Полювання на Тхора

Напруженим і похмурим в'їхав Лі Сунсін у Сувон, попрямував до повітового начальника замість того будинку, де мав заночувати.
- Облаштовуйтесь, - сказав він молодшим, залишаючи коня - а сам, покликавши до себе вчителя Кіла, пішки рушив до управи.

Кирило, також безсовісно кинувши коня на супроводжуючих, вдячно поклонився адміралові, склавши по чорнечому руки, та пішов за ним на півкроки позаду - обережно оглядаючи околишнє.
- Дуже вдячний вам, пане Лі, що полегшуєте мою справу, - тихо сказав він. - А то мав би я сушити голову, як краще охороняти вас.
Лі Сунсін допитливо глянув на ченця, похитав головою. Міцною залишалася пам'ять розжалуваного адмірала, міцною й слухняною, і легко він ув'язав сказане зараз - і сказане раніше, у в'язниці.
- Аж тепер істинно послав вас Сое захищати мене, - з усмішкою відзначив він, а потім погляд його став серйозним і холодним. - Думаєте, той, хто хоче мене вбити, пройде за мною на службу? Ви, безумовно, міцні тілом і духом, учитель, придатні для охоронної служби, але у вас немає зброї. Що ви голими руками зробите проти людини з ножем, луком чи ручницею?
- Ну, якщо трошки пошукати, то щось зі зброї я в себе знайду, - м'яко посміхнувся Кирило, опустивши очі та з-під вій пильно озираючі будинки, паркани та кущі, повз які вони проходили. - Сподіваюся, щось та зможу зробити.

- Як залишимося без чужих очей, ви мені покажете, - суворо мовив Лі Сунсін, якого ця несподівана награна манірність навіть розлютила. - Якщо ви офіцер і зображаєте розумного ченця, вчителю, що ж ви відповідаєте як блазень на ярмарку?
- Якщо пригадаєте, пане адмірале, в тюрмі зі мною нічого не було, - зауважив Кирило тим самим легковажним тоном, лише трохи холодніше. - Ви добре вмієте бити японців на морі, я добре вмію вбивати поганих хлопців, які загрожують хорошим хлопцям. Я знаю про ваше вміння і не лізу в нього. Результат мого вміння, сподіваюся, не менш помітний, оскільки ви живі.
- Перше, що я вам скажу - того, що було в камері, я не бачив, - ні на краплю не пом'якшив тону адмірал. - Лише знаю, що ви вбили, але не знаю як. І друге, що я вам скажу, вибачте старому грубість. Якщо поставлено вам питання у справі, вчитель Кіл, будьте ласкаві і відповідати на нього серйозно. Поважна людина не приховує своїх талантів. Я повинен знати, що ви можете, щоб у тому поганому випадку, коли вам доведеться скористатися своїми вміннями, мої не завадили вашим. Бо, повірте, я сам без зброї також дещо можу і вмію.
- Я не демонструватиму вам своїх вмінь на вас же, - категорично відповів Кирило. - Не хочу зашкодити вам. На комусь іншому за вашим вибором - будь ласка.
- Ось це вже правильніша розмова. Дякую, учитель Кіле, - кивнув Лі Сунсін, пом'якшуючися. Недоречно адмірал упіймав себе на думці, що в цій обережності, що межує з нахабством, вони з учителем схожі, і цим втішив своє роздратування. - Тоді як буде у нас дорога легша, я попрошу Пуна вас випробувати, він добрий боєць. А щодо зброї - ми можемо знайти вам короткий меч або кинжал, які можна непомітно носити. Або ж ви залишитеся з тим, що вже при вас, - додав він, розсудивши, що не буде людина так приховувати правду, якщо нічого йому приховувати, крім рук і ніг.
- З вашого дозволу, залишуся з тим, що при мені, - вдячно кивнув Кирило. - І ви праві, пане адмірале, варто показати вам дещо з того, чим я іноді користуюся. Чи є у нас зараз хвилинка без чужих очей чи вже на пізніший вечір це залишимо?
Ось із цієї розмови і слід було починати знайомство, подумки посміхаючись, подумав Лі Сунсін. Зброя чужої країни і чужої епохи в руках союзника ставала чудовою підмогою хоч у подорожі, хоч у битві, і вивчити її слід було з усім старанням.
- Зараз я йду в управу, учителю. Але ввечері, якщо не вип'ю зайвого, з радістю познайомлюся з тим, що бажаєте мені показати, - відповів Лі Сунсін, кивнув у відповідь. - Кімнату спитаю окрему, але будь-коли ви вільні зайти до мене для бесіди.
- Дякую, пане Лі, - кивнув Кирило. - Мені почекати вас біля управи?
Є шанс, подумав він, що хоч перспектива подивитися цікаве утримає адмірала від зловживання соджу.

- Ходімо зі мною в управу, учителю, - попросив Лі Сунсін, а потім пояснив: - Але до начальника я не зайду, лише спитаю про нього. Нехай іде до мене сам.
Та пройшли лише кілька кроків, і, на щастя адмірала, назустріч їм з-за повороту показався службовець, знайомий Лі Сунсіна, та й сам його миттю впізнав.
- Пане Лі! - чоловік у зеленому чиновницькому халаті бігцем кинувся назустріч Сунсіну, ледь не впав у ноги. - Ох, я чув про ваші пригоди! Яке щастя, що я зустрів вас! Треба ж таке...
І питання пошуку повітового начальника відпало саме собою. Разом з новим супроводжуючим вирушили на заїжджий двір, замовили їжі та випивки, сам чиновник Сін - адмірал героїчно згадав його прізвище та посаду, - поспішив в управу, залишивши Лі Сунсіна наодинці з шинкарем, ченцем та нечисленними відвідувачами. І насамперед поспішили налити переможному адміралу.
- Заборонив мені лікар пити, - Лі Сунсін з сумним посміхом зупинив руку з пляшкою, кинув швидкий погляд на Кирила. - Навіть не просіть.
Кирило, схиливши голову як монахові належить, підтвердив лікарську заборону, чим викликав подив у місцевих - видно, Уль зі своїми словами про рідкісність тверезості серед ченців був правий. Дивно, думав Кирило, в тому монастирі, де вони в Менгу знайшли притулок, якщо й вживали соджу, то дуже помірно. Бувало, поверталися ченці нетверезі, але в разі коли перегинали палку, добряче отримували на горіхи від настоятеля, який не пив ані краплі.
Закінчилося тим, що на вмовляння місцевих не гребувати їхньою гостиною Кирило презентував Сунсінові свою чашку, згадавши, що адмірал з неї вже пив, та, все так же розігруючи лікаря, вмовив прийняти чотири капсули білого вугілля, вийнявши їх з облатки всередині рукава, щоб не привертати зайвої уваги. Білі грудочки не кидалися у вічі на долоні адмірала, і Кирило трохи заспокоївся за нього, продовжуючти тихенько сидіти та не відсвічувати, пильнуючи з-під вій оточуюче. Всілися вони так, що проти вікна був Кирило, так що хоча б з цього боку можна було бути спокійним за адмірала.

