Пакт

Прохід у стіні «Дірявого Котла» не відкривався. Гаррі опустив свою паличку та у відчаї провів рукою по цеглі, намагаючись знайти тріщину, правильне місце, проте марно. Він обернувся аби попросити когось по допомогу та виявилося, що він вже не у «Дірявому Котлі», а в іншому знайомому пабі: у «Дубовій Діжці» у Маленькому Вінгінгу, де сидячи поряд із тіткою Петунією, дядько Вернон промовив:

− Що знову не так з цим невдячним хлопчиськом?

Гаррі глянув на свою паличку та вона зникла. Магія зникла. Її взагалі ніколи не було…

Спітнілого Гаррі підкинуло на ліжку. Важко дихаючи, він мимоволі озирався аби переконатися, що його аврорська мантія все ще тут, на спинці крісла, де він її і залишив напередодні ввечері, що його паличка лежить на відстані витягнутої руки – на тумбочці біля ліжка. Це вже втретє на цьому тижні йому наснилося це жахіття. Ставало все важче розрізняти, де був сон, а де починалася реальність. Вчора був особливо жахливий день. Було зруйновано Едінбургську гілку Камінної мережі, то ж весь день він провів транспортуючи постраждалих до Св. Мунго на своєму Фаєрболті. Мітли залишалися єдиним видом транспорту, що нормально працював, звісно, якщо мова йшла про старі моделі, бо нові у половині випадків просто скидали пасажира на землю.

Обтерши обличчя, він встав з ліжка та босоніж пройшов до вітальні. Герміона цієї ночі взагалі не лягала: вона сиділа за обіднім столом, поклавши голову на руки. Коли Гаррі зайшов до кімнати, вона на мить сонно підняла голову над стопкою з восьми величезних фоліантів, що лежали навколо. Верхнім був «Короткий огляд проблеми деструкції магічного простору», обсягом десь із шістсот сторінок. Вона прочитала кожну знайдену книгу – навіть відправилася до Гоґварцу та відновила привиди декількох, примусивши Ченця перегортати для неї сторінки – та навіть вона не змогла вигадати нічого кращого за припущення Луни, яка вважала причиною всього нашестя на Британію флінджі, що харчуються магією та ковтають їхні заклинання.

В офісі Шеклбота, де вони збиралися щотижня, аби обговорити поточну ситуацію, була створена Герміоною магічна мапа. На ній відображалися місця, де було зруйновано критичну магічну інфраструктуру або не спрацювали чиїсь закляття. Коли вони вперше усвідомили, що те, що відбувається, є не простою випадковістю, на мапі було десь з двадцять зелених вогників. Зараз же їх було стільки, що це могла би бути мапа місцерозташування чарівників: великі скупчення на місці Діагон-алеї та Гоґсміду, дрібніші визначали менші за обсягом селища, а окремі ізольовані вогники – місця подорожей чарівників або їхнє місце проживання серед маглів.

Схоже, було питанням часу, коли всі вони знову перетворяться на маглів. Гаррі ковтнув ком у горлі та попрямував на кухню. Після війни вони з Роном та Герміоною орендували квартиру у маглівському передмісті Лондону, оскільки там виявилося дешевше зняти помешкання з трьома спальнями, аніж у чародійницькому районі, а Герміоні без проблем вдалося приєднати їх до Камінної мережі. Гаррі тоді неохоче погодився: звісно, в тому був сенс. Зараз же він волів, аби тоді пручався сильніше. Все у цій квартирі було таким жахливо звичайним. Був телевізор, адже Рон був ним зачарований, були модульні меблі, які збиралися одним помахом палички, кухня була облаштована усіма зручностями, і Гаррі без зусиль міг уявити себе звичайним хлопцем, що веде звичайне життя – щосекундне нагадування про те, що його жахіття може справдитися будь-якої миті.

Він налив собі та Герміоні по склянці води та пройшов назад. Сів навпроти неї, підштовхнувши склянку в її бік.

− Дякую, − втомлено промовила вона хрипким голосом та випила воду кількома ковтками. Зітхнула, зсутилившись.

