Пакт

Коли вони апарували до центральних воріт, першою думкою Гаррі було «закляття не спрацювало і викинуло їх де-інде». Охайна огорожа навколо Менору геть вийшла з-під контролю, заплівши залізні ворота, розпахнуті настільки, аби крізь них ледь-ледь могла протиснутися людина. Окрім кількох пір’їн, що застрягли у кущах, не було жодної ознаки присутності білих павичів, а сади виглядали неначе дикий тисячолітній ліс, у напів-зарослих фонтанах стояла чорно-зелена вода. Сам будинок нависав похмурою громадою. Вікна були розбиті. Вони постукали у вхідні двері, а потім Герміона спробувала Алохомору, проте з тим же успіхом могла волати Абалон. Вони продиралися крізь зарості, намагаючись знайти інші двері, коли натрапили на одягненого у сорочку Драко, що на невеличкій галявині сокирою рубав дрова. На траві лежав старовинний покритий іржею меч, який, очевидно, використовувався аби зрізати гілля.

Спершу він їх не помітив. Просякле потом волосся прилипло до лоба, він був повністю занурений в роботу: опустити сокиру, висмикнувши її, підняти вгору, повторити знову. Він був доволі невправним: якщо не рахувати квіддіч, Гаррі жодного разу не бачив його залученим до фізичної праці та й тілобудова його не справляла враження. У нього завжди були Креб із Гойлом на випадок, якщо потрібно було використати силу.

− Драко, − промовила Герміона.

Він повільно підняв голову та подивився на них невиразним поглядом: неначе йому був потрібен час аби зрозуміти, хто вони, аж потім він випірнув зі свого трансу та нахмурився. Витер спітнілого лоба.

− Чого вам?

− Ми… нам треба поговорити з твоїм батьком, − відповіла Герміона.

Драко рохкнув:

− Ні. Це все? Дякую, що завітали, було приємно вас бачити, хай би вас на зворотному шляху вкусив драконник.

− Це не візит ввічливості, − сказав Гаррі.

− То ви тут аби арештувати його за щось? Дивно, що я нічого про це не чув, а наші адвокати, незважаючи на те, що не працюють домашні закляття, а садівники не можуть втамувати огорожу, все ще отримують свою зарплатню. То де ордер?

− Якби ж то, − пробурмотів Рон.

Герміона відкашлялася:

− Драко, ми знаємо про… про Артура. Про Мордреда.

Спочатку Драко дивився на неї так, неначе вона несповна розуму, аж потім розреготався:

− То й що? Якщо тільки ви не збираєтеся його коронувати, то я не розумію, яке значення має ця інформація…

− Це… саме тому ми тут, − промовила Герміона і він нажахано відсахнувся, випустивши сокиру з рук.

− Ви… ви не… − запротестував він, озираючись неначе загнана у кут дика тварина. – Та ви ж це не серйозно… ніхто не дозволить вам…

− Ти вважаєш, що ми були б тут, якщо був би інший спосіб? – вибухнув Рон. – Твій батько – король, та це повне лайно, якби був якийсь спосіб цього уникнути… Але його немає, то ж припини тягнути час. Де він? Ховається десь на горищі…

− Він хворий! – промовив Драко, підвищуючи голос. – Він… ви не можете, він не зможе цього зробити…

− Драко… Драко, зачекай, − втрутилася Герміона. – То як довго він хворий? З закінчення війни?

Він смикнувся та глянув на неї:

− Так.

#
Щойно Драко відчинив двері до спальні свого батька, їх накрила хвиля запаху важкої хвороби: поту, сечі та чогось набагато гіршого, немов би хтось гнив заживо. Посеред кімнати стояло величезне дерев’яне ліжко з темно-синім оксамитовим балдахіном. На ньому із закритими очима лежав Люціус. Його довге сріблясто-біляве волосся втратило свій блиск та поріділо, щоки вкривала тижнева щетина, шкіра була землисто-зеленого кольору, щоки та очі ввалилися.

Коли Драко увійшов до кімнати, він відкрив очі та трохи повернув голову. Драко підійшов до ліжка та поклав долоню на його лоба. Губи Люціуса смикнулися у подобі усмішки, він повільним поглядом окинув решту присутніх, не упізнаючи їх, перед тим, як знову закрити очі.

Драко розвернувся до них та прошепотів, злий та благаючий водночас:

− Ви не можете про це просити. Він навіть не може піднятися з ліжка.

−А… чи його оглядав цілитель?

− Ні, Грейнджер, ми вирішили тримати його в такому стані задля власної розваги. Його оглянула дюжина цілителів. Ми запрошували спеціалістів з Нью-Йорку та Риму… і все виявилися абсолютно марним. Це якесь прокляття Волдеморта, яке він наклав на випадок власної смерті. Вони навіть не знають, що саме воно робить, то ж не можуть нічого вдіяти, тому що… − Драко наче завагався, але потів роздратовано стинав плечима, наче в тому вже не було ніякого сенсу. – Тому що він до самого кінця так і не зрікся Волдеморта.

