Полювання на Тхора

Крізь сон слабо, але невідступно тягло шов. Однак і тіло, і розум за ніч прийшли в порядок, і прокинувся Хон незадовго до світанку, коли на небо хлюпнуло вже зі сходу бірюзою. Стукнувши в стінку - з тими паузами, з якими звучала рація, - офіцер підвівся, зібрав ліжко і почав обережно розминатися.
Менгу ж розбудила не імпровізована морзянка напарника, а всього лише світанок, що вставав за вікном. Розвідник почував себе надзвичайно свіжим та бадьорим - і анітрохи не шкода було, що вчора обмежив себе у певних задоволеннях тілесних.
- Раночку, ваша милість, - ввійшов Менгу у кімнату Хона. - Як почивалося панові інспекторові?
- Дякую за турботу, пане слуго, - реготнув Хон, не припиняючи рухів, весело примружився. - А як мені спалося, бачиш сам. Давай подумаємо, чим займемося. Ти перевіриш коней, я куплю провізію. Збереш речі, я зберу папери. З усіма попрощаємося, візьмемо провідників на десять лі, а там поспішаємо до пана Чона. Що думаєш?
Менгу підняв брова та посміхнувся. Потім погладив самого себе по грудях.
- Гарного напарника ви собі роздобули, пане капітане розвідки, - промуркотів він. - Не треба навіть самому ніякого плану вибудовувати, все подають готовеньке на тарілочці.
- Жартую, - вже серйозно додав він. - Я перевіряю коней та закуповую провізію, ти прощаєшся та береш папери. Впевнений, що без провідника не впораємося?
- Чуєш, торгуватимешся за провізію - поб'ю, - Хон виразно підняв брови, зробив ще кілька рухів гімнастики і зупинився. Струснув руками, розслабляючи м'язи, повернув Менгу той самий серйозний, спокійний погляд. - Провідника в дорогу нам треба взяти, щоб не образити місцевих, а де табір Чона, я вже з'ясував. Після першого поселення за містом розпрощаємося з усіма і поскачемо щодуху.
- Добре, - кивнув Менгу.

Але ані купити провізії, ані тим більш поторгуватися за неї не вийшло, тому що невідомо як дізнавшись, що пан інспектор їде геть, жителі зібрали йому та його слузі цілий мішок всіляких наїдків - зверху яких лежала та сама в'ялена хурма в торбинці.
- Тобі прийдеться виголосити промову, - зітхнув Менгу, коли побачив, скільки людей вийшло їх проводжати.
Хон здогадувався, що весь повіт попрямує його проводжати, так що заздалегідь упокорився з тим, що Менгу звалив на себе найважчу частину місії. Сам же пан інспектор спокійно відвідав управу, зібрав останні документи, тепло потис руки всім своїм помічникам, аж до так і визнавшого себе слугою одноокого Со і писаря з в'язниці. Довелося знову відмовлятися від посиденьок з соджу, на проводжані, щоб не висипало пів-повіту за ворота, Хон особисто зажадав одного лише Со Бана і одного з останнього помічених арештантів, під приводом поставити його на шлях виправлення. І коли, нарешті, пов'язали всю поклажу і встали осідлані коні перед заїжджим двором, натовп місцевих вистелив всю дорогу схиленими в поклонах спинами, як бруківкою.
Хон не стримував дурної, недоречної усмішки від вуха до вуха, і водночас шморгав носом, утримуючи сльози - не раз і не два він був у почті, якому влаштовували подібне прощання, але щоразу це пронизувало серце і знову скріплювало його воєдино. Гостра туга від усвідомлення, наскільки мало зроблено, поєднувалася з чуттєвим усвідомленням добре зробленого справи, і терпіти в собі цю бурю почуттів було неможливо.
- Не мені ви повинні дякувати, не мені кланятися, а рідній землі! - переривчастим голосом, на весь натовп крикнув Хон. - То я вам мушу кланятися! Пам'ятаєте, ви – основа країни, ви її майбутнє, заради вас повинні служити такі, як я! Твердо тримайтеся рідної землі, і тоді ніякий ворог не буде вам страшний, і Небо ніколи не відвернеться від вас. А я передам государеві звістку про вашу хоробрість і твердість духу, і він призначить вам того повітового начальника, на якого ви заслуговуєте!
Кричати "хай живе Його Величність!" Хон посоромився - і за мить був покараний за цю свою помилку. Спершу пролунали в натовпі окремі вигуки, а потім гримнуло дружне "Хай живе пан інспектор!". Не знаючи, куди себе подіти, офіцер по самісіньке переносся насунув поля ката, пригрозив комусь із тих, що стояли зовсім близько.
- Годі вже вам, я лише службовець. Досить! — сердито вигукнув він, але тепер тону запекло бракувало наказової твердості, і Хон сам засоромився свого голосу. - Славити треба Його Величність, який мене сюди відправив. Дозвольте мені виїхати!
Неохоче розступився натовп, офіцер кроком торкнув коня і, так само ховаючи зволожені очі, направив його до воріт.
Менгу їхав трохи позаду, але бачив та відчував настрій напарника. Хьон не рішилася підійти тоді, коли всі проводжали пана інспектора, але коли вони з Хоном у супроводі Со Бана вже виїжджали за ворота, дівчина підбігла до Менгу, тицьнула йому в руки якийсь вузлик та миттю зникла. І як не намагався Менгу себе стримати, в нього теж зрадницьки свербіло в куточках очей.
Вмовили все ж таки Со Бана не проводжати їх надто далеко, щоб не бити зайвий раз ноги, вертаючись, одноокий колишній офіцер тепло потис кожному руку обома руками, вклонився до землі Хонові та, повернувшись, неквапно почвалав до містечка. Те й діло він озирався та махав рукою, поки ще міг бачити вершників.

- Їдьмо, бо я розхнюплюся зараз як мале дівча, - бурмотнув Менгу. - Та й галопом твоїй нозі краще.
- Нікуди не годиться країна, коли государя камінням побивають, а самозванця проводжають за ворота, - буркнув Хон, поправив капелюх і підняв коня в галоп. Тяжко було на серці воїна, страшно було залишати цей повіт без голови, та зізнаватись у своїх гріхах в обманному листі, але не залишалося іншого виходу. І Хон не мав ні сил, ні сенсу відігнати від себе ці думки.
- Документи для губернатора залишимо Чону, - похмуро зауважив він. – Щоб днів шість їм ходу не було. Поки до інших повітів чутки про інспектора дійдуть, поки губернатор розпочне розслідування, ми встигнемо влаштувати нові призначення.
- Давай на цього Чона глянемо перше, - відказав Менгу, теж вставши на галоп по підсохлій дорозі. Кінь відпочив добре, від'ївся та біг охоче. - Чи варто так довіряти йому. А щодо того, кого побивають, а кого проводжають - сказано було "по справах їхніх пізнаєте їх".
- Кому ж довіряти, якщо не Чону, - посміхнувся Хон, хитнув головою. - Я добре запам'ятав, що він за людина, та тут наслухався про нього різного. Пан Чон був поранений на початку війни, ледве вижив, шаман його виходив і учнем зробив, а потім знайшлися старі друзі. Подейкують, вони один одного ледь не вбили при першій зустрічі, але після все ж таки залишили свої розбіжності і зібрали величезне ополчення. Але я зрозумів, про що ти. Поговорю з паном Чоном уважніше.