− Герміоно, − почав Гаррі. Він хотів запитати «є якійсь успіхи?» та «відпочинь, ти скоро знайдеш рішення». Натомість, він примусив себе поставити питання, яке ще не задавав, яке ніхто не задавав, оскільки вони не бажали чути відповіді. – Скільки часу? Поки все не…

Щезне. Він не міг змусити себе завершити речення. Він не бажав, але мав знати; він мав підготуватися.

− О, − вона трохи скривилася, неначе також не бажала знати. – Ну…

Ковтнувши, підвелася та, підійшовши до заваленого паперами столу, витягла з завалів скручений пергамент. Розгорнула його на кухонному столі.

− Я можу скористатися даними мапи, − невиразно промовила вона. – Якщо позначу час, коли ставалися збої…

Вона глибоко вдихнула та махнула чарівною паличкою над пергаментом:

− Експондере!

На папері почали з’являтися крихітні цифри, немов би на графік пройшов дощ з чорнил. Із їх середини, звиваючись, витікала чорна лінія у напряму червоної лінії, що розташовувалася зверху, уявний горизонт, який Гаррі не бажав бачити. Чим більше з’являлося дат, тим швидше чорна лінія рухалася вперед, аж доки не досягла кінця, де її траєкторія вирівнялася. Вона все ще наближалася до червоної лінії, проте вже не так швидко.

Гаррі поглянув на Герміону, яка здивовано втупилася у графік.

− Як дивно, − промовила вона. – Схоже, що вона не досягає повного…

Запнувшись на пів-слові, її стомлене обличчя осяяло розуміння.

− О, − видихнула вона. – О, Гаррі, ось воно що.

− Що? – запитав Гаррі з мимовільною надією. – Що, Герміоно?

− Магія нікуди не дівається! – відповіла Герміона. – Вона повертається!

Вона поспіхом рушила у вітальню та почала розгрібати книжки.

Зі своєї кімнати, ледь продерши очі, вийшов Рон:

− Що за ґвалт? – запитав він, позіхаючи.

− Магія не зникає! – пробурмотіла Герміона з-за стосів книжок, стоячи на колінах перед книжковою шафою. – Не повністю. Вона просто повертається до свого природнього рівня… ось!

Вона витягла старий том у потрісканій шкіряній палітурці та кинула його за спину, прямо на журнальний столик. Але то був не один з її фоліантів, то була одна зі старих Ронових збірок дитячих казок, що він забрав з батьківського дому.

Герміона протиснулася повз гори книг до столика та відкрила книжку на картинці, де невеличке зібрання схожих на друїдів чарівників у мантіях та чарівниць з мітлами розташувалося навколо білобородого мага, що тримав корону над осяяною світлом головою молодого чоловіка, який стояв на колінах.

− Проблема у Пакті. Має бути в ньому. Це би все пояснило.

− Так, що я пропустив? – спантеличено запитав Рон у Гаррі.

− Роне, ну хоча б ти маєш знати про Пакт Мерліна! – сказала Герміона.

− Зачекай, Мерліна? – здивовано промовив Гаррі. – Отого Мерліна з історій про короля Артура та лицарів Круглого столу? Але ж то лише вигадки, а не справжня історія…

− Звісно, це історія! – нетерпляче промовила Герміона. – Історія магічного світу. Коронація Артура заклала підвалини магічної Британії.

Гаррі витріщився на неї. На обличчі у Рона був сумнів. Вона роздратовано подивилася на них:

− Та хоч хтось із вас був хоч трохи уважний на заняттях з Історії магії?

− Е… − тільки й спромігся сказати Гаррі.

− Ні, − чесно відповів їй Рон. – Ніхто, то ж тобі краще зараз все нам розказати.

Вона сплеснула руками, проте обернулася назад до графіку та постукала по місцю, де закінчення чорної лінії почало знову викривлятися.