Добре, коли так щиро поважають, думав Кирило. Погано, що може знайтися негідник та стукнути кудись "нагору", їхньому підозрілому до чортиків государю, який ще подумає, ніби адмірал Лі збирає своїх поплічників, або й гірше.
Зі щирою подякою прийняв Лі Сунсін чашку для милостинь, і тут же її наповнили до краєчків. І на диво зручно виявилося з неї пити - поки решта вливала в себе чашку за чашкою, адмірал старанно рахував ковтки. І повітовий начальник, що з'явився згодом, застав весь заїжджий двір веселим і п'яним, люд зібрався в кільце навколо столу з цілим розсипом випивки і закуски на ньому.
- Неймовірна честь для мене зустріти таку людину, пане Лі, - люди розступилися, і начальник повіту сів за стіл до адмірала, доки пан Син виставляв нове, видобуте з особистих запасів вино. - Ви завдасте смертельної образи, якщо не вип'єте зі мною.
Лі Сунсін, уже трохи захмелівши, весело подивився на ченця, але погодився.
- Тільки пробачте мені мою нечемність, пане, - з винуватою усмішкою сказав він. - Лікар заборонив мені пити, і я вже порушую його заборону. Але з вами вип'ю.
Здивувалися начальник і чиновник Син на чашу для милостинь, посміялися, налили і випили, посипалися на колишнього арештанта запитання, а слідом за ними і слова втіхи, і запевнення, що повернуть посаду. Разом похмурнішав адмірал, з потроєним прагненням почали його втішати та наливати - але минуло десять ковтків, і Сунсін рішуче відмовився від нового тосту.
- Гірко мені залишати вас, - він покаянно опустив голову, - але з дороги я більше не вип'ю. Дозвольте мені відкланятися.
І, вибравшись з-за столу і повернувши чашу з рештками соджу вчителю Кілу, він у пояс вклонився присутнім.
- Ох, хоч ви, учителю, випийте зі мною! - сам добряче захмелілий, повітовий начальник переключив всю свою увагу на ченця.
- Благословення Будди Аміди, - Кирило схилив голову. В адміраловій чашці залишалося ще добряче, і очевидно було, що саме йому прийдеться героїчно рятувати водночас і здоров'я, і репутацію прославленого флотоводця. - Не відмовлюся я випити з достойною людиною.
Підняли чашки, побажавши здоров'я один одному, Кирило перехилив чашку в себе, подумки предавши буддистській анафемі того, кто придумав рисове вино, яке п'ють теплим. Добре хоч перехопити дещо він, приїхавши, встиг.

- Ходімо зі мною, учителю Кіле, - знову вклонився, тепер уже окремо ченцю, Лі Сунсін, встиг з-під вій коротко, запитливо подивитися на нього.
Кілька кварталів проводжали колишнього адмірала всім заїжджим двором, але потихеньку розійшлися. Останнім прощався з ним чиновник Сін, обнялися, побажали один одному здоров'я і, нарешті, Лі Сунсін залишився наодинці зі своїм новоявленим охоронцем.
- Авжеж, ви тепер станете справжнім ченцем, учитель Кіле, - сумно посміхнувся він. - Відверне вас моє суспільство від соджу. Наперед, дозвольте сказати, якщо подібне повториться, взивайте до спокою полеглих та виливайте вино на землю. Усі зрозуміють. А тепер ходімо додому. Ваші слова про зброю вашої країни ще в силі?
- Звісно мої слова в силі, - кивнув Кирило. Соджу не вдарило ані в голову, ані в ноги, лише осіло вельми неприємно у шлунку попри закинутий туди сорбент. Йшов Кирило цілком рівно, але розумів, що прийдеться перед вечерею прочищати шлунок. - Господи милосердний, і як ви тут це п'єте... - зітхнув він. - Не думайте, що я затятий тверезник, я люблю випити в хорошому товаристві хорошого вина, але якби в моїй країні було тільки соджу, точно в рота краплини б не взяв. Шкода, що не можу запросити вас до нас та пригостити солодким виноградним вином з козячим сиром.
- Невідомо мені ані що таке козячий сир, ані яке на смак солодке виноградне вино, - зітхнув Лі Сунсін. - Та й радий би я прийняти ваше запрошення, але для того, мабуть, мені треба буде померти і переродитися. Дозвольте, щоб загладити свою провину, налити вам чаю, вчитель.

- Нема за що вам вибачатися, пане Лі, - серйозно сказав Кирило, якого від цього сумного тону пробрали дрижки. Він бачив смерті, бачив більше ніж хотів би, але бачити таку людину за крок до смерті і знати, що не в змозі зарадити, було йому нестерпно. - За ваше здоров'я я б і чистого оцту випив.

Дійшли, нарешті, до будинку, старанний Уль сам проводив батька в кімнату і готовий був допомогти роздягнутися і вмитися - але Лі Сунсін зажадав лампу, письмові приналежності та звелів залишити їх з ченцем наодинці.
- Напишу листи Першому міністрові та генеральному інспектору, - пояснив він. - Головнокомандувачу я встигну сказати все і за особистої зустрічі.

Коли ж прийшли до кімнати, Кирило відстібнув ножни свого ножа від пояса, котрий носив під курткою, та поклав перед адміралом. Потім так само мовчки відстібнув кобуру, дістав "глок" та теж поклав перед Сунсіном, витягнувши обойму та вилуснувши патрон з патронника.
- Все можна брати та натискати, - сказав Кирило, ще раз перевіривши пістолет. - Безпечно.
Разом посерйознішав адмірал Лі, вивітрився хміль з його голови, залишаючи розум бездоганно ясним і холодним. Розумом полководця. На дрібні деталі, на першоелементи роздробив цей розум все побачене.
З величезною повагою, залишивши на потім вивчення крихітної аркебузи, обома руками взяв Лі Сунсін ніж, вийняв з піхов. Не блиснуло чорне лезо, не спіймало на собі світло – але не була ця зброя ані таємним ножем, ані ножем убивці. Занадто великий, надто спритний у битві проти меншого ножа, він безпомилково визначився як ніж захисту. На нігті спробував адмірал вістря і лезо, оглянув зубці на обусі, рукоятку... і намацав на тій рукояті невелику деталь, що туго ходить, ніби з пружиною.
- Там схованка для капсули з отрутою чи листа? – поцікавився він, повертаючи ніж. - Якби такий ніж можна було отруювати прямо в бою, це було б корисно, але не виглядає він зброєю вбивці.
- Ні, там однозарядний пістолет, стріляє такими саме патронами, що й оцей, - відповів Кирило. Присівши поруч, показав Сунсінові, куди вставляється патрон та де спусковий механізм. - Ніж цей так і називається "ніж лазутчика". Він зручний та годиться не тільки для бою.
Про те, як з'єднати меч і порохову зброю Сунсін невиразно, але розумів - зате не розумів зовсім, як стріляти тим невеликим, дивної форми снарядом без пороху. Уважно стежив він за руками вчителя, але все, що зміг збагнути - що порох зовсім не потрібний.
- Для шпигуна, мабуть, не знайшлося б зброї краще, - тихим, обережним тоном почав він, не бажаючи здатися необізнаним. - Але з якою силою цей снаряд вилітає з дула та яка його точність? Чи вб'є він людину в обладунках?
- У таких обладунках, як прийнято носити у вас - точно вб'є, - кивнув Кирило. - Відстань невелика, кроків двадцять, двадцять п'ять. Бронежилет нашого часу він практично не пробиває, хіба що дуже тоненький. Але це зброя ближнього бою, якщо спрямувати в незахищену голову, і обладунки не врятують.

