Складнощі душ, слів та емоцій
Тож, коли ти втратив тіло, Томе, чи не губив ти дорогою до мене частину своєї душі?
Здається, Тому не сподобалося його питання. Він навіть заткнувся на хвилину, що, зазвичай, потішило б Гаррі, якби не їх скрутне становище. Він подивився на купу бідолашних дітей навколо, які навіть не усвідомлюють, що прямо зараз, в Гоґвортсі, найбезпечнішому місці чарівної Британії, перебувають дві частини душі Волдеморта і поспівчував їм.
Якщо собі він співчував трохи більше, ніж іншим, то ніхто не міг би його звинуватити.
– Ну, е-е, – багатослівно почав Том. – Можливо, десь тут схована діадема Рейвенкло з іншою частиною моєї душі.
Неможливо вбити безтілесний голос в голові, нагадав собі Гаррі. Принаймні поки що. Це проблема на інший день, а зараз перед ним було забагато смачної їжі, щоб турбуватися про старого божевільного, який розкидує частини своєї душі де забажає.
Щодо цього.
Навіщо тобі взагалі згадувати мені про неї?
– Якщо це справді інша частина мене вдає з себе професора, то є імовірність, що він прийшов саме за діадемою. – досить розсіяним тоном відповів Том, а потім скривився. – Чи за тобою. В будь-якому випадку нам варто зіграти на випередження.
Чудово, тож Том хоче, щоб він вирушив в пошуки якоїсь реліквії, в яку той засунув частину своєї душі? Він доволі швидко вирішив, що Том обрав надто специфічний предмет, щоб зробити його вмістилищем частини себе. Де він взагалі знайшов діадему? Навіщо…
Якщо Волдеморта називали Темним Лордом, то чи носив він корону?
– Я не носив жодних… – обурено почав Том, та Гаррі відмахнувся, уявляючи його в рожевій діадемі.
Здається, Том тут не єдиний божевільний. Дамблдор не звучав, як здорова людина. Бовдур, булька, кулька, круть? Цієї людини боявся Волдеморт? Хоча стилю Дамблдора варто було боятися. Гаррі надіявся, що ці мантії директор одягнув в честь початку навчального року. Він же не ходитиме в цьому весь рік? Це було б дуже несприятливо для поганого зору Гаррі.
– Ой, старий тільки вдає, що він дружній, безневинний та божевільний дідусь, а потім починаються війни і він обертається на військового командира і перетворює дітей на солдатів. – закотив на нього очі Том.
Гаррі запитав скільки років було новобранцям в смертежери, та його багатозначно проігнорували. Потім Гаррі відмітив, що якби Том не почав війну, жодній дитині не довелося б приймати рішення ставати солдатом, але Том відмахнувся від нього, в спробі зрозуміти, ким є чоловік в тюрбані. Все, що Гаррі залишалося, це закотити очі у відповідь і вірити, що він не помре в перший же день в Гоґвортсі.
Близнюки Візлі шепотілися поряд і кидали погляди на слизеринський стіл, де Рон сів поруч з Тео і зиркав на всіх, хто шепотів витріщаючись на них. Тео, своєю чергою, кидав вбивчі погляди на Гаррі. Він тут взагалі до чого?
Драко простежив за поглядом Тео, примружив на Гаррі очі, підсунувся ближче до хлопців і спитав щось у них, схиляючи голову в бік ґрифіндорського столу.
Магія Тео стиснулася і той зашипів на Драко, поки Рон пирхнув та кивнувши, сказав щось у відповідь, що викликало підняті брови Мелфоя та ще одне запитання. Хлопці переглянулись і Тео тільки міцно стиснув щелепу, а Рон скривився, повернувся до Драко і знизав плечима, що викликало ще більше питань, роздратованих відповідей та глузувань.
Що там в біса відбувається?
Здається Драко отримав те, що хотів, бо через хвилину пирхнув і повернувся до своєї зграйки. Більше хлопців ніхто не розпитував і ті знову повернулися до кидання колючих поглядів один на одного. Гаррі все одно вирішив, що підійде завтра перед заняттями до їх столу, хоча зараз здалося, що Рона більше цікавлять курячі гомілки, ніж колір його мантій.