− Дивіться: у старі часи, до того, як був укладений Пакт, це був звичайний рівень магічної активності у Британії. Закляття спрацьовували один раз з десяти, а магічні артефакти набували своїх властивостей лише при певних, дуже обмежених умовах – у природі магія не зустрічається у великих кількостях. Навіть самі чарівники – ви не знайшли би родину, що би повністю складалася з чарівників. Зазвичай у родині була одна чарівниця чи чарівник, а десь через п’ять поколінь, якийсь їхній нащадок також виявляв дар до магії. Саме Мерлін все змінив. Своїм Пактом. Він зібрав усіх чарівників Британії – звісно тоді їх було набагато менше – та чисельність розумних магічних істот, аби вони присягнули верховному королю…

− Артуру, − все ще з недовірою промовив Гаррі. Все це звучало занадто магічно. – Королю Артуру, який був реальною людиною…

− Так, − відповіла Герміона, проте миттєво виправила себе. – Ну, ні. Спочатку, вони присягнули верховному королю – у той час ним був Утер Пендрагон – та його спадкоємцю. А потім, під час коронації Артура, коли було укладено Пакт, вони підтвердили свою клятву, і відтоді так і повелося, довіку. То була така революційна інновація – те, як Мерлін зробив своє закляття постійно діючим, це як доказ за індукцією…

Вони обидва продовжували витріщатися на неї, але вона просто покачала головою:

− Не зважайте, справа у тім, якщо Пакт розпадається, то це б пояснило усе, що ми спостерігаємо. Чому магія час від часу все ще працює і чому все це коїться лише у Британії.

− Зачекай, як це може все пояснити? – запитав Гаррі. – Якщо Мерлін уклав Пакт лише у Британії, то чому магіє є у Франції та де-інде…

− Ну, звісно, що представники інших націй скопіювали його модель! – відповіла Герміона. – Вона надає величезні переваги: якщо всі погодяться присягнути комусь, хто займає символічну посаду, сформують систему, то всі ваші діти будуть чарівниками у більшій чи меншій мірі, і кожного разу будуть спрацьовувати всі ваші заклинання, і можна буде покладатися на ваші рецепти зілля, ви зможете створювати магічні артефакти, що не втрачатимуть сили, та навчати магії у школі – все це, весь сучасний магічний світ побудований на цій основі. Справжнє питання полягає у тому, чому він розпадається зараз.

− Ні! – гукнув Рон, вже повністю прокинувшись; стало зрозумілим, що вони знайшли джерело проблеми. – Питання у тому, як нам все виправити!

− О, − повільно відповіла Герміона. – Ну… ми маємо… коронувати нового верховного короля.

− Це все? Просто вдягнути комусь на голову корону та й потому? – запитав Рон.

− Все не так просто, − відповіла Герміона. – По-перше, ми маємо знайти когось, чию кандидатуру погодять геть усі – і це буде набагато складніше, аніж у минулому, адже на разі у Британії проживають мільйони чарівників, а не сотня…

Гаррі дивився на неї. Вона не брехала, але говорила занадто швидко, занадто голосно, так, неначе не домовляла щось справді важливе; вона то дивилася на нього, то відводила очі у бік, а потім, врешті-решт, промовила:

− І ця особа має погодитися… принести жертву.

− Жертву? – перепитав Гаррі.

Герміона ковтнула:

− Ну… ти ж знаєш, Гаррі, це обов’язкова частина. У молодості Артур був надзвичайно потужним анімагом, про це навіть є згадки у маглівських легендах: він міг перетворитися на мураху, міг перетворитися на сокола… − і вона все ще не казала це вголос, поки, нарешті, не промовила, − і він мав відмовитися від цього. Він мав пожертвувати власною магією, аби Пакт було укладено. Аби магія стала доступною для усіх інших.

#

Герміона одразу відшукала експерта – відому дослідницю епохи Мерліна, розбудила її дзвінком Камінної мережі та домовилася про зустріч з самого ранку. Гаррі не сперечався; це була краща альтернатива, аніж іти одразу до Шеклбота. У його животі вузлом скрутилося роздратування, що ставало сильнішим кожного разу, як Герміона уникала його погляду.

