"Ваше завдання виконано"
"Пане генерале, ваше завдання виконано".
Почувши це, він стис зуби, тамуючи посмішку, на мить прикрив очі та видохнув.
- Дякую за службу, - вимовив він в рацію, відчуваючи, як тремтить голос. - Дякую за службу, хлопці, - додав він українською.
****
Раніше в той самий день, дорога в Асан.
Знов бігли обабіч дороги поля та ярки, зарослі зеленими весняно кущами. Нарешті показався придорожний трактир, де можна було взяти їду з собою.
Біля входу було прив'язана худа руда шкапа, інакше не назвеш. Коней попадалося на шляху не так багато, і Менгу раніше вже бачив цю коняку та незграбного її вершника, що, мабуть, збив кобилі всю спину.
Але бурий Хона раптом запалав до цієї дами конячого роду невгамовною пристрастю - він захоркав, підняв верхню губу, вловлюючи запах, та голосно і густо заіржав. Хон розбирався в конях гірше за палацових конюхів, але все одно дещо розумів. І почуття свого нового жеребця ніяк не міг поділити.
- Сходи купи чогось сам, - попросив він у Менгу. - Я залишуся з кіньми, аби... чогось недоброго не сталося.
- Гаразд, - кивнув Менгу.
Але йти всередину йому не довелося - вийшла жінка, закланялася та запитала, чого подати проїжджим. Менгу, пройшовши на відкритий майданчик трактиру, спитав щось, що можна взяти з собою, на кшталт рисових кульок, булочок чи сушеної риби.
Позаду знов заіржав кінь Хона, відповіла, здається, та руда шкапа - і голос напарника, злий та достатньо гучний, запитав, якому це дурисвітові прийшло в голову кобилу в охоті поставити сракою до дороги та залишити.
На це запитання чоловік у солом'яному капелюху, що сидів був в кутку відкритої тераски, піднявся та озирнувся. Менгу ковзнув по ньому поглядом - і завмер.
Це був Тхір. В одну мить схопив Менгу його риси, дякуючі небу, Будді та Аллаху заразом за те, що, здається, не привернув уваги надто пильним поглядом. Прозоро-водянисті очі з-під капелюха лише побіжно ковзнули по його обличчю.
Дивним було те, що Тхір не виглядав чужородним. Якщо не вдивлятися, лице його навіть не здавалося аж надто варварським - щось манчжурське, щось європейське, але не надто чуже. І трактирниця не надто позирала на нього, і ніяких роззяв або ж дітлахів, що витрищалися б на варвара, Менгу не помітив.
Зусилля потребувало одразу відвести погляд, заговорити з трактирницею, пожартувати, чи не коштуватиме запропонована риба сидінням у кущах по природній потребі, увернутися від жартівливого замаху жінки, розплатитися. Крикнути Хонові, що зараз іде.
У Тхора може бути чуйка спецлужбіста на стеження. Ні в якому разі не можна злякати його. Але й лишитися тут, після того як сам замовив їжу на винос...
На щастя, кінь Хона, видно, пішов у атаку - тому що Тхір, сварячись під ніс, швидко досьорбав все, що було в його мисці, та скорим кроком рушив до своєї скотини. Хонові, вочевидь, чималих зусиль вартувало втримати жеребця, а тому він без будь-яких докорів совісті на повний голос лаяв господаря кобили.
Мило попрощавшись з трактирницею, Менгу теж вийшов на дорогу. Тхір вже забрався у сідло та неквапно рушив геть. Хон же сердито стримував бурого, якому теж хотілося рушити за дамою серця.
- Ось, підзакусити нам, - на повний голос, так щоб чути було, сказав Менгу. Очіма показав Хонові на вершника на рудій кобилі.
- Це він, - прошепотів Менгу. І голосно додав: - Рибки теж взяв, пані хазяєчка запевнила що добра. Так, пані хазяєчко?
З трактирчика почувся сміх.
Хон же насилу втримав порив схопитися за лук негайно.
- Дякую, - похмуро відповів він, знову обсмикнувши коня. - Дурня шматок, хто ж на кобилах їздить... ходімо, поки моєму зовсім голову не закрутило.
- Та дай йому прочуханки, щоби знав, - так само сердито відповів Менгу та сів в сідло.
Спіймати Тхора треба в місці достатньо безлюдному, гарячково міркував він. Вони не на відкритій війні. Нема чого їм, а паче того Хонові, бути схопленими як розбійники.
- Потихеньку за ним, - сказав Менгу, коли вони вже встали на крок. - Хитрий чорт, "хвіст" за собою може почути. Робимо так - я їду вперед, доїжджаю до підходящого місця, там його чекаю. А ти ззаду контролюєш. Ти ж вправний лучник, якщо що.