− То ось у чому річ – ось чому Пакт розпадається, − промовила Герміона. – Тому що проклято спадкоємця Артура. І я впевнена, що це не просте співпадіння. Волдеморт якимось чином про це дізнався. Він дізнався, що твій батько – спадкоємець Артура і наклав на нього Смертельне Прокляття, аби зруйнувати Пакт, і помститися нам у випадку власної смерті.

− Герміоно, − промовив Гаррі. – то це означає, що… якщо ми зцілимо Люціуса, Пакт відновиться?

Драко кинув на нього сповнений розпачливої надії погляд, проте Герміона покачала головою.

− Гаррі, Люціус добровільно став Пожирачем Смерті і ніколи не відмовлявся від цих ідеалів. Ось що дало Волдеморту владу над ним. Я впевнена, що саме через це цілителі не в змозі щось зробити – тому що він дав свою згоду.

− Він не погоджувався на те, аби згнити живцем! – розізлившись, промовив Драко.

− Ні, він лише підписався на вбивства та тортури невинних людей, − втрутився Рон. – І не сподівайся, що хтось із нас йому поспівчуває. – Він розвернувся до Герміони. – Слухай, та яка різниця? Якщо це спрацює, ми можемо витягти його з ліжка та надіти йому на голову корону.

Драко стиснув кулаки та зробив крок до нього:

− Його це вб’є!

− Невелика втрата, − гукнув Рон, і Гаррі був вимушений влізти між ними, утримуючи їх від бійки.

− Пакт Мерліна сильніший за будь-яке прокляття, яке тільки б міг накласти Волдеморт, − промовила Герміона. – Якщо відновити Пакт, я впевнена, що він допоможе його здолати. Проте… йому як мінімум треба взяти участь у церемонії коронації, а він такий слабий… Я не впевнена, що він доживе до її кінця…

− Але ж ніщо інше йому не допоможе, еге ж? – наполягав Рон. – То хай би хоч раз зробив щось хороше у своєму житті. Він нам завинив.

− Іди до біса, − гиркнув Драко. – Якщо ти вважаєш, що я дозволю вам…

− А чого це ми маємо дати йому вибір? – напосідав Рон. – Після всього, що він зробив… Думаю, він обиратиме між короною та Азкабаном і подивимося, що буде йому більше до вподоби.

− Ви не можете! – у відчаї гукнув Драко і Гаррі безпомічно глянув на Герміону.

− Драко, ти не розумієш, це ж не лише твій будинок розвалюється, − промовила Герміона. – А вся магічна Британія! Магія припиняє діяти геть усюди. Якщо не відновити Пакт, якщо не зупинити прокляття Волдеморта, все розвалиться. Загинуть усі чистокровні родини. Буде зруйновано Гоґварц, половину Діагон-алеї, Гоґсмід – геть усе! Ти вважаєш, що твій батько бажав, аби це сталося? Що він відмовився би від корони ціною всієї магії Британії?

− То навіщо питати? – крізь зуби промовив Драко. – У своїй голові ви вже маєте відповідь. Ви вдягнете на нього корону і врятуєте себе: вам начхати.

Герміона залилася рум’янцем:

− Мені не все одно. Мені не подобається примушувати до цього хвору людину, навіть якщо це твій батько, і це не я триматиму корону. Але, якщо бути чесною, я вважаю, що це сталося з твоїм батьком тому, що він зрадив нас усіх і присягнув Темному Лордові, якого ми зупинили, ризикуючи власними життями. Це його власна провина, і якщо б у нього була хоч краплина хоробрості, він би все виправив. І якщо… якщо міністерство вирішить не зважати на його стан… що ж, я не буду їх звинувачувати! – з викликом промовила Герміона, задравши підборіддя, неначе намагаючись сама себе переконати.

Драко зблід, стискаючи кулаки та дивлячись на неї. Одну мить він стояв, тремтячи, озирнувся на свого батька, що лежав на ліжку. Потім знову подивився на них та хрипко промовив:

− Можете взяти замість нього мене.

Вони витріщилися на нього.

− Знайдіть спосіб, в який він зможе відмовитися від корони на мою користь. І я це зроблю.

#

І науковці і адвокати без вагань погодилися, що це можливо.