— Якщо це ніж шпигуна, то, мабуть, найвірніше використовувати цю кулю шпигунові проти самого себе, якщо його спіймають, — задумливо промовив Лі Сунсін, але потім перевів погляд на другу зброю. - Ви сказали, учитель, вони заряджаються однаковими снарядами, але воїн не візьме дві різні зброї для однієї дистанції. У чому особливість цього? - Він кивком вказав на те, що вважав маленькою аркебузою. - І дозвольте дізнатися, як воно заряджається? Без пороху?
- Порох в самому заряді, - пояснив Кирило. Взяв патрон та розказав про те, з чого він складається, про пулю та гільзу. Після чого, відтягнувши затвор та знявши його, акуратно розібрав пістолет, показавши пружину, бойок та розказавши про систему подачі патрону. - Бойок вдаряє по капсюлю, пуля вилітає та летить, обертаючись, по нарізаній різьбі ствола, - Кирило швидко зібрав пістолет назад. - Дивіться, от тільки при правильному положенні пальця на гачку та правильному натисканні він може вистрелити.

Розширеними очима дивився адмірал Лі на те, як чернець розбирає зброю на складові і збирає знову. Начебто й нічого складного не було в тому, щоб виготовити і цей стовбур, і це ложе, і пружину, і хитрий спусковий механізм, і навіть снаряди з порохом усередині - але розум відмовлявся повірити, що це можливо. Сотні думок тими ж кулями пролетіли крізь усе єство адмірала. Про те, як повторити цю аркебузу хоча б один раз, про міцність пружини та загартування її, про обертання порохових зерен у м'яку латунь, про створення не маленьких ручних знарядь із готовими снарядами, але гармат. І дуже гірко було усвідомити, що з нинішніми ковалями та артилеристами жодної з цих думок не доведеться перейти в справу.
- Що ж ви зробили з порохом, що його можна запаяти в метал, не підірвавши при цьому? - зовсім тихо, не наважуючись навіть узяти цю чудову зброю в руки, промовив Лі Сунсін. - Дивовижне мистецтво.
- Це не такий самий порох як той, який використовуєте ви, - відповів Кирило, який відчував себе ніяково від такого незаслуженого захоплення. Зітхнув. - Якби було трошки більше набоїв, я б із задоволенням дав би вам попробувати цю зброю в ділі. Постріляли б по мішенях. Але в мене обмежений запас, самі розумієте, і більше нема звідки взяти. Та хоч просто так візьміть, роздивіться, якщо бажаєте.

Повагавшись трохи, Сунсін все ж узяв цю аркебузу в руки, подивився і на стовбур, і на прицільні пристосування, а потім акуратно пристроїв долоню на рукояті, розташувавши палець знизу під рамою спускового гачка. Спробував з однієї витягнутої руки, як звик по-лучному, поцілитися в стіну, а потім із шанобливим поклоном повернув зброю вчителеві Кілу.
- Така маленька рукоятка, мабуть, для однієї руки, - задумливо простягнув він. - Але чи вистачає тоді сили у стрільця терпіти віддачу? Не може бути, щоби віддачі не було.
- Віддача звісно є, фізика нікуди не дівається, - відповів Кирило. - Частково віддачу поглинає механізм пістолета, але й людині теж треба її гасити.Тримати можна й одною рукою, але краще двома, отак. Ви можете попробувати натискати на гачок, це не зашкодить зброї, повірте мені.
Він показав правильне положення пальців, потім акуратно вклав пістолет в руки адмірала.
Лі Сунсін старанно запам'ятав положення пальців і повторив його, спробував поцілитися, як йому показали, з двох рук, але потім повернувся до звичного хвату однією рукою. Спробував накласти палець на спусковий гачок, натиснув, але, ледь відчувши плавний хід механізму, обережно розслабив палець і повернув зброю вчителеві Кілу.
- Не годиться випробовувати механізм марно. Залізо міцно, але й воно втомлюється, - він несхвально похитав головою. - Але зброя чудова. Найкраще, що можна вигадати для абордажного бою.

Адмірал зітхнув, коротко подивився на небо. Розум полководця поступився алкоголю і слабкій, сентиментальній людській природі.
- Якби була можливість наділити Кьонсу в тій битві цією зброєю, мабуть, він міг би врятуватися. Або хоча б забрати з собою більше ворогів... - тихо промовив Сунсін, зло заплющив очі. Шумно глибоко видихнув, втихаючи дихання, що стало рваним. - Пусте це. Не слухайте старого, учителю. Ви сказали, що мало снарядів.
Ім'я, що знов прозвучало з вуст адмірала, нічого не сказало Кирилу. Але прозвучало воно так болісно та сумно, що він пообіцяв собі - коли вони заїдуть в більш безлюдні місця, неодмінно дасть адміралу попробувати пістолета.

