Полювання на Тхора

Отримав виклик на зв'язок Кирило якраз тоді, коли знову розділяв самотній вечір з адміралом Лі - вірніше, той старанно вивчав мапу на смартфоні, час від часу перепитуючи, чому вона розділена на квадрати, за яким принципом та яким чином ці квадрати визначаються.
Кирило якраз викладав все, що знав про широту та довготу, коли рація тихенько пискнула.
- Чи не хотіли б ви послухати, як працює той зв'язок, про який я вам казав, пане Лі? - спитав Кирило, трошки приглушивши голос.
Спокуса випробувати пристрій зв'язку переважило навіть необхідність перемалювати мапу. Розсудив адмірал, що коли підлеглий ченця незабаром прибуде, не залишиться більше приводу побачити роботу пристрою, а до того часу, коли знадобиться мапа, ще встигне її вивчити.
- Звичайно, - так само тихо відповів він Кирилові. - Мені ж не треба буде для цього покинути селище?
- Ні-ні, але трошки відійти у найменш людне місце було б не зайвим, - відповів Кирило. - І бажано кудись на пагорб зійти, хоча б невеликий. Щоб бути вище. Може, нехай хтось з ваших молодших повартує, а ми трошки відійдемо?
- Якщо тільки у бік рисових полів, - похитав головою адмірал, згадавши навколишній рельєф. - Або я можу відправитися привітати нового експедитора, зараз ще не надто пізно. Будинок, у якому він зупинився, якраз поруч із пагорбом.
- Не думаю, що ми з вами потім зможемо добре пояснити експедиторові, чому ми вдвох розмовляємо з третім, - всміхнувся Кирило. - Пішли до рисових полів. Тут все-таки не низина, сподіваюся, спіймаємо.
Плюс до рисових полів трошки ближче, подумки додав він.
Помітивши собі написати в щоденнику, що все ж таки ходив до експедитора, Лі Сунсін перевдягся в теплий халат і рушив разом з учителем Кілом до рисових полів. Зовсім недалеко починалися засіяні тераси, сина Уля адмірал про всяк випадок попередив, але пояснювати не став - не було чого розповідати зайвим вухам про пристрої з далекого майбутнього.
- А це буде справжня розмова? - тихо спитав Лі Сунсін у ченця. - Чи не вийде, що той, хто має такий пристрій, може не тільки говорити сам, а й підслуховувати інших?
Зрозуміло, чому ви громили та й громитимете японців, пане адмірале, подумав Кирило зі щирим захопленням. Війна - це про те, хто кого передумає.
- Розмова справжня, словами через рот, - кивнув він. - Але ви маєте рацію, пане Лі, якщо подібний пристрій є в когось третього і він знає, на яких саме хвилях передається розмова - він здатен її підслухати. Давайте я поговорю з хлопцями, а потім ми поговоримо щодо пристрою.
Він вийняв рацію.
- Менгу, другий, прийом, - неголосно промовив Кирило. Рація ожила та відповіла голосом його підлеглого.
Але звістки були нерадісні - та що вже там, звістки були дуже тривожні. Кирило говорив корейською,як і Менгу.
У Тхора гвинтівка. Тхора впущено. Тхір прямує сюди.
Звісно, вони зроблять все і навіть більше, щоб врятувати адмірата Лі, але... Кирило відчував, що не в змозі переконати самого себе в успіху. Від того ставало млосно.
Щось справді надлюдське було у везінні Тхора. І оця фраза про два лиця і два голоса... На якусь мить Кирило відчув себе геть безпорадним.
Але треба було діяти. Він передав Менгу маршрут їхнього слідування та наказав чимшвидше їхати за ними.
Втрьох вони зможуть зробити більше.
- Що ж, пане адмірале, справи гірші, ніж я б хотів, - зітхнув Кирило, коли розмову було закінчено. - Ехх... коли ми його ловили, вірніше, після того як ми бачили його щезаючим, в тому приміщенні було знайдено снайперську гвинтівку та багато набоїв. І ще зброю. І я зробив висновок, що всю зброю він залишив, не взяв з собою. Те, які відомості потім доходили до нас, підтверджували це. Але... не так сталося, як гадалося. Зброю він приберіг.
Лі Сунсін слухав із напруженою увагою, одну до одної пов'язуючи деталі.
- Я повинен порушити той порядок подорожі, який відомий вам за моїм щоденником, сенсею Кіле, - тихим, але сталевою твердістю голосом сказав адмірал Лі. - Треба виманити ворога туди, де він найбільше хотів би мене атакувати, але зруйнувати його очікування. Він здасться, якщо не виявить мене там, де я маю бути. Ви зможете показати на карті, де ваші воїни зустріли ворога?
У Кирила все стислося всередині - на мапі-то він все покаже, але отаке повне інформування означає, що Лі Сунсін раніше, ніж судячи зі щоденника, дізнається про смерть своєї матері.
- Так, звісно, - вони повернулися в дім та знов схилилися над мапою. - Це було отут, біля ріки північніше міста. Я думаю, через саме місто він не пішов, але якщо й пішов, то в ньому не затримається. Але й не надто буде поспішати. Він знає, що ви пробудете в Асані доволі довго, - сказав Кирило найрівнішим тоном. Всередині він лихоманливо міркував, чи не краще повідомити про все адмірала заздалегідь, щоб той в час безпосереднього зіткнення з ворогом встиг вже пережити першу хвилю свого горя.
- Розкажіть мені все, що знаєте про його зброю, - вимагав адмірал. Не виходило влізти в шкуру ворога, не знаючи про нього всього, і гострою необхідністю відчув Сунсін дізнатися якщо не про особистість цього таємничого Тхора, то про його озброєння. - Воно відрізняється від вашої аркебузи?
- Так, більш далекобійне, близько одного лі для дуже вправного стрільця, менш скорострільне, - сумно відповів Кирило. - Тхір стріляв у Менгу вночі разів чотири і лише царапнув його коня, значить засобу для нічного прицілювання у нього або нема, або він не дуже вправно ним користується. Але врахуйте, що там нема сирого пороху, отже воно не боїться вологи та одразу готове до пострілу.
- Якби я мав таку зброю, я влаштував би засідку прямо в селищі, - подумавши, сказав адмірал. - І дочекався, поки супротивник попрямує за відомою мені справою. Ви достеменно знаєте, сенсею Кіле, коли й година і до кого я попрямую, вірно? Коли, на вашу думку, найлегше буде підстерегти мене? Якщо у вас є ця чарівна скринька з картою, ви не могли не скористатися нагодою і не покласти туди весь мій щоденник.
Кирило стис зуби.
- Звісно, - тихо відповів він, опустивши очі. - Я маю ваш щоденник. І він має. І розрахував він, як я розумію, доволі точно - застати свою ціль в момент сильного душевного сум'яття. Коли не думається про обережність.