− Пакт більше за все турбується про рід, − сказала Глаудіса, яка, неначе у лихоманці, копирсалася у запилених сувоях та фоліантах: її охайний кабінет перетворився на суцільне жахіття, з її волосся стирчало три різних пера – виглядало так, неначе вона почала перетворюватися на якусь птаху. – Ми просто зробимо проєкт юридично оформленої згоди, який підтримає Візінгамот, а Люціус її підпише…

Вона з іншими дослідниками Мерліна були єдиними, хто радів майбутній коронації. Голосування у Візенгамоті було жорстким – у прямому сенсі слова: троє чарівників потрапили у Св. Мунго, і їх кількість була би більшою, якщо б тільки їх не підвела половина використаних заклять. Проте інших труднощів під час голосування не було. Найбільш люті протести втихомирилися, щойно стало відомо, що замість Люціуса буде Драко.

Гаррі, хоч він і бажав, аби цю роботу виконав хтось інший, разом з Роном та Герміоною доставили папери до Менору. Похмурий Драко поніс їх разом з пером до спальні. Нарциса читала, сидячи у кріслі біля вікна – одна зі штор була ледь розчахнута, пропускаючи кілька променів світла до кімнати. Підвівшись, вона кинула один болісний погляд на Драко та вийшла з кімнати. Драко підійшов до ліжка розбудити батька.

Люціусу знадобилося багато часу аби зрозуміти, що то за папери, що саме він підписує, а потім він, слабко протестуючи, спробував відштовхнути їх геть. Гаррі стояв у дальньому кінці кімнати, роздивляючись узор на килимі, намагаючись не прислухатися до того, що відбувалося; навіть Рон виглядав так, неначе йому погано. Люціус плакав, намагаючись доторкнутися долонею до щоки Драко:

− Ні, Драко, не тебе, не тебе… Хай візьмуть мене, - шепотів він ламким голосом. – Хай візьмуть мене.

− Це не спрацює, − хрипко відповів Драко, − ти помреш ще до того, як вони вдягнуть тобі на голову корону, а потім вони прийдуть по мене. То ж не будь дурнем.

Він впхнув перо у руку батька та підніс її до лінії, притримуючи, доки в Люціуса не скінчилися сили пручатися та він, під тиском його руки, врешті решт не поставив свій підпис, перед тим як, все ще схлипуючи, відкинутися на подушки.

Зі скам’янілим обличчям Драко підвівся з ліжка та, тримаючи у руках папери, попрямував до них:

− Коли церемонія?

− Завтра, о дев’ятій, − відповів Гаррі, намагаючись звучати впевнено. – Це… це буде в Каерлеоні… тобі потрібна допомога, аби туди добратися?

− Від вас? Ні, − відповів Драко. – Я там буду. А тепер забирайтеся з мого дому.

Нещасні та мовчазні вони повернулися додому; Рон намагався пручатися загальній атмосфері, проте його теж накривало.

− Та це ж не те, що б ми відправляли його на страту, − врешті вибухнув він, коли вони зайшли до квартири та зачинили за собою двері, проте Герміона просто мовчки сіла на диван і Гаррі міг лише зробити те саме. Люціус заслуговував покарання, проте – Гаррі не міг не згадати, як Драко, із вірою, що його життя та життя його рідних залежить від його змоги скоїти вбивство, стояв, наставивши свою паличку на Дамблдора, і все одно не спромігся промовити закляття. Все своє життя він був абсолютним довбнем і Гаррі із задоволенням передав би Драко п’ятирічний припис відбудовувати будинки та чистити вулиці, проте він не заслуговував, аби його назавжди позбавили магії через те, що він любив свого покидька-батька. Гаррі не міг заглушити у своїй голові власний голос, що волав «Ні! Я цього не зроблю!»

Він погано спав і на ранок прокинувся із різзю в очах та ватною головою. Вдягнув офіційну мантію – магістерка Глаудіса хотіла, аби вони максимально дотрималися усіх формальностей. Терміново було надіслано повідомлення із місцерозташуванням прадавньої церкви, і місцеві аврори, організувавши навколо неї кругову варту, обережно спрямовували маглів в інший бік. Натовп репортерів зустрів його біля дверей: три дні тому, поки вони вирішували питання з офіційними документами, весь план став відомий «Щоденному Провіснику», і з того часу його випуски були вдвічі товщими, аніж зазвичай, вміщуючи сторінку редактора, погляди та листи, що сперечалися за обсягом та інтенсивністю вміщеного у них бруду. Магічна преса перестала випускатися ще місяць тому, проте якийсь маглонароджений чарівник зі своєю сестрою, яка працювала програмістом, розпочали нову справу, друкуючи звичайну газету з нерухомими фотографіями.

− Іншого виходу немає, − втомлено озвучив погоджену лінію партії Гаррі репортерам та пройшов всередину. Його місце було попереду з лівого боку разом із іншими високопосадовцями міністерства, тоді як аврори та їх друзі сиділи позаду: Шеклбот хотів продемонструвати єдність, і Гаррі не міг відмовитися від того, аби бути її частиною. Герміона з прямою спиною та нещасним виразом обличчя сиділа поруч із ним, з її іншого боку – Рон.