- Ви всього на десяток років старші за мене, пане Лі, - тихо посміхнувся він. - Не приміряйте на себе старість поперед часу. І я думаю, ще одна річ, яка в мене є, вас хоч трошки розрадить, - сказав Кирило, ховаючи знову ніж та пістолет під одяг. Посміхнувся ширше. - Право, я з паном міністром Ю вів себе ніби мізерний торговець. Але він взяв з мене слово, що, якщо буде ваш дозвіл на те, аби я вас охороняв, я постараюся зробити так, щоб один дуже корисний пристрій прислужився вам. І я свого слова додержу.
Він дістав рацію.
- Поки я не можу показати вам, як це працює. Але сподіваюся, коли ми виїдемо у більш гористу місцевість та пройде пара днів, ви його оцінете так само, як оцінив пан Ю.
Коробочка, що з'явилася з-під чернечого вбрання, не була схожа на зброю, але виднілося на ній безліч зовсім незрозумілих деталей, і Сунсін навіть не наважувався думати, що це.
- Не можу вгадати, для чого потрібне подібне, - він похитав головою. - Якщо оцінив таке сам міністр Ю, мабуть, це й не зброя зовсім. У тому, що приносить радість чиновництву, я не дуже добре розуміюся.
- Не мені вам казати, пане адмірале, що на війні часто-густо інформація та зв'язок є найсильнішою зброєю, - відповів Кирило. - Це засіб зв'язку. Ми з міністром Ю за допомогою нього отримували відомості від мого підлеглого, який був за більше як сто лі від столиці.
- Оце... передає відомості? – недовірливо підняв брови адмірал. Раз сам Сое перевірив цей пристрій, слід йому вірити, але поки не побачить на власні очі роботу дивної коробочки, Лі Сунсін не хотів заздалегідь зачаровуватися їй. - Чи можете розповісти, як воно працює?
- Розказати звісно можу, але показати буде краще, - відповів Кирило. - Ця річ вловлює та передає хвилі, які створює будь-який звук, і таким чином передає і людський голос. Мій підлеглий та його тутешній напарник, - Кирило посміхнувся, згадавши очі міністра Ю, коли той почув голос офіцера королівської стражі, - передав певні відомості для пана Ю, і той вжив потрібних заходів.

Згадав Лі Сунсін листа міністра, в якому йшлося серед іншого і про користь прибульців, і схвально закивав. Не вірив він, що одного пояснення недостатньо буде, але все ж не міг збагнути, як працюють горезвісні "хвилі", а тому не став наполягати.
- Дякую вам, учителю, - посміхнувся він, а потім присунув до себе тушечницю, розстелив на столі папір і почав розтирати туш. - Тим більше я мушу написати листа міністру Ю, подякую йому за те, що направив вас до мене. Та нагадаю про Вон Гюна. Все ж таки того вечора Йохе був... не в тверезому розумі.
- Так пане адмірале, - Кирило встав, поклав рацію за пазуху. - Хорошого вечора вам та відпочивайте, будь ласка.
- І вам гарного вечора, учителю, - привітно посміхнувся адмірал, але свого заняття не припинив. - Лише чернетки напишу я, та заповню щоденник, будьте покійні. Я добре відпочину.

При згадуванні щоденників Кирило завмер на секунду.
- У мене буде до вас дуже переконливе прохання, пане адмірале, - сказав він тихо. - У ваших щоденниках нас нема. І не повинно бути. Ніяк. Навіть натяком.
Адмірал добре зрозумів страх вчителя Кіла. Писати в щоденнику про людину, яка з'явилася з майбутньої епохи, означало перетворити її на казку, а якщо вже ця казка буде видана, повірять їй рівно в тій мірі, як правдиві найнеймовірніші її рядки. Називатись брехуном адмірал не міг собі дозволити.
- Я не напишу ані про вас, учителю, ані про те, хто хотів мене вбити, - тихо і серйозно сказав він. - Я розумію, чим це може обернутися.
- Дуже вдячний вам, пане Лі, - так само серйозно кивнув Кирило. - Відпочивайте. Ви впораєтесь. А ми, мізерні, чим зможемо допоможемо.

З тим відправився він готуватися до сну, вирішивши спершу трохи посидіти ззовні, прихопивши трохи пожувати та наливши води в ту саму чашку для пожертв. Вечір був тихий та теплий, повітря було свіже, сільське, якого годі було вже знайти в їхньому часі. Хіба що тихо було, лиш деінде долітали голоси нічних птахів, та й ті рідкі та далекі.
Залишившись віч-на-віч із пензлем і тушшю, адмірал Лі сумно замружився, впер лоба у стиснуті кулаки. Якби тільки можна було врятувати флот!
Та що флот, цілим кораблем - ні, десятком кораблів! - адмірал готовий був пожертвувати, щоб урятувати Кьонсу. Яка користь у тих кораблях, у тих матросах та офіцерах, якщо немає флотоводця?
Усі, що залишилися десять років свого життя, готовий був віддати адмірал Лі, якби це могло врятувати друга - але все, що в нього є, це трикляті, марні листи паперу!
Не можна займатися справою, коли обурюють почуття, сам себе сердито обірвав Лі Сунсін, і почав з подвоєним прагненням розтирати туш. Спочатку слід заповнити щоденник.
До третього рядка щоденника знайшов розум пристойну справі холодність, і коли закінчив записи, адмірал готовий був приступити до листів. Лі Вон-ік. Пе Соль. Сое. Власні старші офіцери.
Шість чернеток закінчив адмірал, коли зрозумів, що ось-ось розум помутніє від втоми. Відклав кисть, підвівся, розім'яв втомлені від сидіння ноги і почав розбирати ліжко. Хай що пропрацював він півночі, половину, що залишилася, належить з усією старанністю витратити на відпочинок. Ліг адмірал, сховався ковдрою, заплющив очі, та почав вважати вдихи та видихи.
Негідник Вон Гюн, вихлюпувалася лють крізь все самовладання Лі Сунсіна. Негідник і боягуз, нездатний з холодною головою слідувати перебігу обставин. Будь-якою ціною слід не допустити загибелі флоту... загибелі Кьонсу.

О, Небо, забери цього негідника Вон Гюна замість Кьонсу! Забери самого його, Лі Сунсіна, останні роки, забери його життя в ту мить, як закінчиться війна з ва, але врятуй якщо не флот, не флагман, не "черепах", то хоча б Кьонсу!

І ніби щось там, зверху, відповіло згодою на благання адмірала. Закрив очі Лі Сунсін, дивно заспокоєний, і за мить заснув рівним, глибоким сном.
Спи... Любистоком, чебрецем, іншими пахощами повіяло, глодом, ягодами його загорілися на тьмяному небі тьмяні крізь тонкий серпанок хмар зірки. Спи. Торкається тонка рука, бесплотна рука спітнілого лоба, несе вона прохолоду та трав'яну свіжість. Спи. Буде так, як просиш.

***
Вмившись чистою прохолодною водою, Кирило сидів довго - майже без думок, без звичного аналізу, лише слухаючи тиху ніч. Довго не згасав каганець у кімнаті пана Лі, вже влаштувались на ніч супутники, хрумтіли соломою та пирхали коні, затихало все навкруги. Нарешті все стихло і можна було самому йти спати.
А назавтра з самого ранку теж була дорога, зустрічі та частування - добре, вкотре подумав Кирило, що нема тут поки швидкого зв'язку, бо неодмінно б дізнався зрадливий щур на троні, як зустрічають втоптаного ним в бруд адмірала. І хтозна, чи в такому разі доїхав би пан Лі хоч кудись.