Лі Сунсін мовчки опустив голову.
Не треба бути не те що стратегом, а й просто більш-менш розуміючим військовим, щоб ув'язати між собою сказане вчителем Кілом.
Напасти на супротивника в момент найвищої його слабкості, вигадавши його так, щоб не поспішати самому, вирішив би будь-хто, не треба винаходити складну пастку там, де саме провидіння влаштовує вовчу яму. Але скільки могло підстав для самого адмірала залишитися в Асані?
Уль, Хве і Мен здорові, Пон і Пун також про них і думати нема чого. Здоров'я самого адмірала стане приводом для його власних душевних потрясінь. І найвірнішу, найсильнішу і найстрашнішу думку Лі Сунсін приберіг насамкінець.
Матінка. Тут, в Асані, на нього чекає матінка.
Адмірал Лі стиснув зуби. Якщо є ще сили чинити опір волі Неба в битві, то як змагатися з ним за життя старої людини? Тисячоразово має рацію ворог, якщо завдасть свого удару в день смерті матінки, і не потрібно буде для цього ніякої засідки.
- З десятого по шістнадцятий день я не нікуди не буду виходити з дому, - повільно, акуратно підбираючи слова, заговорив адмірал. - У щоденнику напишу, що кілька разів за цей час приходив до експедитора. Всі справи складу з себе на Уля і Пуна. Якраз вистачить мені того часу, щоб перемалювати мапу. Але якщо треба мені в цей час надіти жалобу і вирушити тужити в інше місце, учитель Кіле... - тут адмірал кинув гострий, пронизливий погляд на ченця, - не смійте навіть намагатися зупинити мене. Є під цим небом те, заради чого я не пошкодую власного життя.
- Я не буду ані від чого вас зупиняти, - тихо відповів Кирило. Взяв смартфон та відкрив збережений мовою оригіналу щоденник адмірала.