Було боляче згадувати про те, але спершу, коли все тільки почалося, він навіть потайки радів. Вони всі вважали, що це чийсь напад, що може кілька недобитих Пожирачів Смерті повиповзали зі своїх темних кутків. Він думав, сподівався, що може це – щось варте боротьби.

Кожного місяця він клав свою аврорську зарплатню на рахунок у Ґрінґотсі, адже йому треба було сплачувати оренду, проте більшу частину часу він не відчував, що заслуговує на неї… ні, не так; він відчував, що тільки на це і заслуговує, на стабільну та достатню платню за те, щоб кожного дня з’являтися на своєму робочому місці. Герміона казала, що він адреналіновий наркоман, проте це не за небезпекою він сумував, а за трепетним здивуванням. Тим, що супроводжувало відкриття листа з Гоґварцу, його перший візит до Діагон-алеї, мандрівку озером до сяючої вогнями школи магії, нестримну радість втечі, того, що він знайшов – не вихід, але вхід – у таємничий, вражаючий і, так, час від часу, жахаючий світ. Волдеморт був тією ціною, яку він мусив сплатити за все це, жах, що розмірами не поступався красі. І він сплатив цю ціну, добровільно. Жодного разу не пожалкувавши про це. Жодного разу в його голову не закралася думка «краще б мені бути звичайним хлопцем», навіть тоді, коли він ішов на зустріч власній смерті.

Але наразі Волдеморт та всі його сподвижники або сиділи у в’язниці, або були мертві, або, як не абсурдно це звучало, прекрасно себе почували, от як Люціус Малфой, який спромігся виторгувати собі умовний вирок у зв’язку зі слабким здоров’ям. «Дайте мені шанс і я зроблю його здоров’я ще гіршим», прогарчав Рон, коли вони почули цю новину. Чи Долорес Амбрідж, яка наполягала, що не розуміла, що відбувалося та робила саме те, що їй наказував тодішній міністр. Шеклбот звільнив її з посади у міністерстві, але, п’ять хвилин потому, вона вже отримала роботу художнього директора на Вестмінстерській фабриці одухотворених тарілок. У тому чи іншому випадку, з усіма ними розібралися; все скінчилося. Було відкрито купу пам’ятників, роздано купу орденів, зроблено велику перестановку у міністерстві і чарівний світ просто зажив собі далі.

І як виявилося, у дев’яноста відсотках випадків робота автора означала бути кимось на кшталт поліцейського у селі, сповненому дещо екстравагантних мешканців. Зазвичай Гаррі викликали, коли стикалися кілька мітел, чи коли треба було транспортувати до Св. Мунго якогось п’янчужку, що розщепився під час апарації, чи, у кращому випадку, коли треба було спіймати Ерупмента, що втік з нелегального зоопарку. Шість місяців тому він би все віддав заради смертоносного та таємничого нападу на магічну Британію.

Зараз, звісно, краще б він транспортував розщеплених п’янчужок. Останнім часом апарувати стало так складно, що більшість людей взагалі перестали це робити, не зважаючи на те, чи були тверезі, чи п’яні. Графік все ще був на місці: тонка чорна лінія за останні кілька годин ще трохи наблизилася до червоної, Герміона все розповідала про всі ті речі, які стали можливими завдяки Пакту – Гоґварц, що був заснований аби навчити магії всіх тих дітей, народжених завдяки Пакту, та Діагон-алея, яка повільно утворилася навколо магазину чарівних паличок Олівандера, а Гаррі продовжував казати сам собі «може вона помилилася» та «не варто про це думати, доки це все залишається якоюсь дикою теорією».

Та коли вони дісталися офісу магістерки Глаудіси, яка, очікуючи їх, нетерпляче міряла кроками приміщення, заламуючи руки, Герміона навіть не встигла озвучити свою теорію, як та вже приречено промовила:

− Так, ви праві. Пакт руйнується. Останні п’ятдесят років ми моніторили рух магії по енергетичним лініям, утвореним Пактом. То ж ми бачимо, що він розвалюється. І єдиний спосіб все виправити, це…

− Коронувати нового верховного короля, − закінчила за неї Герміона. – Це б відновило Пакт, так?