Хороша дорога, втім, довго не тривала. Почалися звивисті стежини між великим камінням, де проїхати можна було хіба риссю, а подекуди й надто лише кроком. Менгу уважно обдивлявся, запам'ятовуючи дорогу - він цілком довіряв думці напарника, проте не виключав можливості, що їм обом прийдеться вибиратися з його табора без усякого провідника. Одне те, що чоловік став шаманом, не робило його в очах розвідника особливо вартим довіри. Проте можливість надбати доброго провідника, який вкаже коротшу дорогу на південь, варта була того, щоб до Чона завітати.
Гори височіли по всіх чотирьох сторонах світу, гострі, злі, нескінченно неприступні, так що Хонові дивувалося, що японці взагалі дійшли сюди. І він розумів Чона – обміняти свій напіврозбійницький стан на чотири стіни управи було пониженням, але не підвищенням.
Думки його, втім, були перервані безцеремонно, коли минули ущелини і ввійшли в лісок. Вискочили на стежку дядьки з списами та вилами, два попереду вершників, а трохи згодом і два позаду. Похмурі, з однаковими ніби вирубаними з каменю обличчями, застиглими оскалом, вони тримали зброю правильним стройовим хватом та не справляли враження розбійників, і Хон зрозумів - Армія Справедливості.
- Хон Сонрьон, Ханьян, варта заборонених покоїв! - прозвітував він, зняв з пояса іменну табличку і підняв над головою. - Мені потрібна допомога високоповажного командира Чона Мунбу!
Мовчки, напружено перезирнулися дядьки - і тут же з дивовижною злагодженістю перейшли навколо вершників у квадрат.
- Ідіть за нами, - кинув той, хто встав попереду зліва.
- Мені подобається, як вони діють, - шепнув Хон Менгу, коли вони рушили під конвоєм мужиків тією ж стежкою. - Це розумно.
Менгу теж дивився на дядьків зі схвальною повагою.
- І як це пана Чона усунули з такими талантами, - тихо відповів він. Потім згадав адмірала Лі і сумно зітхнув.
- Ось за те, що він зробив повіт одним величезним військовим табором, його покарали, - так само тихо відповів Хон. Солдат, що йшов поруч з ним, виразно кашлянув, підняв очі на конвоюваного і твердіше стиснув древко вил, і офіцер поспішив опустити голову.
- Ми знаємо пана Чона, - пояснив він. - І потребуємо його допомоги.
- Йому це поясніть самі, - відрізав супроводжуючий.
Іти, однак, залишалося всього нічого. Щойно минули лісок, вийшли до скелях, що розходяться пащею, з проходом у печеру і кількома бамбуковими навісами навколо. Під одним із навісів пирхали і хрумтіли травою коні, стояли ларі та глеки, і Хон із захопленням оглядав табір.
- Гірше ніж у генерала Гвака(1), але краще за табір Лі Іля(2), - він шанобливо прицмокнув язиком, спішився і прибрав руки за пояс, про всяк випадок зчепив у замок.
- Бач, жвавий, - реготав супроводжуючий, погрозливо стукнув рукояттю вил по землі. - Іди вже!
- Слухаюсь, - смиренно кивнув Хон, примружився заздалегідь, щоб звикнути до напівтемряви, і почимчикував у печеру.
Менгу йшов на півкроку позаду Хона та в ньому боролися пересторога розвідника - в разі чого треба буде вибиратися з цього табору, і це однозначно буде складніше, ніж втікти з королівської тюрми, - та зовсім дитяче захоплення цими людьми.
Це дурно та непрофесійно, казав він собі, і йдучи, думав, як та яким чином витягуватиме звідки напарника з пораненою ногою, якщо виникне потреба. А потім подумав, що, певно, сильна мотивація у цих людей, якщо не пристали вони на слова Тхора - і як страшно було б, якби пристали.

У печері гуляв вітер, тягло по ногах холодом, де-не-де зброя була звалена просто вкритими мішковиною купами, але стояли столи та стільці, горіли лампи. Табір командувача Армії Справедливості дихав силою, і Хон, проходячи в печеру, дивився на всі боки як хлопчик. Але воїни, що супроводжували, не давали йому цікавити, вели по лазах печери - і коли прохід став зовсім вузьким, вштовхнули і Хона, і Менгу в тупикову нішу на кілька кроків завдовжки. У ніші тієї були і матраци, і лампа, і навіть невелика скриня, і для в'язниці вона була навіть надто затишна, тож можна було повірити у добрі наміри місцевих.
- Чекайте тут, - відрізав супроводжуючий, і став у проході з вилами напоготові.
- Простегано, - шепнув Хон Менгу, показуючи на ліжко. Їхній грізний охоронець явно готовий був припиняти зайву балаканину, і офіцер вирішив лише акуратним натяком поділитися з напарником спостереженнями.
- Присядьте, пане, - не дуже приглушуючи голос, сказав Менгу і вказав на скриню, яка була вище за ліжко. І на заперечний порух вартового коротко відрізав: - Рана. Я буду стояти. Але він сидітиме.
Хон, вдячно подивившись на Менгу, ступив до скрині і сів на неї з незворушним виглядом, перевірив табличку та печатку інспектора за пазухою - а потім, подумавши, відкріпив від пояса ножа і простягнув охоронцю.
- Не ганьбіться, пане, - не міняючи того ж похмурого виразу, відповів той. - Ми і зброю заберемо, якщо буде наказано, а якщо не наказано, то не заберемо. А це... непорозуміння, а не ніж.
- Цим ножем я вбив розбійника зростом на дві голови вище за мене, - посміхнувся Хон, кріплячи шнур назад на пояс. - Хочеш, подарую?
- Надто ви балакучі для того, хто з'явився за допомогою, - заперечив охоронець, подивився на Менгу. - А ви чого стоїте? Ви не в тюрмі ж, а в гостях.
- Напарник тобі потрібний, солдате, - весело похитав головою Хон. - Ми, може, і в гостях, а ти на варті. На всі питання тобі треба відповідати "я не маю таких розпоряджень", чуєш?
Охоронець наморщив лоба, суворо підтис губи і обома руками стиснув вила, а Хон тільки похитав головою.
- Важко навчати солдатського ремесла верстві, що відрізняється від янбанів, - зітхнув він. - Коли ганьба найтяжче покарання, навіть найменших гріхів у війську менше. Зате більше злочинів великих, непокори і склок. Легше навчаються янбани, зате гірше йдуть у наступ.
- Я не з янбанів, постою, нічого не станеться, - відказав Менгу солдатові, взявши тон рівний, не ворожий, але й не підлабузливий. - Йот солодкий, та й його багато не з'їж, - додав він. Не дуже приємно було слухати, як Хон отак тонко та зверхньо кепкує з солдата, може й не дуже вправного, але не приставшего ні на що нехороше.
Хон зрозумів, до чого Менгу заговорив про йот, і змовк. Хоча дисципліни тутешнім солдатам бракувало, але Менгу мав рацію, слід було тримати себе з ними привітно і не зло.
- Копія архіву для губернатора в тебе? - офіцер переглянувся з напарником.
- Так, пане, - кивнув Менгу. Папери він віз за пазухою і, аби не непокоїти їхнього вартового зайвий раз, похлопав відкритою долонею по грудях.
Їм або дійсно цілком довіряли, або - а може, заразом з тим, - правий був Хон, бракувало тутешнім солдатам обачності. Той же рух напарника до ножа будь-який більш вправний охоронець оцінив би як загрозу.
- Будь готовий показати їх, - прошепотів Хон.

Недовго довелося гостям чекати. Не встиг занудьгувати охоронець з вилами, як з'явився безвусий ще хлопчик і повідомив, що пан Чон готовий прийняти відвідувачів.
- Ідіть! - охоронець грізно підняв вила.
У супроводі свого багатослівного варти напарники пройшли у великий грот, де були влаштовані і шафи, і ширма з картою, встали в оточенні солдатів перед командирським столом зі стільцем та писчим приладом. І за столом цим знаходився молодий, на вигляд не набагато старший за Хона, чоловік з срібними сивими скронями і бородою. Широкошкіре, з широкою щелепою, гладке мужнє обличчя ледве змінилося з часів пам'ятного Хону іспиту, тільки погляд став важким, страшним. Не тьмяні смолоскипи і склепіння печери були тому виною. Душу колишнього службовця державної інспекції придавили непідйомне каміння. І Хон, який розгледів цей тягар, разом розібрався зі своїми жарти.
- Командир, вони сказали, що шукали вас, щоб попросити допомоги, - звернувся до пана Чона мужик з вилами, вказав на Хона. - Цей ось... балакучий... назвався государевою вартою.
Хон згідно кивнув, мовчки відкріпив іменну табличку і простяг найближчого до нього солдата, а той передав її командиру.
- Хон Сонрьон, варта заборонених покоїв. І що ж, це справді твоя табличка? - важким злим сміхом засміявся командир Чон, кинув знак назад під ноги офіцеру. - Тоді чого ж у государевої варти з'явився звичай носити бороди?
Реготом наповнилася печера, але помахом руки Чон змусив усіх замовкнути.
- У цій глушині нема звідки взятися королівській варті, - голос чоловіка задзвенів сталлю. - Звідки в тебе табличка? Відповідай!
- Хон Сонрьон, Чонджу, складав іспити в рік Сінме, нагороджений жовтим поясом за відмінність у стрільбі з лука, пане королівський інспектор, - Хон схилився в земному поклоні, торкнувшись полями ката складених долонь. - Служив у загоні захисту наслідного принца, був відправлений у звільнювальну, щоб помолитися за померлих. Порушив статут і скоїв численні злочини у повіті Кілджу, щоб уникнути великих бід. Дозвольте порозумітися з вами без зайвих очей. Менгу, передай йому звіт, - не підводячи голови, Хон скосив очі на напарника.
Менгу мовчки витягнув з-за пазухи папери та простягнув їх командиру партизанів. Що ж ви за сила, думав він, що якийсь Тхір нишпорить у вас під носом, а ви все що можете - просто відлупцювати його.
Але поки Менгу вирішив зберігати мовчання.