"Дванадцятий день четвертого місяця.
Ясно. Кріпосний Тхемун приїхав із Анхьона, привіз листа. Пишуть, що матінка при смерті, а ті, що виїхали в дев'ятий день, благополучно дісталися до Анхьона і зупинилися там. Відправив сина Уля до моря перш за інших.
Тринадцятий день четвертого місяця.
Ясно. Після ранкової трапези вирушив на морське узбережжя зустріти матінку. Дорогою заїхав додому до станційного наглядача Хона, ми трохи поговорили. У цей час син Уль відправив Есу, той повернувся і повідомив, що корабель ще не приходив. Тут сказали, що Хван Чхонсан прийшов додому до Хинбека, тоді ми попрощалися з Хоном і вирушили туди ж. Трохи пізніше прийшов кріпак з корабля на ім'я Сунхва і сповістив про кончину матінки. Вибіг з дому, ридаючи, бив себе в груди і стрибав на місці, здавалося, що навіть сонце на небі померкло..."

Кирило рішуче закрив файл та знов переключив на мапу. Людина має право ще на кілька відносно спокійних днів. - Ані від чого. Я просто буду вас захищати.
Лі Сунсін холодно посміхнувся і похитав головою.
- Ви офіцер своєї країни, учитель Кіле, - він довго, впритул подивився на співрозмовника. - Не смію я забирати вас у неї. Остудіть свій розум. Те, що має статися, станеться того дня і години, коли йому судилося, і цього не змінити. Не змішуйте головні сили та фланги, користуйтеся можливістю. У вас є підлеглі, і вони незабаром прибудуть сюди. Вони мене захищатимуть, а вам особисто належить влаштувати засідку на вашого ворога. Ви володієте мапою та планами, ви командувач. Скористайтеся мною так, як це потрібно робити командувачу.

Кирило розсміявся.
- Коли ви перемагаєте, ви спокійно кажете "я переміг" попри те, що крім вас особисто там були ваші кораблі та ваші підлеглі. Чи не так? Я захищатиму вас із застосуванням тих ресурсів, що маю. Мої підлеглі - це теж мої ресурси.
Адмірал Лі тільки похитав головою на це вихваляння.
- Ніколи я не писав, що я переміг особисто, - суворо сказав він. - Завжди, у всіх повідомленнях я вказував, що перемогу здобув наш флот. Якщо у вас є ресурси захистити мене, це добре, користуйтеся ними. Але я повинен дізнатися про них так само, як дізнався про вашу аркебузу, щоб не порушити ваші плани і належним чином зіграти свою роль в атаці.

- Є сподівання, що мої хлопці перехоплять ворога до того, як він прибуде сюди, - м'яко відповів Кирило. Нервовість та злість Сунсіна він розумів прекрасно, як і те, що сам був винен в ній. - Якщо ж ні - ви не заважатимете, якщо будете просто рутинно-передбачуваним. І поменше будете з'являтися на відкритій місцевості.
— Я вас зрозумів, учитель Кіле. І я докладу всіх зусиль, щоб дотримуватися цієї настанови, - серйозно кивнув адмірал Лі. - У разі потреби направляйте мене, і я також у разі потреби готовий надати вам посильну допомогу порадою. А тепер давайте закінчимо з мапою і відійдемо до сну.
- На добраніч, пане Лі, - кивнув Кирило та піднявся. - І дякую за пораду.
Якщо адмірал дійсно не буде надто світитися на відкритій місцевості, думав, вже влягшись знов у одній кімнаті з Улем Кирило, Тхір змушений буде себе показати. Як мінімум спробує вийти на адміралових близьких.

