Chapter 3
— Пробач, Фоулі, не впізнав, — злегка насмішкувато додав Том Редл.
Елла зробила крок назад.
Могутня магія, що просочувала стіни тісного магазинчика, ніби в насмішку тяглася до неї. Гидкими мацаками погладжувала шкіру на шиї, викликала мурашки, прагнула пролізти всередину. Підштовхувала в спину — ближче до того, хто лише недавно покинув її рідний дім, забравши дещо особливе. Том стояв перед нею так, ніби нічого не сталося. Ніби не було того, що вчергове забрало землю з-під її ніг. Працювати з ним — звучить як перший крок до самогубства. Цікаво, якщо співпраця і стане ним.
Тим часом Редл з ввічливим, стриманим виразом обличчя продовжив:
— Не думав, що ти все ж станеш ученицею Морібанда. Сподіваюсь, ти врешті продемонструєш непересічні таланти в артефакториці.
— Я вже продемонструвала, — щоб приховати імпульсивний крок Елла зачинила двері. Її тіло пересмикнуло, ніби від холодного вітру. Мурашки виступали все більше.
— Справді? Тоді я впевнений, що ми добре спрацюємося.
Він мав такий самий вигляд, як і у шкільні роки. Лише мантія із зеленими елементами та гербом змінилася на абсолютно чорну, а форма перетворилася у білу сорочку, класичні штани та вкрай офіційний жилет. Оглянувши його ідеально вкладене волосся, рівно розправлені плечі та спокійну усмішку, Елладора важко ковтнула. Він був настільки правильним, штучним, що їй зводило щелепу.
— Після настільки частих згадок Слизорога про тебе останні кілька років, — Редл на її репліку всміхнувся ширше, — я думала, що ти станеш, як мінімум, новим міністром. Наймолодшим за всі роки. А ти чахнеш тут, — Елла пройшла вглиб, розглядаючи десятки полиць, — між зламаних артефактів і затхлого непотребу. Тобі не здається, що життя повернуло не туди?
Можливо, вона справді, як і казав Мікаель, просто переплутала? Так, Том прискіпливий староста, якого Елла завжди недолюблювала. Особливо коли цей виродок вигороджував своїх, чіпляючись лише до неї як представниці іншого гуртожитку...
— Тут є багато цікавинок. Досвідчена артефакторка мала б розумітися. Але, вочевидь, не ти, — от покидьок. Очікувано. Майже звична атмосфера. Здається, зі шкільних часів він і справді не змінився. Мабуть, мало років минуло для цього. Або він просто стабільно йолоп.
Він відвернувся, помахом палички сортуючи різнорозмірні коробки. Елегантно, педантично. Так, мабуть, умів тільки він — просту дію довести до майже пафосної ідеальності.
— Показуй свої "цікавинки", — в очікуванні склала перед собою руки Елла. Або просто ховала легкий тремор, перебираючи в голові моделі поведінки. Не видавати підозри. Змовчати.
На прилавок перед нею ніби сама собою опустилася коробка. А тоді ще одна. І ще три. Кінчиком палички низька дівчина по-маґлівськи відкинула кришку найбільшої, стаючи навшпиньки та зазираючи всередину. Там була безліч дуже схожих чорних футлярів різного розміру.
— Усередині коробочки ще меншого розміру і та до нескінченності, чи не так?
Ледь не закотивши очі Редл повернувся до Елли та махнув рукою, перебираючи в повітрі тонкими пальцями. Один із футлярів зі скреготом відчинився, являючи світу м'яку оббивку. Всередині лежала паличка. Довга та світла, вона була мов злегка підгорілою і розколотою тонкою лінією вздовж. Немов у неї колись влучила блискавка, майже знищуючи.
— Знаєш, що це таке, чи мені тебе просвятити, о, велика артефакторко?
— За кого ти мене маєш?
— За Фоулі, — хлопець стис плечима. — Не стій, ходімо, — і зник за непомітними дверцятами.
Елла вхопила той футляр, вкинула в коробку і потягнула ту за собою, остаточно пробираючись на Редлову територію. Він нічого не знає про її здогадки, якби хотів убити — вона б валялась мертвою, подумала дівчина у спробі заспокоїтися.
Приміщення зустріло її купою мотлоху, розіпханого по шафах, підвіконнях та усіх горизонтальних поверхнях, та двома масивними відносно порожніми столами. Саме воно було більшим, ніж попереднє, і значно світлішим через безліч ламп, що деколи мелькали, та вікна під саму стелю. Тут нещодавно прибирали, адже пилу не виднілося зовсім, а сам мотлох був турботливо розсортований за якимись не до кінця зрозумілими категоріями.
