Полювання на Тхора

Лі Сунсін, відвернувшись від своєї жалоби та роздумуючи щодо мап, за тими думками втомився добре і правильно, так що зміг заснути з легким серцем і ясною головою. І прокинувся бадьорим, діяльним і готовим зустрічати відвідувачів.
- Сьогодні вам знову варто подарувати мені чашу, учителю, - нагадав він Кирилові, коли почали збирати столи і вставляти їх стравами.

Але цього разу не довелося поговорити, зайшли у відчинені ворота сусіди. Розкланялися, обнявся Лі Сунсін зі старими друзями, і після цілий потік людей полинув до його будинку. У жалобному одязі стрічав колишній адмірал гостей, розмовляли за столом про покійного дядечка, про нинішню долю, про війну. Пам'ятав Лі Сунсін застереження ченця, тому був обережний у фразах, і коли без сорому виливав друзям душу, намагався все ж таки не згадувати про свої висновки. Випили, але не надто багато, згадали всіх, кого слід було згадати, і відразу після полудня арештантові Лі належало вирушити в дорогу.

Кирило виглядав по чорнечому відстороненим, але насправді хвилювався. Вперше він був з іншого боку відправлення покарання - не з боку держави, а з боку людини під наглядом. І все єство його було тим становищем розідране навпіл. Втішало лише те, що раніше, коли виконував він свою роботу, завжди старався бути певен того, що робить саме те і так, як корисно його країні.
Можливо й експедитор, що чимскоріш випхав в дорогу людину в траурі, теж вірить в необхідність того, що робить, думав Кирило - хоча схилявся більше до страху "аби чого не вийшло".
Виїхали вони з Сунсіном вдвох, залишивши сина та племінників досиджувати поминальну трапезу, зробити все як годиться щодо пам'яті новопреставленого та виїхати з основною поклажею пізніше.

Дорога була непоганою, принаймні сухою, але вилася між схилами, і Кирило, оскільки були вони лише вдвох, пильнував околишнє уважніше, ніж раніше. Шурхоти каміння під кількома парами ніг мстилися йому попереду, і, зрозумівши, що при наступному повороті сонце вдарить їм в обличчя, він нижче насунув капелюха, щоб затінити очі, обережно відвів полу куртки, що прикривала кобуру пістолета, та виїхав трошки попереду.
Не помилився. Одразу троє з мечами вискочили на дорогу з майже ридаючим "Стояти! Віддавайте коней та все, що маєте, і забирайтеся геть!" Ще в двох місцях Кирило замітив, причаїлися за кущами - мабуть, лучники.
Тремтячим голосом пробелькотавши "Браття, во ім'я Будди Аміда... " Кирило спішився так, щоб кінь оказався між ним та нападниками, і зрадів що Сунсін зробив те саме. Коні - цінність, в них не стрілятимуть...
- Що може бути в бідного монаха... - тим самим жалісним голосом проговорив він, знімаючи сумку. Під її прикриттям зручно було витягти пістолета. А по тому - все як на полігоні: спершу двох дальніх, переводячи дуло миттєво, не витрачаючи час на впевненість, що попав. А потім ближніх, які ледь встигли кинутися на них - меч, кинутий найспритнішим, ледь свиснув по рукаву. В найспритнішого довелося вистрелити тричі.

Адмірал ніколи раніше не стикався з розбійниками ось так, віч-на-віч. Звик він, що ті нещасні, які зустрічалися йому, були вже схоплені та каялися, чекаючи на свою долю - але зараз корейські прості мужики кинулися на подорожніх з мечами, як сила рівна і навіть більша. Незвичні після ув'язнення руки адмірала не відразу впоралися з луком, та ще й повід бовтався на лікті, але та крихітна багатозарядна аркебуза ченця явила воістину руйнівну міць. Лише одного встиг вразити Сунсін за той час, поки сенсей Кіл знищив усіх інших.
Натомість сам отримав поруб на плечі, якого не можна було не помітити. Не кидаючи поводу коня, що в жаху прищулив вуха, кинувся Лі Сунсін до ченця.
- Сенсею? - пам'ятаючи про те, хто кого охороняє, він став за спиною Кирила, опустив лук. - Чи сильно поранені?
- Куртку трохи поранено, мене ні, - заспокоїв адмірала Кирило, пильно оглядаючи навколишнє, не випускаючи з рук пістолета. Але все здавалося спокійно. Хіба один з лучників конав зі стогонами за кущем. - Ви цілі? Треба закінчити з цими, щоб рани не здалися підозрілими.

