Довгоочікуване сортування і неочікувані проблеми
Холодне нічне повітря було першим, що відмітив Гаррі, коли вийшов на маленьку темну платформу. За мить гуркотливий голос Геґріда розрізав повітря, як і світло ліхтаря в його руці.
Слідуючи вказівкам Геґріда, Гаррі йшов вузькою стежкою за натовпом тихих першокурсників, що вібрували від хвилювання. Щойно вони опинилися на березі озера, йому перехопило подих. Навіть не зосереджуючись на магії, перше, що він побачив – купол золотого та срібного світла, що накривав верхівку гори попереду.
– Мерліне, то ти бачиш варди. – встиг сказати Том перед тим, як почати вихваляти Гоґвортс і те, що навіть Дамблдор не міг би знищити його велич.
Декілька разів кліпнувши, Гаррі нарешті побачив, що насправді купол оточував не верхівку гори, а величезний замок з вежами та баштами. Світло з вікон виблискувало наче зорі на тлі чорного неба. Він не міг повірити, що опиниться всередині і вчитиметься в цьому прекрасному місті.
Опинившись в човні з абсолютно незнайомими дітьми, Гаррі зрозумів, що відволікся достатньо, щоб загубити нових друзів. Ну, це якщо ті подолають шок від новини щодо його особи..
Роздивляючись човни, Гаррі помітив досить незручного Тео в човні з Роном і дівчатами, надзвичайно схожими одна на одну. Хлопці про щось бурхливо шепотіли розмахуючи руками. Навіть на відстані йому здалося, що Тео більше шипить, ніж говорить. Близнючки ухилялись від рук хлопців так наполегливо, що човен почав підозріло нахилятися в бік.
Герміона з Невілом залишилися поза його полем зору, але він надіявся, що Тревор не загубиться знову.
Весь шлях до протилежного боку озера Гаррі витріщався то на сам Гоґвортс, то на варди навколо нього. Він був цілком впевнений, що магія лежала кількома шарами і перепліталася так щільно, що виникали сумніви щодо того, чи можна взагалі пройти крізь ту стіну захисту.
Як виявилося можна. Гаррі дізнався про це, коли човни дісталися до скелі на якій стояв замок. Саме там була стіна з плюща, а за нею мерехтливе золоте сяйво, яке на мить огорнуло його, а потім перейшло до наступної людини, від човна до човна.
Що ж, як виявилося, щоб дібратися до Гоґвортсу потрібно пройти ціле випробовування потягами, човнами, тунелями й вирізаними в скелі проходами. Проте, стоячи навпроти дубових величезних дверей, Гаррі подумав, що воно того вартує.
Геґрід тричі гупнув у двері й висока сурова чарівниця, вбрана у смарагдові шати, прочинила двері.
– Мінерва. – повідомив йому Том.
Макґонеґел! Він написав їй щонайменше 8 листів за серпень і єдине, що його зупинило писати більше, це Дадлі, який помітив Гедвіґу поруч з його вікном. Ну і його тиждень в ув’язненні.
Макґонеґел відвела всіх до безлюдної кімнатки поруч з вестибюлем і Гаррі всю дорогу витріщався на стіни, смолоскипи та магію всіх форм і відтінків, що була буквально всюди й в усьому.
– Вітаю вас у Гоґвортсі. – сказала професорка Макґонеґел і почала вступну промову. Гаррі ловив кожне слово, і намагався втримати в голові думку, що все це реально, відбувається саме з ним і не є ні плодом його уяви, ні якимось потойбічним життям.
– Церемонія Сортування почнеться за кілька хвилин в присутності всієї школи. Тим часом я раджу вам причепуритися.
Суворий погляд професорки зупинився на Невіловій мантії. Гаррі подумав, що Рон мав би відчути полегшення, коли Тео підказав йому витерти пляму на носі. Ніхто не хотів би опинитися під цим поглядом. Крім Гаррі, звісно. Щойно Макґонеґел поглянула на нього, а точніше його волосся, Гаррі піднявся на носочки та витягнув руку як можна вище і широко помахав професорці. Він міг би присягнутися, що куточок її рота здригнувся вгору перш ніж вона вийшла з кімнати.