Стара церква була наче вбудована у печеру і він очікував, що всередині буде майже порожньо. На разі стало важко та небезпечно мандрувати у звичний для чародіїв спосіб: навіть досвідчені чарівники розщеплювалися один раз з десяти при апарації, мітли припиняли працювати прямо в небі, а половина Камінної мережі взагалі не подавала ознак життя. Та незважаючи на це, люди прибували стабільним потоком: багато хто пішки – від найближчої маглівської автобусної зупинки, дехто – за кермом орендованих автівок. Значна кількість заможних слізерінських кланів прибула у запряжених кіньми каретах. Вони розмістилися у церкві на лавках з правого боку, через вузький прохід від усіх інших. Всі місця зліва були заповнені, кілька людей голосно висловлювали своє незадоволення. Кілька навіть підійшло та намагалося посперечатися із Шеклботом. Ніхто й гадки не мав, як вирішити цю проблему.

Корона Артура лежала на олтарі. Простий золотий вінець, який науковці відкопали з якогось невеличкого музею у Корнуолі. Перед олтарем стояла геть знервована магістерка Глаудіса, вдягнена в церемоніальну мантію, пошепки повторюючи текст із нотаток, що вона тримала тремтячими руками. Вона не допускала думки, що церемонію міг би провести хтось інший – її дисертація була присвячена саме цій темі.

Публіка витріщалася одне на одного. Вся церква дзижчала від бурмотіння та суперечок, гучність яких почала зростати, і Гаррі вже глянув на Шеклбота, думаючи, що їм варто щось зробити, як несподівано над їх головами почали дзвонити дзвони. Всі замовкли. У тиші почувся цокіт копит. Гаррі озирнувся через плече: позаду двері були все ще відкриті, проте нікого не було видно. Аврорам було наказано відправляти запізнілих гостей до бокових дверей, хоча й там вже не було місця. До дверей під’їхала величезна чорна карета, запряжена парою чорних коней, і, відкривши двері, назовні вийшов Драко.

Він повернувся та простягнув руку матері, допомагаючи їй вийти з карети, та вони пройшли центральним проходом до олтаря. Незважаючи на літню спеку вони обидва були вдягнені у чорне: вікторіанський жалобний одяг, що туго обтягував руки та горло, вільними складками спадаючи додолу. Його обличчя було блідим навіть для нього, губи – міцно стиснутими, очі дивилися лише на олтар, неначе він прямував на власну страту. Гаррі подивився вбік, проте це не допомогло: чоботи Драко жахливо гучно карбували кожний крок. Усі заклякли. Драко залишив Нарцису біля лавок з правого боку перед олтарем, де Пансі залишила для неї місце. Її обличчя було суцільною кам’яною маскою. Вона глянула на нього, проте не промовила жодного слова.

Він відвернувся до олтаря, Герміона до болі міцно вчепилася за його руку, і він не міг позбутися відчуття, що щось має статися, щось має це зупинити… що він має це зупинити, має щось придумати… проте Драко вже піднімався сходами до олтаря і ось він вже перед ним, а Гаррі все ще нічого не вигадав, як, вочевидь, і ніхто інший, оскільки магістерка Глаудіса відкашлялася та тремтячим голосом розпочала церемонію, і жодна жива душа не втрутилася.

Коронація була довгою та нудною, так само як і всі церемонії Ордену Мерліна та меморіальні служби, коли щось маленьке намагалося підмінити собою щось величезне. Довгий час Драко повторював слова магістерки Глаудіси, а решта присутніх за її командою у потрібний момент казала «Так» та «Амінь», поки врешті решт вона не промовила:

− Боже, благослови твого слугу, нашого короля, − поклавши на його голову корону.

Драко хитнуло так сильно, що він впав на коліно, вчепившись руками у край олтаря та хапаючи повітря ротом, аж тут по тілу Гаррі наче пробіг електричний струм, неначе його підключили до мережі.

Він, сам того не бажаючи, підхопився на ноги разом з усіма присутніми, вигукуючи:

− Хай живе король! – неначе чиясь залізна рука витискала з його горла ці слова.

Коли вона відпустила, він озирнувся на Герміону та Рона – таких саме шокованих та захеканих, як і він сам – а потім глянув на Драко, що, тремтячи, повільно підводився на ноги. На мить він завмер біля олтаря. Гаррі було трохи видно збоку його мертвенно бліде обличчя, він зморгував сльози. Всі завмерли, запанувала абсолютна тиша. Лише заплакана Нарциса, підвівшись зі свого місця, зробила кілька кроків до олтаря та простягнула йому свою руку.