Із розумінням закивав адмірал. Так близько від столиці не могло бути людей із пороховою зброєю.
На щастя, кілька сагайдаків стріл у дорогу піднесли як подарунки, і частина з них була пов'язана в поклажу на коні Лі Сунсіна. Дістав він стріли, перерахував, згадав, скільки пострілів чув, та поспішив нагороджувати вбиті тіла мітками.
- Тримайте коней, учителю, - попросив він, крокуючи до найближчого трупа. Перевернув його обличчям угору, розгледів рани, застромив стрілу в кожну, рушив до наступного. Жаль було витрачати зброю на подібне, але не залишалося іншого виходу.
Похмуріше хмари повернувся Лі Сунсін до ченця.
- Ви надто милосердні до цих злочинців, сенсею Кіле, - дорік він. - Не заслуговують вони на таку швидку смерть.
- То вже вибачайте, пане адмірале, - засміявся Кирило, який вже сховав пістолет та тепер тримав та погладжував коней. - В мене не було часу думати, як бі вбити їх найбільш болісним способом.
Він подивився на дорогу, якою вони приїхали.
- Отож-бо пан експедитор нас сюди одних направив, сволота, - пробурмотів він крізь зуби.
- Ви вважаєте, це була навмисна засідка? – напружився адмірал. Він не хотів вірити в такі зловісні думки урядовця, проте обставини зійшлися воістину страшним чином. - Чи ж якщо не навмисна, то експедитор знав про розбійників саме в цьому місці цього повіту? Складно людині зі столичного відомства мати таку повноту відомостей.
Кирило похитав головою.
- Була б навмисна, вони б підготувалися краще. Просто цей щур знав, що там можуть бути розбійники, от і не поїхав далі. А попередити нас чи не схотів, чи побоявся. Самі бачите, схили дорогою майже голі, і лише ось тут трохи кущів. Такі місця вибирають для засідки ті, для кого це ремесло, а не мистецтво.
- Якби вони готувалися краще, це б означало, що експедитору наказали, - насупив брови адмірал Лі. - Те, як влаштували засідку зараз, могла б влаштувати людина, яка вирішила все сама, без найвищого наказу. Вбиває арештанта із заздрощів або гніву на нього. Але я бажаю, щоб ви мали рацію, вчителю, і щоб це виявилися лише знедолені та розлючені селяни.
Вирішила сама людина, як той негідник, що наказав вбити вас у в'язниці, пан Лі, подумав Кирило. Адмірал міг бути правий.
- Коли зв'яжуся з Менгу, попрошу його повідомити про те пана Ю, - тихо та заспокійливо відповів він. - Буде скоріше, ніж слати листа. Їдемо далі чи почекаємо ваших молодших? Якщо вони побачать трупи з вашими стрілами, боюся, їхні коні встановлять тут місцевий рекорд зі швидкості.
- Ніяк не можемо вирушати, - кивнув адмірал Лі, знову з обуренням глянув на втиканий стрілами труп. - Нехай експедитор все побачить і напише рапорт про замах. Якщо погодиться він, буде готовий прийняти покарання, отже, немає його вини у цій засідці. Якщо відмовиться, то це було його особисте рішення. Ви ж готові перечекати годину, учителю?
- Якщо це вже межа повіту, як він, здається, казав, то вже буде не його провина, а того, котрий має вас прийняти в наступному селищі, - відповів Кирило. Ослабив подпруги свого коня як, згадалося, робив офіцер міністра Ю, коли їздили вони на гору, та присів на камінь. - Втім, байдуже. Ви живі, і я постараюся, щоб саме так воно й було далі.
- Поки ми не виїхали за межі повіту, він буде зобов'язаний за мене відповідати, - жорстко відрізав адмірал. - Нехай лає мене, що повчає його арештант рапорти писати, нехай поб'є, але я знаю, як робляться подібні речі.
На слові "поб'є" Кирило зрозумів, що в такому разі його вміння володіти собою піддасться випробуванню. Тому що уявити, що якийсь миршавий стукач битиме людину, що врятувала країну, було майже боляче. Він згадав всі свої переговори про обміну полоненими - хіба там було легше? Перетерпіти оцю яскраво-червону хвилю, що вдаряє в голову, після неї приходить ясність. Вже майже звично.
- Сідайте, пане адмірале, - м'яко сказав він, вказавши на плаский камінь поруч з собою. - Поживемо-побачимо. Якщо сьогодні випаде час без непотрібних очей, чи не хочете спробувати постріляти з цього? - Кирило похлопав легенько по пістолету.
Очі Лі Сунсіна загорілися справжнім захопленням.
- Я був би глибоко вдячний вам, сенсею, - опустивши погляд, зовсім тихо, майже винувато промовив адмірал, - якби ви дозволили мені випустити три кулі. Якщо три занадто багато, я був би щасливий вистрілити і один раз. Натомість... все, що я можу запропонувати вам, це власний мій лук.
- Я не витратив сьогодні багато набоїв, - кивнув Кирило та посміхнувся. - Будемо вважати, що три кулі підуть у ворогів вашої країни. І я з задоволенням спробую вистреліти з вашого лука, хоча, зізнаюся, - він знітився, - лук я всього пару разів тримав в руках, і лише один раз стріляв. І те то був не такий лук, як у вас.
- Полонені японці казали, що корейські луки навіть не можуть натягнути з першого разу, не розуміють, як докласти зусилля, - посміхнувся Лі Сунсін, присів на камінь поряд з Кирилом і простяг йому лук, даючи подивитися. - Нічого немає дивного в тому, що мистецтво, звичне та популярне в одній країні, незвично та чуже для іншої. Для мене честю буде пояснити вам, як ми стріляємо із лука, і навіть показати змогу. Хіба моя влучність зараз буде не найвищою.
- Шкода, нема тут мого Менгу, - зітхнув Кирило, беручі лук. Вишуканий, хоч і дуже простий, він здавався живою тваринкою, чутливою та уважною, з відчуттям власної гідності. - Він стріляє з монгольського лука, можливо і з корейського теж. Втім, в нього теж є шанс повчитися, його напарник, як сказав мені пан Ю, один з найкращіх лучників.
Лі Сунсін лише закивав.

- Якщо місія Менгу на півночі буде завершена так, що ми зустрінемося, я радий буду змагатися у стрільбі і з ним, і з його напарником, - сказав він. - Стрільба з лука - це заняття для шляхетного чоловіка, вона зміцнює тіло і очищає розум як ніщо інше.
- Сподіваюся, Менгу та Імуги вдасться зробити все так, щоб вас більше ніякі чужинці з майбутнього не турбували, - посміхнувся Кирило.
Лі Сунсін докладно розпитав його, як тримати зброю, як цілитися, як спускати курок, і залишився задоволений відповідями. Виходило з усього, що стрільба з маленької аркебузи навіть простіше за стрільбу з лука, але принципи у них єдині.
Щоб здобути мішень, зняли з голови одного з убитих пов'язку, та повісили на найближчий кущ, навіть відзначили камінням щось на зразок позиції.
- Тільки тримайте коней, коли я стрілятиму, учитель, - попросив Лі Сунсін. - Скотина хоч і звична до пороху тепер, але з людьми їм спокійніше.
- Готуйтеся до віддачи трохи слабішою за ту, що від мушкета, - сказав Кирило, тримаючи поводи обох коней.
Просто для задоволення адмірала він з радістю дав би вистрілити й цілу обойму - якщо б тих обоєм не було всього три і якщо б не була реальною ситуація, коли адмірала прийдеться прикрити від чогось серйознішого, ніж зграя розбійників.

У міцно вивчену вже лучну стійку встав Лі Сунсін, в одну руку взяв зброю, виготовився і навів на ціль, плавно протиснув спусковий гачок. Незвично легкою була ця аркебуза - така легка, що при першому пострілі пурхнула вгору, як птах, так що не встиг адмірал відстежити і обірвати рух руки. На два, а то й на три лікті вище мішені пройшла куля, тож можна було бити себе по руках за таку розтрату снарядів. Але не зміг не помітити адмірал, як легше стріляти з неї в порівнянні з луком і аркебузою великою - і наступна куля пішла на долоню нижче того місця, куди цілився Лі Сунсін, зате саме на тій же лінії. І третя куля пронизала ганчірку, нарешті, по самому центру.
Дивною була ця зброя, не хотів адмірал випускати її з рук - зате з досадою по собі помітив, що розболілося ліве плече. Не так сильно, щоб не могти стріляти, але неприємно, і тому ще незручніше було визнавати це. Заборонив собі адмірал думати про плече, а потім із повагою повернув зброю ченцю.
- Дуже гідна зброя, і дуже слухняна, - щиро сказав він. - Наче продовження руки.
Кирило, який спостерігав за стрільбою, бачив, як смикнувся пістолет в руці Сунсіна, розумів, що стрільцеві не вистачало другої руки, щоб прицілювання стало точнішим, і вже готовий був пропонувати адміралові постріляти ще - коли помітив вимушено застиглий вираз обличчя Сунсіна, коли той опуская руку, і подумки побажав катам та наказавшому катувати адмірала всього найгіршого.
- Так, це хороша зброя, - кивнув він, ховаючи "глок" в кобуру та прикриваючи полою.
- Давайте тепер обміняємося зброєю, і ви постріляєте з мого, - привітно посміхнувся Лі Сунсін, який вирішив нарікання про власну слабкість закрити хоча б турботами про учня. - Розімніть поки що трохи спину, учителю. Не розженете кров перед стріляниною, з незвички перепрацюєте.
І, давши перше розпорядження, адмірал вирушив збирати оболонки від куль, як це зробив чернець після своїх пострілів по розбійникам.
Кирило тим часом розім'явся, дочекався Сунсіна та взяв лук. Перша спроба натягнути була невдалою, і лише коли адмірал, трохи посміхаючись, став поправляти положення тіла та рук, щось стало виходити.