Сенсу щось робити зі своїм волоссям він не бачив. Йому, якщо чесно, подобалось як чорні пасма виглядають проти його шкіри та очей. Коли тітонька Петунія сказала, що його наче вдарила блискавка, він почав ще більше тішитися. Тим більше те гніздо на голові просто чудово прикривало шрам від вбивчого прокляття.
Поки всі обговорювали яким може бути сортування, Том вперто мовчав. Звісно, Гаррі його не запитав, навіть якщо й вмирав від цікавості. Колись той говорив, що в чаклунських сім’ях є традиція не розголошувати цю інформацію. Доведеться зачекати.
А потім сталося дещо, чого Гаррі не очікував.
Як можна не згадати жодного разу за рік про те, що привиди існують? Він не хотів цього визнавати, але його власний голос в голові звучав доволі пронизливо. Якби його все життя не вчили мовчати, він би точно кричав разом з деяким іншими дітьми.
Він ігнорував розмову привидів в спробі зрозуміти як вони взагалі можуть існувати. Коли він зосередив на них магічний зір, то зрозумів, що нічого не розуміє. Вони були однаковісінькими як на них не дивись. Треба буде пошукати щось в бібліотеці.
– Так, а ще нам потрібно пошукати як знайти мені тіло. – озвався Том.
Точно. Тіло для Волдеморта. Тепер ця обіцянка не здалася хорошою ідеєю. Хоча…
Так, мені ж потрібно тебе якось вбити. З тілом це може бути простіше.
– Що?! Гаррі, ти ж не маєш цього на увазі, так? Нам не обов’язково злитися один на одного.
Ні, він не мав цього на увазі. Напевно. Гаррі не дуже хотів вбивати когось у свої одинадцять. Проте його увагу привернуло дещо інше.
Один на одного? Ти, в біса, не маєш причин злитися на мене!
– Якби…
Тобі не потрібно було направляти паличку на дитину. Якщо хтось і винен, що ти опинився без тіла, то це ти сам. Ну, і, напевно, його мама, але цю деталь він збирався ігнорувати в суперечці.
Гаррі сказав Тому заткнутися, коли Макґонеґел повернулася і наказала стати вервечкою.
Велика зала була освітлена сяйвом тисяч свічок, які плавали в повітрі, між довжелезними столами з сотнями учнів. Блискучі тарелі та келихи, однаковісінькі мантії та чотири гуртожитки захопили його увагу своєю красою. На підвищенні в кінці зали стояв ще один довгий стіл з викладачами і Гаррі точно міг зрозуміти коли його погляд впав на Дамблдора, бо Том почав шипіти парселмовою. Не звертаючи уваги, Гаррі поглянув на стелю, очікуючи побачити розпис чи якусь дивовижну люстру, а натомість його зустріло зоряне небо. Він би перечепився через власні ж ноги, якби не стояв наче вкопаний на місці. Це було неймовірно. Навіть Том не міг зіпсувати таке видовище.
Раптом, капелюх, який професорка Макґонеґел мовчки поставила на ослінчик на чотирьох ніжках, почав співати.
Що в біса тут відбувається?
– Коли я називаю чиєсь ім’я, прошу надягати капелюх і сідати для сортування на цей ослінчик. – оголосила вона. – Анна Ебот!
Гаррі не розумів, що повинен робити капелюх, але той раптом викрикнув назву гуртожитку. Як він це визначав? До якого гуртожитку відправлять його? Він би хотів, щоб це сортування проходило не перед очима всіх учнів, професорів та привидів.
Герміона однозначно щось доволі агресивно шепотіла собі під ніс і опинилася в Ґрифіндорі. Невіл перечепився через задовгу мантію, але все одно підвівся і одягнув капелюх. Він просидів там довше, а потім, під шалені оплески, поспішив до Ґрифіндорського столу. Мелфой відправився в Слизерин буквально через секунду, а Нотт абсолютно нерухомо просидів на ослінчику хвилини дві і також відправився до зелено-срібного столу. Весь цей час магія Тео крутилася, стискалася та пульсувала і заспокоїлася буквально за кілька митей до оголошення гуртожитку.
