Полювання на Тхора

На світанку Хон насамперед поліз глянути на свою рану - і неймовірно здивувався, коли накладена вчора пов'язка залишилася на місці, але не просочилася кров'ю і, як здалося йому, не присохла.Трохи тягло розсічену мечем шкіру, важка була голова, але ці дрібниці не вартували запланованого.
- А цю штуку треба знімати та класти нову? - спитав він, недовірливо підчеплюючи нігтем край. - Ми свої пов'язки міняємо так часто, як виходить, вже по разу на день точно.
- Не смикай, не лізь туди руками! - сердито шикнув на нього Менгу, злегка хлопнув по руці. - Воно на добу розраховано, і не дає заразі у твою рану попасти, а навпаки, допомагає заживати. Пройшло всього-нічого, я тобі поміняю пов'язку десь в середині дня. Давай зараз зброї дамо лад, потім дамо лад панові Пиріжку.
Вся підготовка не забрала багато часу, Менгу вибрав той з мечей, який краще ліг по руці.
- Якщо я їду до пана Пиріжка, то я і подарунки йому відвезу? - маючі на увазі голови, спитав Менгу.
- Давай тоді наші подарунки розділимо, - запропонував Хон, трохи подумавши. Раз вже Пиріжок був у другому заїжджому дворі і мав справу з шинкарем, розумно було пред'явити і самому шинкареві щось, що змусить його вигороджувати себе ціною життя іншого. І вже здорованя, особистість помітну, має знати все місто. - Дай мені голову слуги Пиріжка, киватиме, коли я попрошу його підтвердити мої слова.

Таким чином і розділили трофеї. Со Бан сказав, що знайде возика, аби відвезти в управу безголові тіла, допоміг приторочити мішки з трофеями до коней, яким це не подобалося, вони прохропували та харапудилися.
- Все, братику, удачі, - прощаючись з Хоном біля будинку повітового, звідки той мав їхати далі, до північних воріт, тихенько сказав Менгу. - Я потягну його в управу, а ти тягни туди ж і трактирника.
Мокрою глинистою дорогою довелося їхати нешвидко, але ясне небо обіцяло, що наслідки нічної грози швидко зникнуть. У дворі повітового, куди Менгу зайшов без стука, ведучі коня в поводу, було напрочуд тихо, лише з дому чути було плач та причитання.
На стук вибіг бідно одягнений старенький, а за ним - та сама молоденька служниця, яка прислужувала їм зі здорованем.
- Пане Гільдон! - схлипнула вона. - Хвала Небесам, це ви! Ви зможете зазирнути... Мій пан... я тут вже рік служу, бачила мого пана і веселим, і смутним, але ніколи не бачила, щоб у нього було таке... таке обличчя! - схлипуючи, загомоніла вона.
- Подивися коня, - кинув Менгу старому і, притримуючи меч, рушів за дівчиною. - А ти заспокойся і розказуй, від вчорашнього вечора починаючи.
- Все було як зазвичай, - розказувала служниця, проводячи Менгу в дім. Час від часу в неї цокотіли від страху зуби. - Ввечері пан вернулися пізно, були на виставі, яку тут мандрівна трупа давала... біля північних воріт у заїзжому дворі.
- У пана Чхве, - уточнив Менгу, пильно оглядаючи двері та коридор. - Вернувся пан Юн ще перед грозою?
- Так, так, перед грозою, - закивала дівчина. І розповіла, що пан був в поганому гуморі, велів їй подати чаю та письмові приналежності та йти до себе. Вона й пішла, та сиділа в себе всю ніч як мишка, бо дуже боїться гроз.
- А зранку... спальня пана була порожня, - сказала служниця. - Ніби він і не лягав.
- Молодець, ти розумна та спостережлива, - посміхнувся до неї Менгу. Вони пройшли до привідчиненої створки дверей до гостиної кімнати.
- А той здоровий, Му... як його там, що дуже годен пити, - удаючи, що не запам'ятав ім'я Му-джука, спитав Менгу. - Він, певно, охороняв пана.
- Ні, я його від самого вечора не бачила. Пан пішов на виставу з ним, але повернувся сам, - відповіла служниця.
Менгу зазирнув у ледь прочинені двері - і повною мірою збагнув переляк служниці. Пан начальник повіту Юн сидів за своїм письмовим столом, прямий та строгий, хоч і в домашньому одязі, і на обличчі його застиг напружений, неприродній вираз - самий початок жаху, або ж самий кінець спокою. Пан Юн був мертвий, в його шії, якраз під оснуванням черепа стирчав маленький вузький ніж, направлений сильною та вмілою рукою.
- Вийди та пошли когось на північний заїжджий двір, хай передадуть панові Хону Сонрьону, щоб разом з паном Чхве негайно слідував сюди, - велів Менгу. І, після того як служниця вибігла, заходився оглядати всю кімнату. Сфотографував рану, стіл, підлогу без жодних слідів мокрих ніг. Нетронуті вікна.

