Червоне мерехтіння і надійні сховки
Гаррі прокинувся від голосів, які звучали за межами його голови.
Жахлива спека та вид зі щілин дверей шафи, підказував, що він проспав до обіду. З голосів на кухні, Гаррі зрозумів, що тітка розповідала дядьку Вернону, про вельми цікаву зустріч з вчителькою Гаррі й те, як та наполегливо розпитувала про здоров’я тітчиного племінника. Уважній жінці здалося дуже дивним те, що Гаррі завжди втомлений, худий та дуже тихий, тому та вирішила, що він хворіє. І, як неочікувано, повідомила, що в школі з наступного року робитимуть обов’язкові медичні догляди, тому Гаррі певно знадобляться виписки з лікарні та інші подібні речі.
– Вона бреше, як дихає. – ворухнувся Том в його свідомості.
Чому Гаррі в цю мить був неймовірно радий, адже здається тітка дотримається угоди.
– Їй це чудово вдається, так. Вона обводила навколо пальця всіх сусідів, вчителів та перехожих, які ставили незручні питання. – прошепотів у відповідь Гаррі. – А ще, всі продавці чомусь завжди роблять їй знижки.
Як би він не ставився до тітки, але це її вміння завжди його захоплювало.
Сівши на матрац, він зауважив, що відчував себе набагато краще, ніж вночі. Голова не боліла, руки не тремтіли, магія вібрувала під його шкірою, хоч і дуже тихо, стіни його шафи світилися темним червоним світлом, а думки були ясними та…
Чому стіни його шафи світяться червоним?
– Стіни твоєї шафи світяться червоним? – повторив Том високим голосом.
– Очевидно. Ти не бачиш цього?
– В мене нема магічного зору. Для мене це виглядає як завжди. Знаєш, жалюгідно.
Гаррі простягнув руку до світла, але зупинився в декількох сантиметрах. Наблизившись, він зрозумів, що світяться не стіни. В міліметрі над поверхнею дерева простягнувся тоненький шар магії. Вона не виглядала як блискавки чи щупальця, була скоріше схожа на рідину, яка здатна прийняти будь-яку форму. Через колір, Гаррі здалося, що це кров.
Чомусь, навіть схожість з кров’ю не могли зупинити його. Попередження Тома Гаррі навіть не почув, захоплений спогляданням дивної магії. Він простягнув руку і торкнувся, чомусь впевнений, що це мерехтіння ніколи не зашкодило б йому.
І справді, зіткнувшись пальцями з чужою магією, він відчув легеньке тепло та майже непомітну вібрацію, яка нагадувала привітне муркотіння. Раптово, Гаррі огорнуло відчуттям тепла, спокою, безпеки та безумовної прихильності. Його власна магія прилинула до червоного, наче привітавшись, а через мить задоволено відступила.
У хвилю дотику магії, Гаррі здалося, що він відчув примарний смак солі.
Можливо, це не тільки кров, а ще й сльози.
– Гаррі?
– Все добре. Це не нашкодить.
– Звідки ти можеш знати? Це могло бути небезпечно, не торкайся того, в безпеці чого не впевнений.
Гаррі знизав плечима. Він не знав як пояснити, що все всередині нього запевняло, що це – захист.
– Я просто знаю.
Гаррі одягнувся, та тихенько вислизнув до вбиральні, чистячи зуби під лекцію Тома, яка починалася з «він просто знає» і закінчувалася…ну, не те щоб Гаррі знав, бо припинив слухати ще на «а якби ми обидва померли».
У дверях кухні його зустрів роздратований погляд дядька Вернона, та дуже незадоволений Дадлі. Тітка Петунія сказала Гаррі помити посуд, щоб відпрацювати «витрачену на нього їжу» і повідомила, що їсти з Дурслями за одним столом він не буде. Тож, був варіант їсти в шафі, або зачекати поки всі закінчать. Він, можливо, міг би задовольнитися шафою, але Том починав шипіти кожного разу, коли Гаррі проходив повз неї, а прямо зараз розповідав про те, як життєво необхідно для справжнього чарівника навчитися манер за столом.
Тому було очікування, була їжа і був урок застільного етикету.
Вернон доволі детально пояснив йому, що він нього тепер очікується ідеальне виконання домашніх справ і уникання всіх можливих дивацтв та проблем, адже він був такий добрий до нього, що виділив вільну кімнату. Гаррі підозрював, що шепотіння тітки про появу психологів в школі й звіти в соціальні служби, було більш імовірною причиною.
Ці новини, звісно, супроводжувалися істерикою Дадлі й вимогою до Гаррі не чіпати полиці зі зламаними іграшками. Він витримав весь цей виступ з бездоганно ввічливим обличчям і дуже вдячними «дякую, тітонько Петуніє» та «звісно, дядьку Верноне».
Коли Том закінчив з отруйними коментарями і яскравими погрозами в бік Дурслів, то навіть сказав, що Гаррі на диво добре контролює свій голос і вираз обличчя. Сам Гаррі вважав, що коли за незадоволено зігнуті брови й роздратування в голосі тебе штовхають в стіну і замахуються сковорідкою з кулаками, то ти досить швидко вчишся. І тримати себе спокійно, і ухилятися.