Важко дихаючи, Драко розвернувся та повільно почав спускатися сходами, його голова трохи похитувалася, неначе йому треба було докладати зусилля аби втримувати її рівно. Він дійшов до своєї матері. Гойл та Забіні підвелися та підійшли до нього, пітримуючи з обох боків. На мить він зупинився, прикривши очі, спираючись на них, а потім, примушуючи себе зібратися обережно випрямився, відпустивши їхні руки та вже впевненіше покрокував до виходу. За крок позаду нього йшла Нарциса під руку із Пансі, а за ними невелике зібрання слізеринців – Гойл, Забіні, Теодор Нотт – і ще не встигли прийти до тями репортери, як вони вже вийшли назовні, посідали в карети та гайнули геть.

#
Два дні потому Гаррі та Рона запросив до свого офісу Шеклбот. Він виглядав втомленим. Сотні артефактів та заклять знову почали працювати, тимчасово створюючи майже стільки проблем, як і тоді коли, магія збоїла.

− Сьогодні зранку Драко надіслав сову, − промовив він, простягаючи їм записку: «Мій дім заполонили репортери: це що, занадто попросити вас щось із цим зробити, чи хай їх з’їсть мандрагора?»

Гаррі мовчки прочитав написане. Звісно, сам Драко не міг їх позбавитися. Він більше не міг чарувати.

− Я піду.

− Боюся, нам потрібно дещо більше, аніж просто прогнати кількох, прониклих на чужу територію, репортерів, − промовив Шеклбот. – Думаю… нам потрібно створити королівську стражу.

− Аби приглядати за Драко Малфоєм? – з огидою запитав Рон.

− Роне, − відповів Шеклбот, − зважаючи на поточні події, думаю, ніхто з нас не бажає дізнатися, що станеться, якщо верховний король помре без спадкоємця. Зазвичай я би лише просив тих, хто добровільно зголоситься на таку службу. Проте… зважаючи на обставини, таких навряд чи набереться достатня кількість. Якщо тільки хтось не зголоситься першим.

− Я це зроблю, − сказав Гаррі.

Рон скривився та пробурмотів:

− Добре, я теж.

− Я відправлюся з вами до Менору, − сказала Герміона, коли вони розповіли їй новину. – Я впевнена, що тепер зможу відновити захисні закляття навколо будинку, тож вони мають втримати більшість непроханих гостей.

Землі навколо Менору вже виглядали набагато краще: невелика армія садівників приборкували зарості із мачете у руках, розбиті вікна було відремонтовано. У холі на софі спала Пансі Паркінсон у скуйовдженій мантії; вона прокинулася, коли вони зайшли до будинку, розтираючи обличчя руками:

− Чого вам?

− Ми… нас прислав Шеклбот, − промовив Гаррі, захоплений зненацька. – У якості стражі.

− Ти диви, всього три дні потому і навіть не запитавши у Драко, кого б він хотів бачити у цій ролі? – презирливо запитала вона, неначе те, що Драко потрібна охорона, було всім очевидним, хоча, подумав Гаррі, схоже так воно і було. – І чому я не здивована?

− Пожирачі Смерті немають права щось обирати, − відповів Рон. – А що, ти шукаєш роботу?

− Дехто з нас знає, що таке присяга, Візеле, − промовила вона, а потім кімната наче хитнулася навколо них, коли почувся голос Драко:

− Пансі, не зважай, − вдягнений у просту темно-сіру мантію, він стояв на сходах, не спускаючись до них, дивлячись на них згори вниз. – Західну стіну зруйновано, а ворота зламано. Я вірю, що ви спроможні їх полагодити? – запитав він геть не приязно, а потім пішов геть.

Вони полагодили ворота та відбудували стіну, а потім Герміона наклала складні охоронні чари на межі володінь, тоді як Гаррі та Рон решту дня грали у квача з репортерами, що благали отримати лише одненьке фото щойно коронованого короля. Очевидно, під час церемонії ніхто не зробив жодного знімку, то ж усе, що в них було – розмиті кадри спини сідаючого у карету Драко.

− Повірити не можу, що єдине, про що вони можуть думати після шести місяців простою, це фото Малфоя, − кисло промовив Рон, коли вони відрапортували Шеклботу про результати їхньої місії. – Якщо у них немає більше ніяких тем, то їм варто взагалі не публікуватися.

− Люди зазвичай романтизують монархію, навіть розумні люди, − промовив Шеклбот, нахмурившись, − а в Драко репутація не така заплямована, як у його батька. Думаю, може краще, щоб вони так і не отримали ті фото.

− Ми не можемо зачинити його у Менорі, − сказав Гаррі.

− А чому ні? – запитав Рон. – Куди йому йти? Він все одно не може ані апарувати, ані скористатися Камінною мережею.

Він був такий задоволений цим фактом. Гаррі відвів погляд.

− На щастя, питання поки так не стоїть. Поки Драко залишається у своїх володіннях та не втручається у наші справи.