Наступного дня, якщо вірити щоденникові Лі Сунсіна, вони мали дістатися гір, і це був час, коли Кирило розраховував спробувати зв'язатися зі своїми. Не певен він був, що варто буде до цього залучати адмірала - враховуючи все те, що того очікує. Бо відвідування родових могил та звістка про смерть родича - не найкраще тло для знайомства з технічними новинками.
На світанку прокинувся Лі Сунсін, і в досить доброму здоров'ї, щоб відразу вирушити в дорогу. Шумаючи і обсмикуючи зайво діяльного батька, Уль змінив усі пов'язки, поснідали нашвидкуруч, зібралися і вирушили в дорогу. Важкою, але не важкою видалася дорога, у кожному маєтку зустрічали розжалованого адмірала так, ніби був він при званні, пригощали найкращими стравами, наливали соджу. У рахунок непотрачених вчора з ченцем чотирьох ковтків, Лі Сунсін дозволив собі не дванадцять, а шістнадцять - неможливо було не випити з чиновником Хваном, який відрядив своїх коней везти поклажу до сусіднього повіту. Хмільний і сповнений рішучості зупинився Лі Сунсін у будинку чергового гостинного місцевого, дописав листи, та розпорядився заздалегідь підготувати частування для поминальної трапези - адже попереду в парі десятків була родова молитва. І надвечір, коли вже облаштувалися на ночівлю, Лі Сунсін знову покликав до себе вчителя Кіла.

Бути тінню адмірала було як повернення в ранню воєнну юність - в особистій охороні Кирило ніколи не служив, але дечому з цього його навчали, хоча б тому, щоб можна було дивитися на об'єкт охорони з іншого боку, через окуляр оптичного приціла. І тепер сприйняття приходилося обертати дзеркально - оглядати оточуючих та оточуюче з точки зору потенційної небезпеки.
Щоправда, пан адмірал явно трохи перебрав сьогодні, втішало лише те, що він явно зробив це свідомо, а не тому, що понесло.
І вийшовши з тіні, поштиво схилив голову на запрошення та прослідував до кімнати адмірала.

- Скажіть, учитель Кіле, - без зайвих передмов почав Лі Сунсін, подивився на ченця з щирим, спокійним інтересом. Питання, яке він збирався поставити, могло б здатися прибульцеві несерйозним, і адмірал заздалегідь готувався до відмови, але все ж таки мав надію. - Якщо ви зображаєте ченця, то чи вмієте молитися? Завтра хочу зробити церемонію поклоніння могилам предків.
Питання було більш ніж неочікуваним - але Кирило згадав, що завтра адміралові принесуть сумні звістки, і звістки ці будуть лише передвісниками ще більш сумних.
- Я дійсно вивчив сутри, - відповів він. - Але... не хочу вам брехати, я християнин, і щирої нехристиянської молитви сотворити не зможу.
- Немає різниці, з чиєї віри твориться молитва, якщо йде вона від щирого серця, - тихо сказав Лі Сунсін, подивився прямо в очі вчителю. - Я бажаю, щоб ви помолилися за моїх предків так, як звикли.
Кирило був глибоко зворушений.
- Так, пане адмірале, - він вдячно вклонився. - Для мене ваше прохання є великою честю. Якщо тільки присутність буддиського ченця на конфуціанському обряді не спричинить вам ніяких негараздів.
- Не варто хвилюватися, учителю, нині буддійські ченці у великій пошані, - посміхнувся адмірал. Він безпомилково роздивився щире благоговіння в чужих очах, і це глибоко зворушило. - Ідіть відпочивати, учителю. Завтра ми з самого ранку вирушимо в дорогу.
- Дякую, і вам також хорошого відпочинку, пане Лі, - Кирило схилив голову. - Добраніч.

Про пошану Лі Сунсін трошки перебільшив, як він подумав - буддиські монастирі вони дорогою не бачили зовсім, лише деінде напівзруйновані безлюдні храми. Кирило добре пам'ятав залишки кам'яного лева, що, видно, вартував вхід, але тепер мав тільки половину голови та одне жалісно та грізно вирячене око.
Втім, для емоцій часу зараз не було - влаштувалися на ніч, переночували та зранку рушили в путь, прямуючи до невисоких гір. Сонце вставало по праву руку і доволі скоро стало добре припікати. Літо йде, думав Кирило.

Дорога ставала менш зручною, видряпувался кішкою то вгору, то згори, та загалом йшла відчутно вверх. Частину дороги до полудня коней вели в поводу - всі, крім адмірала та тутешнього експедитора (королівський стукач гоноріс кауза, думав Кирило про цього непоказного чоловічка), який сьогодні мав від них відстати та передати "підопічного" експедиторові наступному.
Будемо сподіватися, що ти втримаєш язика за зубами, думав Кирило про експедитора. Або звернеш собі шию десь дорогою.

Але ось гори насунулись зовсім близько перставши бути ціллю, ставши тепер частиною оточуючої впритул реальності.
Що ближче під'їжджали до гор, то гірше ставало на серці адмірала. Як же не вважати себе старим, якщо як голові роду доводиться проводити поминальні церемонії? І тим болючішим ставало від думки, що лише один день вдасться провести біля могил, а потім змусять продовжити шлях до місця служби, і не відкараскатися від цього ніяк. Підготовлені були і посуд, і частування, і пахощі, але все одно болісно недостатніми відчував Сунсін такі поминки. Підла, зла думка самому лягти кістьми тут, на цьому безлюдному схилі, мучила серце.

Експедитор не втручався. Лише стояв у шанобливому віддаленні і дивився, як шикується процесія біля могил, ставлять столи і вставляють їх блюдами та випивкою.
Лі Сунсін опустився на землю перед могилою батька, запалив запашну паличку. Замружився міцно-міцно. У цій землі спочиває батько державного злочинця, який дав тому злочинцеві брехливе і несправедливе ім'я вірного підданого*. Хіба знайдеться доля нещасніша?
Перехопило дихання у адмірала, так сильно, ніби катувальне тавро приклали до самого серця. Бризнули з очей сльози. За свою нешанобливість, за свої злочини та помилки, за свою дурість та невігластво. За свою самотність. Не соромлячись, плакав Лі Сунсін - який сором у нього, арештанта, нешанобливого сина, що не зміг навіть належним чином доглядати могили?
Пон, Пун і Уль сиділи віддалік, не сміючи навіть неналежною думкою порушити скорботу батька, упокорюючи власні почуття і мовчки, тихенько втираючи сльози - але ось хтось із прислужників підніс, нарешті, зіджу. Випили молодші, і Уль зібрався було обсмикнути прислужника, коли той поніс соджу батькові, але не встиг.
З важким зітханням піднявся адмірал, узяв чашку і осушив залпом, за нею налив другу та третю, і після мовчки такі ж три чашки вилив на могили.
Нехай простить його лікар Хо, але поминки залишаються поминками.