- Сорока кроків мені вистачить, - оцінивши рівність дороги, приглушено відповів Хон. Сам він досі боровся з бажанням розстріляти ворога одразу, просто не розумів, як можна дбати про власну безпеку в такий момент, але тримав ці роздуми при собі. - Правильно, проїдь уперед тоді, візьмемо його в кліщі. Якщо не поспішає, мій дурник його за запахом за один-два знайде.
- Твого дурника я сам пригощу солодким, якщо зробимо справу, - осклабився Менгу. - Все, ведемо його за місто, там остаточно перевіряємо та кінчаємо.
Місто більш нагадувало селище, хіба що будинки кращі та людей трошки більше. І, як в будь-якому невеличкому містечку, була там всього одна велика вулиця. Менгу, вставши на рись, одразу побачив хвіст рудої, що шкандибала попереду. Діставши булочку та жуючи на ходу, він легкою риссю проїхав повз Тхора, кинувши на нього - хоча старався дивитися на його кобилу, - презирливий погляд. Напівселюк-випанок, що дере носа з першої-ліпшої нагоди - хороша маска. Підходяща.
***
Хон раз у раз обсмикував жеребця, який уявляв собі з тою кобилою, мабуть, уже власний табун лошат, але справно йшов за варваром-розбійником на тому віддаленні, яке дозволяло хоч щось бачити. Мабуть, цей нескладний дилда був досвідчений у своїй справі - і на виїзді з міста провалився крізь землю наче на порожньому місці. Але бурий жеребець роздмухував ніздрі, принюхуючись, хропів і просив поводу, і Хон зрештою дав йому волю. Бурий помчав по дорозі, Хон кинув повід, одними стегнами стримуючи його біг, витяг з сагайдака три стріли і, одну вже наклавши на тятиву, усю свою увагу звернув на кущі, що встали праворуч дороги.
***
Гнідий, розумничка, на кобилу уваги не звертав та слухняно виїхав за місто. Там дорога йшла повз зарослий ярок з одного боку та невисокі зелені пагорби з рисовими терасами з іншого. Людей не було зовсім - видно, ті, що їхали в місто або до ріки зранку, вже встигли проїхати, а потік у зворотній бік ще не почався. Сонце припікало вже добряче. Злізши з коня, Менгу зняв свою сіро-коричневу куртку, залишився у світлій нижній сорочці без рукавів, а куртку обв'язав рукавами навколо пояса, перевіривши, щоб зручно було дістати ножа. Потім завів гнідого за кущ у підніжжя пагорба, щоб так не кидався у вічі, а сам сів біля куща, приготувавшись чекати. Пахло міцно та духмяно нагрітою сонцем травою, зижчали в тій траві невидимі коники та кобилки, і в голові Менгу невідомо чому стали складатися слова українською, щось на кшталт замовляння.
Повітруля-любистиця,
Місяцева огнівиця,
Не лишися осторонь,
Від негоди оборонь.
Лише повністю прошепотівши цей віршик, Менгу згадав, що саме його почув якось від командира - чи не тоді, коли вони тільки йшли до міста, вперше, після того як появилися в чьому часі й просторі. І так само духмяніли тоді трави в лісі коло монастиря, хоч було тоді прохолодно та зовсім не сонячно.
Але він не встиг віддатися спогадам - гнідий підняв голову та полохливо настовбучив вуха.
Кінський туп наближався. І варто Менгу було вийти на дорогу, як показалася руда кобила, яка йшла широкою риссю. Вершник сидів незграбно, і видно було, що верхову тварину свою боявся більше, ніж зустрічного.
Меч на стегні Менгу мав бути добре видимий вершникові рудої кобили. Він зупинився з тяжким зітханням.
- Що тобі від мене треба, добрий розбійничку? - майже сумно спитав він.
Така саме столична вимова, як у них з командиром. Бездоганна. Але голос - Менгу ніколи не чув його вживу, але стільки раз з екрана, - голос був впізнаваним. Як і обличчя.
- Добрый день, Игорь Всеволодович, - взявши кобилу під віжки, відповів Менгу російською та другою рукою витягнув меча. Він ризикував, він добре був свідомий цього - але треба було бути певним на сто відсотків. Хон в разі чого не промаже... - Не ждали?
Дикий подив вперемішку з переляком зтер з обличчя Тхора весь зовнішній спокій, вирячилися світлі очі.
- Что?.. - прошепотів він - і тут же одним рухом зісковзнув з сідла та чкурнув до ярку. Менгу встиг дістати його мечем по плечу, - але той обернувся і неловко, недалеко жбурнув щось у бік переслідувача.
За мить до того як "щось", що виявилося ручною гранатою, глухо плюхнулося в пил, три стріли ввіткнулися в бік та спину Тхора майже одночасно.
- Не сработало!.. - видохнув Менгу російською. І розреготався, дивлячись, як ворог неловко завалюється набік, падає та котиться вниз, в зарості придорожнього ярка. - Не сработало, гандон, у..бок!