***

Хон же з легким серцем прямував на заїжджий двір. Голова погойдувалася біля сідла, зачіпаючи стегно, саднила подряпина - але ці незручності здавались нині малою платою за виграшну позицію у грі.
- Скажіть, хазяїне, за яку ціну ви берете м'ясо для своїх закусок? - нахабним тоном простяг він, звалюючи на стіл свій мішок, розв'язав горловину. - Дивіться, що я вчора ввечері зловив на полюванні.
Але, проти очікування, очі шинкаря розширилися від явної радості, не від жаху. І в голосі його дзвоном в'язки монет бриніло задоволення.
- Ай-ай, нерозумна людина, - він похитав головою, але не відчувалося в цих рухах ні на рисове зерно жалю. - Треба йому охороняти пана, а не бескетувати. Так йому й треба!
"Охороняти" в поєднанні з помітною, щирою радістю зачепило розум офіцера як гачок чіпляє рибу, і разом особистість шинкаря набула ваги. Не здавався він більше інформатором і чиєюсь фішкою для гри в падук, перетворився на рівного з усіма гравця - і тим вірніше треба було цього гравця схопити.
- Ходімо до управи для розслідування. Я повинен допитати пана Юна і з'ясувати, чи його це зловмисне діяння, - наказним тоном вивів Хон, забираючи голову назад у мішок. - Негайно.
На подив легко погодився господар, кинув свій заїжджий двір - і це здалося Хону ще дивнішим. Ніби цей Чхве заздалегідь чекав чогось і хотів першим отримати звістку. Але які звістки міг би отримати в управі, Хон і думати боявся.
Рушили в бік управи, Хон верхи, а Чхве вів його коня під вуздечки, не надто повільно, але й не надто швидко, по дорозі трохи обговорили особистість Муджука - але на півдорозі їх раптом нагнала дівчина, яку Хон миттю бачив у домі Пиріжка.
- Пан Гільдон вимагає, щоб ви з паном Чхве прямували негайно до будинку начальника Юна! - випалила вона.
- Лізь верхи! — гукнув Хон на шинкаря, в страху, що той кинеться навтьоки, взяв коня під вуздці і, коли Чхве влаштувався в сідлі, квапливо, майже бігцем попрямував до будинку начальника Юна.
- В управу, значить в управу. У дім начальника значить у дім начальника, - шинкар буденно знизав плечима. - Що ж ви, пане, злякалися, ніби я втечу?
- Не заговорюй мені зуби! - рикнув Хон. Хтось убив Пиріжка першим. Убив, бо треба замісти сліди, перед носом гончих собак махнути хвостом, заплутати їх, та й залишити ні з чим.
Увечері, на тій клятій виставі, треба було хапати Пиріжка, хапати і катувати. І тепер один лише шинкар Чхве залишився у них в руках - і з нього треба було витрусити все, що тільки можна.
І офіцер поспішав до Менгу як міг, забувши про рану, не помічаючи, як тоненьким струмком кров сочиться з-під пов'язки і просочує штанину. Кульгавість все явніше давалася взнаки, але Хон заборонив собі думати про ногу.
Потім. Все потім.

Ворота в будинок начальника Юна були відчинені, і він влетів у них з конем у поводі, не представившись, не ставлячи запитань.
– Менгу! - крикнув він, уже за звичкою переходячи на наказовий тон і стиль мови для нижчіх. - Менгу, собачий сине, я вимагаю пояснень!
Навколо будинку повітового вже збиралися люди, Менгу бачив і Со Бана, і городян, і навіть кілька селян, які виділялися навіть на тлі бідного виду городян. Добре, хай зберуться більше.
- Прошу вас пройти в дім, пане державний інспектор, - поштиво вклонився він. Витягнув меча та кінчиком підколов Чхве в поясницю.
- Пішов.
Той ошелешено озирнувся.
- Пане Хон, ваш слуга...
- Пішов, ногами воруши! - рикнув Менгу. Чхве презирливо смикнув плечем, але послухався.
Двері в кабінет були задвинуті і, коли підійшли, Менгу знов підштрикнув Чхве мечем.
- Відкривай!
Той послухався і, коли ввійшов, одразу поглянув на письмовий стіл та постарався зобразити жах від вигляду мертвого.
- Пане інспекторе, - вклонившись, почав Менгу. - За вашим повелінням я мав викликати пана начальника повіту Юна на допит. Але зайшовши в маєток, зустрів його слуг, які повідомили, що з паном Юном сталася біда. Ввішовши в кімнату разом зі служницею Хьон, я побачив пана Юна, який мертвий сидів за столом, вбитий ударом в шию. Ніяких слідів зламу або проникнення без згоди власника. Служниця та слуга були допитані.
Менгу з усмішкою подивився на Чхве, який вже згубив велику долю своєї впевненості.
- Вбивця, судячі з характеру удара - шульга.
"Пан інспектор" прозвучало несподівано, але цілком закономірно, і Хон поспішив вжитися у новий образ. Думати як вищий чин, не як стражник, належало йому – і, на щастя, вищих чинів він надивився.
- Ви, пане Чхве, надасте нам неоціниму послугу, якщо повідомите імена всіх, хто був присутній на вчорашньому виставі, - тоном, що не терпить заперечень, викарбував Хон. - А також розповісте все, що пам'ятаєте про те дійство. Коли воно закінчилося, хто куди подався.