Кирило опустився на коліна трошки подалі. Його батьки були живі та відносно здорові на свій вік, але неприкритий біль сильного мужнього чоловіка бив піддих. Сліз не було, і можна було тільки зітхати з того, що хлопці - та й дівчата, що вже там, - його часу майже розучилися плакати від співчуття. І трошки радіти з того, що буддистському ченцеві пристойно було просто сидіти, читаючи молитви та перебираючи чьотки. А які вже там молитви він читає, все одно ніхто не чує.
І Кирило від щирого серця помолився Пресвятій Богородиці, попросивши спокою душевного та втішення болю сердечного для цього нехрещеного чоловіка.
Нарешті, відступили сльози, полегшало дихати, і адмірал піднявся з землі. Подякувавши по черзі експедитора та супроводжуючих, він запросив усіх до столу з поминальною трапезою. Зі страв були лише рис і соління, не настала черга для фруктів, м'ясного не встигли приготувати, але гидувати ніхто не посмів. Сам Лі Сунсін обніс усіх соджу, і в чашку - просту, не його чашу для милостинь - вчителю Кілу хлюпнув на денці, поважаючи його нелюбов до місцевої випивки.
- Було б маколі, мабуть, воно сподобалося б вам більше, - похнюпився адмірал. - Але зараз смію вам запропонувати лише це.

Кирило подумки висварив вже себе за нестриманість щодо соджу - не треба було так вже відверто казати свою думку про напій.
- Благословення Будди Аміди, - вдячно схилив він голову. І їжа, хоч і скромна, зараз була смачна, і їсти її було правильно та праведно вищою праведністю, і соджу було гірким тою самою скорботною гіркотою.

Закінчилися поминки, згорнули столи і спустилися з гір, і на покірливе прохання відвідати родову молитовню експедитор не зміг відмовити. У крихітній кімнатці з іменними табличками було тепло і свіжо, ніби тут мешкали живі, не мертві, стояв пряний дух від підношень і пахощів, і відразу, тільки-но увійшовши, адмірал помітив зовсім свіжі поминки. Зайшов усередину, до самих табличок і обімлів, побачивши там нову.
- Я не смів засмучувати вас і того сильніше, пане, - забелькотів старий прислужник, який дивився за мольнею. - Третього місяця ваш дядечко з Нам'яна залишив цей світ.
Стиснув зуби адмірал Лі, але зберіг той самий привітний і м'який вираз. Нема чого вже вдіяти, крім як справити нові поминки.

Експедитор під поглядом адмірала ніби став нижчим на зріст, але дав своє дозвіл залишитися, і сам Лі Сунсін почав роздавати розпорядження. Ось тепер варто було справити справжні поминки, з жалобним одягом, оладками та цукатами, хай невеликі, але гідні. Відіславши молодших займатися приготуваннями, сам Лі Сунсін сів писати запрошення тим, хто міг дістатися до нього наступного дня, побігли слуги їх розносити. Під цей клопіт відправив він у поштову службу і готові листи до столиці та ставки флотилії, записав про смерть дядька в щоденник, кілька разів виходив з кімнат переконатися, що виконують його доручення і підготовка йде повним ходом. Вчителя Кіла, щоб не привертав він зайву увагу, Лі Сунсін залишив у молитовні, але сам кілька разів ходив до нього і посилав Уля - а надвечір, нарешті, згадавши свої рани, дав дозвіл їх обробити і подався спати.
Сон не йшов. Часом крізь смуток нарікав адмірал, що не постріляти з лука, не заспокоїти душу благородним, але непристойним для жалоби заняттям. Але чимось належало зайняти якщо не м'язи, то почуття, написав Лі Сунсін поминальні вірші - а потім велів подати собі чай та покликати вчителя Кіла.

Кирило, який про звістку сумну знав заздалегідь і намагався лише не заважати Сунсінові, в той самий час пильнуючи його та наказавши Улю мовчати про те, що в молельні він не залишався, а весь час тримав на очах адмірала, а разом з ним і оточуючих.
І коли Сунсін покликав його до себе, Кирило відчув навіть полегшення.
Ввійшовши, він мовчки вклонився адміралові і тихо сів.

Лі Сунсін коротко, куточком губ, посміхнувся, відпив чаю та повільним акуратним рухом поставив чашку назад.
- Не відмовитеся випити зі мною чай, учителю? - адмірал уже тепло, як другу посміхнувся йому, вказав на чайник та чашки перед собою. - Соромно зізнатися, але важко мені залишатися одному. Скорбота - вона подібна до важкого каменю, піднімеш раз і станеш сильнішою, але звалиш собі на спину, і вона схиляє тебе до землі. Я, на своє нещастя, слабкий, не можу нести цей камінь один, але ділитися ним із сином та племінниками не хочу. Їхні каміння і без того втричі важчі від мого.
- Для мене це і честь, і задоволення, - відповів Кирило шанобливо та сів ближче до столу. Як молодший, налив чаю Сунсінові та трошки собі. - У вас хороший та достойний син та племінники. Напевно, це добре мати велику родину.

Лі Сунсін вдячно опустив вії, беручи чай, але не наважився глянути в обличчя Кирилові, ніби похвала вдарила його як найболючіший докір.
- Якби тільки мене можна було назвати гідним сином, - зітхнув він. - Мій батько нині батько засланця, а мій дядечко, мабуть, помер як родич найлютішого злочинця, і поки мені навіть нічим спокутувати свої гріхи. Не міг я виховати довірених мені долею хлопчиків гірше, ніж мене виховали.
- Ваших батька та матір шануватимуть прийдешні покоління, як високошанованих родителів того, хто врятував країну, - тихо-тихо, щоб чужі вуха, аби й хотіли, не могли того почути, відказав Кирило, м'яко дивлячись в лице Сунсіна. - Хіба може краще син вшанувати своїх батьків?

Погляд адмірала разом став гострим.
- Можливо, у вашій історії я й врятував країну, - тихо й роздільно промовив Лі Сунсін, дивлячись просто в очі співбесідника. - Але для мене це лише майбутнє, в якому може статися все, що завгодно. Не обнадіюйте мене аж занадто, учителю Кіле, щоб та надія не стала марною.
- А я в цьому теж кревно та шкірно зацікавлений, - не відводячи очей, відповів Кирило, так само тихо й роздільно. - Крім того, пане адмірале, я вам безсовісно заздрю, сам би дорого дав за те, аби мені прийшли та сказали - те, що я зробив, добром відізвалося в майбутньому. Це ви гордо ведете горді кораблі на ворога. А я копирсаюся в багні і ніколи не знаю, чи не залишуся в майбутньому та для майбутнього в тому ж самому багні.
Обережним рухом поставив чашку на місце.
– Ми з вами надто схожі, учителю, – пом'якшив тон адмірал. - Обидва нетерпимі до несправедливості і обидва вважаємо світ справедливим тією мірою, щоб не розлютитися на нього, а тому приміряємо ту несправедливість на самих себе. Ви сказали, нащадки оцінили мене, а я сказав, що не повірю в те, доки не побачу на власні очі. І якщо я зараз скажу, що у вас є всі задатки переможного воєначальника, щоб принести перемогу своїй країні, ви не повірите мені?
- Я від всього серця подякую вам, - Кирило долив чаю адміралові та собі. - І слова такої людини як ви, постараюся використовувати як стимул працювати й далі.