Обличчя командира Чона витяглося ще на словах Хона про королівську інспекцію - серед тутешніх навряд чи хтось міг згадати, як нинішній переможний генерал зовсім недовго займався при дворі облаштуванням іспитів. Та й у пам'яті чоловіка невиразною плямою виявилося худе й гостре, тоді ще зовсім хлоп'яче обличчя найкращого стрільця за той єдиний проведений Чоном іспит. І коли в руки ліг об'ємний стос документів, затягнутий у дорогий шовк, чоловік витяг лише перший лист, лист до губернатора, і побіжно пробігся по ньому очима.
Хон, крізь поля ката слідкуючи за Чоном, поспішив заговорити знову.
- Перший мій злочин у тому, що я приховав свою особистість, - тихо промовив він. - Я готовий прийняти смерть як злочинець Хон Гільдон, який вкрав іменну табличку у офіцера Хона і назвався його ім'ям.
- То він Сонрьон, чи Гільдон? - зашумів хтось позаду.
Кілька мить Чон Мунбу дивився на молодого воїна, а потім сховав листа назад під шовк і пружним злитим рухом підвівся.
- Гільдон він! - відрізав чоловік, застережливо підняв руку. - І я особисто допитаю його у своїх покоях! Вивести!
- Він ще бреше, що поранений, - наклепав мужик з вилами.
На мить щире занепокоєння проступило на обличчі командира Чона, але він швидко взяв себе в руки і повернув суворість.
- Вивести повільно. Не торкатися ні руками, ні зброєю, - звелів він, і сам, вилетівши з-за столу, поспішив кудись у бічний лаз печери.
- Що ж ти надумав нашого пана обманювати, га? - посміхнувся один із солдатів, замахнувся на Хона списом, але тицьнути в спину не посмів. - Іди давай!
Не дурний він, цей Чон, подумав Менгу, йдучи слідом за Хоном. Хороший голова повіту буде, а може й вище. Ні, ніякого "вище" - достеменно не пам'ятав він про долю того Чона Мунбу(3), але ясно було, що ні на яке "вище", принаймні за цього короля тому не варто розраховувати.

Їх привели в аскетичний - втім, яким ще він може бути в печері, - кабінет, який мабуть слугував цьому суворому командиру і житлом.
- Ти і ти - залиштеся на варті, - Чон вказав на двох своїх солдатів, а решті махнув, щоб пішли. Сів за стіл, набагато менше того, з головного залу, запалив додаткову лампу і, розклавши перед собою документи, поглядом показав гостям на згорнутий біля стіни матрац.
- Сідайте, - тихо сказав він китайською, коротко вклонився обом воїнам. - Ви обидва з государевої варти?
- Менгу зі служби розвідки Мін і шукає в нашій країні ворога, який бажає програшу Чосону та підпорядкування Чосона Китаю, - китайською ж відповів Хон. - Не всім у Мін до вподоби таке майбутнє обох країн, і тому він на нашому боці. Той сивий варвар, якого побили ваші люди двадцять другого числа минулого місяця, і є той шпигун. Ми мчали сюди з самої столиці, сподіваючись перехопити його, але не встигли. Зав'язли у розслідуванні злочинів, на які варвар підбив повітового начальника...
- І вбили його, - закінчив за Хона Чон, допитливо подивився на Менгу. - І як же ви збираєтеся звітувати перед Першим міністром?
- Як ми звітуватимемо перед Першим міністром - про те вже нам знати, - тихо, але твердо відповів Менгу китайською. - Але краще бути нам страченими, ніж впустити того, котрого необачно випустили живим ваші люди, пане Чон. Саме тому ми прийшли по допомогу до вас. Нам потрібна людина, яка проведе нас на південь хоча б до Кесона найкоротшою з можливих доріг. Тому що Ї Гиль-се взяв з собою такого провідника.
Чон зрозуміло посміхнувся, молодіючи одразу на десяток років, і схвально кивнув. Китайці завжди залишаються китайцями, сказав він собі.
- Я розумію вас, пане Менгу, - він перегорнув кілька сторінок звіту про справи повіту, порівняв із тим, що в листі, і з важним виглядом огладив борідку. - Допомогу такого роду я можу надати. Потрібно мене покарати зі злочинцем Гільдоном, якщо вже я розгледів ворога, але не зміг його побороти, і всіма силами я постараюся загладити провину. Чи потрібно вам ще щось? Знайте, одного-двох чоловік відрядити можу, але не більше. Мої воїни лише стежать за порядком у повіті.
- Ці документи треба буде притримати так, щоб губернатор отримав їх не раніше, ніж Перший міністр, щоб йому не залишалося нічого, крім як прийняти високі призначення на посади і почати шукати Гільдона, - попросив Хон.
Чон усміхнувся знову - зрозуміла йому причина борідки, але не ця несусвітна хоробрість командира варти наслідного принца. Потім, без китайця, він з ним поговорить, вирішив чоловік.
- Зроблю, - згідно кивнув він. - Відправлю пакет до Тачхона, там начальником поштової служби служить мій добрий друг. Звідси до Тачхона і після до Хамхіна лист йтиме дев'ять днів, а мій чоловік проведе вас до Кесону за чотири. Чи достатньо буде?
- Так, пане Чон, - вдячно закивав Хон.
- Вдячні вам, пане Чон, - Менгу лише коротко схилив голову, тримаючи марку китайського розвідника.
Він думав також розпитати ватажка партизанів про Тхора і особливо про його зброю - хоча вже по листу того до міністра Ю розумів, що ніщо особливе не насторожило пана Чона в цьому варварі.
- Вам слід тепер залишити мене так, щоб це не викликало підозр і не поширило непотрібних чуток. Адже навіть для моїх людей ви розбійники, - Чон обмацав задумливим поглядом Менгу і повернувся до Хона.
- Та виженіть нас взашій, а потім надішліть листа міністрові Ю, - з усмішкою запропонував офіцер.
- Але тоді мені треба буде вас побити, - командир Чон суворо глянув на Хона, потім вибачливо усміхнувся Менгу. - Хоча це розумно та просто. Ви згодні на те, щоб я сам витягнув вас з табору і випустив?
- Та можете й відлупцювати заради такого діла, мене принаймні, - відповів Менгу. Глянув на Хона. - Єдине - в офіцера Хона зашита рана на стегні, а йому ще верхи їхати, то обережно.
- Супроводжуючий, якого я пошлю до вас, зрозуміло, знатиме правду, - командир Чон з найсерйознішим виглядом кивнув на дозвіл побити. - Чи потрібне вам що в дорогу? Вода, провізія, зброя.
- Стріл би, все інше є, - винуватим тоном попросив Хон. - У мене було два сагайдаки, але біля Кесона на нас напали. І, пане Чон... найостаннішим у паперах лежить перелік рекомендацій на посади. Я хотів би, щоб ви його вивчили.
Командир важко, довго зітхнув, підняв на Хона гострий, як клинок, погляд.
- Якщо вже ти так просиш вже після того, як погодився бути побитим, мабуть, є в цьому нагальна потреба, - він посміхнувся куточком рота, дістав той останній аркуш і вчитався уважно. Лише на мить зійшлися на перенесення брови командира, а потім він повернув особі спокійний холодний інтерес.
- Якщо це так необхідно, не суперечитиму, - сказав він, відклавши папір, тим же важким поглядом глянув на Хона. - Тим більше, сам Перший міністр мене захищатиме. Тяжку роботу поробив розбійник Гільдон, хвалю його. Жаль буде вистачати такого самозванця і карати. Чи треба мені дізнатися про нього щось ще?
- Розкажемо про ревізора? - Хон перезирнувся з Менгу.
- Розкажіть, - кивнув Менгу. Він розумів, що принца Хон не підставить, але й Чон заслуговував на те, щоб знати більше. - Пане Чон, я особисто попрошу вас приглядати за шинкарем Чхве, - звернувся він до партизанського ватажка, кинувши на нього пильний тяжкий погляд, та ледь помітно посміхнувся. - Знаєте, з такою відчайдушною людиною все може статися в тюрмі та й за її стінами. До того ж, навколо достатньо злочинців, яких покійний повітовий Юн відпустив по амністії. В мене дуже недобре передчуття щодо пана Чхве. Дуже недобре.
Командир Чон серйозно кивав, слухаючи Менгу, а коли той наголосив на побоюваннях за життя та здоров'я шинкаря, недобро посміхнувся.
- Маєте рацію, такі люди весь час наражаються на небезпеку. Я прослідкую за паном Чхве. Пробачте за такий холодний прийом, навіть води вам з дороги не наллю. Пора вже прощатися, - Чон підвівся з-за столу, акуратно ув'язав усі документи в шовк і потім навмисне голосно відсунув стілець. Підвищив голос, додав до нього погрози, сам продовжуючи дивитись на співрозмовників привітно та спокійно. - І змушуєте ж ви мене робити таке! Бажаєте, щоб я вас побив? А і поб'ю, і викину особисто! Задоволені будете, га? Такі ваші плани, га?
Хон ледве стримував смішки, дивлячись на цей навмисний вибух гніву, сам пошаркав ногою по підлозі і кілька разів стукнув кулаком об кулак та поплескав себе по грудях, імітуючи звуки боротьби.
- Якщо треба, передам Першому міністрові від вашого імені будь-які вісті, - прошепотів він, - і не встиг утихнути дихання і коротко схлипнув, коли командир Чон ребром долоні вдарив його знизу по носу, разом розбивши і його, і губу об зуби.
- Не хитаються? - одразу ж стурбованим пошепки запитав він.
- Все на місці, - посміхнувся Хон, набрав у рота більше слини і старанно розмазав її по губах, змішану з кров'ю. - Дякую.
- Ви ж читали Троєцарство, пане? - Чон з тією ж своєю усмішкою обернувся до Менгу, заніс кулак для удару. - Битву біля Червоної Скелі пам'ятаєте?
Менгу прийшлося прикрити очі, щоб не відхилитися рефлекторно від сильного удару.
- Ой, пане, за що? - впав він дуже натурально і підпустив у голос натуральної жалості. Мовчки посміхнувся та схвально кивнув Чонові.
- Скінчилося моє терпіння! - рикнув командир, за комір підхопив Хона і коротким рухом опустив вії, вибачаючись. - Геть звідси!
Хон встиг кивнути у відповідь, і Чон, не забуваючи лаятись, через всю печеру поволік його геть.
- Зображати інспектора було наказано? - китайською спитав Чон, тримаючись все того ж гнівного тону.
- Перший міністр наказав розслідувати, Хо Гюн із канцелярії наслідного принца вигадав стратегію, - відгукнувся Хон, згадавши розповідь Менгу про ту книжку.
- А що ж тебе послали, якщо ти в варті, а не службовець інспекції? - підняв брови Чон.
- Я... ай! Змилуйтесь, пане! - Хон запнувся здоровою ногою, так що довелося на мить учепитися за пояс командира Чона, одразу вирушив. - Я правда у звільнювальній, як приватна особа, щоб обійтися без доповідей.
- У, щеня! - Чон підняв офіцера на дві ноги і знову потяг геть із печери. - Проси потім нагороди у міністра, де це бачено, щоб у звільнювальній людина працювала? Все, геть звідси! Прямо, третя стежка ліворуч, чекати біля мертвої сосни!