– Гаррі Поттер!
Заскочений зненацька, Гаррі попрямував до капелюха, а хвиля шепоту прокотилася всією залою. Усі ці люди дивилися на нього і обговорювали. У Гаррі почали труситися руки. Так же не буде всі сім років? Через кілька днів вони повинні будуть звикнути і зрозуміють, що він абсолютно звичайний, так?
Том голосно пирхнув. Чесно кажучи, було не зрозуміло, що саме він вважає абсурдним: те, що Гаррі звичайний, чи те, що шепіт колись припиниться.
Перш ніж капелюх опустився Гаррі на голову, він встиг побачити сотні очей, що витріщалися на нього в спробі розгледіти. Наступної миті він вже роздивлявся чорну підкладку капелюха.
– Гм, – Гаррі підскочив на місці. – Складно, дуже складно.
Гаррі не встиг почути що там такого складного капелюх побачив в його свідомості, бо негайно зірвав його з голови і втиснув в руки приголомшеній Макґонеґел.
– Він розмовляє в моїй голові. – прошипів їй Гаррі, не звертаючи уваги на гомін у Великій залі.
Том сміявся в його голові так, наче це найсмішніша і найтупіша подія, свідком якої він був у своєму житті. А його вбило власне прокляття. Це про щось говорить.
Макґонеґел підняла на нього брову, пробурмотівши щось дуже схоже на "тільки його син міг".
– Так і повинно бути, містере Поттере. – чітко, наче трирічній дитині, промовила вона і затиснула капелюх йому в руки. Вона звучала так, наче голос у голові, це щось абсолютно нормальне.
Гаррі категорично не погоджується.
– Мені не подобається коли в моїй голові звучить чужий голос. – прошипів їй Гаррі.
Ще один, залишається невимовленим. Знаючи себе, він би не здивувався, якби капелюх застряг всередині нього і все своє життя, учнів сортував би вже Гаррі. Боже, йому б довелося писати ті жахливі пісні? Це його доля? Колекціонування сумнівних особистостей всередині своїх мізків і викрикувати назви гуртожитків збентеженим дітям?
– Я вас запевняю, містере Поттере, що капелюх ще нікому не зашкодив. – знову абсолютно спокійно відповіла Макґонеґел.
Фізично, вважає Гаррі, може й ні. Психологічно? Як мінімум йому.
Добре, купа людей витріщається. Може в його голові було місце тільки для одного незаконного мешканця. Гаррі зустрів погляд професорки і підозріло прижмурившись, одягнув капелюх на голову.
– Якщо щось піде не так, це буде на вашій совісті. – вирішив попередити її Гаррі і примирено зітхнув.
– Що ж. Це було вперше. – повідомив йому капелюх.
– Не сумніваюся. – протягнув Том.
Гаррі не думав, що капелюхи, які сортують дітей, повинні вміти лаятись, але ось воно.
– Вас, містере Редл, я вже сортував. – суворо сказав капелюх.
Тоді сортуйте мене, не зважайте на нього, попросив Гаррі.
– Ми не будемо обговорювати Темного Лорда у вашій голові? Мені здається, вам потрібно розповісти про це комусь. – капелюх був сповнений сумнівів. Вийшло незручно.
Обов’язково, містере Сортувальний капелюх. Щоб його відправили до Святого Мунго? Ні, дякую.
– Я у вас в голові, містере Поттере, я все чую.
Так ось як відчував себе Том коли бурмотів щось в його свідомості.
– Боюся, я можу допомогти тільки з сортуванням, тому, якщо вас все влаштовує… почнімо. – білосніжні нитки магії огорнули його, шукаючи і знаходячи. – Бачу багато відваги, та й розум нівроку. Є хист, це безперечно, а також бажання випробувати себе. Куди ж тебе віддати?
– Слизерин. – заявив Том.
Ну, це все вирішувало. Тільки не Слизерин. Капелюх доволі голосно зареготав. Гаррі був впевнений, що цього разу на всю Велику залу.