Він сумно всміхнувся.
- Хоча це буде непросто, зізнаюся. Я надто звик вимірювати свої успіхи тим, наскільки ненавидять та бояться мене вороги.
- Це ви кажете людині, яка раділа чути від полонених ва, що її кораблі називають демонічними? - посміхнувся Лі Сунсін, а потім знову важко, довго глянув на Кирила. - Дозвольте дати вам пораду, учителю. Вселяйте страх у ворогів та надію у підлеглих, але пам'ятайте. Коли ви очолюєте військо, у вашому серці не повинно бути місця ані страху, ані надії. Одна лише готовність померти у будь-який день та годину. І тоді ніякі почуття не завадять вашому розуму працювати так, як він повинен працювати. Нехай за вас бояться та сподіваються інші.
- "Самурай має жити так, ніби він вже помер", - процитував Кирило. - Виходить, це не тільки японська мудрість. Дякую, пане адмірале, я спробую послідувати вашій пораді. Хоча на початку кожного нового бою я лише прошу в Бога мудрості, хитрості та сил. І лиш на Його волю покладаю свою надію.

В цей час майнуло ніби щось в вечірньому повітрі, запахом любистоку повіяло, Кирило підняв голову і помимо волі посміхнувся.
- Якщо ви думали вразити мене порівнянням з японцями, ви не досягли своєї мети, - гірко посміхнувся адмірал, знову розлив чай по чашках. - В уе злодійські наміри, але їхні воїни гідні вищих похвал, інакше б наша країна не була в такому жалюгідному становищі. А що до бога ... - тут Сунсін повторив погляд ченця до стелі і знову посміхнувся, - коли в Китаї воювали між собою Вей, У і Шу, кожне волало до волі Неба. І жодне з них не знало, що волею Неба буде віддати весь Китай до рук клану Сима, а після нього орд кочівників. Я не наважуюсь засуджувати вас за вашу віру, учителю, але й сам не наважуюсь покладатися на Небо.
- Жодного наміру не мав вас вразити, - покачав головою Кирило. Вдячно схилив голову, взяв чашку та відпив чаю. - Просто цікаво вживу спостерігати за тим, що Японія своїй репутації в мій час завдячує вмінню правильно та красиво подати інформацію про себе, а не істинним чеснотам. Щодо волі Бога - мені це важко пояснити, але я іноді відчуваю що Він від мене хоче. Втім, ми ж не на диспуті з віри, - посміхнувся Кирило.

- Вам, у такому разі, дуже пощастило, учителю, - як це, відчувати над собою присутність вищої сили, Сунсін розумів, але, на своє нещастя, не відчув жодного разу. Лише самі невиразні передчуття часом чіпали його розум, але, як зразковий конфуціанець, Сунсін вважав це лише проявом інтуїції, але не божественного. - Відчувати, не знати, а саме відчувати, що робиш праву справу, буває неймовірно важливо. А до Японії... не бажаю я зараз говорити про неї, бо наговорю багато поганого. Давайте краще пошлю за новим чайником чаю, і ми ще посидимо.
- Із задоволенням, - Кирило розумів, що марна спроба посилати зараз адмірала спати, як би не тривожився за здоров'я того. А власний здоровий і регулярний режим тут дозволяв цілком довіряти і власним силам. Та й спілкуватися з самим Лі Сунсіном - це звучало майже нереально.
- Знаєте що мене завжди трошки дивувало щодо вашої країни, - сказав він, коли послано було за ще одним чайником чаю. - Що у вас розповсюджених прізвищ досить мало. Я і в нашій країні знаю корейців, але на всіх них всього два прізвища, Кім та Лі. А ні, ще знаю одного Пака.
- Мало прізвищ у нашій країні не тому, що всі навколо родичі, але тому, що насправді дуже мало людей з прізвищами, - зітхнув адмірал. - Якщо розділити Чосон на сто частин, дев'яносто зі ста будуть зайняті кріпаками, ще шість-сім тими, хто отримав собі прізвища, викупившись у господарів та потрапивши до їхнього роду, ще два янбанами цивільного та військового стану, і ще одна нащадками королівських родів. Звідки взяти достатку прізвищ. А у вас у країні, мабуть, багато вільних людей?

- Зараз у нас всі люди вільні, в тому сенсі, що не кріпаки, - відповів Кирило. - Але і у ваш час, як я з історії пригадую, саме в моїй країні вільні були люди. Це потім, років через двісті, закріпачили їх. Але в нас прізвища йдуть від чеснот, вад або професій, або й просто від прізвиська, тому вони іноді мають доволі смішне значення.
- А хто ж тоді тримав у вас країну єдиною? - щиро здивувався Сунсін. Як зробити людей вільними, він ще міг зрозуміти, але сили, що змусила цих вільних людей виділити з себе тих, хто ніколи не працюватиме на землі, зате за чужий рахунок займеться необхідною, але нелюбою серед простого народу чиновницькою роботою, не міг уявити. - Якщо всі люди вільні і кожен на своїй землі, за яким же правом відбирали тих, хто керує країною? Чи не хочете ж ви сказати, що вели постійні війни?
- Війн у нас було достатньо, що правда, то правда, - кивнув Кирило. - І монголи до нас доходили, доречі, - додав він, розуміючи, що навряд чи інші супротивники відомі адміралу. - А країною керують виборні люди, так уже давно у нас ведеться. Не ідеальний порядок, але ідеального нема, - він зітхнув. - Пробували колись по-іншому - виходило гірше. Та і з землею - коли є машина, що може обробляти одна велике поле, то потрібна тільки одна людина тою машиною керувати. Нема потреби всім на землі працювати.
- Як усім селом обирають старосту, так ви всією своєю землею вибираєте над собою правителя? - задумливо підтиснув губи Лі Сунсін. – Це звучить розумно. Але чи не виходить, що тоді вашою країною може правити найбагатший і хто має найбільшу армію, бо тільки про нього й кажуть?
Прийшов тим часом слуга з окропом, Сунсін знову наповнив чайник і, зачекавши, поки завариться, розлив чай по чашках.
- І якщо вже у вас усі люди вільні, - додав він, поглядом вказуючи на чайник, - у вас має бути безліч того, що ви назвали машинами, щоб справлятися з домашніми справами?