− Якщо ви бажаєте, аби він сидів у себе, є сенс дати йому обрати його власну охорону, − промовив через мить Гаррі. – Сьогодні там була Пансі Паркінсон… схоже, що дехто з його друзів організували щось на кшталт чергування, аби тримати репортерів на відстані.

− Багато буде від них користі проти справжньої небезпеки, − рохкнув Рон.

В його словах був сенс; Гаррі точно знав, кого б він обрав прикривати свою спину, разом з тим він розумів, чому могло бути не дуже приємним мати охорону з людей, які могли би охороняти твою камеру у в’язниці.

− Можливо, те, що нам потрібно – це спільний патруль, − промовив Шеклбот.

Він призначив Гаррі відповідальним за його організацію. Дюжина аврорів неохоче погодилася допомогти, тож Шеклбот дозволив Драко обрати їм у партнери дюжину з кола своїх друзів – більшістю з них були їхні старі слізеринські однокласники. Гаррі вирішив, що буде залучати по одному з кожної групи на денні та нічні зміни. Йому знадобився десь тиждень марудних зідзвонів Камінною мережею та нескінченних листувань – він знову до болю засумував за Гедвіг, хоча Пігвіджин і робив все від нього залежне – аби погодити такий розклад чергувань, який задовольнив би усіх. У аврорів були також їхні службові обов’язки, які вони вважали важливішими, а у багатих друзів Драко були певні соціальні зобов’язання, які вони, вочевидь, вважали такими ж значущими.

Він майже очікував, що Драко просто з принципу буде сперечатися, проте той лише мигцем глянув розклад, кивнув та віддав його назад. Він сидів у бібліотеці біля одного з величезних вікон, з яких відкривався вид на сади позаду будинку. Де команда садівників вела жорстоку боротьбу з використанням Вибухових чарів проти здичавілої мандрагори, що захопила цілий квадрант. Вона була достатньо великою, аби з’їсти скільки завгодно репортерів. Сяяло сонечко, по синьому небу час від часу пропливали маленькі пухкі білі хмарки, зникаючи за таємничою лінією горизонту, вкритою темними деревами. У Гаррі чухалися руки від бажання взяти свою мітлу – нещодавно він вперше за довгий час літав просто заради власного задоволення – але замість того йому спало на думку, що Драко вже ніколи не зможе це зробити.

Гаррі відвів погляд від вікна:

− Периметр знову захищено. Ворота ми також полагодили. Герміона хоче зробити внутрішню огорожу навколо садів та будинку – вона стане хорошою основою для кола з захисних заклинань.

− Якщо за це заплатить міністерство, то нехай, − безрадісно посміхнувся Драко. – Врешті решт, вся нація залежить від мого тлінного існування. Чи Шеклбот вже планує королівське весілля? Як вважаєш, у мене буде право вибору нареченої?

Було не схоже, що він знущався.

− Стережися, Малфоє, бо хтось подумає, що ти дійсно так вважаєш, − змірив його поглядом Гаррі.

− А чому ні? – Драко відвів погляд, стиснувши зуби. – Верблюду вже зламали спину, Поттере, то ж який сенс пручатися таким дрібницям.

Того вечора Гаррі майже розповів про це Рону та Герміоні, думав поділитися жартом, проте чомусь так і не спромігся промовити жодного слова. Герміона запакувала гори своїх книг та почала нове коло досліджень, на цей раз з фортифікаційної магії. За два тижні вона опрацювала усю загальновідому інформацію і підлога її спальні була вкрита діаграмами масштабних просторових захисних мереж, в центрі яких був грубо намальований Менор, неначе вона намагалася відбудувати для Драко заміну недоступній для нього магії самозахисту. Її волосся більше ніж зазвичай нагадувало пташине гніздо, а за вечерею вона була думками десь далеко.

Тим часом Рон з усіх сил намагався залишатися роздратованим тим фактом, що їм довелося коронувати Малфоя, проте він робив це занадто гучно, от як натрапивши на замітку про те, що Пансі Паркінсон, членкиня охорони верховного короля, цими вихідними відвідала вечірку у Розьє, напоказ зім’яв газету перед тим, як кинути її у вогонь – хоча раніше ніколи не заглядав у розділ із світськими новинами, цікавлячись лише квіддічем:

− Кажу тобі, якщо тільки хтось назве мене охоронцем верховного короля, то зіткнеться з серйозними наслідками, − гукнув він, крокуючи геть. – Повірити не можу, що маю витрачати час аби нянькатися з Малфоєм замість того, аби зайнятися чимось дійсно важливим.

Гаррі сидів на дивані у вітальні, опустивши голову. Більшість вікон у розкладі він закрив собою, і від того у нього не залишилося часу на іншу роботу, навіть на те, аби допомагати розщепленим п’яничкам чи Ерупментам, що втекли з зоопарку. Він також хотів робити щось важливе, проте відчував, що… що не має на це права. Більше немає. Тому що він сам не був готовий зробити те, що вони примусили зробити Драко.