Вилетів Хон з гирла печери, і, кульгаючи - частково награно, частково тому, що правда саднив шов, - поспішив до коней. Відв'язав свого, миттю глянувши на поклажу і переконавшись, що все ціле, скочив у сідло і поспішав тією самою стежкою, що продовжувала вихід із табору.
Менгу, скиглячи, вилетів слідом за своїм "паном". Добре збутафорили. Натурально, думав він, мацаючи скулу, на якій має невдовзі з'явитися здоровенний синець.
Скочив верхи слідом за Хоном та поїхав за ним.
- На третьому повороті ліворуч звернемо і доїдемо до мертвої сосни, - Хон сплюнув кров, втерся, весело подивився на Менгу. - Як ти? Не сильно болить? Пан Чон не вміє прикидатися, на своє нещастя.
- Смієшся? Мені прийшлося зробити зусилля, щоб не відхилитися, - посміхнувся Менгу. - Навпаки добре, що натурально все було. Його люди повірили, це головне. Ти сам-то як, братику? Я ввечері подивлюся шов, спробуй мені тільки набути якусь нехорошу хрінь, - він показав Хонові кулак. - Поб'ю.
- Ну ось, і тут розбійник Гільдон залишив сліди, - Хон усміхнувся у відповідь, а потім шанобливо схилив голову. Незважаючи на свій другий ранг, він досі відчував Чона Мунбу старшим та паном над собою. - Подякуємо пану Чону. Він не виносить таких недомовок і обманів, важко йому було зобразити подібне. Але він людина мудра і тямуща, ти бачив.
- Він дуже достойна людина, - кивнув Менгу. - Хотілося би іще з ним поспілкуватися. Але й ти, братику, дуже добре все обставив, не принижай своїх чеснот.

***
Всякого в житті своєму надивився Малюк Пак, набув гостроти його зір та й спостережливості йому не бракувало. А надто тепер, коли йому випало бути провідником у сивочолого варвара-не варвара, а все чужинця, ще й з китайцями зв'язаного. Ї Гіль-се.
Супутник його на коні тримався не надто впевнено, тому їхали вони не швидко. А ще він, як помітив Малюк, ніколи не спав. В якийсь час Пак бачив Гіль-се ніби заціпенілим, так що вже вважав того сплячим, але наступної миті варвар відкривав очі і дивився на супутника - пильними світлими ніби вицвілими очіма, які чи то спросоння, чи то ще від чогось ставали виряченими та зовсім не схожими на те, як Гіль-се щулився зазвичай. Та й обличчя його ніби старіло та марніло від того напівсну. Так тобі і треба, скнаро - Пак сердито відвертався та занурювався у сон.
Шкода, думав Малюк Пак. Незручний супутник, думав Малюк Пак, бачачи в'язку грошей, з якої Гіль-се знімав дрібнички, коли розраховався у придорожній корчмі. А надто коли завидів щось важкеньке, що Гиль-се ховав та беріг, як здавалося Пакові, пильніше за решту своєї поклажі.

***
Отже інспектор-самозванець Хон Гільдон наздоганяв розжалуваного адмірала всіма силами. Так і не зрозумів він за всі дні шляху, жінку чи чоловіка відрядив генерал Чон їм у супроводжуючі: коротко стрижений, могутньої статури круглолиций чоловік без кадика, з високим голосом, відчайдушно нагадував палацового євнуха, але був гострий на язик і тяжкий на руку, і на південь гнали швидше, ніж на летіла государева пошта. Вставали засвітло, розминалися зовсім коротко, снідали і вечеряли в сідлі, до ночі ледь не мертво падаючи з коней, але за неможливі три дні дісталися Кесона. Тут розпрощалися з суворим проводжаnим, доїли хурму, і настав час вирішувати, чи добиратися до Ханьяна до ночі, чи заночувати перед річкою Імчжин.
Хон втомився так, як не втомлювався раніше, давалася взнаки нехай і загоєна, але поранена нога, але підганяли вперед думки про втраченого негідника.
- Я пропоную добратися до Ханьяна, - запропонував він напарникові, коли виїхали з Кессон. - Година сну на ліжку варта ночі на землі. Що ти думаєш?
Менгу дорога далася трошки легше, ніж напарникові. Хоча набагато більш нервово. В Кесоні він послав сигнал про небезпеку, про впущеного Тхора - і сигнал, здається, дійшов, принаймні, назад прийшло коротке-довге, що означало "прийнято".
Але на душі було тяжко, гнітюче відчуття біди не відпускало, хоч як Менгу намагався приховувати його за звичними жартами. Добре ще, що втомлювалися вони так, що не було сил спостерігати один за одним.
- Коні витримають? - коротко спитав він. - І твоє стегно.
- Добре, братику, - посміхнувся Менгу. - Тоді їдемо одразу в Хансон і нахабно стукаємо до міністра Ю, або до пана Хо. Поїхали.
Хон зрозуміло посміхнувся - заявитися з дороги прямо до будинку Першого міністра було блискучою думкою.

Однак думка ця набувала все більшої привабливості з кожним десятком. Щоб не перетрудити коней, їхали риссю, переправилися в ніч через Імчжинган - і потяглися найбезрадісніші краї. Спалені поля, кістками стирчали з землі кістяки будинків, зарослі пасовища... під холодним сирим світлом місяця проклятими здавались ці місця, сам собі офіцер королівської варти здавався вже проклятим... але час від часу ближче була столиця.
- Не впевнений, що ми встигнемо до того як закриють ворота, - сказав Менгу, який бачив наскільки переборює себе його напарник.
Але, як виявилося, не одного Хона лякав та непокоїв похмурий навколишній пейзаж. Зліва почувся кінський тупіт та тріск чагарника, який буває, коли зляканий кінь летить, не розбираючи дороги.
- Рятуйте!.. - вплелося в кінський туп голосіння, голос вже зірваний, ніби довго вже кричала людина, довго та марно.
Менгу зупинив коня, який, хоч і втомлений, але був готовий рятувати життя своє та вершника, дременувши чимдуж кудись в бік. Витягнув меч, готовий до всього.
На них з темних хащів вискочив невеличкий лохматий непоказний коник, на якому ледь тримався переляканий вершник. Біля самої дороги, вискочивши на оперативний простір, кінь хильнув вбік, підкинувши задом, і вершник, як камінь з пращі, вилетів з сідла та залишився лежати непритомний.
Хон осадив коня, не встигнувши зупинити вершника, що несе на нього, вихопив лук - але нещасного скотина викинула з сідла зовсім віртуозно. Офіцер зіскочив на землю, не дивлячись на чужого коня, що помчав геть, та кинувся до того, хто впав, заляпав по щоках, затрусив. Той лежав непритомний, закотивши очі, по скроні чорним розповзалася кров.
- Що ми будемо робити? – Хон підняв погляд на Менгу.
Той, встигнувши заспокоїти свого коня, теж спішився.
- Потримай, - Менгу сунув повід Хонові, а сам заходився оглядати невдачливого вершника, маленького худенького навіть по мірках тутешніх чоловічка, розпахнув на ньому куртку та сорочку. Однак впав той явно неудачно, так що ніякої допомоги йому вже не можна було надати. - Боюся, вже нічого не зробимо, - зітхнув Менгу. - Надто сильно вдарився скронею.
- Він... попереджав... - ледь чутно зірвалося з губ. - Вонгві(4)... з двома лицями.