– Не Слизерин, га? – запитав його тихесенький голосок. – Ти певен? Знаєш, ти можеш бути видатним, а Слизерин допоможе тобі здобути велич, тут годі сумніватися.
Ні, дякую, мені досить одного слизеринця в голові.
– Відправ його в Слизерин! Не змушуй мене погрожувати капелюху! – шипів роздратовано Том.
– Боюся, часи вашого сортування, містере Редл, вже минули. – пробурмотів капелюх, перебиваючи прокляття Тома, щодо використання його прізвища. – Я думаю, з таким гостем в голові, ви зможете навчитися всього, що може запропонувати вам Слизерин, містере Поттере. Потрібно багато відваги, щоб прожити те життя, яке ви мали і яке вам судилося. Нехай буде ҐРИФІНДОР!
Останнє слово капелюх викрикнув на всю Велику залу і червоно-золотистий стіл вибухнув найгучнішими оплесками та криками за цей вечір. Руді близнюки кричали «Поттер з нами!», а інший рудий хлопець, зі значком старости, піднявся на ноги і махав руками. І це все під ображене бурмотіння Тома.
Трохи ошелешений, він приймав вітання від інших учнів та привидів, які були абсолютно крижаними на дотик.
Щойно Гаррі кивнув головою достатньо разів, щоб всі припинили щось йому говорити і повернулися до спостереження за сортуванням, Гаррі направив погляд на Високий стіл. Найближче до Гаррі сидів Геґрід, який перехопив його погляд і схвально підняв великий палець вгору. Було приємно мати дружнє і знайоме обличчя в стінах замку.
Згадавши про похід на Алею Діаґон, Гаррі нарешті кинув погляд на Дамблдора.
Там, посередині Високого столу, на золотому кріслі височів директор Гоґвортсу. Альбус Дамблдор, якого ненавидів Том і якого очевидно боявся.
– Чого мені раптом боятися якогось старого…
Том може продовжити свою тріаду, та Гаррі відчував його емоції. Це не був якийсь всеосяжний жах, так, але це точно було побоювання. Настороження, неприязнь, щось надто схоже на глибоку образу і…заздрість. Цікаво.
Раніше, Гаррі повністю відкинув магічний зір, бо все в Гоґвортсі було переплетене з магією наче один живий організм і його витріщання сильно відволікало. Та зараз він направив погляд в бік Дамблдора і заглянув глибше.
Ось воно. Магія Дамблдора була хуртовиною білого і блакитного. Здалеку, це було щось схоже на великі пухнасті сніжинки, які кружляли довкола фігури Дамблдора, створюючи величну ауру. Магія директора дуже пасувала до його сивого волосся в бороди, а її мерехтіння точно відображалося в очах, які уважно дивилися на нього.
Гаррі кліпнув. Дамблдор абсолютно точно дивився прямо на нього і однозначно помітив його погляд в нікуди.
– Лайно. – озвався Том. Було важко не погодитись.
Гаррі м’яко посміхнувся і кивнув директору. Дамблдор відповів йому такою ж посмішкою, яку було досить важко розгледіти в густій бороді.
Перш ніж він зміг зрозуміти що відбувається, а Том катастрофізувати ситуацію, Макґонеґел викликала до капелюха Рона. Його брати вже стояли поруч з Гаррі і нетерпляче підстрибували на місці. Рон…виглядав блідим і явно щось шепотів собі під ніс.
Тепер Гаррі усвідомив, що всі інші першокурсники говорили з капелюхом в слух. Все ж, не у всіх є річний досвід підтримки зв’язку з голосом в голові.
– Здається Ронні не такий простий як ми думали. – сказав десь поруч один з близнюків.
– Треба було підготувати плакати на випадок всіх факультетів. – відповів йому інший.
Сортування Рона трохи затягнулося, але було коротшим, ніж у нього. Коли блідість Рона сягнула критичної відмітки «схожий на мерця», помаранчеве полум’я тільки один раз запитально хитнулося і почало зменшуватись. Хоча, воно скоріше перетворилося на клубок агресивної лави, ніж заспокоїлось. Тоді, ледь помітно підтиснувши губи, та кинувши погляд на Тео, який явно розлючено витріщався в спробі вбити поглядом, Рон кивнув.