Поки Том намагався зрозуміти звідки взявся чоловік в тюрбані, який явно не був позначеним Смертежером, Гаррі оглядав стіл в пошуках братів Рона. Герміона вже втягнула Персі Візлі в обговорення професорів, завдяки чому Гаррі дізнався ім’я чоловіка в потилицю якого вчепився Волдеморт. Поруч на лаві галасливо розмовляли два рудоголові, тому Гаррі вирішив вчепитися в них.
– Гей, – помахав він близнюкам. – Я їхав з Роном в одному вагоні. Він сказав в нього є брати-близнюки. Фред і Джордж, так?
– Ого, наш Ронні! – почав захоплено той, що ближче до Гаррі.
– Подружився з Гаррі Поттером! – продовжив його інший, наче читав думки брата.
– Відразу заводить корисні знайомства!
– Тепер ми бачимо як він опинився зі зміями!
Як він взагалі повинен їх розрізняти? Вони однаковісінькі на вигляд. Гаррі бачив близнюків раніше в маґлівському світі, але, здається, магія робила щось дуже дивне, тому що ці двоє зовні нічим не відрізнялися. Всі тисячу веснянок на обличчі були розташовані ідентично, всі родимки відповідні. Гаррі не бачив жодного шраму на видимих ділянках шкіри, а їх риси обличчя повністю збігалися. Він прижмурив очі в спробі знайти хоч щось, але так і не відмітив відмінностей.
Єдине, що його зараз заспокоювало, це те, що слова близнюків звучали весело, а не осудливо. Гаррі пам’ятав, що вся сім’я Рона в Ґрифіндорі, тож не знав, як ті відреагують на сортування. Староста Персі от сидів достатньо блідим, щоб конкурувати з привидами і здавалося вже писав листа додому, відриваючись тільки на розсіяне бурмотіння Герміоні.
– Можна запитати, хто з вас хто? – запитав незручно Гаррі.
Близнюки перезирнулися, провели якусь безмовну розмову, яка складалася з кивків, закочування очей, дивних виразів обличчя та кривобоких посмішок, а після одночасно поглянули на нього.
– Тільки для Гаррі Поттера! – підморгнув йому Фред чи Джордж
– І тільки один раз! – помахав на нього пальцем інший.
Гаррі налаштувався на їх магію і зиркнув на магічні ядра. Звісно ж, це буде щось хаотичне.
– Я Фред! – представився той з жартівливим уклоном. Посеред його грудей розвернувся невеликий смерч.
– Я Джордж! – ідентично вклонився інший. Звісно. Вир. Як чудово.
За весь час, що Гаррі витріщався на Фреда і Джорджа, ні смерч, ні вир не зупинили свій рух. На мить він припустив, що ті просто повинні були перетворитися на повітря і воду в спокійному стані, але щось дуже наполегливо підказувало, що в магії цих двох нічого спокійного немає.
– Дякую, я запам’ятаю! – посміхнувся їм Гаррі. Близнюки розсміялися, явно не вірячи жодному його слову.
– Так, ти можеш спробувати. – поплескав його по плечу Джордж.
О, він спробує. Том вже щось почав бурмотіти про гламур, багатозільну настоянку та користь від вміння бачити магічне ядро людей.
Хай там як, зараз його більше цікавила історія Невіла про те, як дядько Елджі, хай береже його Мерлін від зустрічі з Гаррі, викинув його з вікна будинку, щоб перевірити чи дитина часом не сквиб. Гаррі не вважав це смішною історією.
– Він викинув тебе у вікно? – можливо трохи зарізко спитав Гаррі.
– Ой, ні, я ж говорив, тітка Еніда дала йому тістечка і він ненароком впустив мене. – з ніяковою посмішкою відповів Невіл. Гаррі бачив, як стебла диявольської пастки його магічного ядра розгортають свої вусики. Вони, цілком ймовірно, хотіли б придушити того Елджі. Чи Гаррі.