Менгу, миттю згадавши слова шинкар Чхве, перезирнувся з Хоном.
- Що знов за маячня... - пробурмотів він. В цю мить пальці, ніби їх підштовхнули, натикнулися на жорстке та металеве, що ховалося за пазухою у незнайомця.
- Хоне, напевно я піду в храм та воскурю якісь пахощі на честь Будди Аміди, - тихо сказав Менгу. І витягнув з-за пазухи впавшого магазин від снайперської гвинтівки. - І від всього серця. Так, ти їдеш в Ханьян, везеш папери, - кинув він та піднявся в сідло. - А я спробую перехопити Тхора. Він десь тут... десь недалеко...
Хон завмер напружено, як спис випрямивши спину, коли в неяскравому місячному світлі блиснули сріблом знайомі снаряди для тієї жахливої зброї. По всьому виходило, що це той самий "Малюк", що вирушив з Тхором, але звідки у нього ті снаряди, Хон збагнути не міг.
Разом відступили і втома, і страх. Якщо вже поруч той самий ворог, не міг офіцер варти дозволити собі жодну мить вагань.
- Якщо в тебе немає зброї, що вражає зі ста кроків, то обидва ми не їдемо в Ханьян, - тоном, що не терпить заперечень, сказав Хон. - Я буду позаду тебе, і якщо ти будеш поранений чи вбитий, поспішу до міністра Ю. Але одного тебе не залишу.
- Імуги, йот! - рикнув Менгу розлючено. Витягнув з-за пазухи рацію та пауербанк. - В Тхора зостався хіба один патрон, в нього їх мало. А ти не вовкодав і Тхора навіть не знаєш, ти маєш поїхати в Ханьян та відвезти папери і оце, скажеш міністрові Ю, що тобі треба вийти на зв'язок з командиром, йому все передаш, якщо достучишся. Просто включаєш та викликаєш, нічого настроювати не треба. Все, давай, без заперечень. Я пошукаю до ранку, якщо не знайду - повернуся в Ханьян, там зустрінемося.
- Я тебе не залишу, - Хон жорстко, в упор подивився на Менгу. – Я не вмію кидати тих, кого можу захистити. Якщо хочеш, їдь до міністра Ю сам, а я шукатиму твого сивого варвара. Не думай, що я тебе не розумію. Але я не вмію інакше.
- Ти мені тільки заважатимеш! - розлючено рявкнув Менгу та, з місця взавши в галоп, спрямував коня туди, звідки вискочив їхній неочікуваний зустрінець. - Довбанутий собакоїд, мене не треба захищати! - кинув він на скаку. - Роби що сказано!

Хон сплюнув крізь зуби і галопом погнав коня дорогою в Ханьян. Злість на Менгу застилала очі, боролися в офіцері вишкіл і вже зміцніла дружба з цим веселим і хоробрим чоловіком, як вістря стріл колов під бік пакет документів. Але не було вибору. Та й від слів про одного патрона неможливо було відмахнутися.
Ледве засяяв світанок, Хон в'їхав у ворота Ханьяна. Поодинці пройшов він весь шлях, лють билася в грудях і примушувала вірніше батога, як кінь. За злістю на партнера ховав воїн страх, ховав дитяче нерозумне небажання залишатися в незвіданні, за метою ховався від свого жаху. І, підганяючи цією метою і цим жахом, він вдерся в будинок до Хо Гюна і просто жбурнув йому весь пакет.
- Зробіть копію, одну міністрові Ю, одну Його Високості, - наказав він таким важким тоном, що книжник наважився лише вклонитися у відповідь. А сам офіцер, тільки-но залишивши коня у того ж Хо Гюна у дворі, на своїх двох кинувся до палацу.
Вже минув час государевого сніданку, коли офіцер Хон дістався своїх казарм і попросив аудієнції в наслідного принца, але Його Високість не зміг відразу удостоїти його увагою.
Неприємності офіцера государевої варти тільки починалися. На годину Коня викликав його до себе наслідний принц, і Хон, діставшись своєї кімнати в казармі, просто впав на ліжко без почуттів. Ні думати, ні діяти, ні гніватися не залишилося сил.

***
А Менгу скоро довелося змиритися з тим, що галопом його втомлений кінь йти не зможе, тим більш по тих заростях, що покривали берег ріки та прилегле до нього. Він перейшов на легку рись та поїхав вперед, чуйно прислухаючись. Починався легкий дощик.
"Малюк Пак, Пак Мьон,.. найспритніший крадій в нашому повіті", - згадував Менгу. Нескладно було уявити, що сталося - коли Тхір купив коней, вочевидь, розмінявши злитки, які були в нього, Малюк Пак вирішив просто обікрасти супутника. І заодно прихопив магазин з патронами - або вважаючи його цінністю, яку можна буде вигідно продати, або, хоч це й малоімовірно, знаючи про їхню дію та зробивши це в цілях самозахисту.

Залишалося питання, чи простим співпадінням було те, що Малюк вискочив прямо перед ними. Такі співпадіння, такі штірліцевські миті, казали йому, відомі кожному розвідникові - от тільки Менгу в це не вірив. Як подумки не вірив і в те, як командир розказав про істоту, що допомагала їм, що перенесла їх сюди. "Відчуєш запах любистоку - знай, це вона".
Запах любистоку... може Менгу і відчув його, коли летів на них ошаленілий кінь Малюка - а може, просто примстилося. Чорт з ним з любистоком, зло подумав Менгу.
В будь-якому випадку - Тхір не міг піти далеко. Незрозуміло було, що так налякало Малюка або його коня, або їх обох. Менгу згадав оповіді Хона про голодних духів та про сотні непохованих тіл, що тліють зараз прямо тут, навколо нього, але ні в що подібне він не вірив. Був би тут Бату, той повірив би...

- Ти, злодюго? - крикнули йому звідкись зпереду. Менгу дістав ніж та пригнувся до шиї коня. Тхір не стане зараз стріляти, думав, чи радше вмовляв себе він. Якщо в нього нема ще одного магазина - він стріляти не стане, вночі, без нічного приціла...
- Я, пане, - тоненьким жалісним, зриваючимся голосом промимрив Менгу і пригнувся нижче.
Чхнуло щось, ніби в білочки чи їжачка був нежить. Або ніби різко вкручували винт в метал. Звук надто знайомий, і ще, і ще раз... Раз, два, три,.. хлопчик вкрав патрона... магазин що вони знайшли в Малюка, був повний... Тхір ризикнув через магазин. Ще шість лишилося...п'ять...
Сапнувся кінь, і Менгу вискнув, жалісно та болісно.
- Пане, що це?! Боляче, допоможіть, паночку!..
І якомога гучніше та акуратніше гепнувся з коня - боком, спиною завалившись в те брудне вологе хамиззя, що росло навколо, не перстаючи скиглити та не випускаючи з рук повід. Кроки... обережні, знає людина, як по такому ходити, вчили людину... Менгу міцніше стис в руках ніж, не помічаючи що вже мокрий як хлющ. Ось в тьмяному світлі місяця вирісла на стежці, проламаній кінським тілом, фігура, страшна та висока здавалася вона знизу.
- Да бог с ним! Ты попал, хоть и лох, - почув Менгу.
- Патронов кот наплакал, забрать надо, - відповів чоловік ніби сам собі. Менгу подумав, що обчувся. Людина явно розмовляла сама з собою двома різними голосами.

