайте, чому я про вас дбаю, тоді клянусь... 

— Я б не відмовився якось випити інших напоїв. 

Тонкс зупинилася на півслові, широко відкривши рота від шоку. Момент затягнувся, і Люпину стало ніяково. 

— Я маю на увазі, якщо ти не будеш проти,— сказав він. — Я відчуваю, що наша остання поїздка в паб закінчилася трохи... передчасно. 

Губи Тонкс поволі розпливлися в посмішці. 

— Я б не хотіла нічого кращого. 

Ремус усміхнувся - щиро посміхнувся. Тонкс збиралася обережність кинути до біса і обійняти його на очах у всіх, коли їх перервав молодий співробітник Відділу Магічних Істот. 

— Професоре,— я маю на увазі, містере Люпине, сер, чи можна вас на хвилину? 

Тонкс невиразно його знала. Він був слизеринцем на рік молодший за неї, але вона не була впевнена. Ремус одразу привітав його. 

— Містере Малліган, чим можу допомогти? 

Молодий чоловік виглядав нервовим, але глибоко зітхнув і, набравшись хоробрості, продовжив: 

— Ми… ну, ми збираємося перевезти Женців на північ. Про них там подбають, сер. — вигукнув він, побачивши похмурий вираз на обличчі колишнього вчителя. 

— Але ми… але для цього нам потрібний ваш підпис. 

— Мій підпис? 

— Хтось із них позначив вас найближчим родичем. 

— Що? 

Містер Малліган, "можливо Ніл", подумала про себе Тонкс — витяг з кишені сувій пергаменту і дав чоловікові. 

— Це одна з анкет, які Женці заповнювали, коли ви вперше привели їх. З семи тільки один написав справді щось корисне — решта просто безліч яскравих образ. Ремус пирхнув, мимоволі посміхаючись. Він розгорнув пергамент, переглянув його і завмер, широко розплющивши очі. — Ця людина — Володимир, очевидно все ще дбає про вас, сер,— м'яко сказав Малліган. Шлунок Тонкс стиснувся. Володимир? Вона підійшла до Ремуса, поклала йому руку на передпліччя і теж прочитала пергамент. Це була стандартна форма міністерства - ім'я, дата, сімейний стан, адреса, рід занять. Більшість рядків були порожні, але ім'я Володимир Соколов було написане вгорі безладним почерком. За датою народження Тонкс визнала, що йому приблизно сорок п'ять років. І там унизу було ясно написано, що єдиний родич — Ремус Люпин. На порожньому місці під рядком Володимир написав ще щось. «Я прощаю тебе, малюк» Ремус глянув на Маллігана, його руки тремтіли.

— Можу я побачити його? Малліган був збентежений. 

— Я.… я б не радив, сер. Від них нічого не залишилося, це просто оболонка. 

— Я знаю, Ніле. Але я ... я повинен попрощатися. Я підпишу форму після. 

Ніл вагався, карі очі розглядали колишнього вчителя. За мить він кивнув. — Добре. Я вас проведу. І, сер? 

— Так? 

— За ним добре доглядатимуть. Даю вам слово. Не всі загони були в кишені Амбридж. 

Ремус кивнув головою, поклавши руку на плече молодого співробітника. 

— Я знаю, Ніле. Дякую. 

Ніл повернувся, щоб провести Ремуса до камер. Чоловік наостанок повернувся до Тонкса. 

— Хочеш, щоб я пішла з тобою? — спитала вона. Він похитав головою. 

— Ні, я маю зробити це сам,— грубо сказав він. 

— Потримаєш це? 

Він вклав їй у руку сувій пергаменту. Вона поклала його до кишені. 

— Я чекатиму тебе біля фонтану Атріуму. Можемо потім піти випити. 

Ремус мовчки кивнув і пішов за Малліганом у бік відділу. Тонкс підійшла до фонтану і сіла, відчуваючи заціпеніння. Незабаром до неї приєдналися Джеймс, Сіріус та Лілі. 

— Де Ремус? — спитав Сіріус. — Уникає Скітер, як чуму? 

Тонкс навіть не посміхнулася на жарт. 

— Він у камерах. Прощається зі Смертежером. 

— Ооо, — незручно відповів Сіріус.

— Ем… ти на нього чекаєш? 

— Так. 

— Добре. Ми теж його зачекаємо. 

Вони чекали на нього разом. Минуло п'ятнадцять хвилин. Атріум повільно пустів у міру того, як Візенгамот, репортери та громадськість розходилися. Незабаром усе повернулося у звичне русло, співробітники метушилися у своїй повсякденній рутині. Нарешті, ще через якийсь час, Тонкс побачила Ремуса, що йде назад через Атріум до них. З ним був Ніл і був стурбований. Коли вони наблизилися, Тонкс підвелася, зчепивши руки разом. Звичайна непроникна маска була на місці, губи були стиснуті в тонку лінію. 

— …все добре? — тихо запитала Тонкс. Його очі піднялися, щоб зустрітися з нею поглядом і довгий час він просто дивився на неї, шукаючи її обличчя ... щось. Потім щось усередині здригнулося. Він тяжко зітхнув. 

— Ні, — прошепотів він, і дівчина побачила, як його обличчя спотворилося. 

— Я не… 

Тонкс не вагалася. Вона зробила крок вперед і обняла його, обвивши руками його тіло. Цього разу він одразу ж прийняв її обійми, притяг до своїх грудей і уткнувся обличчям у її плече. Не минуло й секунди, як вона відчула, як його груди затремтіли і він заплакав. Люпин був трохи вищий за неї, тому вона відчула, як ноги відриваються від підлоги, коли він притиснув її до себе з усієї сили. Вони стояли так кілька хвилин, дихання колишнього Смертежера, що переривалося, було єдиним звуком, який слухав цей невеликий гурт людей. Тонкс відчула, як гарячі струмки сліз течуть по її шиї в місці, де Ремус притискався до неї. Все її тіло рухалося разом із кожним його вдихом. Вона гладила його потилицю повільними заспокійливими рухами, а очі були щільно заплющені, щоб стримати сльози. Поступово він заспокоївся. Його ридання сповільнилися, а потім зовсім припинилися. Тонкс відчула, як ноги знову торкаються підлоги, але він все одно стояв, обійнявши її і уткнувшись у плече. Вона відчувала, як його тіло здригалося, коли він намагався контролювати своє дихання, сповільнюючи його. Тонкс обернулася і поцілувала його в щоку. Щетина подряпала губи, і вона почула, як у нього перехопило подих. Вона відсунулася. Його очі були заплющені, а обличчя мокре від сліз. 

— Бачиш? — прошепотіла вона. Він розплющив почервонілі золоті очі, відчайдушно вдивляючись у її обличчя. 

— Ти людина, Ремусе Люпине. І завжди нею був.