#

Два дні потому він був на чергуванні у Менорі, на це раз із Блейзом Забіні. Гаррі прослідкував, аби у більшості випадків поставити себе у пару з Блейзом, який мав дійсно особливий дар провокувати інших на використання насилля щодо себе. Протягом навчання у Гоґварці за бійки з ним було відсторонено від навчання трьох учнів, при тому що сам він отримав лише догану. Він був дуже вправний із захисними чарами, то ж, зазвичай, дочікувався, поки отримає достатньо пошкоджень, аби його опонент потрапив у халепу, а потім начаровував захисний щит, та дочікувався, поки на горизонті не з’явиться хтось з викладачів. Проте із ним Блейз поводився досить чемно: мабуть, здогадавшись, що Гаррі може уникнути покарання за бійку із ним.

Вони як раз патрулювали внутрішній периметр щойно збудованої огорожі – ну, Гаррі патрулював, а Блейз неподалік прогулювався садом, тицяючи у нещодавно відновлені клумби із квітами та час від часу наближаючись, аби відпустити якусь саркастичну ремарку – коли прочинилися задні двері та назовні вийшов нахмурений Драко.

− Вирішив прогулятися? – гукнув до нього Блейз. – Вже майже можливо знову пройтися навкруги без того, аби щось спробувало тебе вбити.

− Мені треба проїхатися до лісу, − безапеляційно промовив Драко та попрямував у бік стайні. Довга споруда ніяк не постраждала від здичавілих рослин, можливо тому, що їх самих нервували її мешканці: табун тривожно-чорних коней з неприродньо червоними ніздрями та очима, що гонорово пирхкали та скалили зуби, щойно до них хтось наближався. Упряжі висіли біля стійл, Драко зупинився біля першого та автоматично потягнувся до рукава за своєю паличкою, якої, звісно, там не було. Стиснувши губи, він розвернувся та нетерпляче махнув рукою у бік сідла.
− Драко, не те що б я не обожнював величезних кровожерливих звірів, що полюбляють поласувати людською плоттю, але чи це справді необхідно? – промовив Блейз, виглядаючи дещо занепокоєним.

− Хочеш, аби моє прохання перетворилося на королівський наказ? – глузливо поцікавився Драко. – Давай, засідлай їх та припини скиглити, це бентежить.

− Е… − промовив Гаррі, витріщившись на сідло з його купою ременів та пряжок, − то як ти…

− Чудово, − сказав Драко. – Може й встигнемо туди по обіді.

Через п’ять хвилин Гаррі загубив узду та провів решту мандрівки похмуро тримаючись за гриву. Він забув запитати, чому Драко так терміново знадобилося дібратися до лісу, аж доки, під’їхавши до місця призначення, коні зупинилися, всхрапуючи, і у тіні дерев він побачив п’ять кентаврів. Він блимнув очима.

Драко зупинився на певній відстані від них:

− Ну? Що вам треба? – обачливо запитав він.

Перший з кентаврів зробив крок уперед. Він був вищий за Фіренце, плямисто сірої масті, із довгою сірою бородою та сивиною у волоссі:

− У нас є скарга.

− Та невже, − Драко схрестив руки на грудях.

− Верховний король поклявся, що всі дрімучі ліси Дорноку, на півночі, будуть нашими, що ніхто не зазіхатиме на них, аж доки живе його рід, − промовив кентавр. – Тривалий час ми патрулювали наші кордони, втримуючи за їх межами тих, в кого не має магії. Та все одно з’явилися чарівники та без нашої згоди побудували там свої домівки; вони позбавили нас наших розваг, зібрали наші фрукти та зрубали наші дерева.

− І що ви очікуєте від мене? – скептично подивився на них Драко. – Ви несповна розуму, якщо у вас склалося враження, що хтось дійсно підкориться мені тальки через те, що вони вдягнули на мою голову корону. Подайте скаргу міністру з Регуляції взаємин з магічними істотами.

− Верховний король дав нам обіцянку, − незворушно повторив кентавр, і, не промовивши жодного іншого слова, вся їхня група галопом поскакала назад у ліс.

Весь зворотній шлях додому обличчя Драко заклякло від гніву, і коли Гаррі піднявся нагору – насправді, прошкандибав нагору – наприкінці своєї варти, він побачив Драко, що нервово міряв кроками приміщення. Коли Гаррі підійшов ближче, він подивився на нього та запитав:

− Скажеш Шеклботу, аби він з цим розібрався?

− Так? – здивовано відповів Гаррі, що і так збирався це зробити. Він геть не очікував, що Драко прохатиме його про це.