І раптом завило, загиготіло, гучно, грізно, десь заіржав кинь, власний кінь шарпонувся, потягши за собою Менгу, який намертво стис повід в руці, і чоловік рвонувся кудись назад. Завертілося навколо, завило, загоготало, страшно, нелюдськи, неприродньо, - і обернулося то все зливою як з водоспада, з грімом та блискавками, що роздирали небо.
Поки ловив він скотину, поки кружляв по хащах - пропав Тхір, пропав як крізь землю.
Брудний, але не втративший коня, вибрався Менгу на дорогу, зробивши велике коло, по якихось селищах та порожніх полях - йшло уже до ранку. Місяць давно завалився за пагорби, і їхалося порожньою темною дорогою сумно та самотньо.
Облажався. Отак ганебно облажався, з-під носа впустив. Радувало лише те, що аж допоки Тхір не підозрює, що за ним полюють не тільки тутешні.
Що робитиме Тхір? Чи знайде сам дорогу до Асана, чи має мапу? Ілюзій Менгу не мав - ворог не дурніший за них та мапою мав запастися.
З такими сумними думками в'їхав Менгу в місто, пристроївшись до натовпу таких саме промоклих та брудних селян, що везли товар на базар та сварили на чому світ стоїть нічну грозу. В столиці, одначе, дощу як і не було і варта Північних воріт затято кепкувала з проїжджих невдах.
І таким чином, брудний, злий та похмурий, Менгу заявився до Хо Гюна.

***
Хо Гюн у наймерзеннішому настрої корпів над звітом. Те, що витворили ці двоє, більше схоже на дурну селянську казку, ніж на роботу чиновника, було безглуздо і безглуздо, але змусило витратити купу сил - і його, Хо Гюна, сил у тому числі! Воістину, навіть розмова з кузеном лікарем Хо Джуном про стан адмірала Лі принесла більше користі.
І коли заявили про брудного як утопленник відвідувача на коні, Хо Гюн з похмурим виглядом наказав пустити його.
- Імуги поспішив до Його Високості з доповіддю. Адмірала Лі випустили першого дня четвертого місяця, Хо Джун його оглянув і знайшов його здоров'я зовсім нікчемним, не більше десяти років проживе, - найхолоднішим тоном, не відриваючись від свого заняття, почав розповідати він. - Пан Кіл з ним як "ченець з Індії". Я сиджу тут копіюю ваш звіт, щоб один віддати Першому міністру, а другий спадкоємцю. Чи повинен я знати щось ще крім цього, хан Мунке, чи вам просто подати ванну та теплу їжу?
- Закутка, якого не шкода, щоб трохи поспати, буде достатньо, пане Хо, - сумно зітхнув Менгу. Звістка, що напарник дістався благополучно, хоч трошки, але втішила. І разом з тим перед Імуги було до дріжків соромно, хоч би як не переконував себе Менгу, що не мав права брати на затримання пораненого товарища з важливими документами та приладами.
- Якщо є змога, пішліть до пана Хо Джуна та скажіть, що нога офіцера Хона Сонрьона може мати для нього професійний інтерес, - додав він, так і стоячи біля дверей.
- Ох, якщо таке - бути прогресивним, то я більше не бажаю ним бути, - Хо Гюн з награним стоном підвів очі до стелі, а потім піднявся зі свого місця і, прибравши за пазуху звіт і вже просохлу частину копій, поманив Менгу за собою. - Ходімо. Помиєтеся і виспитеся в мене, кімнату дам, вам подадуть у неї рисові пампушки. Як прийде пан Хон за копією звіту, я вас прокину.
І він, не переймаючись, чи йдуть за ним, повів Менгу в ту ж кімнатку в гостьовому флігелі.
- Неймовірно вам вдячний, пане Хо, - відповів Менгу.
Але у дворі слуга сказав, що кінь пана приїжджого десь сильно, до крові подряпався.
І прийшлося спершу обробити дотичне кульове поранення бідної скотини та попрохати потурбуватися про неї, а вже потім іти відпочивати.

***
Ледве не проспав офіцер Хон годину Коня, кинувся до наслідного принца як є, у брудній, просякнутій потом селянській куртці, з незголеною бородою, у очеретяному капелюсі, так що шарахнулися в сторони євнухи.
- Злочинець Хон Сонрьон просить вашої милості! - заволав він, падаючи навзнак перед кріслом наслідного принца - і не помітив, як обличчя того на найменшу частку миті перекосила гримаса найболючішого болю.
Але швидко втамував себе наслідний принц, сам підвівся з крісла, своїми руками підняв Хона з колін. І офіцер переривчастим шепотом виклав йому все, від початку до кінця, про рис, чутки, смерть начальника повіту та гру в самозванця. До тілесного болю неприємно було Хону розповідати про свою невдачу, тож не одразу він помітив, як пом'якшилися риси обличчя наслідного принца, покірно опустилися куточки рота.
І як помітив – похолов.
- Я... я готовий прийняти страту як злочинець Хон Гільдон... - забелькотів він, але Його Високість помахом руки обірвав його слова.
- Ти дуже добре попрацював, Імуги, - він раптом поклав долоню на плече офіцера, стиснув та струснув, міцно, по-дружньому, по-чоловічому. - Ти зробив кращу роботу, ніж я за весь час регентства.
- Ні, ні, Ваша Високість! - захитав головою Хон.
І наслідний принц зняв руку з його плеча, так неохоче, ніби рвав на шматки живе тіло.
- Я дам тобі шанс зробити вп'ятеро, удесятеро більше, - зовсім тихо, м'яким, як парова булочка голосом заговорив спадкоємець. Голосом, за яким уже знав Хон, він ховає найжахливіший свій біль.
- Ваша Високосте... - видихнув офіцер ледь чутно.
- Я вже зробив надто багато того, чого робити не слід, - не впоравшись із собою, Його Високість коротким рухом стиснув зуби, жовна проступили на вилицях. І, не наважуючись при євнухах вголос говорити те, що думає, принц витяг з рукава сувій з багряним шовковим виворотом і простяг своєму офіцеру. - Збери свій загін негайно і зачитай указ.
- Але я... у такому вигляді... - Хон ладен був провалитися крізь землю від сорому.
- Негайно! - ніколи раніше принц так не підвищуючи голос. І офіцер миттю впав головою на підлогу.
- Слухаю! - він підскочив і, ледве зрозумівши, зірвав з маківки фенікса разом зі стрічкою, дістав з-за пазухи бляху інспектора, з поклоном виставив їх на столик і кинувся геть із покоїв принца.
Не встигнувши помітити, як, почекавши трохи і прибравши в рукав свої скарби, Його Високість тінню рушив за ним.

Нарешті всіх п'ятдесят офіцерів зібрали на майданчику перед казармою. З сумною усмішкою слухав спадкоємець, як обговорюють неналежний вигляд командира та сміються з самої подачі указу, стоячи в галереї через одну тільки паперову перегородку від них. Але ось розгорнули сувій, і все стихло.
- ...настав час сівби, найтяжчий час для нашої країни, і ступінь користі, що приносить людина, обчислюється нині його вмінням обробляти грунт, але не тримати меч, - своїм гучним, поставленим голосом читав указ командир Хон, а принц у галереї старанно жмурився, не пускаючи сліз до очей. Високі і порожні, як глиняні горщики, слова про обов'язок, допомогу страждаючим і тягар мирного часу прокочувалися над площею... поки не запнувся офіцер Хон.
- Наказую ... - його голос раптом зірвався на хрип, і не відразу зміг виправитися, - наказую розпустити загін особистої охорони наслідного принца і всіх офіцерів призначити солдатами резерву. Як визнання високих бойових заслуг кожному буде надано річну платню і бойовий кінь. Список приписаних до гарнізонів...
Останнє, що зміг зробити Його Високість – приписати командира загону, Імуги, до того ж гарнізону Квон Юля, що й адмірала Лі.

Покірно прийняли указ навчені воїни, хоча наслідний принц не сумнівався - насамперед вони всі підуть пити. І справді, жоден не рушив ані на стайню, ані в канцелярію, ледве зміг зловити Його Високість офіцера Хона на півдорозі до казарм.
Смертельна образа гризла командира загону, але не зміг він чинити опір - і наслідний принц знову стягнув його у власні покої. І, зайшовши в кімнату і насамперед приклавши палець до губ, щоб, якщо що, не лякав євнухів шумом, Його Високість склався біля ніг свого охоронця в церемоніальному поклоні.
Хон стояв, ні живий ні мертвий - а його пан, не підводячись з колін, зовсім тихо заговорив про своє призначення від китайців, якого різною мірою і чекав, і боявся двір, про свої коаліції з міністром Ю, Хо Гюном і Лі Ічомом, про гнів батька. Знову сердечно подякував він за виконану роботу... і раптом навіть усміхнувся спокійною та щирою усмішкою.
- Не можу я від усіх своїх солдатів вимагати твоєї хоробрості, Імуги, - ледве чутно сказав він. - Але якщо з п'ятдесяти хоч п'ять стануть подібними до Гільдонів, я знатиму, що правильно вчинив.
Ледве не в сльозах розлучилися, свій лук, ще зі старих, зовсім слабкий, вручив Його Високість офіцеру з наказав подарувати Лі Сунсіну, та десяток коренів женьшеню, щоб поправляв здоров'я і потихеньку повертав собі потрібні вміння. І Хон, уже на новому коні, помчав назад до будинку Хо Гюна.
З подарунками, які коштували йому таблички зі слонової кістки.