– Невіле, дуже важко забути, що ти хвилину тому вивісив дитину з вікна і тримаєш її за ногу. – обережно почав Гаррі.
Продовжити йому не дав Невіл, який насторожено подивився на інших дітей, які раніше обговорювали свою випадкову магію, але зупинилися, щоб послухати й повитріщатися на Гаррі. Тоді, Невіл досить голосно, щоб привернути увагу іншої половини столу, сказав:
– А яку випадкову магію ти робив, Гаррі?
Він навіть не сильно затинався. Гаррі прижмурив на Невіла очі і кинув «ми не закінчили» погляд. Добре, здається цей хлопець складніше, ніж він вважав. Хоча, диявольська пастка на місці магічного ядра могла досить тонко йому на це натякнути ще деякий час тому.
Купа очей витріщилася на Гаррі в очікуванні історій.
– Одного разу я тікав від свого двоюрідного брата і опинився на даху школи. – вимушено посміхнувся він.
Декілька десятків людей широко розплющили очі на це. Персі Візлі припинив писати листа батькам, розповідати Герміоні про СОВИ і поглянув на нього округливши очі. Певно, це було неправильний вибір випадкової магії. Том пирхнув. Тоді точно неправильний.
Щойно Персі почав відкривати рота, Гаррі вирішив, що йому не сподобаються його слова, тому перебив.
– Або той раз, коли тітка намагалася підстригти мене, щоб виправити ось це, – махнув Гаррі на волосся. – А воно відростало до наступного дня. П’ять разів підряд. Відтоді я зрозумів, що це марна справа.
Так, це спрацювало. Персі звісно досі дивився на нього, як на дослідницький проєкт, але столом покотився сміх. Дехто намагався дати Гаррі поради щодо чудодійних засобів для догляду за волоссям і співчутливо дивилися на його голову.
Коли десерти зникли зі столу, Дамблдор підвівся і в залі миттю запала тиша. Найбільше з промови директора Гаррі зацікавили проби з квідичу, але Том наполегливо нагадав, що першокурсники не грають і в Гаррі мають бути інші пріоритети. Довелося стримуватись, щоб не закотити очі.
Жодні заборонені коридори його не цікавили, на відміну від Тома. Гаррі все одно відмахнувся.
Після жахливого співу шкільного гімну, Гаррі попрямував за Персі до Ґрифіндорської вежі, роздивляючись дорогою рухомі портрети і намагаючись запам’ятати дорогу.
Познайомившись з Гладкою пані, Гаррі допоміг Невілу залізти в круглий отвір до Ґрифіндорській вітальні. Тут навіть магія в стінах була червоною. Загалом, Гаррі помітив, що вся будівля була просочена синьою, жовтою, червоною та зеленою магією. Йому було цікаво, чи це сліди чарів самих засновників.
Піднявшись гвинтовими сходами до спальні, Гаррі відразу зайняв найближче до дверей ліжко. Не те щоб він відчував загрозу з боку хлопців, або потребу втекти, але ніколи не завадить забезпечити собі шляхи відступу. Якби в нього була мітла, він міг би навіть вилетіли з вікна. Було б ще краще, якби він навчився ставати невидимим і вислизати, не натикаючись на інших.
Можливо, він був пердбачливий. Можливо, травмований. Результат приблизно однаковий, тому Гаррі було все одно.
В кімнаті стояли всього чотири ліжка. Невіл зайняв те, що поряд з ним, а Шеймус та Дін – навпроти. Хлопці хотіли поговорити перед сном, але зрозуміли, що були настільки втомлені дорогою та вечерею, що погодивши чергу до вбиральні, відразу полягали спати.
Дивлячись на темно-червоні оксамитові завіси навколо ліжка, Гаррі дозволив собі відпустити магію, яка хвилювалася цілий день і кинув чари мовчання довкола ліжка.
Гоґвортс здавався чудовим місцем, але він ніколи в житті не жив в одній кімнаті з декількома людьми свого віку. Це звучало не надто безпечно чи приватно. А якби вони посварилися? А якби хтось хропів? Розкидував одяг по кімнаті? Прокидався занадто рано? Займав ванні кімнати надто довго?