На мить на обличчі Драко майнуло щось на кшталт полегшення, а потім він впав у крісло та махнув йому рукою:

− То зроби це. І заради Мерліна, візьми урок верхової їзди, або двадцять, якщо збираєшся тут ошиватися. Це ж єдиний доступний мені спосіб пересування, якщо не рахувати карету.

Шеклбот перевірив скаргу кентаврів, і звісно, знайшлися якісь прадавні записи, в яких щось таке згадувалося, лишень їм було вже більше тисячі трьохсот років. Тоді як після того, як Статут Секретності був прийнятий у 1689 році, Візенгамот викупив землі Дорнокського лісу у якихось лордів, що технічно ними володіли – вони не були надто цінними, адже те, що кентаври вбивали або виганяли маглів, які туди забрідали, посприяло їх поганій репутації – і з тих пір потроху їх розпродували. На разі у тій місцині мешкало біля восьмиста чарівників та чарівниць, і більшість цих родин проживало там віками.

− Ми не можемо примусити їх покинути їхні домівки, − сказав Шеклбот. – Але на півночі ще залишаються землі, які й досі не були використані. Їх ми і запропонуємо кентаврам.

Гаррі написав про це Гаґріду, сподіваючись, що той передасть цю звістку Фіренце, проте Гаґрід песимістично відповів, що немає сенсу навіть намагатися. «Ти можеш сказати, що даєш їм землю, проте з їхньої точки зору ти її забираєш. Гаррі, я б не сподівався, що вони цьому зрадіють».

На дивовижу, Драко також цьому не зрадів, хоча і геть не любив кентаврів:

− Вони не збрехали, − роздратовано промовив він. – Це їхня земля!

− Ага, ну, частину її Візенгамот забрав назад, − крізь зуби промовив Гаррі, йому геть не подобалося виправдовувати це рішення, а тим паче перед Драко. – Я не кажу, що це правильно, проте Шеклбот не може наказати сотням чарівників покинути їхні домівки через те, що півтора тисячоліття тому король Артур віддав цю землю кентаврам.

Драко просто подивився на нього, стиснувши руки в кулаки, а потів почав міряти бібліотеку кроками, неначе дика тварина у замалій для неї клітці. Гаррі якийсь час спостерігав за ним, а потім пішов геть. Проте, коли наступного ранку він повернувся на своє чергування, біля будинку вже стояла запряжена кіньми карета. У холі разом із Пансі Паркінсон стояв Драко – на голові у нього була корона.

− Ми їдемо до Візенгамоту, − промовив він, і всю дорогу не промовив більше ані слова. Гаррі невпевнено підкорився: як раз тривала сесія Візенгамоту, то ж кожний громадянин мав право подати своє прохання. В будь якому випадку, він не бачив жодної шкоди у діях Драко. Він стинав плечима у бік Шеклбота, коли у залу увійшов Драко із короною на голові. Всі повитріщалися на нього, клерк із роззявленим ротом геть забув запитати Драко, що в нього за петиція, що, може, було і накраще, адже, як виявилося, то була геть не петиція.

− У вісімсот шістдесят другому році весь Дорноцький ліс був дарований верховним королем кентаврам, − швидко промовив Драко. – Візенгамот не мав жодного права забирати цей дарунок. Будь-який маг, що продовжить порушувати їхні кордони буде вважатися порушником королівського закону.

Всі присутні у кімнаті сиділи роззявивши рота, Гаррі побачив почервонілі обличчя, на яких здивування змінилося обуренням. Піднявся гомін, Драко вдихнув повітря та швидко завершив:

− У них є тиждень строку аби покинути незаконно зайняті землі, по закінченню якого я оголошу їх клятвопорушниками, що знаходяться поза межами Пакту, з усіма витікаючими з цього наслідками. Я пропоную Візенгамоту поміркувати, яким чином ви компенсуєте цим людям свої фальшиві обіцянки того, що вони можуть оселитися у тому лісі.

Він розвернувся та покрокував геть, ігноруючи галас, що піднявся. Гаррі був нажаханий, і навіть Пансі виглядала приголомшеною, їм обидвом довелося бігти, аби встигнути наздогнати Драко.

− Ти збожеволів? – галасувала Пансі, поки Гаррі смикав дверцята карети та сідав всередину.

− Що в біса ти собі думаєш? – заволав він, падаючи на сидіння.

Драко кинув на них розлючений погляд і Гаррі несподівано усвідомив, що він – геть наляканий:

− Почекай, навіщо ти це зробив?

− Я мав! – огризнувся Драко. – Я не міг дихати, ти – покидьку!

Він зісмикнув корону з голови та втупився у неї очима:

− Ти навіть не розумієш, що це означає, − із гіркотою додав він, і Гаррі усвідомив із повільно наростаючою тривогою, що так, він геть не розуміє.

#