Адмірал Лі спати просто не міг. Все, що він дізнався сьогодні, складалося в рівну і струнку, але найбезрадіснішу картину. Складно було не вірити, і ще важче було переконати себе, що міркування єдино вірні. Матінка була стара і слабка, і звістка про арешт сина підкосила її, але не применшувало це болю адмірала. Якщо судилося їй померти, і померти в ті тяжкі дні, коли її син все ще оголошений державним злочинцем, немає гіршої долі. Але якщо не можна нічого зробити, то яке він, Лі Сунсін, має право нарікати на волю Неба?
До самого світанку провертівся на ліжку адмірал, і заснув зовсім знесилений - зате з твердою і непорушною думкою, що коли вже станеться так, що помре матінка, нічого більше йому не залишиться, окрім як знову прийняти командування об'єднаним флотом трьох провінцій.

***
Ранок для обох розвідників розпочався рано - і доволі бадьоро, незважаючи на вчорашні незгоди.

- Дивись, - вже вмитий та вдягнутий, Хон збільшив мапу в районі столиці, показав на річку, почав показувати названі місця. Менгу, що вже теж привів себе до ладу перед новим днем, всівся поруч. - Якщо потрібно пройти Ханьян, то найголовнішим буде знайти переправу, їх не так багато. Якщо Тхір знає це, то він міг би і не сходити з тракту, просто обійти столицю зі східного боку та переправитися через острів Нодиль чи Бамсом. І після цього через Аньян можна вийти на дорогу до Сувона, а від нього просто на Асан. Другий шлях буде, якщо від Аньяна пройти Сувон зі сходу і рушити безпосередньо до Пхентека, а від нього до Асана одна переправа по воді. Але я пам'ятаю, що ти говорив про Тхора та його вміння їздити. Якби в мене були гроші, я б при першій нагоді вирішив кинути коня і від Паджу прямим ходом дістався Інчхона, а від нього на патрульному кораблі дійти до Асана напряму.

- Патрульний корабель це надто підозріло, - покачав головою Менгу. Напарник, попри своє похмілля, міркував дуже добре. - Хто пустить варвара на патрульний корабель? Хоча, якщо я був би на його місці та читав щоденник адмірала, то таки зробив би все, щоб чекати свій об'єкт уже в Асані та скористався б найбільш пригніченим душевним станом. Сам розумієш, в такому випадку людині не до збереження свого життя. Гроші в нього скоріш за все є, Малюк вкрав тільки набої - мабуть, вирішив, що то дорожче за срібло.

— На патрульний корабель беруть будь-яких біженців за рису мішок, — Хон опустив голову, ніби сам був винен у тяжкому становищі країни. - На флоті дуже важко з постачанням, і морські гарнізони всіма силами намагаються годуватись самі. Нічого складного в тому, щоб потрапити на патрульний корабель на будь-якому краю країни, немає.

- Не дивно, що японські шпигуни, мабуть, як у себе вдома гуляють, - пробурчав Менгу. - Добре, давай поїдемо безпосередньо в Асан просто по тому шляху, як їхав... тобто їде пан адмірал. Тхір, на щастя, досі про нас не знає, то маємо надію, що додаткових застережних мір не буде. Голова болить чи просто тяжка?
- Радий, що ми тут одностайні. Пробач за те, що в той раз сперечався з тобою, - на щиро співчутливому питанні про самопочуття Хон мимоволі зморгнув, згадуючи минулу ніч - в очі наче сипанули піску. Розум твердив, що зараз треба виправдовуватися справою, але вина гризла серце воїна, як пес гризе кістку. І раптом спогади про ту сварку потягли один за одним, і Хон підвівся, розширеними очима подивився на Менгу. - Слухай! Ти казав, що шукав Тхора всю ніч, але хіба не мав він шукати в цей час тебе? Адже він втратив снаряди, для нього життєвою необхідністю було їх знайти. Що ж виходить, він передумав, чи його налякали ті самі болотяні гази?