Нарешті начальник розвідки, прославленний адмірал та його лук дійшли розуміння, і перша стріла полетіла в ціль - і звісно промайнула її.
- Лише у досвіді тут справа, - зауважив Лі Сунсін, збираючи стріли. - Якщо вивчити своє тіло натягувати тятиву одним чином, хоч вночі можна тренуватися і потрапляти в ціль. Для першого разу у вас чудово виходить.
- Так, я і сам розумію, що тут справа в практиці, - відповів Кирило, підійшовши допомогти. - Тіло має запам'ятати рухи.
Оглянув околишнє.
- Прийдуть ваші хлопці, треба буде повисмикувати стріли з цих горобчиків, шкода лишати.
- Вірно, зараз кожна стріла на рахунку, - закивав Лі Сунсін, вмостився на тому ж камені і заплющив очі, відпочиваючи. Усміхнувся, уявивши, якими очима дивитимуться на влаштоване побоїще експедитор та молодші Лі. - А ви, учителю, робите зовсім погане і недостойне ченця, змушуєте мене брехати. У нинішню пору я сам не перестріляю стільки розбійників.
- О, брехати то моя професія, - засміявся Кирило. І серйозно додав: - Експедиторові прийдеться збрехати, а от вашим молодшим, якщо схочете, можете розказати, як все було насправді. Різати їх зараз ножем трохи запізно, - він кивнув на трупи. - Кров згорнулась, не потече.
- Такі рани, як ви їм залишили, не замаскувати під ножові, - похитав головою адмірал. - Як би їх не різати, залишиться видно круглий отвір. А стріла це те, на заміну чого і було створено кулю, рани від них неуважна людина ще здатна переплутати. Своїм я розповім, учителю, нема чого приховувати подібне, але будьте покійні, вони нікому не скажуть.
- Я знаю, вони у вас молодці, батькові та дядькові нема чого червоніти за них, - відповів Кирило. Прислухався. - Здається, ось хтось і їде.
На похвалу молодшим Лі Сунсін милостиво кивнув, ще раз оглянув поле битви, а потім схопився за того вбитого, з кого стирчало три стріли, і потяг до коней.
— Он того відтягніть кроків на сім тому, учитель Кіле, — попросив він, вказавши на найдальше тіло. - І буде правдоподібніше.

Нарешті з'явилися за поворотом Уль, племінники та експедитор. Такою ж несподіваною для них виявилася поява мертвих розбійників, як раніше для самого Сунсина поява живих, усі четверо галопом кинулися назустріч.
- Батьку! Ти цілий? - Уль зіскочив з коня, тут же кинувся оглядати і обмацувати Сунсіна. - Що тут трапилося?
У експедитора затремтіли губи - і за мить кинувся він у ноги адмірала.
- Пробачте мені, недостойного, пане арештанте! - заволав він. - Знав я, що в цих місцях можуть бути розбійники, і малодушно вас не попередив!
– Пишіть рапорт, – відрізав адмірал.
- Але... тут... - промимрив експедитор. - Прямо посеред дороги...
– Пишіть тут, – наказним тоном сказав адмірал. – Я вам продиктую.
Найвищим нахабством було арештантові пропонувати подібне сановнику при виконанні, але втикані стрілами тіла вселяли благоговіння та жах, і експедитор не зміг не погодитися. Розклали стіл, розтерли туш, тремтячою рукою сів бідолаха експедитор писати, слово в слово повторюючи за Сунсином - що злякався, відправив арештантів вперед, побоюючись розбійників... але з середини донесення, не бажаючи, щоб гнів влади обрушувався на місцевих, які подарували стріли, текст був змінений - і тепер в ньому значилося, що експедитор одумався, наздогнав, відбився від розбійників за допомогою супроводжуючих, але кається у своїх гріхах і благає призначити йому покарання.
- Довгих вам літ, адмірале! - Бідолашний чиновник, дописавши рапорт, бухнувся головою прямо в стіл. - Я більший злочинець, ніж ви! Вибачте, найнижче вибачте мені мій злочин!

- Немає дисципліни в чиновництві, - замість відповіді пробурчав Лі Сунсін, заліз у сідло і першим у кавалькаді рушив у дорогу.
Стаю надто чутливим, сердито подумав Кирило, спостерігаючи за собою - його натурально пересмикувало, коли з вуст експедитора злітало слово "арештант". Удачним було маскування під монаха - можна було прикрити очі та, перебираючі чьотки, читати молитви.
І коли кавалькада рушила своєю дорогою, він знову пристроївся трохи позаду адмірала та з-під капелюха пильно оглядав дорогу, кущі та гірські отроги.
Під вечір дісталися до селища, де експедитор передав свого піддоглядного на руки колезі з повіту Асан. Що вже там вирішено було з рапортом та розбійниками, Кирила не дуже турбувало, нинішній доглядач заночував у домі заможного місцевого, а до Лі Сунсіна знов потягнулися ті, хто бажав привітати його.