− Так, звісно, − сплеснула руками Глаудіса.

У її відповіді не було і тіні сумніву: вона промовила це так, неначе це було само собою зрозумілим, неначе її запитали «чи небо синє». Одну мить Герміона мовчки сиділа з нещасним виразом обличчя, а потім розвернулася до нього:

− Гаррі… ти ж бачиш… це єдиний вихід. Якщо ми просто спостерігатимемо, як розвалюється Пакт, це буде суцільна катастрофа. І… і ти ж природжений…

Він зірвався на ноги, стискаючи кулаки:

− Забудь про це! – відрізав він. Найжахливішим було те, що це не лише вона просила – всі і кожен у чародійницькому світі мали бісове нахабство просити його про це: пожертвувати магією, єдиною річчю, що його врятувала, єдиною річчю, що робило його життя вартим того, аби жити. – Я повірити не можу, що ти навіть насмілюєшся просити…

− Ти єдиний! – промовила Герміона, теж піднімаючись на ноги. Нажаханий Рон стояв між ними. – Гаррі, ти маєш це зрозуміти! Ти той, хто переміг Волдеморта, ти напівкровка – Поттери є однією з найдавніших родин… Ти єдиний хто може об’єднати магічну Британію…

− Ні! – крикнув він. – Я не буду цього робити! Якщо хочеш, то сама це зроби!

− Гаррі…

− Про що ви взагалі говорите? – гукнула, втручаючись, магістерка Глаудіса.

Вони смикнулися та витріщилися на неї.

− Ну, а кого б ви обрали, якщо нам потрібен король? – вибухнула Герміона.

− Але… у вас не має права обирати! – промовила збита з пантелику Глаудіса. – Це ж не демократія. Ви не можете відновити Пакт Мерліна одягнувши корону на голову першого-ліпшого героя… тільки не ображайтеся, містере Поттере.

Відкривши рота, Гаррі витріщився на неї, а потім вигукнув:

− Ні в якому разі, − майже тремтячи від полегшення та адреналіну: він геть не очікував, що хтось запропонує відмінити його смертний вирок. Раніше такого ніколи не ставалося.

− Але тоді… − тепер вже Герміона виглядала збитою з пантелику.

− Це має бути верховний король Британії за правом народження! – пояснила Глаудіса. – Це єдиний спосіб відновити Пакт.

Вона промовила це так, неначе це така очевидна річ, наче її бентежило тільки те, що вони одразу цього не зрозуміли. Вони подивилися на неї.

− Е, − промовив Рон. – Ви маєте на увазі, що це має зробити Королева?

Глаудіса витріщилася на нього:

− Що? Ні! Звісно, ні! Королева Єлизавета тут ні до чого; вона в жодному разі не є королевою за правом народження згідно стандартів Мерліна.

− Але в нас немає короля за правом народження! – промовила Герміона. – Єдиною дитиною Артура був Мордред, а Мордред ніколи…

Вона замовкла на пів-слові. Глаудіса поглянула на них із нещасним виразом обличчя.

− О, − промовила вона ламким голосом. – Ви не знаєте. Коли ви сказали про відновлення Пакту, я подумала… я подумала, що ви знаєте…

− Про що? – запитала Герміона трохи істерично. – Про… про спадкоємця Артура? Король Артур мав… то на сьогодні у Британії є живий король за правом народження…

− Ну, звісно! – відповіла Глаудіса. – В іншому випадку Пакт вже давно би розвалився. Це рід. Ми присягнули верховному королю та його роду. Саме тому Пакт існує, тому сам Пакт працює так, аби рід не переривався…

− І вам жодного разу не спало на думку комусь про це розповісти… − зі зростаючим скептицизмом промовив Рон.

− Та це не така вже й велика таємниця, − несподівано ухильно відповіла Глаудіса. – Ми просто… ми про це не говоримо з людьми за межами нашої наукової спільноти.