- Не знаю, - сердито помотав головою Менгу. - Вдарила гроза, там було казна що, у столиці, як я бачу, лише легкий дощик пройшов. Можливо він і шукав мене, але так само кружляв навколо. А можливо... можливо наштовхнувся на тіло Малюка. Факт залишається в тому, що я його не знайшов. І він мене.

- Якщо він бачив тіло, він мав його обшукати, - напружено насупив брови Хон. - І якщо не знайшов на ньому своїх снарядів, значить, він не міг не знати, що хтось ще є поряд. Тож нам треба добиратися до Асану найшвидшим шляхом із можливих.

- Нам в будь-якому випадку треба туди найскоріше, - кивнув Менгу. Підсунув Хонові булочок, які отримав від служниці, коли йшов зранку умиватися. - Давай, хоч трохи через неможу. А я потім тобі пігулку від головного болю дам.
- Дякую, - Хон зі збентеженою усмішкою взяв пампушку, заходився повільно жувати. Нутро не просило їжі, але хоча б погоджувалося її прийняти, і воїн з усією старанністю взявся наповнювати шлунок. - Тоді якщо нам треба їхати найшвидшим шляхом, то це звідси до Сувона і через нього до Пхентека. Якщо поспішимо, до другої-третьої сторожі встигнемо дістатися Асана.
- А може й по дорозі перестрінемо, - з надією в голосі проговорив Менгу. - Як тобі меч? Обирав не я, обирав офіцер пана Ю, але він на мене весь час так кисло дивився, що я ні в чому не впевнений. Може, ревнував, що уведу в нього пана? - тихенько хіхікнув Менгу.
- Меч дуже гарний, дяка тобі та панові міністру. Може, хіба що трохи коротший, ніж я звик. Зате якщо треба буде, і в приміщенні виявиться зручним, - вдячно кивнув Хон. - Давай тепер швидко зберемося та поїдемо. Ти теж їж, - він кивнув у бік сумки з пампушками.

- Я їм, не переживай, я після того, як ти заснув, ще добряче з паном Хо посидів, - посміхнувся Менгу, теж беручи булочку. - То аби кінь витримав. Добре що хоч його лиш трошки по плечу царапнуло, - додав він вже без сміху. - Тхір хоч і мав позивний "Стрілок", але вночі стріляє не надто вправно.
- Якщо є хоч трохи часу, я можу знайти когось із своїх підлеглих та обмінятися кіньми, - запропонував Хон. - У нас шлях не найдовший, але після ж треба буде йти далі за адміралом Лі, і це буде довга і важка дорога. Та й наші коні встигли втомитися за важку дорогу.
- Мій весь день вчора відпочивав, - відповів Менгу. - І я не настільки хороший вершник, щоб ще раз на незнайомого коня лізти, а цього я вже непогано взнав. Та й... коли ми знищимо Тхора в Асані, ми повернемося в свій час, - з м'якою посмішкою додав він. - Не будемо вже тут вам мозолити очі.
- Треба буде поставити запашну паличку перед зображенням Будди, - глухо пробурмотів Хон. - Не смію я сумніватися, що ви схопите Тхора, то, мабуть, я просто занадто з тобою здружився і боюся після того залишитися самотнім. Зрозуміло, як виконайте свою місію, повертайтесь додому.