***
Менгу, помившись та випивши простої води, знов подякував господареві, після чого рухнув спати і заснув майже миттєво. Невдача та сварка з другом - так, чорт забирай, з другом та бойовим побратимом, - прибила як обухом, залишивши без сил.
Він прокинувся лиш тоді, коли в кімнату постукали.
Хон заявився до Хо Гюна в такому похмурому настрої - і як і раніше брудний, неголений і в селянському одязі, зате з указом у руці - що не удостоївся і єдиного питання.
- Не потрібні копії, - похмуро зауважив він. - Несіть усі папери одразу міністру Ю.
Цього разу Хо Гюн не став давати волі своїй злості, тільки невідривно похитав головою, та розповів, як припхався до нього додому Менгу - весь брудний, на пораненому коні і так само злий.

Забувши на мить про своє горе, Хон кинувся у гостьовий флігель, кілька разів постукав по рамі дверей для пристойності і відразу зайшов усередину.
Менгу встиг лише вилізти з ліжка та піднятися на ноги, коли від'їхали двері та в пройомі з'явився Хон.
- Отепер, пане, ви цілком вправі мене побити, - зітхнув він, опустивши голову.
Хон мовчки, ніби не почув Менгу, сів поруч із ним, підібрав під себе ноги і опустив голову. Не відразу вдалося впоратися з голосом, у горлі відчувалося зрадницьке тремтіння, і кілька миттєвостей Хон переводив подих - а потім просто простяг напарнику указ.
- Ти казав, Його Високість стане чудовим королем? - пробурмотів він, закусив губу, коли знову затремтів голос, важко видихнув. – Сьогодні я в цьому переконався.
Менгу пробігся очима по виписаним напівскорописом знакам, потім акуратно відклав папір. Обережно приобняв Хона за плечі та трошки струснув.
- Ти ж розумієш, що в нього не було вибору? - тихо спитав він, злегка погладжуючи напарника по плечу. - Давай-бо ти переодягнешся та помиєшся, а я поки сходжу по пана Ю, віднесу папери та перемовлюся з ним. А на зворотньому шляху візьму соджу та поїсти. В Асан виїдемо завтра зранку. Згода?
Точно туди ж уклав Менгу долоню, що і Його Високість, і Хон сіпнувся від цього дотику, наче спалили порохом. Не одразу він зміг відповісти.
- Зв'язок, - видихнув Хон. – Я не виходив на зв'язок. Потрібно піднятися на гору і доповісти вчителю. Але спершу ти розкажеш мені, що сталося вночі.
- Зв'язок ввечері, - заспокоююче відповів Менгу. Стиснув зуби, відчуваючи як знов піднімається гарячий сором. - А вночі я бездарно впустив Тхора.
І він почав в деталях розповідати, як поїхав тою самою стежиною, якою і вискочив на них злощасний Малюк, як, видно, Тхір прийняв вершника, що пробирався чагарниками, за свого провідника, що злякався та вирішив повернутися.
- Підманив я його вже, він витратив чотири кулі, думав що мене поранено та збирався підійти мене добити. І я би схопив його, він вже в двох кроках був. А потім...
Намагаючись бути якомога більш точним, Менгу розказав про ті дивні моторошні звуки, від яких налякався і його кінь, і кінь Тхора, і, що вже брехати, й він сам.
- Всю ніч шукав його, але він як крізь землю провалився, - зітхнув Менгу. Сумно всміхнувся. - Хоча тепер ми знаємо кілька речей: куль в нього лишилося всього п'ять, стріляє він вночі доволі кепсько, а командир при зустрічі відірве мені голову і буде правий.
Хон з гіркою усмішкою похитав головою - марно вже було говорити, що якби вони поїхали вдвох, мали б шанс. Але ось моторошні звуки змусили воїна міцно замислитись.
- Якби Тхір міг вирвати ці звуки сам, його кінь би їх не злякався, - вголос почав міркувати він. - Та й не треба було йому тебе лякати. Може лише голодні духи? Я ніколи раніше їх не чув, але знав пару людей, які чули.
- Імуги, ти ж конфуціанець, як ти можеш вірити в таку маячню? - пирхнув Менгу. - Певно, болото там десь, драговина, буває, видає такі дивні звуки, болотяний газ виходит. Мене інше дивує - чому Тхір розмовляв сам з собою на два різні голоси? Він там точно один був, голову даю на відсіч. А голосів було два. Може, він хворий на роздвоєння особистості, і це саме те, що Чхве назвав "два обличчя"?
- Іноді навіть конфуціанцям доводиться вірити в голодних духів, - Хон з усмішкою труснув головою, згадавши ті безрадісні нічні краєвиди. - А що до двох осіб... не можу я нічого сказати, ніколи не чув про таке. Але наші шамани іноді вважають, що стали вмістилищем духу, говорять його голосом і від його імені, хоча вигляд не змінюється. Ушкоджуються вони розумом, чи справді таке трапляється, я сказати не можу.
- Добре, - зітхнув Менгу, хоча насправді нічого доброго не було. Ще раз похлопав Хона по плечу. - Що ж, побіжу до пана міністра, одяг запасний, здається, вже підсох, а цей я віддам дорогою пралі. Повернуся та подивимося твою рану. Окей? - за звичкою іншого часу спитав він. - Все, відпочивай, братику. Візьму твого коня.

Боліли м'язи, але зараз треба було ще зробити необхідне. І сирий, хоч і чистий одяг, бадьорив краще фіззарядки.
- Пане Хо, - зустрівши хазяїна, спитав Менгу. - Вину якої країни ви надаєте перевагу в цю частину доби?
- Що ж сталося, коли ви в такому стані питаєте про вино, хан Мунке? - сановник Хо глузливо примружився. - Не для того, щоб промити рану пана Гільдона.
- Ви праві, рану пана Хона, я промию тим, що для того приназначене і що пити неприємно, - хмикнув Менгу. - Зараз я іду до пана міністра Ю і занесу йому папери, які ми везли. А при поверненні будемо з вами разом відмічати нове призначення пана Хона і проводжати старе. Сподіваюся, ви не проти?
Хо Гюн не знав достеменно про призначення, але пам'ятав міркування наслідного принца у тому, що треба зменшити власні сили, і здогадувався, що загін розпущений. І зрозумів святкування нового призначення саме у цьому ключі.
- Офіцер Хон зовсім не вміє пити, - щиро поскаржився він. - Якщо ми підемо сьогодні святкувати, я запропонував би вам вибрати макколі, але не вино. Коли підете до міністра Ю, запитаєте у нього про форму офіцера та його клинок? Подібні речі треба повертати до казарм.
- Добре, візьму макколі, дякую за пораду, - кивнув Менгу, із визначенням щодо пиття повністю згодний. - Меч офіцера Хона з ним, а от за форму я запитаю, хоча, здається Імуги казав, що, форму в казармах залишив. - Вам теж взяти макколі, пане Хо?
- Форму офіцер Хон залишив у міністра Ю, коли збирався в дорогу, - заперечив Хо Гюн, який пам'ятає, як збирався молодий воїн у своє "прочанство на північ". - І меч, мабуть, слід віднести туди. Але лук він брав свій чи подарований спадкоємним принцем, за документами цього загону ніколи не було на озброєнні луків. У вас я бачив гарний японський меч... залишитеся при одному на двох, або займете у мене лян сорок-п'ятдесят?
- Добре, це я з'ясую, - кивнув Менгу. М'яко посміхнувся до книжника. - А грошей я попрошу в пана міністра, вам без того доста клопоту. Та й коня йому Імуги поверне, так що, сподіваюся, пан Ю не в накладі.
- Якщо хочете знайти гарне макколі, від будинку міністра Ю поверніть до східних воріт і знайдіть там лавку з намальованими на дверях двома квітами дзвіночка, - порадив Хо Гюн. - Меч офіцера Хона при його коні залишився. Тобто коні міністра Ю, рудий. Зараз дали йому нового, здоровенний і злий бурий звір, дивіться, щоб не покусав вас. Стоїть у дворі біля сараю, ви, мабуть, бачили. Ваш кінь та кінь міністра Ю там же. До коваля його завести не забудьте, як поїдете.