Том дуже витончено закашляв.
– Я не думаю, що голоси в голові можуть захворіти на бронхіт. – закотив Гаррі очі. Том повторив за ним. Сьогодні він йшов на рекорд.
– Я думав, нам є про що поговорити. – досить буденним тоном сказав той.
Настільки буденним, що могло здатися, наче ця розмова буде не про те, що Том вбив його батьків, приховав від нього правду, скористався його наївністю, втерся в довіру, яку потім сам і знищив, а поміж цим, ще й запхнув чергову частину своєї душі у його професора.
– Що ж. Чи діє ще правило «Не просити вибачень, якщо не маю цього на увазі і не брехати»? – запитав Том.
– Воно діє завжди.
Том мовчав.
– Тобі що, нічого сказати? – вибухнув Гаррі.
– Я вже перепросив, що тобі довелося жити з Дурслями і розповів правду, тому, якщо чесно, не зовсім розумію, що ти хочеш від мене почути.
Він звучав доволі роздратовано. О, то Том збирався ще й злитись на нього.
– Тобі шкода, що мені довелося жити з Дурслями? – запитав Гаррі.
– Так. Вони жахливі маґли і жодна чарівна дитина не заслуговує на життя з ними.
– Це все, про що ти шкодуєш? – вирішив уточнити він.
Том трохи подумав.
– Загалом у своєму житті? – сумнівним тоном запитав він через кілька хвилин. – Є декілька речей.
Гаррі не знав, чому це все так його розчаровує. Він мав би припинити надіятись на щось.
– Не загалом в житті. Я про нашу суперечку.
– Я думаю, я згадував, що шкодую про втрату тіла. І те, що твої батьки не приєдналися до мене, вони були б дуже корисними. Ну і те, що програв війну на певний проміжок часу. Це справді дратує і розчаровує, якщо бути чесним.
Йому хотілося битися головою об стінку.
– Так. – сухо відповів Гаррі. – Дуже шкода, що ти не виграв, а я не мертвий, чи живу у світі, де у напівкровок, як я, чи маґлонароджених, як моя мама, немає прав. Трагедія. Перейдемо до Квірела.
– Ні, чекай, я чудово знаю що таке сарказм. Просто скажи що ти хочеш почути.
– Я не хочу нічого почути, я просто думав…
– Що?
– Нічого. – похитав Гаррі розчаровано головою.
– Справді. Дуже доросла поведінка…
– Я думав, тобі буде шкода, що ти обманював мене! – роздратовано викрикнув він.
Лайно. Гаррі надіявся, що чари мовчання досить сильні, щоб його ніхто не почув.
– О, це. – щиро здивувався том.
– Я був один весь цей жахливий місяць.
– Це ти закрив мене.
Так, справді.
Добре.
Краще б він запізнився на потяг, ніж вів цю розмову.
Тому Гаррі вирішив припинити її. Це було ще досить рано. Він міг би почитати щось, чи посидіти у вітальні біля каміна. Знайти декілька простих, але дієвих чар для Тео і Рона. Можливо, він би вибрався з вітальні досліджувати замок і поставив рекорд за швидкістю втрати балів будинку. Макґонеґел була б вражена, звісно. Він міг би пошукати совницю і відправити посилку тітці, чи знайти шкільні мітли і спробувати політати.
– Нікуди ти не підеш, мітли надто небезпечний вид транспорту! Дочекайся того проклятого уроку польотів! – все ж зашипів Том.
Гаррі закотив очі. Наче перспектива впасти з мітли і померти зараз була б причиною не спробувати навчитися літати. Він почав вилазити з ліжка.
– Зачекай. – роздратовано зітхнув Том, визнаючи поразку. – Я просто намагаюся зрозуміти, добре? Ти злишся, бо я вбив твоїх батьків чи тому, що я приховав від тебе правду щодо цього?
– Обидва.
– Ти знав що я погана людина. Я лише виявився трохи гірше.
– Ти вбив моїх батьків. – нагадав Гаррі.
