Розмови в шафі та за її межами
Гаррі Поттер сидів в шафі під сходами, без вечері (обіду і сніданку власне теж) і готувався до сну, думаючи про те, як він опинився в цій ситуації.
Не голодування, це була звичайна річ. Як і шафа під сходами. Очевидно.
Не встиг Гаррі зрозуміти збожеволів він чи просто перегрівся на сонці, як автівка дядька Вернона заїхала на Привіт Драйв. Довелося придушити істерику, відкласти її на потім і дуже швидко вирвати останні бур’яни, викинути їх в смітник і старанно вдавати, що він закінчує полив оновлених клумб. Певно вдавати невинність вдалося йому не дуже, та й тітка Петунія була в поганому настрої, тому роботу його не оцінили й довелося готувати вечерю для всіх, крім себе, під пильним наглядом Петунії. І це все – ігноруючи ланцюжок шиплячої лайки в його свідомості.
Це не він лаявся. Він навіть не знав більшої частини тих слів, що викрикував дивний голос в його голові. Він не вважав, що голоси в голові це нормальна річ. Навіть для когось такого ненормального як він.
– Ти не божевільний, ідіоте.
Чесно кажучи, Гаррі вважав, що саме так і сказав би голос в голові божевільного. А він вже давно випив води й охолов, тож сонце тут ні до чого. Тому він точно збожеволів.
– Нестерпна дитина.
Нічого нового. Це він вже чув купу разів. Можливо, якщо він ігноруватиме це, голос зникне.
– О ні, хлопче, тобі доведеться відповісти на декілька моїх питань!
Гаррі здригнувся від тону нового співмешканця його голови. Це було занадто схоже на дядька Вернона. Він справді не думав, що відповідати на питання цього неприємного чоловіка є хорошою ідеєю, тому він згорнувся клубком, натягуючи тоненьку ковдру на плечі. Йому б хотілося десь сховатися від цього голосу, та в тісній темній шафі не було вільних закутків.
– До речі про це. Чому ми в бісовій шафі під сходами?
– Де ще мені бути? – насуплено відповів Гаррі й відразу ж закрив руками рота. Це не входило в плани.
– Явно не в шафі під сходами. Мало мені дитячої тісної голови, так ще й повна пилу шафа? Вилазь звідси.
Гаррі вирішив, що чоловік в його голові напевно був надто зайнятий лайкою, щоб звернути увагу на те, як зовсім нещодавно тітонька Петунія закрила його в шафі, бо, очевидно, оновлені клумби досі не відповідали її стандартам, а тарілки були вимиті не до скрипу. Тож. Гаррі знову опинився зовсім один в замкненій шафі.
Зачекайте. Тепер він був не один. Треба бути обережніше зі своїми бажаннями.
– Ну, хлопче? Чому ми в шафі?
– Мене більше цікавить чому ти в моїй голові. – пробурмотів Гаррі у відповідь. Очевидно те, що містер Голос не міг замахнутися на нього сковорідкою, рукою чи просто штовхнути об стінку, додавало певної нахабності. Не те щоб якесь штурхання чи погрози, колись зв’язували йому язика.
– Мене теж, але, очевидно, відповіді на це питання ти не знаєш, тож я збираюся отримати хоч якусь інформацію. Ну? Відповідай коли тебе запитують, хлопче.
– Я тут сплю. Це моя кімната.
Гаррі натягнув ковдру до самих очей, оглядаючи тісне, темне приміщення, яке, попри свою похмурість, було єдиним місцем в домі, де його ніхто не кривдив. Жоден з його родичів в шафу не поміщався та й бажання заходити в неї не мав. Тут ніхто його не ображав, не бив і не змушував щось робити. Саме тому, хоч він і ненавидів те, що має тулитися тут, коли на другому поверсі будинку пустує вільна кімната, шафа відчувалася…безпечною. Тому він вирішив її любити.