Менгу все ж вирішив взяти рудого, отриманого Хоном від міністра Ю, подякував Хо Гюнові за поради та притулок та, прихопивши папери, чимдуж рушив до дому міністра, зловтішаючись подумки тим, що зможе хоч трошки зіпсувати мирний ранок державного мужа, але і втішаючись тим, що зіпсує цей ранок не одними поганими звістками.
В дім пана Ю його пустили не одразу - допомогло те, що один зі слуг признав міністрового коня, так що взяти саме його було правильним рішенням.
Будучи проведеним до пана Ю, Менгу вклонився коротко та простягнув пачку паперів, так само коротко переповівши, що саме в тих паперах було.
- Смію спитати, з шести взятих вами коней знадобилися лише два? – поцікавився Ю Сонрьон, вислухавши всю історію. - Його Високість уже оцінив службу офіцера Хона неймовірно високо і повернув мені чотирьох коней. Тепер вам слід поспішати за адміралом Лі.
- Ми відправляємося в Асан зранку, сьогодні ввечері я маю спробувати зв'язатися з командиром, - відповів Менгу. - Пане міністре, з якої саме гори ви виходили на зв'язок з нами, коли з вами розмовляв Імуги?
- Гора Бугак на півночі найближча, але вам не підходить, - згадавши все, що пояснював йому вчитель Кіл про пристрій для зв'язку, відповів міністр Ю. - Найкраще буде піднятися на гору Монмек, де стоїть сигнальна вежа, вона одразу за південним краєм міста. Година буде потрібна вам з вашим здоров'ям, щоб піднятися на цю гору і спуститися звідти.
На долю секунди Менгу застив, зрозумівши що людина кінця шістнадцятого століття дає настанови людині століття двадцять першого відносно того, де краще виходити на радіозв'язок. Потім нахилив голову з величезною пошаною.
- Дуже дякую, пане Ю, - відповів він. - Я привів того вашого коня, якого ви дали офіцерові Хону, там на сідлі його казенна зброя. І, якщо я не помиляюся, його форма теж лишилася у вас. Не відмовте у проханні, пошліть зброю та форму в казарми дворцової стражи. Офіцера Хона було поранено і мені хотілося б, щоб він краще відпочив перед завтрашнею дорогою.
- Його форму мої слуги повернули до казарми відразу, як її залишили в мене. І меч я пошлю повернути відразу, - кивнув міністр Ю, але потім стурбовано погладив бороду. Він достеменно знав про розпуск загону, особисто стежив за підготовкою указу, на який сам і вмовив наслідного принца, і пам'ятав, яку роль командиру загону відвів його пан. - Якщо Його Високість дав хід підготовленому указу, тепер офіцер Хон не має права на казенну зброю. Я можу написати папір, щоб видали йому меч із арсеналу, але такий меч буде не найкращої якості... офіцер Хон згоден супроводжувати адмірала Лі як лучник?
- У нас є один меч на двох, трофейний японський клинок, - всміхнувся Менгу. - Непоганий. Чи не ссудите ви, пане Ю, певну суму, щоб купити ще один меч? І чи встигну я це зробити сьогодні?
— Якщо ви розбираєтеся в клинках, то двадцять лян я можу позичити вам на збереження здоров'я адмірала Лі, — напружено зсунув брови міністр Ю. — Але Його Високість бачив сьогодні офіцера Хона, і якби він був поранений, то неодмінно висловив би мені за це все, що думає. Якої ж властивості отримане ним поранення?
- Розпорото мечем шкіру до м'яса на стегні, - відповів Менгу. - Рану я зашив, але ми весь час в русі, підживає повільніше, ніж хотілося б.
- Двадцять лян я можу дати вам, - повторив міністр. - За цю ціну можна купити десять мечів для молодших офіцерів, тож для одного офіцера палацової охорони має знайтися клинок. Тоді відрядити вам мого охоронця, щоб вибрав?
- Так, буду вам дуже вдячний, - Менгу згадав вредного охоронця міністра, котрий супроводжував їх в тому бідненькому трактирчику та виглядав усім невдоволеним. Сам він в клинках трохи розбирався, але мати додаткові професійні очі під час вибору було не зайвим.
- Тоді йдіть зараз до керуючого маєтку, чекайте. Я пошлю до вас офіцера Сіна, - кивнув міністр Ю. - Чи треба вам ще щось, з чим я можу допомогти?
- Пане Ю, наша щира подяка, ви й так зробили дуже багато, - з вдячним поклоном відповів Менгу. Потім, трохи повагавшись, вклонився ще раз. - Є в мене прохання, але я дуже просив би вас не казати Хону Сонрьону, що я вас просив. Він дуже переживає за свою родину, що лишилася в Чонджу, далеко від нього. Чи нема можливості перевести його батька на якусь посаду ближче до столиці або до того місця, куди офіцера Хона зараз призначено?
- Якщо перевести сім'ю офіцера Хона ближче до місця його служби та зі збереженням статусу, то тільки в Пусан чи Чінджу, але якщо ви знаєте нашу історію, ви повинні знати і те, що вже створили з цими містами японці, - міністр Ю підняв на Менгу серйозний, холодний погляд. - Інакше вийде, що або повинен його батько обійняти посаду в Ханьяні, чого я можу не змогти влаштувати, або піти на зниження рангу. Ви хотіли б, щоб уся родина Хон влаштувала жалобу за втраченими посадами?
Менгу зустрів погляд міністра таким саме холодним поглядом.
- Наші з вами країни та часи схожі в тому, що людині властиво егоїстично виділяти своїх ближніх та всіх інших вважати дальніми, - почав він з оманливою м'якістю. - І в першу чергу просити про допомогу ближнім, якщо неможна просити її для всіх. Так, нехай родина Хон влаштовує жалобу за втраченими посадами, - краще так, ніж Хон влаштовуватиме жалобу за своєю всією родиною, подумки додав Менгу. А вголос промовив з жорстокою посмішкою: - В загальне політичне тло з розформуванням загону спадкоємного принца це чудово впишеться.
Міністр Ю здвинув брова, стиснув губи в нитку. Хотілося провчити цього вискочку, слова якого міністр витлумачив не інакше як образу. Але водночас хотілося довести своє благородство.
- Якщо ви не знаєте, як воно робиться, то і не лізьте, - жорстко відрізав він. - Я вивчу родовід і стан сімейства Хон і спробую здобути підвищення для отця Хон Сонрьона хоча б на один ранг, щоб можна було влаштувати його сім'ю в столиці. Але ви повинні розуміти, що ані за день, ані за десять днів такі справи не роблять.

Зробить, подумав Менгу, відчувши, що міністра задіто за живе. Зі шкіри вилізе, але зробить.
- Я розумію, - кивнув він, ніби не помітив злості пана Ю. - Чотири місяці є у вас на це. Ще одне, - Менгу опустив очі. - Напишіть хорошого листа пану адміралу. Доброго та підтримуючого. Через сім днів він отримає звістку про те, що пішла з життя його матінка.
- Я напишу Йохе такий лист незалежно від того, чи помре його матінка, чи ні, - холодно сказав міністр. - А тепер будьте ласкаві, пане, йти до мого керуючого і чекати там офіцера Сіна. У мене багато справ. Всього вам найкращого.
- Всього і вам найкращого, - зітхнув Менгу. Натис він надто сильно, і шкода стала цього розумного, жорсткого, але в справі вартого десяти таких як сам і дуже самотнього літнього чоловіка. - Дякую вам за все, пане Ю, та бережіть себе.
Охоронець міністра Ю, офіцер Сін, все ще недостатньо довіряв прибульцям, але не наважувався не послухатися пана. І з виразною застиглою на обличчі гидливістю повів Менгу у квартал майстрових, де сам собі свого часу купував меч.
Невелика ковальська артіль, що вижила за час війни, вмістила в себе майстрів з усіх кінців країни і працювала лише трохи гірше за палацову, але дорогої зброї майже не виготовляли. Лише два мечі за ціну, близьку до двадцяти лян, змогли вони запропонувати, один прямий і один вигнутий, так що вибирати не було з чого.
- Прямий краще зроблений, і сталь у нього міцніша, - пояснив Менгу офіцер Сін, прискіпливо оглянув обоє. - Але до прямого рука стражника може бути незвичною. Вибирайте далі самі, пане.
Менгу попробував обидва в руці - вигнутий мав, на його думку, кращій баланс.
- Візьму цей, - сказав він. В разі чого Хонові віддасть свій японский, а цей залишить собі.
Подякувавши за допомогою офіцерові Сіну, Менгу зайшов в лавку, про яку казав Хо Гюн, взяв там поїсти та макколі і з усім тим багатством повернувся до будинку книжника.

__________________________________________________________________________________________________
(1) - Гвак Дже-у, ватажок партизанських загонів Армії Справедливості "ийбьон"
(2) Лі Іль, генерал Чосону часів Імчжинської війни
(3) Чона Мунбу, партизанського ватажка та патріота, було звинувачено у зраді після заколоту проти короля Кванхе. Він помер від тортурів
(4) вонгві - злий дух невпокоєного небіжчика