— Ого, склад?
— Частково майстерня, — відповів Редл. — У тому кутку є порожній стіл, можеш зайняти його. Якщо щось знадобиться — кажи, Карактакус Беркс просить мене забезпечувати належні умови праці їхнім, хоч і тимчасовим, робітникам.
— А якщо я скажу, що мені необхідна тиша, самотність і чай?
— У межах розумного, — похитав головою Редл.
Коробка опинилася на столі. А саме на тому, що був більшим і стояв біля вікна, заставленого полицями, котрим, мабуть, не вистачило місця біля стін. Туди ж гепнулась і сумка Елли, з якої вона почала поспіхом вивалювати всі можливі інструменти. Знайомі рухи та розкидані дрібниці заспокоювали її. Втім, досі залишалося бажання відпроситися назад до Морібанда і більше не повертатися.
— А решта коробок? — невинними блакитними очима окинула Редла. Нехай принесе хоч якусь користь.
Том якраз діставав з однієї з шафок пожовклі папери, складаючи їх на стіл у протилежній частині кімнати. На тому столі Фоулі помітила обережні, рівними стосами складені сотні аркушів, покритих текстом та порожніх пергаментів. Праворуч блищала квадратна чорнильниця із білим, навіть занадто чистим пером. Ліворуч — товстезний журнал у шкіряній обкладинці, якісь сувої та стійка з пробірками: у трьох найлівіших із зеленою рідиною, здається, з'являвся осад. Певно, Редл визначав дату виготовлення та стан зіпсованості деяких товарів. Дякувати Слизорогу, база роботи в зіллях була для дівчини зрозумілою.
— Перенеси, якщо тобі потрібно, — гмикнув у відповідь на прохання Том.
— Хто з нас джентльмен? — обурилась Елла, з клацанням вставляючи збільшувальне скло в підставку. З неї леді не вдавалася, а от колишній слизеринець, мабуть, косив під аристократа, як і решта в його гуртожитку.
Том, так і не встигнувши сісти, попрямував за коробками. Елла навіть видихнула.
Палички були не те щоб роботою її вчителя Морібанда. Та і її вони ніколи не приваблювали. Начинка в них жива, тут очевидно краще б справився хтось з Олівандерів. Втім, колись вкрадені у живих і мертвих, поламані та пошарпані темною магією артефакти цим праведникам справді краще не показувати. Хоча деколи хотілося, адже це дозволяло тикнути їх носом у помилки впродовж виготовлення, через що інструмент ставав небезпечним.... Але не про це. Елладора мала не те, щоб багато досвіду з токсикодермії. Вона уявлення не мала, що робити з паличками — якщо раптом розбереш їх, а жива колись начинка виявиться гнилою?
Щойно на її нове місце роботи одна за іншою по повітрю опустилися коробки. Елла відкрила наступну. Знову кляті футляри. Невже так не пощастило?
— Може взяли б до себе тоді меншого Олівандера? Кажуть, здібний.
— З радістю б зробив це. Упевнений, він куди більш мовчазний та невибагливий. Але, на жаль, набором робітників керую не я. А ще не думаю, що він знається на цьому, — Том відкрив черговий ящик.
— Там не футляри?! — жваво зазирнула всередину.
Нарешті! У прозорих торбинках виднілося різноманіття її улюбленого матеріалу — каміння.
Том направив паличку, готуючись чарами дістати один з них, але заворожена Елла легко вдарила його по руці.
— Куди лізеш? Вони ж відчувають магію... А, до речі, — гиготнула Елла, — поліз правильно. Агат. За умови правильного застосування підвищує потенцію, вабить жінок і лікує нервові розлади. Вже потрібно?
— З тобою скоро знадобиться.
Елла здивовано підняла світлу брову. Том, клацнувши язиком, обурився:
— Я про нервові розлади, збоченко.
Елла різким жестом натягнула рукавиці з драконячої шкіри. Ось так, по-маґлівськи, дістала із захисного мішечка підвіску з пістрявою кулькою. Сама по собі вона була насичено зеленою, вкритою смужками різних відтінків жовтого, салатового і білого. Камінь — красивий як ліс. Прикрасу заковано у срібло з тонкими візерунками-провідниками магії від центру до ланцюжка. Простенька оправа, вочевидь, була створена для підсилення сили каменю, таких Елла бачила сотні, якщо не тисячі.