Менгу обережно приобняв його за плечі - так вже беззахисно прозвучало це "залишитися самотнім", - та трошки стиснув.
- Я теж з тобою здружився, - відповів він. - І саме тому ми неодмінно знищимо Тхора. Все, давайте, пане коханий, збираємося, ти п'єш пігулку та вирушаємо.
- Ну все, годі. Я ж не кісен і не дитина, - Хон, геть втративши холоднокровність, сам однією рукою обійняв Менгу за плечі, поспішив заштовхати собі в рот залишок булочки, з зусиллям прожував і проковтнув. - Давай сюди свою пігулку, схожу зараз до колодязя, хоч ще півковша вип'ю, і вирушаємо.
І, повернувши собі присутність духу, воїн почав квапливо одягатися.

Гнідий Менгу добре відпочив, поранення як слід взялося кірочкою, кінь з радістю взяв з долоні шматочок скоринки від булочки та не мав нічого проти сідлання. Бурий, новий кінь Хона, щоправда, пару разів сердито вискнув, коли Менгу вивів свого.

Хон збирався як міг швидко, на ходу проковтнув ще пару булочок і вдягнувся в те саме селянське плаття - і цим вигадав трохи часу збігати в домашню кумирню вдови Кім. Догорілі вже пахощі стояли перед зображенням Будди, він запалив від лампадки нову, поставив і побіг сідлати свого коня.

Дорога була ще трохи вологою від невеликого дощу - але шлях на південь не виглядав так безрадісно, як путь до північного кордону. Навколо менше було ознак розрухи, люди здавалися менш злиденними, хоча і сюди добралася війна та її сліди.
Менгу їхав та мимоволі пильно оглядав дорогу та поля, кущі та переліски обабіч неї. Ні, Тхір не ховатиметься, думав він, їхатиме у відкриту. Хоча прокляте питання Хона, чому ж вони з ворогом не наштрикнулись один на одного знов після того невідомого гуркоту та шипіння, під час самої грози, не полишало свідомість Менгу.

- Зупинимося перепочиті ? - спитав він Хона, коли доїхали майже до Сувона. - Чи просто покрокуємо, а потім знову швидше?
- Я можу їхати кроком, - відповів Хон. Нога вже майже не нагадувала про себе, та й чудодійна пігулка майже миттєво позбавила головного болю. - Давай купимо чогось гарячого поїсти і поїдемо далі.
Менгу потай зрадів тому, як спокійно, явно не переборюючи себе Хон зголосився не перепочівати.

Дорога, що вела до Сувона, була трошки більш оживленою, ніж на півночі, і раптом око Менгу вичепило серед нечислених подорожніх високого огрядного, але не товстого чоловіка в капелюху та чернечій халамиді, який неквапно але впевнено крокував узбіччям. Ніс він доволі великий заплічний мішок - і Менгу подумки приміряв туди "винторіз" у розібраному вигляді.
Чоловік ішов, здавалося, заглибившись у свої думки, але від доволі невправного вершника на довготелесому худому рудому коні ухилився одним плавним ухилом вбік.
Надто вже добре володіє своїм тілом, подумалося Менгу. Надто.

- Напарнику... - під'їхавши впритул до Хона, пробурмотів він. - Монах у капелюсі попереду... бачиш?
Дочекавшись кивка Хона, Менгу перейшов на шепіт.
- Зараз... отой віз проїде... розігруємо свару, сперечаємося, в кого кінь краще, ти галопом проскакуєш вперед нього. Хай зупиниться та обернеться.
Хон коротко згідно кивнув. Нічого примітного він у тому ченці не розгледів, але здогадувався, що може просто не знати незначних деталей.
- Та чого порівнювати? - пирхнув він на повний голос. - Ця твоя кадушка, шкірою обтягнута, того й дивись, ноги переламає! Ти її хоч до коваля водив?
- Вже частіше, ніж ти оте своє буре одоробло, - обурено відказав Менгу та показово поплескав свого гнідого по шиї. - Де тільки взяв таке, ледь ноги волочить. Мій-то двісті лі в день робить!