На мить Гаррі здалося, що він побачив незнайомих дітей, в старомодному одязі, які показують на нього пальцями й сміються, поки він плаче. Коли Гаррі кліпнув, зображення зникло. Десь в закутку свідомості Том голосно мовчав.
– Все добре, Томе? – запитав Гаррі.
– Звісно. – відповів той так, що Гаррі йому не повірив. – Тобі треба якнайшвидше забрати свої речі з шафи, поки та червона магія не стала агресивною.
– Тітка сказала, що я зможу перенести свої речі коли вони будуть вечеряти, щоб не псувати їм настрій своєю присутність. – Гаррі закотив очі.
Коли Том почав розповідати, які всі маґли жахливі й нижчі істоти, Гаррі вирішив підрівняти траву у дворі будинку. Зовсім скоро йому набридло це слухати. Можливо, його родичі були поганими, але Гаррі бачив хороших людей, у яких не було ні краплини магії.
Бібліотекарка в школі завжди мило посміхалася йому, підгодовувала забороненим біля книг печивом і яблуками. Сусідка з будинку навпроти завжди відганяла від нього собак Мардж, а сусід нижче вулицею лагодив йому окуляри. Ще були діти зі школи, які точно не були поганими. Так, трохи боягузливими, але він сам не хотів опинитися в полі зору злого Дадлі, тому не міг їх звинувачувати.
Але він не бачив жодного чарівника, який би прийшов йому на допомогу за ці десять років.
В цілому, вирішив Гаррі, деякі маґли точно погані, але й чарівники не всі хороші. Від досить чітко пам’ятав, що Том говорив про війну і чарівника, який вбив його батьків. Гаррі знову нагадав собі, що бути найсильнішим чарівником, не означає бути найрозумнішим. Дадлі точно мав багато сили в руках, але розуму? Не смішіть його.
– Це дуже повчально Томе, дякую. Звісно, маґли жахливі, я дізнався про це поки жив з ними. Можливо, ти міг би розповісти мені більше про чарівників? – запитав Гаррі, а потім, подумавши про монологи Тома, додав: – Щоб я міг стати гідним своєї магії.
Так, Том вчепився за це зубами.
Слухати про звичаї життя чарівників, давні магічні свята, ритуали та традиції було набагато приємніше. Від злісних тріад Тома, його починала боліти голова, а зараз голос в голові звучав набагато приємніше за різке шипіння. Поки Том розповідав про магію чи Гоґвортс, в його вимові відображалося якесь особливе тепло і спокій. Гаррі помітив, що це тепло ніколи не поширювалося на людей, що він, якщо чесно, вважав досить сумним.
Гаррі продовжував слухати Тома поки вирівнював газон, боровся з бур’янами та поливав квіти. Було набагато веселіше працювати, коли можна задати купу питань голосу в голові, який ще й був задоволений його цікавістю. Це було чимось новим і приємним.
Коли настав час готувати вечерю, тітка покликала його на кухню і наказала готувати на чотирьох, а потім перенести свої речі. Від хвилювання Гаррі ледь не вібрував, але заспокоїв себе, щоб ненавмисно не зіпсувати їжу та не розбити посуд.
Щойно готова вечеря потрапила на стіл – Гаррі нетерпляче зірвався з ніг і побіг до шафи.
– Обережно з червоним мерехтінням! – шипів на нього Том.
Гаррі починав думати, що Том параноїк. Він же сказав йому, що та магія не завдасть йому шкоди. Вона відчувається якоюсь рідною та знайомою, а не загрозливою.
– Я буду дуже обережний. Навіть не торкатимусь стін. – запевнив його Гаррі й не збрехав. Бо те мерехтіння не стіна, а магія, та ще й нематеріальна. Її неможливо торкнутися в буквальному сенсі, тільки відчути. Очевидно ж.
Гаррі швиденько зібрав свій одяг з поличок в кошик, сховав під зимові светри крадені запозичені книги, олівці, уламок тарілки, солдатиків та маленьку ковдру. Насправді речей вийшло дуже мало і чомусь від цього стало сумно.
Попри сум, Гаррі побіг до колишньої другої кімнати Дадлі, щоб зробити її хоч трохи своєю.
У невеликій шафі під стіною було декілька поличок, де Гаррі дбайливо розклав весь свій одяг. На найвищій поличці були теплі домашні речі, під ним – те, що мало кращий вигляд і можна носити до школи чи на прогулянку. Зліва – штани, справа – светри. Те саме з літнім одягом, тільки на двох нижніх поличках. Ремінь, яким він змушував широкі штани не падати з ніг, також поставив на найвищу полицю.
Одягу було мало. До того ж весь старий, тьмяний і з надто великого плеча Дадлі, але вперше Гаррі відчув надію, що зможе випросити в тітки Петунії щось краще.
Біля ліжка (у нього буде ліжко!) стояла невелика тумбочка, в яку Гаррі засунув маленьку ковдру. Колекцію зламаних речей Дадлі, він, як і обіцяв, не чіпав. Тільки потрібно буде після вечері протерти всюди пил.
