Пролог. Частина 2.
Прокинувся я, тому-що щось таке маленьке, жовтеньке і хвостик, як шило, крім того, що вночі перевернуло мене на спину, і вляглося спати на мені, уві сні видно вирішило, що я дуже смачний (впевнений, що так і є), і тепер намагається відкусити мою лапу. За це, я ткнув його кігтем в живота, в результаті чого, він своїм голосний зойком розбудив, мабуть, весь ліс і пару сусідніх поселень.
― Бачу ти вчишся сам використовувати цю магію. Такими темпами і таурацію засвоїш, за декілька місяців.
Я виліз з печери, поки це золотаве чудовисько чухало місце в яке я його ткнув. Надворі була ніч. Ну, за кілька годин має настати ранок. Ще вчора я помітив, що час тут рухається швидше, ніж у нас. не набагато, але різниця помітна. Коли ми лягали спати, тут сонце вже майже повністю сховалося за небокраєм, тоді як там, воно мало б бути ще десь в двох годинах до цього. Щодо інших відмінностей, тут я відчуваю себе невагомішим, ніж у нас вдома. Ймовірно, ця планета менша. Ну, або ж у неї менша серцевина. Через дві з чимось години, сонце визирнуло нагору, і ми почали збиратися далі в путь. В цьому лісі було якось неудобно, немов от от з-за рогу вистрибнуть ельфи та прочі бандити, і почнуть вимагати гроші. Вмивши Вадіра язиком, я штовхнув його назовні, бо якщо вийти і полетіти кудись, за кілька годин доведеться летіти назад, бо він замість того, щоб вийти й полетіти чи побігти з тобою, лишиться в сховку, і буде спати. Невдовзі ми вирушили.
Мене трохи дивувало, що за весь час нашої подорожі цим світом, ми не бачили жодного іншого дракона. Може їх тут немає? Може саме тому до нас чіплялися ті залізні птахи вчора? З іншої, сторони. як тут не може бути драконів, грифонів, та чарівних створінь, коли тут навколо так багато магічної енергії? Її так багато, що нам трохи важко дихати. Вона така густа, немов її ніхто не використовує. В нас би від такої концентрації магії постійно б мутували всі та все в якісь незрозумілі речі. Хоча, це ж інший світ… Може тут це працює інакше, та не турбує місцеву чарівну спільноту…
Через пару годин, ми вилетіли на узбережжя цього краю. Я піднявся трохи вище, поки Вадір вирішив попірнати в море, щоб спробувати зловити риби. Не пройшло і хвилини, як він влетів мордою в мілководдя. Вкотре. Довелося спуститися до нього, та вивести на берег.
― Коли ти вже навчишся, що і в ста ліктях від берегу все ще може бути мілко? Особливо для дракона.
― ММВМВИИИИИИ!!
― Все-все. Поплач. Сльози тамують біль, ― Сказав я, огортаючи його крилом, попутно застосовуючи зцілюючу магію до його носа. Він така дитина.
Минуло ще декілька годин, під час яких малий встиг заспокоїтись, а я наловити рибів в морі. Смак у них був… Не впевнений, що про них можна сказати. Можливо це нормально для місцевої риби, мати такий смак, немов вони вже згоріли на вогнищі. Але я б краще не ризикував отруїтися нею, тому наступний раз, коли я їстиму місцеву рибу, буде не скоро. Принаймі, поки не з’ясую, як її готувати, бо і сира, і смажена на смак була майже однакова. Але прийшов час рухатися далі, бо вдалині ми, а точніше я (бо Вадір нашось намагався вирити яму в мокрому піску, і збудувати над нею “зловісний” замок) помітив кілька, як мені здалося, патрульних човнів, з людьми в темно-синій формі. Мені не хотілося поки що зв’язуватися з місцевими військовими, чи хто це були, тому потягнувши малого за хвоста, я злетів у небо і полетів у сторону землі, що бачив за морем, коли ми ще тільки підлітали до узбережжя. Сподіваюся, то не їх територія.
Невдовзі ми опинилися у скелястих берегів нової землі. Вона була вкрита густим лісом, не перший погляд мішаним, переважно листовим. Де-інде було видно чарівні квіти, камінчики, які звичайні люди можуть сприйняти за прості камінці, просто гарніші. Залетівши трохи глибше в ліс, ми приземлились біля дороги з гладкого темно-сірого каменю, який де-інде потріскався, та місцями мав колись білу майже зтерту полосу, нанесену на нього фарбою. Почувши віддалений гуркіт, ми кинулися вглиб лісу, аби нас ніхто не помітив.