– Я не розумію чому це має значення, ти навіть не знав їх.
Справді. Гаррі не розумів, як з таким рівнем співчуття та емоційного інтелекту, Тома хтось не прирізав ще до Гоґвортсу.
– І чому я не знав їх? – вирішив спробувати Гаррі.
– Бо я їх вбив? – скривився Том.
– П’ять балів Слизерину. – закотив він очі.
Том трохи помовчав.
– То ти ненавидиш мене за втрачену можливість щасливого дитинства? Це вже не змінити. Який сенс шкодувати про те, що не можна виправити?
Мерліне, як же хотілося вдаритись головою об стінку.
– Я злюся, бо вважав другом чоловіка, який буквально вбив моїх батьків, створив та очолив секту і є прихильником геноциду.
– Гаррі, – поблажливо зітхнув Том. – Тоді ти злишся на себе, а не на мене.
– Я можу злитися і на себе, і на тебе. Я можу ненавидіти тебе і, чомусь, досі називати другом. А ще, мій моральний компас може вважати, що якщо ти дружиш з поганою людиною, то ти сам не дуже. І, звісно, як я сам цього не хотів би, я відчуваю провину перед своїми батьками, бо навіть просте спілкування з тобою відлунює зрадою і нехтуванням їх жертвою. – Гаррі втомлено потер очі руками. – Є люди, які відчувають більше, ніж одноклітинні організми, Томе.
– Добре, давай по черзі, так? Те, що ти приймаєш мою… допомогу, не робить тебе поганою людиною, Гаррі. Скоріше розумною. Ти знаєш, що я вважаю моральний компас безглуздою річчю, яка надто ускладнює життя. Все було б набагато простіше, якби ти погодився перерізати горлянку Киту тим твоїм чудовим ріжучим чаром. Я б точно це зробив, а ти назвав мене божевільним і продовжив чистити картоплю. Я можу говорити тобі що завгодно і скільки завгодно, але, на жаль, пригадую надто мало випадків, коли ти справді слухав і беззаперечно робив те, чого б я хотів. – Том потер скроні та важко зітхнув. – Те, що я живу у твоїй голові, не робить тебе мною і ти точно не відповідальний за мої минулі і теперішні дії. Ти співчуваєш мені і розумієш мене, але не виправдовуєш жодних моїх вчинків через моє дитинство чи нашу… дружбу. Ти надто хороша дитина, як би я не хотів цього говорити.
Що ж, це… Гаррі не чекав цього. Його очі точно не пекли через сльози і в грудях точно нічого не стискалося. Справді. Він був в цілком в порядку.
Здається, Том все ж придумав промову.
– Так. У мене було купа вільного часу. – досить отруйним тоном сказав Том. – Якби ти був поганою людиною, то вже позбувся б своїх родичів. Або хоча б не турбувався б про пташок, на яких кидав приголомшувач. І, однозначно, не хвилювався б про те, що відчуває, чи ні, той, хто позбавив тебе сім’ї.
– І спробував вбити мене.
– Невдало. І можливо зробить це ще раз. – закотив на нього очі Том.
Від здивування Гаррі витріщив очі. Ну, чого він міг очікувати, звісно, Том спробує вбити його знову.
– Агов, не я! Той професор. Я можу пообіцяти, що конкретно я не вбиватиму тебе. Як мінімум, щоб не вбивати себе. – Том трохи роздратовано поворухнувся в його свідомості. – На жаль, я не можу контролювати інші шматки своєї душі.
– Може, розірвати свою душу було не такою вже й хорошою ідеєю, так? Хто б подумав.
– Гей! В мене влучило моє ж вбивче прокляття і я досі живий!
– Скільки тобі було років? – замислився Том.
– П’ятдесят чотири. До чого тут мій вік?
– До того, що якби твоя душа була ціла, ти б не відправився на вбивство свого пророкованого ворога, а послав за мною когось іншого. І, середній вік життя чарівників понад сто років. – насолоджуючись Томовим роздратованим мовчанням, Гаррі вирішив, що сьогодні він отримав щось максимально схоже на вибачення від Темних Лордів. Можна було трохи помститися. – Можливо, в тебе просто була криза середнього віку. Ти не відчував жодних суїцидальних думок? Не розмірковував про пройдений шлях? Переглядав життєві цілі і пріоритети? Можливо, це був прихований крик про допомогу, Томе?