****

Хон тим часом отямився від свого заціпеніння. Навіть трохи відпочившим він почував себе, помився, поголився, переодягнувся у громадянське плаття - і саме тоді Хо Ґюн покликав його в хазяйські покої, куди вже повернувся Менгу.
Привітавшись, той спочатку виставив все їстівне та питне, а потім з посмішкою простягнув Хонові меча.
- Це тобі від пана міністра, з найкращими побажаннями, - сказав він.
Хон чекав всього, що завгодно - тільки не меча, який на вигляд обійшовся в третину, якщо не половину його річної платні.
- Ось тепер я тебе точно поб'ю, - пробурчав він, проте прийняв меч обома руками, на півліктя витягнув лезо і з усією увагою оглянув, а потім повернувся до Хо Ґюна і схилив голову в поклоні. - Пане Хо, передайте шановному Першому міністру мою найгарячішу подяку.
- І подяку передам у тому числі, - кивнув Хо Ґюн, не втримавшись від шпильки - він здогадувався, яку роль у знищенні загону відіграв міністр Ю. - Що ж, тоді відсвяткуємо ваше нове призначення і ваше придбання, пане Хоне.
- А за що бити мене, якщо меч подарував перший міністр? - Менгу, який вже сів за стіл, повернувся до Хо Ґюна. - Ні, ну ви бачили таку несправедливість, шановний пане Хо? А ще Хон Гільдон. Між іншим, пане Хо, ми там на половину вашого майбутнього романа набешкетували. Все було - і розбійники, і неправедний чиновник, і роздача риса селянам, - потім він згадав свої нічні пригоди, - і навіть якісь злі ульдони(1).
- Я вже читав пригоди пана Гільдона, - реготав Хо Ґюн, тим часом потроху розливаючи чашками маколі. - І знайшов їх дуже цікавими та повчальними. І що, невже ніхто не запідозрив у вас самозванців?
- Я і без самозванства був за рангом вище за всіх чиновників того повіту разом узятих, - пирхнув Хон. По власному вуху дряпнуло це "був", воїн підхопив ледь встиглу наповнитися чашку і разом перекинув її в себе. - У такій глушині, якби навіть я назвався Першим міністром, і то не відрізнили б.
- Насправді, той Пиріжок Юн якраз і почав щось таке підозрювати, от тільки не встиг, - зауважив Менгу, теж беручи чашку. Про портрет він вирішив молчати - хотілося щоб портрет таки пережив свою модель та прихлопнув пам'ять чотирнадцятого короля Чосона належним чином.
Відпивши макколі та закусивши овочами, Менгу всівся зручніше. Попереду була ще подорож на гору Монмек, треба було дати ногам відпочити. Хоча він розраховував взяти коня Хона та доїхати якнайшвидше.

Побалакали трохи про пиріжка Юна, про генерала Чона, про адмірала Лі і наслідного принца, під розмову зовсім непомітно спустошуючи пляшку макколі. Хон дуже швидко відчув себе п'яним, але не встиг зупинитись у той момент, коли ще були сили – і незабаром сам став підливати собі. І Хо Ґюн, дивлячись на це видовище, тільки сумно хитав головою.
- Добре, що вам не доведеться проводжати пана Гільдона до хати, хан Мунке, - тихенько зітхнув він у бік Менгу. - Чи не вийшов би конфуз...
Менгу кивнув.
- Імуги... - він обережно взяв Хона за плече. - Імуги, мені ще на зв'язок виходити з командиром, а до того твою рану треба подивитися. Давай я її оброблю та піду, а ти з паном Хо досвяткуєш, м? Бо завтра нам їхати на світанку.
- Та який я тепер Імугі? Хробак колодязний! - у серцях вигукнув Хон, стукнув рукою по столу, забувши, що в цій руці у нього чашка. Та підскочила, вилетіла з пальців, зовсім машинально воїн упіймав її і поставив назад на стіл - і тільки потім, зрозумівши, знову зі злістю ляснув по ньому долонею. - Що я тепер можу, га? Капусту садити?
Хо Ґюн, вражений цим зовсім мимовільним трюком з чашкою, делікатно опустив погляд.
- Ви все ще можете воювати, пане Хоне, - тихенько зауважив він. - Його Високість набирається досвіду в політиці, йому не потрібні тепер м'язи більш могутні, ніж треба для утримання кисті, і він сам зрізав їх із себе. Але це не означає, що він відмовився від вас. Ви можете діяти окремо від нього, і це і найбільша честь, і найбільша можливість.
- Не розумію я, у чому тут можливість! - рикнув Хон, і сльози заблищали в куточках його очей. – Не розумію я, що робити! Нічого я не вмію робити, як слухати наказ та передавати його далі!
Менгу суворо покачав головою - марно було зараз вмовляти Хона. Він витягнув смартфон та подивився мапу. Навіть до самого Асана тут кілометрів шістьдесят, а вони, командир та пан Лі Сунсін, дотуди ще не дісталися. Отже, ближче. Доб'є.
- Пане Хо, на вашому будинку можна залізти на дах? - спитав Менгу, не слухаючи Хона. Кидати друга в такому стані означало, що зранку вони, принаймні вдвох, нікуди не виїдуть.
- Не знаю, навіщо це вам, але можна, - тихенько кивнув Хо Ґюн.
Хон, хоч би який був п'яний, зрозумів, що це означає.
- А, і накази я виконувати до ладу не вмію! - додав він, і відразу оглушливо розреготався. - Наказано мені було налагодити зв'язок, а я тут сиджу і напиваюся! Братику, а, скажи, частіше було, що я тебе слухаю, чи що я тебе не слухаю?
Хо Ґюн мовчки, з найакуратнішим зітханням, щоб не злити п'яного і несподівано буйного воїна, прикрив очі долонею.
- Хоне, досить, - обірвав його Менгу. Він злився та відчайдушно заздрив тому, як напарнику вдається відпустити себе. Сердито вкинув в себе чашку солодкуватого та, сказати правду, досить приємного хмільного напою. - Якщо кому зараз гірко напиватися, то мені, бо я тебе вигнав геть, а сам впустив Тхора та ще й з половиною магазина набоїв.
- Так, все, годі, - Хо Ґюн рішуче підвівся з-за столу. У колись одвічно м'якому голосі книжника брязнула сталь. - Зараз я як сановник найвищого рангу з усіх присутніх і до того ж хазяїн будинку, наказую вам припинити. Пане Мунке, ідіть обробіть рану пану Хону, вмийтеся, а потім лізьте туди, куди скажуть. Пане Хоне, негайно допивайте пляшку і йдіть спати. Інакше я просто зараз побіжу до наслідного принца і випрошу у нього указ з тими самими наказами.
На Хона згадка наслідного принца подіяла, хоч би як він намагався від нього відмахнутися.
- Можна подумати, після заслання він хоч щось здатний зі мною зробити, - сердито пробурчав воїн, але слухняно притяг до себе пляшку з залишками маколі і присмоктався прямо до шийки.
- Коли повернетесь зі свого даху, я вам поставлю пляшку зі своїх запасів, чуєте? - Хо Ґюн із найсуворішим виразом розвернувся до Менгу. - Прибережіть свої сльози та нарікання для більш гідних приводів, чуєте?
- Дякую, пане Хо, - з глибокою повагою в голосі відповів Менгу. Без книжника навряд чи він зміг би привести до ладу і Хона, і себе.
- Нам завтра їхати, то цю пляшку випийте краще за нашу удачу. Хоне, допив? Пішли, - рішуче сказав він.

