Пролог, частина 1
― Ваша Величносте, ми чекатимемо на ваше повернення, ― пролунало в мене з-за спини, коли я власноруч дописував потрібні символи на магічному колі.
Ми розробляли заклинання довгі роки, не менш довго ми тестували наші спроби, щоразу стикаючись з провалом. Переміщення в просторі нашого світу не було чимось новим. Цю магію використовували ще до мого народження, і протягом мого життя вона постійно змінювалась, досліджувалась, адаптувалася до різних потреб і вимог. Але ідея переміщення крізь час та простір до інших світів наче ніколи й не виникала в головах наших людей, аж поки одного разу, до мене не прибіг один з магістрів на черговому консиліумі, тягнучи за собою свого учня за вухо, і вигукуючи, що от-от йому, телепню такому, розумна людина (я) скаже що і чому це неможливо, щоб він забув про таку дурню, і зосередився на вивченні чогось важливішого. Але мене неочікувано зацікавила ця ідея, і обговоривши її з деякими іншими магами, ми дійшли висновку, що варто, хоча б спробувати виконати щось такого рівня. Згодом ми приступили до реалізації цієї ідеї, і десь через 4 роки змогли придумати приблизну формулу закляття. Поки більшість зацікавлених обчислювали і вираховували все, що тільки можливо, я взявся створювати магічне коло для цього. Пройшло біля 15 років, і ми змогли перемістити магічне око на іншу планету нашої системи, що по факту, теж можна вважати іншим світом. Але мені кортіло зайти далі. Мені хотілося побачити інший всесвіт, інший вимір. І ось нарешті, ми близькі до цього, як ніколи раніше. Щойно я повернувся з чергового паломництва до храму на горі Ілоґіс, я приступив до створення і налаштування кола, і через, приблизно 4 місяці воно було готове. Залишалося дописати потрібні символи, і залити його магічною енергією.
Цього разу я відправлюся туди, а не магічне око, хай би що там не чекало. Звісно, я візьму з собою своїх друзів, які мені допоможуть в разі чого. Горделивий золотий дракон був дуже не радий цьому, але мої погрози мали ефект, і він погодився на цю авантюру. Червона кобра Рубі, навпаки, була дуже рада можливості помандрувати. Здається життя в замку їй настогидло. В день нашої відправки, в вежі Сонця ― місці, використовуваному для кіл телепортації довгі сторіччя, зібралися декілька моїх слуг, лицарів та королівських магів, щоб провести нас.
― Да-да. Сподіваюся наша держава не розвалиться, поки мене не буде, ― сказав я, вдягаючи рюкзак , та встаючи в центр кола.
― Щасти Вам. пане, ― вимовив капітан лицарів, щойно символи на колі почали сяяти.
Дах вежі почав розсуватися в сторони, вперше за довгий час дозволяючи побачити небо знаходячись в ній. Ідентичні кола з'явилися вздовж стін вежі, перш ніж стовп світла вистрілив в небо. Ми перемістилися.
Я розплющив очі, відчувши тверду землю під ногами. Перше, що потрапило мені на очі, це випалена земля, колом, приблизно того ж розміру, що й коло, яке я щойно домальовував.
― Над цим варто буде попрацювати, ― промовив я, дістаю із-за пазухи золотого дракона, магією зменшеного до розміру, який можна було втримати на руках. Я випустив його на землю, і за кілька секунд він повернув собі свій справжній розмір. Він був молодим, але вже доволі великим. Хоча й недостатньо, щоб дотягнутися до верхівок дерев навколо нас. Я огледівся навколо, не помічаючи жодних живих істот, окрім нас. Та й це якийсь глухий ліс, в якому я б не жив.
― Вадіре, політай навколо поки. Я пізніше приєднаюсь.
Наче тільки цього і чекаючи, він відштовхнувся від землі і полетів досліджувати мові місця. А я тим часом дістав з кармана флакон з яскраво-блакитною рідиною, та випив її. Густа, бридка на смак, вона полилася в моє горло, повільно проникаючи в мою кров, всмоктуючись, як і будь-яка інша рідина. Я з огидою видихнув, запхав флакона назад до кишені, і взявши невеличкий розгін, стрибнув у небо, перетворюючись у великого дракона, розправив крила і полетів над деревами, потроху набираючи висоту. Моя яскраво зелена луска виблискувала на сонці, коли я підіймався все вище і вище, наздоганяючи Вадіра, та шукаючи поглядом якісь поселення на землі. Небо було устелено маленькими хмарками, то тут, то там, іноді ми пролітали мимо маленьких пташок, що дуже нас лякалися, і одного разу мимо нас пролетів велетенський залізний птах, що налякав уже нас. Хоча ймовірно, він теж налякався. Ми вирішили, поки його не чіпати, і полетіли далі, розглядаючи на землі широкі дороги з чорно-сірого каменю, з дивними різнокольоровими каретами, різних форм і дуже неприємного запаху, що вони лишали за собою. Я б хотів порозглядати їх ближче, але їх було так багато. і вони так голосно гуркотіли…
Іноді уздовж доріг з’являлися будиночки, певно якісь таверни та магазини, а іноді й цілі села та міста. Тоді доводилося підійматися вище в небо, щоб не зіштовхнутися в доволі високими будівлями. Декілька разів до нас чіплялися залізні птахи меншого розміру, але на відміну від того білого велетня с синюватим хвостом, вони виглядали і поводились агресивніше, але на щастя нам вдавалося скинути їх з хвостів. Я помітив, що в їх головах, сидять люди, а Вадір припустив, що то щось на кшталт місцевої армії, де вони використовують замість драконів чи інших літаючих істот, отаких металевих механічних птахів.
Йшов час, ми втомлювались, і почали шукати місце для відпочинку. На щастя, десь за півгодини, ми помітили якусь печеру в невеликих горах, і почали спускатися до неї. Там не виявилося людей, вона була невеликою, але для ночівлі підходила. Вадір почув запах якоїсь тварини і пішов на полювання, бо зголоднів. Я теж був голодним, але лишився, щоб трохи облаштувати печеру. Розкинувши по стінам невеликі заклинання світла, я перетворився на людину зняв з себе сумки, поставивши їх у куток, зняв з шиї Рубі, і лишивши її охороняти речі, пішов подивитися кого ж вполює Вад, і по можливості самому попоїсти.
Знайшов я його за пару кілометрів від печери, з якимсь козлом чи козою, який якраз зник в горлі дракона, і тепер я спостерігав, як невеликий комок спускається вниз до його грудей і зрештою зникає десь там. На жаль, для мене тут нічого не лишилося.
― Наївся? ― спитав я, виходячи з поміж дерев.
― Даааа, ― протягнув він, розкачуючи свій, тепер великий живіт із сторони в сторону.
― І скільки їх було?
― Не знаю. Я хотів їсти.
Я підійшов і поплескав його по животу, ― Нагуляєшся, приходь. Я чекатиму в печері, ― сказав я та й пішов собі.
Повернувшись, я побачив. що Рубі знов спить, повільно перетравлюючи сніданок, скрутившись навколо моїх речей. Відкривши сумку, моя рука поринула всередину, шукаючи щось смачненьке. І знайшла. Витягши якийсь шмат м’яса, ще теплого, я встромив свої ікла в нього, розриваючи на шматки, і жадібно ковтаючи і розбризкуючи залишки соусу та жиру навсібіч. Невдовзі я нажерся і облизавши долоні та губи, знов повернувся в форму дракона, потягнувся, та ліг у вдобну позу, поринаючи в дрімоту.