– Квірел. – різко перебив його Том, коли Гаррі посміхнувся як гагара.
– Так. Що нам з ним робити?
– Нічого. Спостерігаємо здалеку за його діями, уникаємо і вчимо захисні чари та прокляття.
– Ти не скажеш підійти і поговорити? «Гей, я теж маю шматок душі Волдеморта в собі. Здається, у нас чудова сумісність, нумо дружити»?
Щось було не так, Том явно вагався.
– Що ти мені не говориш? Ми домовилися не брехати. – прижмурив очі Гаррі.
– Ти поставив вимогу не брехати, це інше. – щойно Гаррі відкрив рота, Том перебив. – Але так, я згоден. Більше жодної брехні.
– Чудово. – сказав Гаррі так, наче повірив йому. – Тож?
– Ну, в мене є певні неприємні підозри, але нам потрібно буде придивитися до щупалець. Коли ти зосереджуєшся на магії, то я всередині, так?
– Так. У Квірела щупальці зовні.
Том скривився.
– Якщо найгірший сценарій виявиться правдивим, то інший я… Ми не можемо називати нас обох Томами, це надто заплутано. – різко завершив він.
– Дай вгадаю, Волдемортом теж ні.
Том закотив очі.
– Я все ще Волдеморт, просто ти нестерпна дитина, яка не хоче називати мене так.
Ну, Том сам винен в цьому.
– Що ти…
– Квірелморт.
– Ні. Ми не будемо…
– Тюбанорт.
– Ні.
– Томмі.
– Особливо не це.
– Потилична п’явка?
– Свята Моргана, хай буде Квірелморт. – різко сказав Том, а потім втомлено пробурмотів: – Не можу повірити, що я не це погодився.
– Тож. Найгірший сценарій – самовдоволено зупинив драму Тома Гаррі.
– Якщо все так погано, як може бути тільки у твоєму житті, то Квірелом володіє, – Том скривився. – Моя початкова версія.
– Ти хочеш сказати, що є «оригінальний Волдеморт»? – спробував здогадатись Гаррі. – А інші тоді хто?
– За браком кращих слів – так. Я не подумав про цей безлад з кількома уламками душі, але, по суті, коли ти відламуєш шматок від своєї, то створюєш горокракс і поміщаєш в ньому рівно половину душі від тієї, що існує в тілі. Та душа – оригінальна і продовжує підтримувати існування людини, а відрізані шматки містять у собі спогади та досвід тільки до моменту відділення від людини.
– То ти горокракс. – утямив Гаррі.
– Ні, це ти горокракс. – заперечив Том, а потім зробив ще гірше. – Вмістилище моїй душі.
– Мені це не подобається. – відповів він, намагаючись стримати нудоту.
– Є плюси. – спробував підбадьорити його Том. – Якщо теорія справжня, то нас не можна вбити буквально нічим, крім отрути василіска і Зложаром. Ну, і якщо Квірелморт кине в нас вбивчим прокляттям. Я, до речі, не впевнений чи це вб’є нас обох, чи тільки когось одного.
А Гаррі от був впевнений, що сьогодні йому будуть снитися жахи.
– В якому сенсі, нас не можна вбити нічим іншим? – шоковано перепитав він, пропалюючи поглядом діру в просторі. – А якщо, я не знаю, відрізати голову? Розчленувати? Частини зростуться разом чи голова відростить собі тіло? Чи я буду просто головою, що розмовляє?
– Салазаре, Гаррі. – шоковано витріщився на нього зсередини Том. – Давай просто домовимося не перевіряти.
– Скажи мені, що я не стану іншим Майже-Безголовим Ніком. – зблід Гаррі.
– Ти не станеш привидом.
– Це не те що я мав на увазі.
– М-м, не думаймо про це так?