— Не хочеш вдягнути? Тобі пасувало б, — Елла засміялась зі свого жарту, уважно оглядаючи ледь помітні подряпини на камені та деформовані візерунки в ланцюжку. — Майже непомітна, крива руна Альґіз повторює ту, що зверху, бачиш? Мерліне, вона така яскрава магічно, ніби кличе мене.
— Висновки?
— Робота не тонка, зроблена нашвидкуруч. Взагалі, це захисний артефакт, але з маленьким жартиком. Я би посміялась. До смерті, — Елла глянула на Редла й усмішка знову покинула її обличчя. Вона майже знітилась від свого захоплення.
— Ще щось? — Том швидко пройшовся очима по каменю.
— Треба подивитися краще, я ж не ворожка, — Елладора поклала камінь під збільшувальне скло і ввімкнула лампу на підставці. Сіла на стільчик так швидко, що короткувате волосся підскочило.
— Якщо щось знадобиться — я за сусіднім столом. Працюй.
— Батя, я стараюсь, — пробурмотіла, тягнучись до пінцета.
Агат ліг на невеликий шмат тканини й Елладора почала крутити його під яскравим світлом. Руни нанесені нерівномірно, це веде до паралельного перерозподілу магічних потоків... Цей дивний, неробочий артефакт колись було створено для захисту. Хтось вирішив перевернути його сенс, внести правки у саму суть. Втім, хіба можна критично перевернути початкову ідею артефакту якщо залишити при цьому минулі символи? Спочатку потрібно стерти, знищити усе, що пов'язувало його з попереднім життям. Зламати, щоб змінити. Ніколи щось ціле не переросте в абсолютно протилежне, будь-яка глобальна зміна робитиме об'єкт нестабільним.
Агат — камінь, що може чудово лікувати та захищати. Але паралельною його якістю може стати приховування. Він ховатиме біль, що завдасть куди різкішого удару від ефекту накопичення згодом. Ця прикраса ніколи не вбиватиме одразу, не буде милостивою. Вона буде тепло, обережно висмоктувати сили з носія. Мов наркотик приноситиме полегшення такої сили, що той, хто з ним зв'яжеться, більше не зможе його кинути — не захоче.
Елла пустила слабкий магічний імпульс, але не могла вловити його повернення. Тепер вона знову і знову ловила себе на бажанні підняти голову і роздивитися, що їй заважало. Тиша тисла, артефакт мов більше не говорив із нею. Магію від нього заволокло чимось на кшталт туману, заважаючи вгледітися в і без того ледь уловиме сяйво. Щось тут дуже сильно фонило, створювало шуми, але дівчина не могла вловити їхнє джерело. Густа магія в повітрі закривала собою те невелике, що йшло від інших предметів. Можливо, це її особисте нервування не давало концентруватися, заважало розумінню.
Елладора нахилилася ближче. Настільки низько, що коротке біляве волосся вже відчутно лягло на стіл, а очі втупилися у відблиски на маленькій зеленуватій кульці. Світло у ній заломлювалося нерівномірно, увесь камінь пошкоджений поверхневими грубими подряпинами. Руни змінювали нашвидкуруч, не турбуючись про якість. Навряд чи це робили професіонали. Мабуть ще й у домашніх умовах, щоб господар цяцьки нічого не запідозрив. Але і повернути колишні властивості каменю буде занадто важко. Потрібно доламати, все ж змінити сенс і дати йому нове призначення.
План: відполірувати камінь, довершити руну і переплавити невеликий шматочок ланцюжка та завитків оправи. Додати ефективності. Зробити з артефакта зброю.
Елла сіпнулась. Знову все зводиться до зброї. Але, мабуть, варто сприймати це як виклик. Так, це ж лише її робота. Очевидно, що крамниця на алеї Ноктерн не буде торгувати винятково морально правильними витворами чаклунського мистецтва. Час братися за роботу.
Так задумливо за дрібною роботою минали години, поки спина не відвалювалася відчутно.
Яскраве, мідно-золотаве сонце пройшлося швидким кроком по нерівній поверхні темного дерева стола. Візерунками блищало на руках, відтворюючи силуети незрозумілих склянок і тонких фіранок. У повітрі від кожного подиху відсахувався пил, що піднімався від камінчика і кружляв у повітрі. Елладора знову потерла поверхню агата. Тепер камінь блищав насиченою зеленню, відбивав останні західні промені, чарував літньою свіжістю. Він мов просив роздивлятися його, ловив думки й вабив до себе. Як яскрава тропічна змія чекав, коли жертва наблизиться, аби огорнути її своїми кільцями та повільно задушити. Або впитися іклами, тут як пощастить.