Монах попереду продовжував крокувати, ніяк не реагуючи.
- Ти ще скажи, що свинячим салом його годуєш, - зловтішно посміхнувся Хон, подумки просячи пробачення у славного і доброго коня напарника. - Якщо ти дізнаєшся, скільки я за свого нового коня відвалив, з'їси свої чоботи від заздрості. Рахуй до двадцяти, я вперед проскачу на сто кроків і повернусь!
І він підвівся в сідлі, готовий до відмаху.

- А ну, а ну давай! - ніби запалюючись злістю та азартом, відказав Менгу. Теж трошки піднявся в сідлі. - Пішов!
Хоном ніби вистрілили з пращі, і скачучи, він так удачно вильнув трохи вбік, що монах був змушений відступити, та зробив це неудачно, не помітивши що прямо за ним опинилася канава. Солом'яний черевик його ковзнув і монах упав на спину. Капелюх злетів з його голови і під ним виявилася зовсім незнайоме обличчя, звичайне азіатське обличчя, хіба що рясно всипане слідами від віспи.
Менгу миттю зіскочив з коня та підбігши до монаха, допоміг йому піднятися, бормочучи вибачення. Монах лише сумно зітхнув, проговорив "Благословення Будди", вклонився та, знов насунувши капелюха, почимчикував далі.
- Добре, проскакав, - Менгу не треба було сильно грати, щоб показати Хонові своє розчарування та сором. - Твій бурий і правда не такий вже поганий.

Хон, обганяючи ченця, сам встиг кинути на нього оком і не знайшов нічого підозрілого, так що коли Менгу зіскочив з коня, сам чимскоріш розвернувся і спішився, щиро вибачився перед упавшим. І не менш щиро замахнувся для потиличника.
- Ну ось, через тебе я нашкодив поважній людині, - пробурмотів він, знову забираючись у сідло, і тут же заспокійливо посміхнувся Менгу, коротко опустив вії. Додав ледь чутним пошепки: — Все добре?
Менгу у відповідь коротко вдячно прикрив очі - так, все добре, за виключенням того що він знов облажався.

***
Ранок видався ясним, свіжим, скрізь пишно зеленіли дерева, молоді сходи пофарбували нефритом навколишні рисові та ячмінні поля. І цього чудового дня вдягнув Лі Сунсін жалобу по дядечку.
Сумувати по вже померлому було не так гірко, як ще живою матінкою, і адмірал Лі стримував пориви свого серця, та й під одною жалобою ховати думки про інше було легко і правильно. Найрізноманітнішого толку міркування заповнювали розум Лі Сунсіна, але він забороняв собі думати про війну. І з усією турботою Уля і племінників, що виконували приписи лікаря і слідуючі попередженням чужинця з майбутнього, він майже весь день провів у будинку, то за жалобним столом, то біля поминальних табличок.

Кирило ж встав зі світанком - і навіть під час вмивання ловив себе на тому, що обдивляється все навколо, вишукуючі місця, де може укритися снайпер.
Нічого, втамував він хвилювання. Нічого. Прибудуть хлопці, а там вирішимо. І навіть собі не зізнавався, що страшно, до нестями сподівається на те, що хлопці принесуть добру звістку.
Сумувати було легко і гірко. Скорбота не давала ніякої користі, лише тяжкістю лягала на серце. Але скорбота не несла з собою втоми розуму - і надвечір, промаявшись найвідвертішим неробством, адмірал Лі все ж викликав вчителя Кіла і взявся вивчати мапу.

***
- Ты самоуверенный самовлюбленный индюк! Почему ты думаешь, что нам не помогали сбежать? Почему ты думаешь, что это ты пристрелил того воришку?
- Даже если не пристрелил насмерть, конь понес и сбросил его. Мы же видели разбитую голову. А, ну да, ты же ночью слеп как крот. Ездить верхом хоть научился немного? А то шмякнемся тут и костей не соберем.
- И куда тот пройдоха мог деть патроны, ты подумал? Лучше поблагодари Государыню за то, что идет у нас довольно гладко.
- Да плевать, выбросил, выронил - у нас осталось еще. И до места всего-ничего. И вообще, ты за дорогой давай смотри, шавкам своим указывать будешь.