Друга вдалося щасливо привести у флігель, де їм відвели місце, дорогою щоправда той прийшов до тями та відпросився по природній потребі. Житиме, з посмішкою подумав Менгу.
Та й рана мала значно кращий вигляд, ніж можна було очікувати - скоби знімати було ще ранувато, але Менгу не помітив ані гною, ані запалення. Змастив рану маззю, прикрив дихаючою оклюзивкою та з полегшенням вклав напарника на ліжко.
- Все, відпочивай, я теж скоро прийду, - шепнув Менгу. Хон, поголений чисто, зі скорботно кривлячимися куточками губ, зараз виглядав заблукалим підлітком. Але у Менгу просто не було часу його втішати.
Він прихопив рацію, смартфон та пауербанк та рушів на вулицю, сподіваючись, що або сам Хо Ґюн, або його посланець проведе його на дах найбільшого будинку.

А Хо Ґюн тим часом пішов за Менгу. І, подумавши трохи, книжник сходив у хлів і приніс звідти два невеликі мотки мотузки, з найнезворушнішим виглядом прибрав їх у рукав.
- Ну що, хан Мунке, кажете, вам потрібен дах? — спитав він найавантюрнішим тоном. - Якщо ви розповісте, який саме, я щось придумаю.
- Той, що якнайвище, - відповів Менгу. Хо Ґюн явно мав певні авнтюристичні наміри, і це можна було використати.- Я збирався піти на гору за Південними воротами, але якщо сходжу туди - на ранок не відпочину. Сподіваюся, і з даху достане, там десь вісімдесят - дев'яносто лі.
- Тоді йдіть на найвищий дах міста, - Хо Ґюн усміхнувся широко, у всі зуби. - Звідси до нього рукою подати.
Він поманив Менгу за собою і рушив у бік палацових воріт.
- Настільки цілими, що можна залізти на дах і не впасти, залишилися храм царственних предків, тронний і великий бенкетний зали, та самі палацові ворота, - почав він пояснювати по дорозі. - Досі, коли йдеш ринком, можна натрапити на чутки про те, хто де лазив і що з цього вийшло, і в тронному залі побували вже всі, кому не ліньки. Але на його дах може бути важко забратися. Я запропонував би залізти на палацові ворота, вони досить високі.
- Випадково металевої кішки у вас нема? - заінтригований перспективою побувати у згорілому палаці, Менгу забув про втому та ледь втамований голод.
- Кішок немає, за кого ви мене маєте? Але ви справляєте враження сильної людини, хан Мунке, - Хо Ґюн з удаваною скромністю витяг з рукава одну з мотузок, ліктів на дванадцять, і простяг Менгу. - Якщо прив'язати якийсь уламок балки, вийде зробити подобу аркана.

Менгу кивнув, обдивляючись темні стіни та будівлі. Сам він багато де влізе і без мотузки, хіба що трошки більш випачкається. Але от за вміння книжника поручитися не міг.
Врешті решт Менгу, прихопивши мотузку, вліз на високі палацові ворота, закріпив там мотузку та допоміг забратися Хо Ґюнові.
Дійсно було тут достатньо високо, так що можна було сподіватися на хороший зв'язок.
Хо Ґюн ніколи раніше не думав, що буде ось так, як розбійник, залазити на палацову браму. Але обгорілий кам'яний скелет, що нагадує зараз дохлого кита, втратив в очах книжника всяку повагу. Сходи всередині самих воріт виявилися завалені, але Менгу напрочуд спритно заліз по кам'яній кладці, і Хо Ґюн за допомогою мотузки зміг повторити його шлях. З одного боку дах обвалився, оголивши балки, тим самим відкривши шлях аж до конька, але туди книжник не ризикнув би лізти.
- Якщо бажаєте найвищий дах міста, хан Мунке, вам туди, - Хо Ґюн вказав нагору. - Але я сам уже й звідси бачу, як на долоні, все місто.
- Місто бачити мені в даний момент не потрібно, - покачав головою Менгу. Включив рацію та послав просто пустий подвійний сигнал на знак того, що вимагає зв'язку. Через кілька миттєвостей його рація ожила на прийомі та відповіла таким саме подвійним різьким писком. Менгу задоволено кивнув та взявся заряджати пауербанк, крутячи ручку динамо.
- Ми домовилися, що будемо очікувати на контакт один з одним щодня починаючи від четвертого дня першого місяця, - пояснив він Хо Ґюну, не припиняючи своїх занять. - Нажаль, цей прилад має обмежену відстань роботи в такому от автономному режимі, як тут. Тільки у п'ятий день місяця я достукався до командира та передав йому сигнал, що наш ворог все ж ще живий та його треба стерегтися.
- Дивовижний пристрій. Ще дивовижніше, ніж створювач картинок, - шанобливо схилив голову Хо Ґюн. Не переставали його дивувати винаходи прибульців, і ця скринька для зв'язку здавалася навіть для магії неможливою. Сам собі подумати про сказання про Хон Гільдона наказав книжник, та вирішити, чи потрібні йому подібні магічні пристрої, але більше ставити запитань не став і почав мовчки розглядати Ханьян.
Безрадісна картина відкривалася з галереї палацових воріт. До самої міської стіни ковзав погляд як по столику для гри в го - чорне, біле, спалене, кинуте, живі зелені сосни і сухі кістяки... Ханьян жив, дихав, оговтався від смертельної рани, подібно до червоного птаха повставав з попелу, але не зраховано було шрамів та виразок. Болем разом з радістю наповнювало це видовище, однаково болісно було і дивитися, і відводити погляд.
Хо Ґюн обернувся на палац і не стримав сумного зітхання. Рана від кулі, що вразила саме серце країни, досі чорніла запеклою кров'ю. Надовго померло це серце, втратило силу, втратили люди віри в це серце.
"Відбудуйте палац, Ваша Високість, - подумки звернувся Хо Ґюн до спадкоємця: - Відбудуйте, чого б це вам не коштувало".