Різкий видих почувся десь збоку. Елла ледь не підскочила, кидаючи прикрасу на стіл. Озирнулась.
Вона майже забула, що була тут не сама. Том зі скрипом відсунув стілець, повільно піднімаючись.
— Я не хотів тебе відволікати, втім твій робочий день закінчився ще пів години тому, Елладоро, — його очі спостерігали за недолугими спробами вставити камінь назад в оправу. — Борджин у відрядженні, Беркс у відпустці. Опісля хтось із них перевірить успішність твоєї роботи. Якщо не помиляюсь, це Борджин, бо Беркс відповідає за постачання, а не продажі. Я маю контролювати лише твій час перебування тут. Тому, власне, ти вільна.
— А на котру...
— Завтра на дев'яту. Втім, ти можеш приходити з дванадцятої, якщо є робота у Морібанда, але рекомендую з нею покінчити якнайшвидше. Більше інструкцій власники не давали.
— Добре, бувай, — скинула всі речі назад у сумку різким жестом.
Елла покинула крамничку аж надто швидко. Серце нарешті сповільнилося, вже не гупаючи у вухах.
Сонце сповільнилося разом з ним. Воно майже тонуло за горизонтом, досі сяючи. Хмари м'якою рожевою ковдрою кутали верхівки почорнілих будівель, поки воно перебігало між вікон і перефарбовувало фасади помаранчевим блиском. Повітря було холодним, звично пахло сирістю і старістю. Стара бруківка шаруділа під ногами та тихо стукала, іноді відриваючись від землі. На перший погляд було вкрай порожньо. Втім це було лише ілюзією. Вечір на алеї Ноктерн був лише початком життя. Знаком гасити світло, зашторювати вікна і, загорнувшись у пелену тиші, скоювати найгірше, на що здатна твоя душа.
Невисока блондинка прискорила крок, накидаючи на голову каптур мантії. Наскільки б холодно тут не було, але магія завжди пробирала до кісток сильніше. Щоночі вона згущувалася тут настільки, ніби прагнула створити собі власне тіло. Тут вона мала б купу вишкірених і деформованих облич (як ті, що виглядали з вікон), кістляві гнилі руки (як на вітринах) і чорний грубий каптур (він тут був майже уніформою). Мало хто був тут справжнім. Мало у цьому місці було живого.
— Онучко, постій, маленька, — почувся з вкритого тінню кутка хриплий жіночий голос, сповнений старечого скреготу. Елла різко повернула у прохід за брудною і пошарпаною, майже невидимою у темряві, вивіскою "Шайвервретчеві зілля та отрути".
Сусідні будівлі милькали перед очима, ховаючи її силует. Легені пекли. Всередині мов розливалась лава, але водночас час холодний вітер крижинками дряпав трахею.
Знайомі темні двері смикнула на себе.
Дзвоник розлився околицями веселою мелодією, мов вітаючи її у місці, котре вона вважала ледь не домом.
— О, Еллочко, щось ти пізно, — теплий низькуватий голос Морібанда важко було не впізнати. Він почухав коротку борідку, привітно всміхаючись.
— Артефакти іноді захоплюють, — кашельнула і в легенях стало легше, — ви ж знаєте це ще краще за мене.
Елла ніби з виру дивної, нестабільної магії, хуртовини, зайшла у кімнату з розпаленим каміном. Він теплом погладжував щоки, поколені морозом, і змушував тіло відтанути.
— Так само як і молоді хлопчики-асистенти?
— Ні, більше, — радісні емоції знову по трохи покидали обличчя. Тепер, із темрявою його огортало лиш слабке світло невеликих вогників.
Морібанд задумливо своїми блискучими очима повернувся до вікна. Там виднілося лише густе, чорне і безкрає ніщо та віддзеркалення внутрішньої частини лавки: тонких ажурних світильників, сотень розкладених блискучих каменів, якихось статуеток і подушок на вікні. А ще старий, пошарпаний чайний сервіз із малюнками різнобарвних пухнастих кнізлів.
— О, — Морібанд тихо свиснув, погладжуючи вуса, — пізно вже, Еллочко. Кутайся добре в мантію, я тебе проведу. Недобре дівчинці одній шаритися по цьому пеклу.