Коли він пішов до школи – видряпав недогризками кольорових олівців Дадлі, на внутрішніх дверцях шафи, кривеньке «Кімната Гаррі». Кожна буква була іншого кольору і він навіть намалював навколо рамку з листям і квітами. У вузькому куточку шафи було трохи павутини й павуків, яким він колись намагався дати імена, та ніколи не міг їх розрізнити. Тоді всі павуки носили одне ім’я – Боб. Гаррі іноді говорив з ними, але ті ніколи не відповідали, на відмінну від вужа в клумбах. На одній з хитких поличок стояли зламані іграшкові солдатики, які він виніс з другої кімнати двоюрідного брата, поки того не було. Деякі з них не мали рук чи ніг, а Райлі навіть голови. У кожного з них було ім’я і Гаррі навіть міг їх відрізнити. Десь під тонким матрацом були сховані декілька книг, зникнення яких ніхто не помітив. Він перечитував їх, коли опинявся в шафі на надто довгий термін. Гаррі знав кожну з книг напам’ять і навіть міг сказати на якій сторінці що написано. Над головою висіла самотня лампочка і шнурок який її вмикав. Світло було жовтим і тьмяним, та іноді навіть мерехтіло як у фільмах жахів.
Таким була його шафа і він любив її й ненавидів водночас.
– Жалюгідно.
Шиплячий голос перебив його думки. Гаррі знову зосередився на голосі.
– Можливо це жалюгідно, але це моє.
Він ніколи не мав більше і звик захищати ті дрібниці, які належали йому. Чомусь, у його свідомості виник образ залізного ліжечка у старому вбогому приміщенні й обдерту шафу у вогні. Він відкинув цей незнайомий образ разом з дивним відчуттям жаху, ненависті й розуміння. Ці емоції не відчувалися так, наче належали йому.
– Я не про шафу, хлопче. Я про твоє життя. – отруйним голосом відповів чоловік.
Гаррі нічого було на це сказати. Хоча ні, було.
– Ти в моїй голові, тож тепер і твоє життя таке. Жалюгідне.
Наче відлунням в його свідомості щось шепотіло «знову».
Зважаючи на новий набір красномовних лайок, не потрібно було цього говорити. Або потрібно. Досвід підказував, що краще приймати реальність і не надіятись на щось хороше. Коли надії немає, не відчуваєш болю від її втрати. Тому, чим швидше цей чоловік змириться з тим, що застряг в голові Гаррі, а Гаррі в шафі, а шафа в будинку Дурслів, тим краще для них обох. Чоловік не матиме марних надій, а Гаррі – головного болю.
– Як ти смієш називати Лорда Волдеморта жалюгідним, ти нахабний бруднокровець-
Чесно кажучи, Гаррі не дуже звертав уваги на те, які саме слова лунали в його голові. Досвіду пропускати образи й крики повз вуха в нього було вдосталь, тож саме цим він і зайнявся. Натомість, Гаррі глибше занурився під ковдру і думав про кудлатого собаку, який лизав його обличчя, мотоцикл в небі над містом, гул мотора в зоряну ніч, шрами на руках, що ніжно обіймають, руде волосся та золоті окуляри, і щасливий дзвінкий сміх. Все це інколи йому снилося, але виблискувало в пам’яті трохи яскравіше, за інші сни, тому Гаррі ощадливо зберігав ці образи в потаємному закуточку своєї свідомості.
Не встиг Гаррі зрозуміти що заснув, як прокинувся, від кроків над головою.
Він швиденько сів, наосліп знайшов одяг на полиці та одягнув його разом з окулярами, які наче самі влетіли йому в руку.
– Вставай, хлопче, сніданок має бути готовий коли Вернон і Дадлі прокинуться! – пронизливий голос тітки Петунії був справді хорошим будильником, сон про дивні зелені спалахи світла розвіявся зі звуком клацання замка на дверях шафи.
– Так, тітонько Петуніє.
Гаррі швиденько вибіг на кухню, починаючи готувати сніданок. Він любив готувати – завжди можна вкрасти трохи їжі, поки ніхто не дивиться. Гаррі поринув у рутину розбивання яєць, смаження бекону і нарізки овочів. Цього дня тітка Петунія здається навіть не помітила, як він жує помідори й сухі тости. Пощастило. Навіть жодних голосів в голові! Можливо, це все ж було сонце.
Допоки Дадлі й дядько Вернон спустилися на кухню, стіл вже був накритий, а Гаррі тихенько стояв в куточку. Звісно, двоюрідний брат не забув його штовхнути, а дядько – кинути кілька погроз, та все пройшло на диво гладко. Навіть список справ на день був не надто довгим.
Коли Гаррі стратегічно відходив до ванної кімнати, а Дурслі обговорювали свої плани на день, з вуст Дадлі зіскочило його ім’я і здавалося це все, що було потрібно дивному голосу в його голові, щоб знову почати тривалий монолог криків і образ.
Шукаючи ганчірки для прибирання, Гаррі вирішив, що, здається, нове доповнення в його голові не буде тимчасовим. Говорити про це він нікому, звісно, не збирався.