− За межами наукової спільноти? – майже вискнула Герміона. – Ви хочете сказати, що це відомо купі людей?

Глаудіса не заперечила, лише прикусила губу. Це було наче зайти до Ікеї та побачити королівські коштовності поміж дешевого скла, тоді як працівники магазину продовжували посміхатися та виконувати свою роботу так, наче нічого не сталося, наче в цьому не було нічого дивного.

− І ніхто з вас нікому про це не розповідав? – запитав Гаррі.

− З тими, хто намагався, ставалися неприємні речі, − похмуро промовила Глаудіса.

− Ви хочете сказати, що є щось на кшталт прокляття? – запитала Герміона.

− Ну, не зовсім, − сказала Глаудіса. – Родині не дуже подобається, коли цю інформацію намагаються поширити. То ж, якщо хтось пробував, вони, зазвичай, знаходили аргументи, аби це припинилося. Дуже потужні аргументи.

− Та це якась дурня! – вигукнув Рон. – Ви хочете сказати, що спадкоємці Артура не бажають, аби хтось дізнався, що вони ведуть свій рід від короля Артура…

− Вони не бажають розставатися зі своєю магією! – різко відповіла Глаудіса. – Пакт працює і без коронованого короля, але з ним він більш потужний. Якби люди про них знали, якби Британія брала участь у війні чи ще щось… ну, ви можете уявити з яким би тиском вони стикнулися.

Гаррі не міг їх звинувачувати. Не зважаючи на те, що Глаудіса відвела від нього біду, він все ще відчував той переляк – неначе холодне дихання Смертельного закляття, що пролетіло над його головою у кількох дюймах. Зректися власної магії – відмовитися від неї, аби всі інші мали змогу нею користуватися…

− Вони насправді не бажають, аби про це дізналися інші, − кивнула Глаудіса, побачивши вираз його обличчя

− То як ви про це дізналися? – запитав Рон. – І усі інші у вашій бісовій науковій спільноті.

− Цю інформацію не так вже й важко знайти, якщо користуватися першоджерелами, − відповіла Глаудіса. – Їдеш на місцерозташування Камланну, спілкуєшся з привидами випадкових свідків тих подій… то досить кропітка робота, що потребує біганини, то ж зацікавити вона може лише декількох науковців-ентузіастів, які досліджують Мерліна чи Артуріану. Більшість моїх колег дізналися про це на ранніх етапах своєї кар’єри, ну і, звісно, прагнули розповісти про це своєму керівникові, а керівник вже, зазвичай пояснював, чому ми не публікуємо цю інформацію. Я сама дізналася про це, коли мені було лише двадцять років.

− І що саме ви дізналися, − вимогливо промовила Герміона.

Глаудіса ковтнула:

− Напередодні Камланну, напившись зі своїми блазнями, − почала вона, неначе читаючи лекцію, − Мордред одружився на своїй улюбленій маркітантці та оголосив її верховною королевою Британії, коронувавши її вінцем з соломи. Він, знущаючись, зробив це у пику Артуру, та все одно одружився із нею перед свідками, і так вийшло, що вона була вагітна. Після поразки, із залишками його війська вона втекла до Бретані і там народила дитя. І з тих пір рід не переривався.

− Ні, − нажахано промовив Рон. – Король Британії за правом народження – француз?

− Ні, − відповіла Глаудіса. – Вони повернулися під час завоювання Англії норманами. Розумієте, їх тягне до трону: це їхнє право від народження, навіть не зважаючи на те, що вони не бажають відмовлятися від власної магії, аби ним скористатися. Ми вважаємо, що саме через це Мордред був такий злий на Артура – він хотів сісти на трон, проте не хотів за це платити.

− І з того часу спадкоємці ховалися в якомусь кутку? – запитала Герміона. Глаудіса явно не бажала говорити, то ж Герміона різко продовжила. – Пакт розпадається, то ж ким би не був спадкоємець… це чоловік? Ну, він не має іншого вибору, окрім як спостерігати за руйнуванням магічної Британії навколо себе.