Менгу бачив, що супутник його впав у сумний ностальгічний стан, але не вважав можливим зараз щось зауважувати з цього приводу.
- Добре, полізу трошки вище, щоб сигнал йшов чистіше, - сказав він, коли пауербанк зарядився. - Полізете зі мною, спустити вам мотузку? Чи почекаєте мене тут?
Пропозиція осідлати самий дах палацу, подібно до дракона-охоронця, разом розвіяла всі тяжкі думки книжника.
- Зрозуміло, полізу, - стрепенувся він, витер руки, висушуючи долоні. - Хіба можна впустити таку можливість?
- Гаразд, тоді почекайте трошки, - кивнув Менгу. Зібрав речі, плотніше запахнув куртку та, знов прихопивши мотузку, поліз нагору.
По напівзруйнованих балках шлях був не надто складним - якщо ретельно вибирати, куди поставити ногу, обгоріле дерево було часом надто крихким. Менгу підозрював, що серйозні люди більше лазили на та в палац, а ворота їх не так цікавили, тому годі було сподіватися на вже опробовану дорогу. Добре хоч він час від часу підсвічував собі смартфоном, тому вдалося піднятися без великих небезпек. Добре закріпивши мотузку бортним вузлом, Менгу притримав свободний кінець, а робочий спустив Хо Ґюнові, попередивши, щоб той обережно ставив ноги.
Хо Ґюн, молодецьки крекнувши, схопився за мотузку і поліз нагору, через дірку між двома балками. Так недоречно штовхнувся страх, книжник зовсім невчасно зрозумів, що боїться висоти, але пізно було про це думати, висячи на мотузці на палацових воротах. Стиснувши зуби і заплющивши очі, Хо Ґюн переліз через провал, і коли відчув під ногами міцне дерево, розплющив очі і вже майже спокійно заліз на самий коник. Обсипалася і потріскалася черепиця, розкришилися дошки настила, але коник тримався справно, і, осідлавши край, де гостро загинався вгору дах, Хо Гюн навіть наважився побовтати в повітрі ногами.
- Я маю бути вдячний вам, хан Мунке, - посміхнувся він. - В інші часи сама думка про подібне діяння викликала більше страху, ніж сама страта за нього.
- Звідси хороший вид, - усміхнувся Менгу. - Обережно тільки.
Всівшися сам найнадійніше, Менгу витяг рацію та викликав командира. Рація відповіла майже одразу і якість звука була цілком прийнятною.
На найсуттєвіше, інформацію про снайперську гвинтівку Менгу почув коротке мовчання - командир, видно, також боровся зі своїми почуттями.
- Далі, - наказав він. Менгу доповів про повний магазин, орієнтовну кількість патронів у ворога та про його можливе місцезнаходження. І про те, як сам він впустив Тхора.
- Ясно, - голос Кирила в рації був холодний та безстрастний, і Менгу захотілося в якийсь момент просто зістрибнути зверху з воріт та розбитися на друзки. - Фіксуйте - ми слідуємо...
Інформацію про швидкість та маршрут пересування Менгу чітко фіксував на диктофон свого смартфона, щоб потім занести в записник та пробудувати маршрут по мапі. Неможна було покладатися зараз на саму лише пам'ять.
- Якомога скоріше слідуйте за нами, - почулося далі. - За можливості - маршрут паралельний нашому на схід. За неможливості - наш маршрут, максимальна швидкість. Кінним там зручно, - голос потеплішав. - Все поправимо, капітан. Не скиглити. Уклін шановному панству, яке зараз складає вам компанію. Кінець зв'язку.
- Пан генерал передає вам свої благопобажання, - сказав Менгу, відключившись. Звісно, командир здогадався, що Менгу не сам, по тому, що той говорив корейською.

Хо Ґюн розширеними очима дивився на Менгу, коли той через ту саму скриньку слухав безпомилково впізнаваний голос ченця, і все, що зміг у відповідь на його побажання, це коротко, не відпускаючи балки, закивати.
- Дивовижний пристрій, - видихнув він. - Краще, ніж будь-яке чарівництво.
- Так, дає певні переваги у швидкості отримання інформації, - зітхнув Менгу. Не скиглити, сказав командир . Не скиглити. Працювати.
Спершу Менгу спустив на мотузці Хо Ґюна, до того рівня, куди вони дісталися спочатку. Після того спустився й сам, смикнув за вільний кінець і, коли вузол розпустився, змотав мотузку. Балки зловісно потріскували, але витримали.
Тим самим порядком спустились на землю і тільки тут Менгу перевів дух.
- Насправді це ледь не більш небезпечно, ніж їхати на озброєну вогнепалом людину, - сказав він. - Тут це все на чесному слові тримається, мабуть багато було випадків, що люди калічилися. Але дякую, пане Хо, коли б в мене ще була можливість попасти в справжній палац.
Хо Гюн сам трохи тремтів після спуску, але був воістину ейфорично щасливий - залізти на самі палацові ворота, щоб творити там воістину магічним мистецтвом розмову з людиною за півтори сотні лі від палацу було неймовірною пригодою. І тепер книжнику рішуче хотілося випити.
- Якщо бажаєте, я міг би провести вас прямо в згорілий тронний зал, - запропонував Хо Ґюн. - Адже до мого будинку зовсім близько, а мародерам це місце вже років зо два як не цікаво.
- Це спокуса, проти якої історикові не встояти, - всміхнувся Менгу. - Хто знає, раптом я після повернення вийду у відставку або хоча б візьму відпустку та повернуся до наукової роботи.
Вони пройшли відкритим майданом, зараз порослим бур'янами, але колись вкритим плитами, по яких крокували охоронці та неспішно проходжувалися сановники. Зараз тут було темно та порожньо, і запах горілого стояв доволі відчутно.
Хо Ґюну зовсім недовго довелося служити в палаці, та й більше в Західному, але не тут, у палаці Вічного Благополуччя. І велетенська центральна площа змушувала тремтіти: випалене, заросле вже бур'янистою травою поле, посеред якого височів чорний, аж просвічує наскрізь, обгорілий кістяк тронного залу, будь-якого, що приходить сюди, здається, обертало на голі кістки.
- Ніколи б я без вас сюди не прийшов, хан Мунке, - повторив свої слова Хо Ґюн. - Це справді особливе місце.
- Так... - протягнув Менгу. Йому було трохи моторошно. - Зараз я, знаєте, майже готовий повірити в оповідки про голодних духів...
З тріском обламався шматок балки у воротах за їхніми спинами. Менгу різко повернувся, схопившись за ніж. Але все так же порожньо, темно та безлюдно було у старому мертвому палаці і він видохнув.

Обидва пішли до тронної зали.
- Навіть якщо я це сфотографую, мені все одно у нас ніхто не повірить, - сказав Менгу.
- Та беріть прямо куточок звідси, - розвів руками Хо Гюн. І справді страшно було гуляти по зруйнованому палацу, від гуркоту балки, що впала, затремтіли піджилки, але книжник храбрився щосили. - Не повірять, то хоч у вас пам'ять залишиться.
- Давайте краще зробимо селфі, - намагаючись розрядити обстановку, запропонував Менгу. Він дістав смартфон, включив фронтальну камеру, підсвітку та спалах і, взявши Хо Ґюна за руку та вставши разом з ним напроти згорілого трону, показав книжникові, куди треба дивитися, та попросив постаратися не моргати. А сам присунувся ближче та посміхнувся. І двічі натиснув на спуск.
- От, тепер давайте подивимося, що вийшло, - сказав Менгу, відкривши фотогалерею. - Тепер в мене буде портрет живого класика на тлі історичної будови.
Хо Ґюн уже бачив, як працює пристрій для створення картинок, але все одно спалах лампи вдарив по очах, і книжник не міг би поручитися за те, що не моргнув. Але картинка раптово вийшла чітка та ясна, яку б ніколи не намалював художник у таку темряву, і навіть очі в обох виявилися розплющеними.
- Шкода, що її не можна перенести на папір, - зітхнув Хо Ґюн, розглядаючи картинку. - Я б радий зберегти пам'ять про вас, хан Мунке.
- Дуже шкода, - погодився Менгу зі щирим жалем. Дуже хотілося залишити щось хороше на пам'ять цьому дуже розумному, спритному і життєрадісному хлопцеві, якому судилася настільки суперечлива доля. - Тут хіба що перемалювати вручну, але я нажаль не живописець. Я був би дуже радий залишити вам цю картинку, пане Хо. Але давайте вже забиратися звідси, вже зовсім ніч.
Час від часу підсвічуючи собі шлях, вони вибралися з території палацу і вже зовсім скоро були у маєтку Хо Ґюна.
- Дуже вдячний вам, пане Хо, - схилив голову Менгу. - За допомогу і за таку прогулянку. Незвичайну та пам'ятну.