Капелюх викрикнув Слизерин. Близнюки зійшли з розуму. Чорноволосий професор з гачкуватим носом ледь не вдавився вином і витріщився на спину Рона так, наче той особисто вбив його домашню тваринку.
Тео, поруч з яким була купа вільного місця, не відводив погляду з Рона і пропалював в ньому діри. Магія Тео крутилася дивними візерунками і Гаррі взагалі не розумів що відбувається.
Чому, в біса, Тео уникають, якщо він чистокровний?
– Його батько був моїм першим послідовником. Ми вчились разом.
Як це пояснювало все? Луціус Мелфой теж був смертежером і подивіться на Драко. Сидить в оточенні двох дебелих хлопців і всіх першокурсниць.
– Я можу тільки припустити що Луціус залишився на добрій стороні суспільства, а Тиберіуаса Нотта, імовірніше, викрили. – скривився Том. – На платформі з Тео був його дядько Елліот, не найприємніша людина. Любив катувати людей. Якби його батько був не в Азкабані, чистокровні традиції не дозволили б йому кинути сина на платформі, а здоровий глузд зі своїм братом.
Тож це ти винен, одразу ж вирішив Гаррі.
– Салазаре, – закотив очі Том. – У Тиберіуса були мізки. Він поділяв мої переконання і цілі, тож добровільно приєднався до Смертежерів. Я не винен, що Нотта спіймали і його сина тепер уникають, щоб не зіпсувати репутацію в післявоєнному суспільстві. Мене більше цікавить чим керувався твій рудий друг, коли пішов до факультету де його з’їдять живцем. Він мав би бути Ґрифіндорцем.
Може бути. Рон не був тонким у своїх емоціях, він вибухав ними як вулкан і говорив все, що думав, та кидався в захист своїх переконань. Але… Гаррі подумав про те, з яким сумом Рон розповідав про життя в тіні своїх братів і як сильно хотів бути найкращим з них, перевершити кожного, стати кимось особливим і помітним.
Може, Том правий, і Рон переконав капелюх відправити його до Тео чистою впертістю та запалом. Може, Гаррі не помилявся, і капелюх переконав Рона піти в Слизерин, використовуючи Тео, як важіль.
В будь-якому випадку Гаррі варто передати Рону ту книгу про захисні заклинання. І наступальні. І, може, віддати йому той розкладний ніж зі скрині.
Гаррі мав би здогадатися, що вечір повинно щось зіпсувати. Коли він посеред розмови з Невілом про м’ясоїдні рослини (що було досить моторошно, він пообіцяв собі не недооцінювати Лонгботома) кинув погляд на вчительський стіл, то застиг, не дихаючи.
Томе, поясни, вперше звернувся Гаррі до нього сам.
– Що пояснити? – здивувався той. – А, це Северус Снейп, він теж з моїх. Напевно, Слизоріг вийшов на пенсію і Снейп викладає зілля. Будь обережніше і не пий та не їж нічого, що він дає. І не торкайся нічого, що він дає. Краще навчитися чар виявлення, щоб перевіряти есе, які він повертає.
Ще один смертежер. Просто чудово. Так, тепер Гаррі міг бачити майже непомітний чорний туман над лівою рукою професора Снейпа. Певно там була мітка. Та справа не в цьому.
Радий знати. Та я питав про того в тюрбані.
– А що з ним? – нахмурився Том. – Я вперше його бачу.
Тоді чому в його потилицю вчепилися твої щупальця?
– Мої, що?! Ти бачиш мою магію на його потилиці?! – пронизливо закричав Том в його голові.
Гаррі скривився, але відповів ствердно на питання.
Прямо там, за вчительським столом був шматок душі на потилиці його вчителя і Том не мав жодного поняття про це. Гаррі нахмурився і запитав єдине, що спало йому на думку.
Тож, коли ти втратив тіло, Томе, чи не губив ти дорогою до мене частину своєї душі?