− О, Мерліне, − промовила Глаудіса, притискаючи пальці до лоба. – Ви не розумієте. Це не в нього немає вибору. Це у нас немає вибору.

− Магістерко, просто скажіть нам, хто це? – повільно промовив Гаррі.

− Хіба ви не здогадалися? – безпомічно глянула вона на нього. – Король магічної Британії за правом народження… він не лише спадкоємець Артура. Він також і спадкоємець Мордреда. Мордреда-зрадника. Людини… поганої вдачі.

Герміона так різко відсахнулася, що врізалася у стопку книг, які з глухим звуком впали на підлогу кабінету.

− Ні, − недовірливо промовила вона. – Ні.

− Поганої вдачі? – здивовано перепитав Гаррі.

І тоді Глаудіса сказала:

− У Франції вони звали його le roi de mal foi. Король поганої вдачі. Спадкоємцем Артура є Люціус Малфой.

#

− То ж ми усі погоджуємося, що нам варто забути про те, що ми тут колись були, − промовив Рон, коли вони вийшли з Башти Магістрів на оманливо-мирні простори, вкриті зеленою травою. Навколо щебетали пташки. – Я вважаю, що нам треба Облівіатнуть одне одного, просто на всякий випадок. Герміоно, ти ж майстриня з чар Пам’яті…

− О, Роне, − у відчаї промовила вона.

− Ми не коронуємо Люціуса Малфоя верховним королем Британії! – заверещав Рон на неї.

Гаррі навіть не міг нічого сказати. Він відчував, наче це його провина, наче у своєму бажанні втекти він якимось чином уклав угоду з дияволом: не мене, будь-кого, лишень не мене, і натомість, з усіх можливих варіантів, він передав корону Люціусу Малфою.

− О, Боже, − промовив він, відчуваючи нудоту. – Пробачте.

− Неначе це твоя провина, − розпачливо відповіла Герміона. – Це ж мені спала на думку геніальна ідея коронувати нового короля.

Запустив руки у волосся, вона втупилася кудись у далечінь.

− А що, як… − Гаррі ковтнув жовч та примусив себе продовжити. – Що як ми створимо новий Пакт, геть новий?

Вона покачала головою.

− Ми не можемо. Не тоді, коли у нас є живий спадкоємець. Ми будемо порушниками клятви… ну, ви двоє так точно, бо ведете свій рід він чародіїв Британії, що присягали під час укладення Пакту. Не впевнена, чи я рахуюся через те, що народилася у Британії… о, точно, про це я не подумала. Мої батьки підписали лист-згоду на навчання у Гоґварці, що автоматично робить мене особою, яка підпадає під юрисдикцію Візенгамоту, і формально, вони усі є вповноваженими верховного короля, − вона зітхнула. – Нас усіх одночасно буде викреслено з Пакту, і, як наслідок, наша магія майже зникне, і ми не зможемо укласти новий Пакт, поки не змусимо кожного чарівника та чарівницю Британії присягнути… на справді, ми радше знову розв’яжемо громадянську війну. Ми… ми просто маємо знайти інше рішення, ось і все.

Вони повернулися додому та зробили вигляд, що геть забули про це. Гаррі та Рон мовчки надали Герміоні змогу знайти щось інше, поки вона складала гори книг у вітальні та на обідньому столі, у спробі відшукати іншу відповідь. Проте три дні потому Нічний автобус врізався у міст, коли відмовили Резинові чари, і всі пасажири, що знаходилися на верхньому поверсі, миттєво загинули: одна літня відьма, яка їхала навідати онуків, та сім’я з чотирьох осіб, що збиралися на відпочинок узбережжям. Ще троє людей потрапило до Св. Мунго. Міністерство оголосило, що усі чарівні автобуси припиняють свою роботу на невідомий час.

Пізнього вечора, після того як вони допомогли прибрати наслідки катастрофи, Гаррі та Рон повернулися додому та знайшли на дивані заплакану сп’янілу Герміону із напівпустою пляшкою дешевого джину.