- Ну тепер, коли головного буяна уклали, не погребуєте випити зі мною? - Хо Ґюн підбадьорливо посміхнувся. - Щоб міцніше спалося перед дорогою.
- Аж ніяк, пане Хо, - засміявся Менгу. - Із задоволенням вип'ю з вами.
І щось би з'їсти було добре, подумав він. Але на його щастя, на столі була не тільки випивка, але й закуска, і можна було продовжити такий плідний та хороший вечір.
- А ви бачили цей палац з середини до пожежи? - спитав Менгу. - Яким він був?
- Палац був розкішний, - заходився розповідати Хо Ґюн. Задоволений нічною прогулянкою і пом'якшений соджу, він був у самому благостному настрої, і охоче взявся перебирати спогади юності, ще часів складання іспиту. - Не знаю, яким він стане, коли його поновлять, але до пожежі він виглядав як Небесні Чертоги. Він потопав у зелені, і чорна черепиця над червоними та зеленими кроквами дивовижно виглядала на тлі сосен. Ніколи я сам їх не бачив наживо, але, кажуть, у палаці були чудові великий і малий бенкетні павільйони. Обидва посеред ставків, на палях, так що проходиш мостом, і великий павільйон двоповерховий, так що з нього відкривався вид на весь палац...
- Його відбудують трошки згодом, - кивнув Менгу, виразно посміхнувшись Хо Ґюнові. - Не можу з певністю сказати, чи настільки ж величним та гарним, але я бачив картинки - надзвичайно пишно та красиво.
- Ну, поки у нас є якийсь палац, - зітхнув Хо Ґюн, підлив соджу собі і Менгу, підняв очі до неба. - Його ви, мабуть, бачили, коли проїжджали до маєтку міністра Ю. Літня резиденція, зараз він виглядає ніби жінка, що вийшла разом за сімох чоловіків замість одного. Гарний, але зовсім не підходить для роботи і пухне від сановників.
Від високохудожнього порівняння у Менгу ледь соджу носом не пішло.
- Я думав, славний звичай жінці виходити заміж одразу за кількох братів існує лише в Гімалаях, - відреготавшись та витираючи сльози, сказав він. Взяв трошки капусти заїсти соджу і, прожувавши, додав: - А воно, виявляється, відомо і у вашій країні.
- Якщо ви про індійські оповіді, то я їх теж читав, - Хо Ґюн самовдоволено цокнув язиком, оправив рукави ханбока, але потім із задоволенням розсміявся слідом за Менгу. - Зате ви повинні мене розуміти, великий хан, і уявляти, як важко працювати в такому палаці. Іноді тепер бібліотеки поєднують із покоями наложниць, а казарми зі стайнями, хоч коней залишилося зовсім мало. Все переплутано, покої спадкоємця поміщені туди, де були покої удовствуючої государині-матері, добре хоч її дух не гнівається, що їй немає житла.
- Я б не відмовився мати покої наложниць у бібліотеці, - засміявся Менгу, який вирішив, що ця тема безпечніша, ніж стосунки спадкоємця та королеви-матері. - Приємно для ока та зручно.
- Це засмучує наставників государя нинішнього і, можливо, засмутить наставників государя майбутнього, - посміхнувся Хо Ґюн. - Я не заздрю жодною мірою, що ви, але у вашому часі, хан Мунке, повинні знати, скільки багато нащадків у нинішнього государя Чосона, від придворних дам якого рангу вони, і розуміти, що не всі з принців були зачаті відповідно до побажань віщуна. Смію запитати, чи Його Високість буде так само плідним, що і його батько, чи хоч трохи скромніший?
- Його Високість матиме розумну кількість нащадків, - пригадуючи проблеми зі народження спадкоємця наступного короля, відповів Менгу. - Втім, як і будь-який государ, якого цікавить та заботить майбутнє його держави та державні потреби, а не розваги з наложницями. Дозвольте запитати - а яким же чином співіснують конфуціанство як державна філософія, та гадателі, віщуни, оце все?
- Що ж, хан Мунке, ви вважаєте, що справжньому конфуціанству неприємні такі природні прояви? – підняв брови Хо Ґюн. - Безумовно, скільки мудреців, стільки й тлумачень, але світ навколо нас наповнюється ознаками доброго і недоброго, і не всі з них є марними забобонами. Чим же погано ці ознаки вловити та вивернути до своєї користі? До того ж завжди знайдеться той, хто їм вірить незалежно від правдивості.
- От про вловити та використати на свою користь ви вірно сказали, - закивав Менгу. І переказав Хо Ґюнові уривок з "Янкі при дворі короля Артура", де прибулець використав своє знання про затемнення для того, щоб врятуватися від страти та злякати місцевих.
- Ну, у нас затемненнями вже нікого не здивуєш, їх не так складно передбачити, - зауважив Хо Ґюн, ковтнув соджу, а потім пильно подивився на Менгу. - Краще ось що мені скажіть, хан Мунке. Для того, щоб вирушити до нас і дозволити цю колізію з вашим ворогом... теж потрібен якийсь пристрій?
Менгу зітхнув.
- Я сам не дуже знаю, як воно вийшло, - чистосердечно зізнався він. - Для нас подорож в інший час це поки що лише фантастика. Не всі в можливість цього навіть вірять, не те щоб знати, як це робиться. А мені написав командир і попросив допомоги як спеціаліста з історії Чосона. Я підбирав йому матеріали про ваш час, він вивчав, а потім якось спитав мене, а чи не хотів би я потрапити сюди - поцікавитися, подивитися, а заодно допомогти піймати Тхора. Звісно я погодився. Хоча, чесно кажучі, до останнього думав, що це просто зашифрована назва певної розвідувальної операції. І тільки потім командир сказав мені, що це завдяки могутній істоті, яка протидіє іншій. Тій самій, яка відправила сюди Тхора.
Він потягнувся до чашки та одним ковтком вкинув в себе соджу.