- Давайте краще не будемо про правителів, пане адмірале, - згадавши своє спілкування з Сунсіном в тюрмі, рішуче відповів Кирило. - Бо ми-то з вами може й порозуміємося, але хтось, як у нас кажуть, не дочує, то добреше. А щодо машин - так, їх у нас багато, різних.
Він витягнув смартфон та включив.
- Ось, наприклад. Я сюди карту вашої країни загрузив, щоб можна було дивитися, коли є потреба.

Ніхто не смів у рідному домі доносити на Лі Сунсіна, він знав це... але сам собі сказав, що не міг цього знати вчитель Кіл, і поспішив заспокоїтися.
- Я зрозумів вас, - коротко, по-воєнному кивнув адмірал, а потім усю свою увагу звернув до нового пристрою. Здалося спочатку, що це лише ліхтар з паперовою картинкою, і нема чого тут дивуватися, але Сунсін здогадувався, що тут не так просто.
- І... як воно працює? - Адмірал підняв погляд на ченця. - Що ж означає... завантажити карту?
- Я зберіг зображення цієї карти, - відповів Кирило та розказав приблизно так само, як розказував Хо Гюнові та міністру Ю. Наостанок сфотографував чашки на столі та показав Сунсінові. - Якщо схочете, можна зробити ваш або мій портрет. От тільки на папір перенести, нажаль, не вийде.

Лі Сунсін уважно, довго дивився на чашки - і ті, що на столі, і ті, що всередині цього дивного пристрою. Як механічне око працювала коробочка, бездоганно і точно, і адмірал уже перебирав усі варіанти використання цього механічного ока, від упіймання злочинців до шпигунства та читання книг у поході.
- А скільки зображень містить у собі ця скринька? І ви дозволите? - Він простяг руку, бажаючи оглянути прилад поблизу, хоча б оцінити його вагу і крихкість. - Якщо багато, то я захоплений точністю ваших карт.
- Достатньо багато, в такій якості як це, до тисячі, мабуть, - відповів Кирило, вкладаючи в руку Сунсіна смартфон. - Звісно, воно маленьке, зображення дивитися не дуже зручно. У нас є подібні більшого розміру, для карт, слідкування за об'єктами та схем частіше використовують отакого розміру, - він показав приблизні розміри формату А5, - але я вирішив взяти невеличкий. Отак гортайте, щоб подивитися інше. Там картинок небагато, я більшість видалив, щоб не займали місце, та дещо є.
- До тисячі, - повторив адмірал, роздивляючись скриньку. Вгледів і самі механічні очі, темні й маленькі, але дивно подібні до справжніх, похитав пристрій на долоні, оцінюючи вагу. Та поверхня, на якій і з'являлися картинки, була ніби скляна і відчувала дотик, картинки крутилися під пальцями, збільшувалися і зменшувалися, змінювали одна одну. Були серед них і карти, одна знайома адміралу, а друга, що проступала крізь неї, наче знята з висоти пташиного польоту, бездоганно точна.
- Чи можна мені перемалювати цю карту? - перш всіх своїх питань про скриньку попросив Лі Сунсін. - Якщо, як ви кажете, повернуть мені посаду, для майбутніх боїв мені знадобляться найточніші карти.
- Звісно, - кивнув Кирило. - Якщо захочете, я виділю окремими картинками карти окремих ділянок узбережжя і їх теж можна буде перемалювати. Буде зручніше.

Він зітхнув.
- У мене, нажаль, нема з собою приладу, який дозволив би прямо перенести на папір картинку звідси, бо він дуже громіздкий.
– Перенести я і сам зможу. Краще буде, якщо ви мені скажете, скільки ж років минуло з моєї до вашої пори, - Сунсін задумливо огладив бороду. - Вітер і хвилі мають властивість підточувати камінь, і якщо минуло кілька сотень років, контури островів могли змінитися. Та й люди, якщо оселилися там, могли розширити бухти чи засипати протоки.
- Чотириста двадцять з гаком років пройшло, - відповів Кирило. - Щодо змін - я спеціально наклав вашу мапу, яку зняв у пана Ю, на нашу. На узбережжі відмінностей практично не знайшлося. Ось подивіться самі.

Вони сиділи плече до плеча, вдивляючись в мапу, пересуваючи, наближуючи та віддаляючи її. Кирило прибрав скрінсейвер, щоб не приходилося весь час знову включати смартфон, але попередив Сунсіна, що приладові може знадобитися зарядка і тоді треба буде зробити паузу.
- Можливо, краще вже завтра вам почати переносити мапу на папір? - спитав він робко. - Пізно вже та й день був не з найлегших.
- Мапа - це робота не на день і не на три дні, але на місяць, - м'яко заперечив Лі Сунсін. - Нащадки явно перебільшили мої вміння. Якщо поділити всю мапу на двадцять частин, десять днів займе у мене лише її вивчення і ще по одному дню складання кожної частини. Зараз я пристану на вашу пораду, учитель Кіле, та ляжу спати. Дасте мені свою чудодійну мазь?
- Мазь? Але я тоді ж, після розмови з лікарем Хо, залишив її вашому синові, - відповів Кирило трохи збентежено. - Хіба він не мазав ваші рани щодня? Щодо мапи, я можу допомогти, якщо дозволите. Мапи креслити я вмію.
- Він обробив рани зранку, але ввечері був зайнятий клопотами, які я на нього звалив, а потім, мабуть, посоромився мене відволікати, - зітхнув Лі Сунсін. - Але, маю сказати, ваша мазь чудово очищає рани. Ніколи ще я не бачив, щоб опік гоївся так рівно і так швидко.
- Ну і слава Богу, - Кирило посміхнувся. Виключив смартфон та сунув за пазуху, загадавши поставити заряджатися до ранку. - Дуже радий це чути. Чи можу я ще чимсь вам допомогти?
- Ідіть відпочивати, учителю. Завтра ми маємо багато справ, - м'яко посміхнувся Лі Сунсін. За роздивлянням карти встигли випити чай, так що адмірал просто виставив столик за двері і почав розбирати ліжко. - Вам знову доведеться спати з Улем, не погребуєте?
- Я не балований, та і пан Уль становить цілком приємне товариство, - відказав Кирило. - Доброї ночі, пане адмірале.

У дворі він вмився з колодязя, загадавши зранку неодмінно облитися холодною водою, прополоскав рота та почистив зуби, та відправився спати. Щоправда, в кімнаті прийшлось ще заспокоювати Уля, який дуже турбувався за батька, та переконувати його, що тепер той має спокійно проспати аж до ранку. Сам Кирило спав хоч і звично чутко, але спокійно і на душі і нього було легше - принаймні, на один вечір він трохи зайняв великого адмірала більш продуктивними думками.

_____________________________________________
*Сунсін дослівно означає "підданий Шуня" - легендарного давньокитайського правителя, що славиться своєю справедливістю.