− Я навіть не можу зрозуміти, чому він розпадається зараз, − у відчаї промовила вона. – І я… я не можу знайти інший спосіб. Немає ніякого іншого способу…

Вона витерла сльози зі свого обличчя:

− Завтра я піду до Шеклбота.

− Я піду з тобою, − тихо сказав Гаррі. Рон, не сперечаючись, глянув у бік, взяв пляшку та зробив великий ковток.

Минув ще місяць катастроф, кількість яких збільшувалася у геометричній прогресії, перед тим як більшість людей почали приймати цю думку – але не Рон – а потім, наприкінці липня, як раз перед закінченням щорічного терміну отримання листів з Гоґварцу, Мінерва МакГонагал надіслала міністру Шеклботу сову із новиною, що цього року до Книги Прийому було додано лише одинадцять імен – у всій Британії за рік народилося лише одинадцять дітей із даром магії.

− Слухайте, а хіба є якісь причини сприймати це все не як пусту формальність? – з деякою безнадією у голосі запитав Дедалус Діггл, коли Шеклбот дочитав листа їх терміновому зібранню у кімнаті з мапою. – Я до чого веду: після війни Люціус жодного разу не посмів висунути свого носа за межі своїх земель. Вдягнемо йому на голову корону, відновимо Пакт, і відправимо скніти назад додому. А до зимового сонцестояння всі вже про це забудуть. І взагалі, якщо ви запитаєте мене, то це ніщо інше, як покарання. Якщо хтось заслуговує бути позбавленим магії…

Він замовк. Всі інші мовчали. Це не мало значення. Вони могли назвати це пустою формальністю, це могло бути жахливим покаранням, це могло бути чимось, чого Люціус Малфой ніколи не бажав. Проте вони все одно мали йому присягнути, стати перед ним на коліна: пихатий Люціус Малфой із короною на голові, із Темною Міткою на руці – Гаррі нудило від однієї цієї думки. І він зовсім не міг уявити, що це зробить Рон або будь-хто з Уїзлі – Нарциса Малфой у якості королеви, що одним своїм виглядом нагадувала би про Беллатрікс Лестранж?

Більшість присутніх у кімнати чарівників були старшими за них, займали вагоміші посади, проте Гаррі все одно відчував, як вся кімната дивиться на нього, на схилену голову Герміони, на нахмуреного Рона, який схрестив руки на грудях. Неначе всі очікували, що вони скажуть, неначе право прийняття кінцевого рішення було вручене їм разом із орденом Мерліна за перемогу над Волдемортом. Він не міг примусити себе щось сказати. Все, що він міг, це думати «пробачте», хоча в цьому і не було жодного сенсу.

Кожної п’ятниці він з Роном та Герміоною вечеряли в Уїзлі. Цього вечора всі були досить мовчазні. Всі за столом знали − не лише про проблему, а й про одне-єдине рішення. А наприкінці вечора Флер глибоко вдихнула, поглянула на Білла, вони взялися за руки і тремтячим голосом вона промовила:

− Ми із Біллом… ми… у нас буде дитина.

З похмурою рішучістю вони намагалися відсвяткувати радісну новину, проте не могли не відчувати навислу над ними усіма тінь. А потім, коли майже всі розійшлися, Рон зайшов до будинку через задні двері. Всередині Артур, все ще сидячи за кухонним столом, обіймав Моллі: цього вечора вона була така життєрадісна, аж доки Білл та Флер не пішли додому, а зараз ридала, пригорнувшись до нього.

− Що ж. Треба це зробити, давайте вже розберемося з цим, − невиразно промовив Рон.

− Це не тільки нам вирішувати, − зауважила Герміона.

− Хіба? – запитав Рон. – Думаєш, хтось сперечатиметься із нами, якщо ми вдягнемо корону на голову Люціуса Малфоя та скажемо усім, що то був єдиний вихід?

Звісно, він був правий; і Гаррі зрозумів, що саме з цієї причини усі ці місяці Рон відмовлятися це прийняти. Він потер обличчя руками.

− Вже пізно, − мить потому м’яко промовила Герміона. – Ми відправимося до Менору зранку.

#