– Хлопче! Яке твоє бісове прізвище?
– Поттер?
Гаррі не знав що саме з його прізвищем було не так, але, здавалося, воно викликало гнів в цього чоловіка. Час від часу, в довгій тріаді прокльонів, лунало щось на зразок «я ж тебе вбив», «це якась пастка Дамблдора» і «що пішло не так». Чесно кажучи, він нагадував Дадлі, який зламав новеньку іграшку і вимагав нової.
– Не смій мене порівнювати з маґлами! Тим більше з тим дитинчам кита. Я Лорд Волдеморт, наймогутніший чарівник у світі!
– Містере Лорде Волдем- Ні, це занадто довго і не схоже на справжнє ім’я. – вирішив Гаррі.
– Нахабна дитина-
– Можливо є якесь скорочення? Я можу називати тебе Волді?
– Ні, ти не можеш!
Гаррі знав, як це, коли тебе називають неприємними іменами, тому тільки знизав плечима і продовжив свої роздуми.
– Може тоді Морт? Ні, це схоже на персонажа мультфільму. Тоді задом-наперед? Тром? Е-е, ні. А якщо без «р»? Том! Чудове ім’я! Що думаєш?
Раніше Гаррі не знав що тиша в голові може бути голосною. Том мовчав ще трохи, тому Гаррі вирішив, що він не проти.
– Тож, Томе, як наймогутніший чарівник світу опинився в голові випадкової дитини?
Тиша, яку він знову отримав у відповідь була блаженною нагородою і ще однією очевидною відповіддю. Тому Гаррі продовжив витирати пил.
– Чому Гаррі Поттер опинився в маґлівському будинку і вдає домового ельфа?
Відповідей у Гаррі не було, але були питання.
– Хто такі маґли? А домові ельфи?
Після ще одного хвилинного мовчання, приреченого зітхання і хвилі роздратування, що пронеслася в його голові, Том нарешті заговорив. Чесно кажучи, Гаррі не знав як хтось може так любити поговорити й мовчати водночас.
– Чудово, то ти нічого не знаєш. Доведеться мені тебе навчити. – Гаррі не знав чому, але йому здалося, що голос з цього дуже тішиться. – Ти чарівник, Гаррі.
Ну, якщо так говорить і пані Змійка, і містер Голос, це, очевидно, правда. Показувати свою радість він, звісно, не збирався.
– Так, я знаю, мені сказала про це змія.
– Тобі сказала про це змія. – категорично повторив Том. Насправді він звучав трохи дивно, наче Гаррі завдав йому якоїсь особистої образи.
– Так. Вона сказала мені тицьнути в магію, а коли я тицьнув – з’явився ти.
– Ти розмовляєш зі зміями. І змія сказала тобі…тицьнути…в магію. А коли ти це зробив – з’явився я.
– Ну, не те щоб з’явився, ти вже був в моїй голові, чи певно шрамі, бо він болів перед тим, як ти почав лаятися, хоча раніше такого ніколи не було, а коли я вчора потягнувся своїм теплом в грудях до цього холоду в голові, мій шрам дуже сильно болів і холод тепер не в куточку мозку, а відростив щупальця-
– Повільніше, Поттере. Я нічого не розумію.
– Я теж. Знаєш, це якось моторошно мати чужий голос в голові.
– Так, я і повинен бути моторошним, я Лорд Волде-
Гаррі вже передчував монолог самолюбування, але Том раптом перервав його.
– Зараз не про це. Тож, я у твоєму шрамі?
– Думаю так. Він виглядає як блискавка, знаєш.
– Як блискавка в небі? З розгалуженнями?
– Ні, як в мультиках, схожа на гостру змію. – якнайкраще пояснив Гаррі.
– Як в мультиках?! Як руна совіло! Як рух паличкою для вбивчого прокляття!
Гаррі не мав жодного поняття про що той говорив, але здається у Тома була екзистенційна криза. Він залишить його розібратися з цим. Про прокляття, руни й чарівний світ він би спитав його пізніше. Якщо Том нікуди не збирався з його голови, то, можливо, він міг би розповісти щось про магію і те, як нею користуватися.
Так, здається мати співмешканця в голові було не так вже й погано, як Гаррі думав. Особливо, якщо ігнорувати лайку і монологи про власну велич Тома. Зважаючи на всю ненормальність всієї ситуації, здається, все складалося просто чудово.