— Та Морабанде, тут недалеко... - заперечила скоріше для ввічливості.
— А хто я такий, щоб тебе одну лишати? Артефакторки хороші на деревах не ростуть, а люди зникають всі частіше, тяжкі часи, ой тяжкі...
— А коли було легко... Чуєте, можна я візьму кілька книжок по паличках?
— Шо вже, малий повісив на тебе роботу Олівандерів? Ну, воно і не дивно, хитрі старі точно не захочуть пояснювати, де і в кого вони то відкопали так, щоб міністерські щурики за ними не бігали, а ми й не розбовкуємо.
— Так, їхній асистент приволік декілька десятків пошкоджених деревцят, а я маю доволі посередні знання в цьому аспекті, — Елла вхопила ще одну сумку, закидаючи туди інструменти для різьби.
— Бери, я їх переставив у правіший бік тієї шафи, — махнув рукою в сторону. — Не забудь тільки, що в третьому виданні помилка, волосся віїли треба замовчувати не дві години, а годину максимум, якщо дістали з вже готової палички.
— Що б я без вас робила, Морібанде? — Елла підхопила книжку та приобійняла бороданя.
— Шукала б нормальну роботу, кавалера, а не сиділа ото зі старим дідом.
— Ходімо, не бурчіть, сер.
Чоловік запахнув мантію і вийшов разом з дівчиною, зачиняючи за собою двері дивно викривленим ключем. Після цього замок покрився блискавкою і з тихим громом погас.
— Скоро доведеться нове приміщення шукати, тут вже не влазимо, треба розширюватися. А от був би я викладачем артефакторики...
— Не були б, бо вам це не цікаво, ви мені розповідаєте це вже вп'яте! - Елла засміялася, проходячи повз якихось двох чарівників. Ті ще сильніше насунули каптури на очі, ховаючи руки до кишень.
— Якого Мерліна ти, моя хороша, взагалі живеш у цьому районі й вчишся у старого пердуна? Ото йшла б собі в міністерство, як мій старший, так ні, подавай їй пригод на гузицю!
— Ага, і була б паперовим клерком, заваленим ось такою стопкою паперів, — стала навшпиньки, витягуючи руку якомога вище.
— То в тебе ж там наче брат твій працює? То вже маєш зв'язки, не починала б з низів. Боюсь я, що доведе тебе це все до біди. А раніше тебе відмовити якось не подумав, засліпили свої амбіції.
— Мікаель у Франції. А амбіції це ваша, слизеринська річ. Я, як абсолютна рейвенкловка, душу готова продати за цікаві знання.
— Душу продавати не треба, заробиш грошей, накупиш книжок і будеш гризти граніт науки.
— Бачите, граніт! Не шоколадні жабки. А це вже означає, що ризик великий. Як мінімум, для зубів...
У черговому повороті вони піднялися по сходах. Біле, холодне світло вдарило по очах. Тіні приховували пошарпаний під'їзд, складений із декількох квартирних блоків, та сигаретні бички у павутинні на вікнах. І скільки Елла його не прибрала, те павутиння звідкись бралося щодня. Мов це робив навмисне хтось з її невдалих сусідів.
— Тобі треба шукати кращу компанію, Еллочко, ой затягне воно тебе і потім не вилізеш, пом'яни мої слова.
— У мене є прекрасна подруга, і, ніби, непогані зв'язки серед небідних людей Британії. Ключ клацнув у замку. Хвилею пройшлась магія, пощіпуючи кінчики пальців. Елладора штовхнула пошарпані дверцята та увімкнула основне слабке світло. Прокашлявшись, мов ведуча химерного шоу, почала представлення:
— Вітаю в моїй халупі, Морібанде. Будете чай?
— Та ні, люба, мене вже вдома чекає штрудель і дружина. Розставляй книжки, а я піду.
— Та ну, ображаєте. У мене теж є непоганий пиріг. Я цього разу його навіть не спалила!
— Ну то і жуй собі, можеш того асистентика запросити посидіти. Не страшно, якщо я тут роз'явлюсь?
— Бар'єр працює тільки в межах квартири. Хорошого чаювання, до зустрічі, Морібанде.
— Добраніч, Еллочко.
Чоловік обернувся навколо себе і з тихим "пам" зник у повітрі. Лише легкий потік теплого вітру нагадував про його присутність тут.
Елла замкнула двері, повертаючись до майже маґлівської хатньої рутини.