Все ще регочучи, він підняв гранату та з усіх сил жбурнув її в той самий ярок. І розреготався голосніше, почувши такий знайомий звук вибуху.
Хон бачив і те, як котиться тіло в яр, і як хапає Менгу щось із землі, чув хлопок пороху і бачив дим. Не могло бути сумнівів, три стріли та пороховий снаряд повинні забрати життя Тхора, але про всяк випадок воїн під'їхав, тримаючи лук напоготові.
- Вибач, що пізно стріляв, - видихнув він, кивнувши Менгу. - Ти цілий?
- Так... - все ще несила стримати нервовий сміх, відповів Менгу. - Зараз, почекай тут.
Він спустився в ярок, продираючись через хащі, та знайшов тіло Тхора. Міжнародного злочинця, засудженого Гаагою. Гаага зекономить кошти на процес та годівлю, подумав Менгу, обшукуючи труп. Гроші. Грамота китайською. Смартфон. Пауербанка нема - або не взяв, або згубив. Дві гранати РГД. Наостанок, висмикнувши стріли, Менгу акуратно перерізав Тхорові горлянку - намагаючись не запачкатися. Витер меч листям та виліз назад.
- Я ставлю сьогодні запашні палички десь в храмі та купую випивку, якщо пан адмірал нас не пригостить, - сказав він Хонові. І знов розреготався. - Цей... кинув гранату ледь мені не під ноги. А та не розірвалася.
– Голову не став відрізати? – спитав Хон.
- Горло перерізав, - відказав Менгу. - Для контролю. Хоча можна було цього не робити. Ти не промазав, братичку.
В тюку на кобилі знайшли гвинтівку - лише приклад був знятий, а от магазин з пятьма патронами вставлений. Залишивши Хона тримати його бурого ромео, Менгу швидко перепакував тюк свого гнідого, зняв з кобили сідло та уздечку, відклав на узбіччя.
- Все, шуруй звідси, красуня, - він хлопнув руду по крупу і вона повільно побріла, підхоплюючи то там, то сям траву та листя.
- Поїхали, - Менгу сів у сідло та широко посміхнувся. - Тепер хоч панові адміралу на очі не соромно показатися. А мені командиру ще й безпечно.
Але Хона, чомусь не відпускало невиразне, навіть десь незручне почуття тривоги, ніби вони з Менгу могли щось упустити. Не вистачало розуміння одягнути це почуття в думки, так і так Хон прикидав найнеприємніші результати, і врешті-решт озвучив найзрозуміліше і найпростіше.
- Якщо ви з учителем попрямували до вас удвох, Тхір не міг взяти собі напарника? - тихенько спитав він, коли вже досить далеко від'їхали. - Я... соромно зізнаватись у такому, але я чомусь турбуюся.
- Я сам про це думав, - зізнався у відповідь Менгу. - Але... Ну, тобто, нас залізно запевнили, що він був засланий один. Та, котра нас сюди послала, - Менгу показав поглядом на небо. - І нас-то вдвох вона не хотіла посилати, бо це, було сказано, дуже тяжко. Я-то так розумію, та кротова нора чи то пак червоточина, яка пронизує простір-час... Коротше, командир переконав, що він сам про тутешнє нічого не знає, а я все-таки і розвідник, і історик, тому дуже йому потрібен.
Менгу зітхнув.
- Знаєш, це ось вдруге, коли смерть мене отак пощадила, - повільно проговорив він. - Видно, десь мій третій раз ще чекає.
- У будь-якому разі, тепер я буду невідступно при адміралі Лі, - твердо підсумував Хон. Тепер, сказаний, страх здобув підґрунтя і через те послабшав, і воїн легко втішив його. Дістав, нарешті, пампушку і почав неквапливо жувати. - Поїдемо тепер. І в Асані купиш моєму коневі куль вівса або пару шматків йота, - з усмішкою додав він.
- Це точно буде не вредно, - відповів Менгу, маючи на увазі і адмірала Лі, і куль вівса для коня. Згадав як командир казав - щось ніби потягнуло його тоді до тюрми. І не дарма тиждень там провів - зміг знешкодити вбивцю. Але все-таки на душі в Менгу було легко та хороше. І навіть згаданий "третій раз" не лякав.
Вечоріло, коні йшли легко та добре, і те селище, де мав зараз перебувати адмірал Лі Сунсін, наближалося.
Сонце вже починало скочуватися за гори, коли рація за пазухою Менгу ожила.
- Стій, - він стримав коня одною рукою, а второю дістав прилад та включив його. - Другий, Менгу, слухає.
- Перший на зв'язку, - сказали по той бік. - Що у вас, де ви?
- Пане генерал, - голос Менгу безсоромно тремтів від радості. - Ваше завдання виконано. Тхора знищено.