– Так. – Гаррі почав заповзати під найм’якшу ковдру у своєму житті, а потім згадав дещо. – Ти так і не сказав скільки їх.
– Скільки чого?
– Горокраксів. На скільки частин ти розірвав свою душу? – запитав Гаррі і щупальця Тома стали надто нерухомими, щоб він очікував почути те, що йому б сподобалося.
– Це не так вже й важливо. – все ж ухилився Том.
– Я б сказав, що це досить важливо, якщо ми хочемо повернути тобі тіло.
– Тоді я уточню, коли ми хоча б наблизимося до цього. – швидко протараторив Том і перескочив на іншу тему. – Поки що, ми заберемо діадему і сховаємо в надійному місці, щоб Квірел до неї не дістався. До інших йому важко буде дістатися, не привертаючи уваги Дамблдора. Не думаю, що він почне діяти в перший же день, але необхідно зробити це якнайшвидше.
– Я все ще злюсь на тебе. – вирішив нагадати йому Гаррі.
– Так, звісно. Просто не закривай мене знову.
Гаррі закотив очі.
– Я не збираюся закривати тебе, коли десь тут блукає Квірелморт.
Том ображено насупився. Це було смішно, Мерліне, він же Темний Лорд. Що це за фіксація на іменах?
– Думаю, це все, що я можу зараз отримати. – все ж сказав він.
– Так, це все.
– Тримайся якомога далі від Квірела. Я не можу нічого зробити з ним, але він міг би знищити свої горокракси. Він вбив би нас обох, вважаючи загрозою для себе. Я б це зробив.
– Ти ні. – засміявся Гаррі.
– Мені здається, я досить добре знаю самого себе.
– Ти надто самозакоханий, щоб вбити себе. – відмахнувся Гаррі.
– Або занадто самозакоханий, щоб залишити дві версії себе. – зіпсував все Том.
Це дало Гаррі ідею.
– Тоді ми могли б зібрати інші горокракси. – запропонував він.
– Навіщо?
– Якби Квірелморт став загрозою, я міг би погрожувати йому знищити горокракси. Або сказати, що вже знищив їх і ми – єдине що тримає його живим. Або, що в разі моєї смерті, хтось відправить їх Дамблдору.
Том шоковано завмер. Здалося щупальця, що огортали свідомість Гаррі стали холодними, наче крига.
– Ти зараз погрожуєш мені вбивством? – його голос звучав надто глухо, щоб Гаррі це сподобалось.
– Не тобі. Квірелморту. Ми б насправді їх сховали в якомусь безпечному місці.
Щось в щупальцях розслабилося і холод відступив.
– Ти справжня загроза. Погрожуєш мені знищенням горокраксів і Дамблдором. І ти відмовився йти в Слизерин? Якого біса, Поттере?
– Це означає так?
– Це означає що я подумаю. Може, я й не хочу, щоб Квірелморт дістався до горокраксів, але й віддавати їх в руки дитини, якій пророковано вбити мене, не виглядає надійним планом. – ще мить Том супився, поки Гаррі закочував очі, а потім роздратовано зітхнув. – Я ніколи не пробачу тобі Ґрифіндор.
– Ну, я ніколи не пробачу тобі розпалювання ненависті, війну, геноцид, вбивство і катування маґлів, вбивство моїх батьків, створення секти чистокровних мудаків…
– Суть зрозуміла. – роздратовано перебив його Том.
– Думаю, я можу дозволити собі бути ґрифіндорцем. – усміхнувся Гаррі.
– Якщо це твоя помста, ти можеш її отримати. – відмахнувся від нього той.
– Так, тіш себе цим. – ширше усміхнувся Гаррі і сильніше закутався в ковдру. – На добраніч, дублікате.
– І тобі того ж. – роздратовано пирхнув Том.
Тієї ночі йому справді снилися жахи, та на відмінну від останнього місяця, поруч був Том, який розбудив його, встромивши холодні щупальці кудись в глибину його свідомості. Коли Гаррі засинає вдруге, то не бачив жодних тюрбанів, спрямованих на нього чарівних паличок та привидів з відтятими головами.