Залишалися запозичені книги, олівці, солдатик без голови (Райлі) і уламок тарілки з ліліями. Гаррі не міг залишити їх ні в шафі, ні в тумбочці, ні на полицях.
– Навіщо вони тобі взагалі здалися? Це просто мотлох. Ті книги ти взагалі знаєш на пам’ять. – бурчав Том.
Гаррі не думав, що Том зрозуміє. Ці речі не мотлох, а якщо і мотлох, то важливий.
Ті книги з казками – перше що він запозичив… ну, добре, вкрав у Дадлі. Це не просто книги, це доказ, що він може отримати те, що хоче, своїми методами. Може, йому ніколи не дарували книг, але він міг сам подбати про те, що йому потрібно. Солдатиків він теж вкрав, але цей, без голови – особливий. Голову відірвав не Дадлі. Насправді Гаррі практично впевнений, що то був перший випадок, коли він настільки розізлився, що речі розлетілися на шматки. Він залишив собі Райлі, щоб пам’ятати, що може себе захистити. Звісно, солдатик довгі роки нагадував йому, що все його дивацтво відбувається насправді й він не божеволіє. Олівці він, якщо чесно, крав з кімнати Дадлі тільки щоб попрактикуватись, бо раптом знадобиться колись вміння непомітно забирати різні речі. Але потім, цими олівцями, він зміг принести трохи затишку у свою шафу і прикрасити її. Вони були нагадування про те, що він може бути щасливим.
А уламок тарілки. Ну. Це єдина матеріальна річ, яку він має на згадку про маму. Хоч тарілка й не належала їй, але лілії завжди нагадуватимуть йому, що колись в його житті були люди, які кохали його настільки, щоб віддати за нього життя.
Том не зрозуміє, вирішив Гаррі, а за мить перед його очима була шафа, яку він вже колись бачив у вогні. Тільки тепер вона була відчинена і на самому дні в коробці лежала купа дрібничок. Чомусь Гаррі був впевнений, що вони теж вкрадені. Раптово шафа змінилася на зображення гарного срібно-зеленого медальйона з буквою «С» у вигляді змії. Ще за мить спогад про шафу і медальйон зник.
– Я… – Том справді вагався, а потім роздратовано зітхнув. – Знайди для них надійний сховок, Гаррі.
– Звісно, Томе. – відповів Гаррі. – Ми не дамо їх нікому спалити, так?
– Так. Нікому. – відповів той.
І чомусь, Гаррі здалося, що це обіцянка.
Зосередившись, він вирішив подумати. Гаррі добре пам’ятав, як завжди наступав на одну дощечку на підлозі, що завжди стукала, коли він займався щотижневим прибиранням. Він обережно пройшовся навколо ліжка, наближаючись до вікна. Наступив на кожну дощечку по черзі й знайшов.
Третій ряд від вікна, четверта за рахунком.
Гаррі спробував зачепити її нігтями, але вона не підіймалась. Він поставив дорогоцінний мотлох поруч на підлогу і розмістив руки на кінцях паркетної дощечки, натискаючи то в один бік, то інший. Вона вже хиталася, а коли Гаррі додав трохи сили – лівий бік піднявся вище. Він затиснув протилежний бік правою рукою, а іншою просунув пальці під дошку, піднімаючи її й витягуючи з підлоги. Так! Там був порожній простір між паркетом і бетоном!
Гаррі, щоб запевнитись, що зможе пізніше дістати свої речі, ще раз поставив дошку на місце і знову, зачепивши пальцями підняв. Ідеально! Він обережно поставив на бетон солдатика, книги, олівці та уламок і закрив свій сховок.
Гаррі був переконаний, що ніхто не захоче заходити всередину його кімнати, але все одно витягнув ковдру, яку декілька хвилин тому закрив в тумбочці й кинув на підлогу, імітацією килима. Так зміщені дошки буде важче побачити, а коли завтра він знайде листок паперу і підсуне під паркет, вона навіть не стукатиме.
– Молодець, Гаррі. Це гарна робота. – неочікувано тихо сказав Том. Його голос був дуже дивним.
Чомусь, груди Гаррі наповнилися теплом. Навряд, він міг згадати коли його востаннє хвалили. Було приємно і незручно водночас. Йому здалося, Том не з тих людей, хто часто таке говорить.
– Дякую, Томе. – відповів він з посмішкою.
Закутуючись в ковдру після вечері, Гаррі подумав, чи варто засмучувати чоловіка і сказати, що за цей час червоне мерехтіння переїхало з шафи до його нової кімнати? Напевно, не сьогодні.
Коли Гаррі вперше за дев’ять років засинав в м’якому ліжку, то усвідомив, що саме йому здалося дивним в розмові з Томом. В його голосі було відчутно тепло.
Того дня, Гаррі заснув з посмішкою на обличчі й не бачив уві сні зелених спалахів світла, не чув розпачливих криків. Червоне мерехтіння огортало його, заколисуючи спокоєм і радістю.
На мить Гаррі здалося, що це обійми.