- До сих пір не можу повірити, що потрапив сюди завдяки чиєїсь волі, а не завдяки природному процесові, про який ми поки-що не знаємо.
- У старі часи люди вірили у безліч богів, - почав Хо Ґюн, знову підлив Менгу соджу. - І ці боги могли іноді змінити саму течію часу, переносячи людину на сотню років уперед, коли в їхньому власному світі ледве минала година. Що якщо припустити, що вони істинно існують?
- Як буддист я легко маю прийняти цю концепцію, - відповів Менгу задумливо. - Але моя клята раціональність звикла у всьому завжди сумніватися. Я вірю у пізнання і у те, що є ще не пізнане. Але повірити в істоту з волею... мені це дуже важко. А ви, пане Хо, у що вірите ви?
Хо Ґюн замислився. Віра ніколи не була для нього тим, чого варто було триматися безперечно, але над цією самою вірою знаходилися ще вищі принципи і поняття, ті самі, конфуціанські, від яких неможливо було відбутися - але які самі раз у раз руйнувалися, як ті ж галереї в згорілому Палац.
- Я вірю в те, що понад усе має бути справедливість, - нарешті сказав він. - Створений наш світ богами чи сам є осередком божественного, мені невідомо, але я знаю, що він прагне гармонії та рівноваги. Людина йде проти власної природи, і тоді нею обрушуються страждання. Світ досконалий, але ми недосконалі. Це засмучує. А щодо богів... чому б їм не бути?
- Так, - трохи заздрячі впевненості книжника, відповів Менгу. - Чому б богам не бути... мабуть, ви праві. "Зоряне небо надо мною та моральний закон в мені", - процитував він Канта. - А я впевнений у необхідності самовдосконалення, і мабуть, вірю у можливість просвітлення. Давайте вип'ємо за гармонію та просвітлення.
- Давайте, випити за просвітлення це вже на один крок просвітлитися, - усміхнувся Хо Ґюн, підняв чашку, поверх руки весело стрільнув очима на Менгу і влив у себе соджу, потягнувся за скибкою капусти. - Якщо я хоч щось розумію у буддизмі, є тисяча тисяч шляхів просвітління, і хоч один для себе можна знайти. Я, наприклад, відмовляюся просвітлюватися, як наказують це Колісниці, і не бажаю обмежувати себе в їжі, питві та жінках. До речі... ви говорили про перець, пам'ятаєте? Коли ж він дістанеться Чосона?
- Якщо правильно я пам'ятаю, - відповів Менгу, - перець попав до вас від португальців, яки торгували з Японією, - він весело зіщулився, - в тому числі як засіб для чоловічої сили.
- Ну, хоч щось ми матимемо від проклятих уе, - розсміявся Хо Ґюн. - Але що ж, для самих японців він виявився надто гострим, раз вони стали перепродувати його нам? Чи ще якийсь їхній божевільний правитель наклав заборону на його продаж?
- Я думаю, проста торгівля, перепродаватимуть надлишки, - відповів Менгу, беручи булочку. Засміявся. - Разом з тим до вас стане масово потрапляти тютюн. Оце буде спокуса так спокуса. Ви пробували курити люльку?
- Ніколи не чув про щось подібне, - замислився Хо Ґюн. - Хоча японці, знаю, вигадали штуку для вдихання диму, але самі зілля, які вони при цьому використовують, мені ще не зустрічалися. Що ж, там теж є якась користь для чоловічої сили чи чогось ще?
- Ніякої там користі, - хмикнул Менгу. - Але багатьом подобається і до того ж звикають до цього зілля дуже сильно. Я сам був звик, дуже важко потім було кинути.
Хо Ґюн зрозумів, що тут йдеться про речовини на кшталт китайського макового куріння, і несхвально похитав головою.
- Раніше мої співвітчизники пили соджу, а тепер можуть і вдихати його, - зітхнув він. - Сумно чути таке. Коли це зілля до нас дійде?
- Наскільки відомо мені, - обережно сказав Менгу, - після війни. Та й зараз у вас вже мають бути поціновувачі табаку.
- Що ж, залишається лишень сподіватися, що я не впаду його жертвою, - опустив очі Хо Ґюн, що сам за собою знав слабкість до всього легкого і звеселяючого, знову наповнив чашки. - Давайте вип'ємо за це.

- Давайте, пане Хо, - кивнув Менгу, взяв чашку.. - За спокуси та те, щоб ми мали змогу ним протистояти.
Випили за спокуси - Хо Ґюн подумки як слід посміявся з витонченого гумору цього дійства - і, ще трохи поговоривши, все ж таки прикінчили пляшку. Особливих справ з ранку в канцелярії наслідного принца не було, тож Хо Ґюн не турбувався про себе - зате треба було добре відпочити його співрозмовнику. І книжник сам провів Менгу у той самий гостьовий флігель, як і Хона. Колишній офіцер государевої варти вже спав найглибшим сном, тож Хо Ґюн спокійнісінько залишив приятеля з ним.
- Завтра я спробую розбудити вас так рано, як стану сам, - пошепки сказав він. - Якщо не встигну, не зневажте, збирайтеся самі.
- Ми зберемося, не турбуйтеся, пане Хо, - відповів Менгу. - Дякую вам за все. Якщо більше не побачимся - бережіть себе, - і Менгу подав руку книжникові. - У нас прийнято між чоловіками потискати руки на знак поваги.
Хо Ґюн зрозумів, що цей жест схожий з їх висловленням вдячності, коли беруть чужу долоню у свої, але робиться однією рукою, і з почуттям потиснув протягнуту долоню.
- Не побачимось, братику Гільдон, значить не побачимось, - посміхнувся він. – Але історію про вас я неодмінно напишу. А тепер відпочивайте.
І книжник поспішив до себе. День, насичений, складний, закінчувався добре, і нехай трохи сумно було прощатись із цим чужинцем, але вже зараз Хо Ґюн був не в накладі. Він кілька разів насолодився прекрасним товариством за соджу, заліз на палацову браму, побачив велику різноманітність винаходів і навіть зобразив себе за допомогою одного з них... може, це була менша вигода, ніж у самого Менгу, але однаково значна.
Менгу ж посиденьки з соджу розрадили лише частково, він думав про впущеного Тхора та про завдання командира.
Рухатися в бік Асана так, щоб прикривати шлях з тої сторони, якой Тхір може зрізати шлях. Все вірно. І без самовпевненості.
З такими думками Менгу вмився, роздягнувся та влаштувався поруч з Хоном.
_______________________________________________
(1) - ульдони - злі духи-чарівники у корейській міфології. Фігурували у повісті "Хон Гільдон"