Чхве прийнявся старанно перелічувати тих, хто був на виставі, вказав, що слуга пана Юна пішов десь від самої середини. Менгу, уважно слухаючи його, час від часу перекладав меч з руки в руку - і від цього панові Чхве робилося все менш затишно. Вони тут втрьох, і ті його люди, що могли бути ззовні, навряд чи наважаться сюди зайти на очах натовпу.
А Менгу було все важче тримати себе в руках - пляму крові на штанах Хона він бачив, і уява працювала краще ніж холодний розум.
- Дозвольте, вельмишановний пане королівський інспекторе, - тихо і занадто вже ввічливо сказав він, вкладаючи меч у піхви. І, отримавши дозвіл, одним рухом, як на тренуванні, кинув Чхве на підлогу, затис коліном та всією вагою його тіло та одну руку, відігнув голову за підборіддя та точно дозовано смикнув руку в локті на розгін у неприродній бік.
- Варвар, - тихо проричав він в саме вухо Чхве, що придушено звив від болю. - Сивий варвар, що прибув від китайців, що роздавав рис, який ви збирали. Що казав про країну рожевих коней. Де він? - Менгу сильніше відігнув руку, від чого Чхве вискнув.
- Я не знаю! - заверещав Чхве, вивертаючись усім тілом слідом за заломленою рукою, і Хон ніби прийшов до тями.
- Облиш його, - він ступив до Менгу, м'яко поклав долоню на його плече. - Так допит не ведуть.
- Я його зараз виволочу назовні, - Менгу, не озслабляючі тиску, повернув обличчя до Хона та підморгнув йому, з усих сил сподіваючись, що напарник зрозуміє. - Виволочу та скажу селянам, що це він особисто планував вбити пана адмірала Лі Сунсіна. Якщо не скаже, де той, хто це справді планував.
- Я не знаю! - заволав Чхве, вже заливаючись сльозами та смикаючись як хробак на крючку. Менгу лиш трошки ослабив захват, щоб виглядало, ніби той сам вирвався - і Чхве обхопив ноги Хона.
- Це Юн! Він! Він перший з тим... сивим... не знаю звідки вони знайомі!
І далі полилося - Тхір назвався тут іменем Ї Гиль-се, у нього були гроші, і підвішений язик. Говорив він із багатьма, але сам завжди в тіні тримався.
- Він казав... це не я, це він! - верещав Чхве. - Казав, що як не захищають свої, то нехай захищають чужі. І що добре бути під крильцем сильної країни. Тим більше, сказав він, що ми і китайці - один народ.
Чхве перебігав очима з Хона на Менгу.
- І про адмірала... його вбили, сказав він, в тюрмі. Отак, сказав він, государ піклується про підданих.
- Чому ніхто нікуди про це не повідомив? - тихо проричав Менгу.
- Бо всі були згодні! - відчайдушно викрикнув Чхве.

Хон тримав кам'яне обличчя, поки з Чхве як з того ж розбитого глечика лилися плутані пояснення, і потихеньку прив'язував його слова одне до одного. Відчувалося, що цей шинкар не бреше – ані про Тхора, ані про адмірала, ані про китайців. Тільки це ніяк не вирішувало питання смерті повітового начальника.
І разом з тим Чхве ні краплі страху не виявляв, ні коли йшов сюди, ні коли вже побачив тіло Юна - лише потім, ніби схаменувшись, витріщив очі і відкрив рот. Та й шульга... Хон бачив, як лівою рукою шинкар розливав соджу.
- Ну-ну, ми тут не для того, щоб лякати селян, - Хон сам нахилився до Чхве, потягнувся його підняти, підтримуючи під лікті, та одразу про всяк випадок схопив міцніше. - Той, хто вбив начальника Юна, безперечно, скоїв тяжкий злочин, але не тому, що позбавив життя сановника, а тому, що приховав діяння гірші за вбивство. І нам треба випитати про всі злочини, розумієш? Або я дізнаюся про все з розмови, або моєму слузі доведеться вдатися до тортур. Скажи мені. Хто вбив начальника Юна?
Кілька секунд було мовчання, і Менгу ясно бачив, що трактирник, як би не був наляканий, не втратив здорового глузду. Та зараз, жалісно потираючи руку, прораховує всі варіанти, вибираючи найкращій.
- Це я! - вигукнув він. - Мені не сила була терпіти наругу над нещасними бідними людьми. Юн - ви не знаєте, яка це була страшна людина, це демон в людській подобі! - вигукнув він. Менгу криво всміхнувся, а трактирник вів далі, перебігаючи очіма з пана на слугу. - Я вбив його, і мені не страшні жодні тортури! Як тільки Гиль-се забрався звідси геть...
- Коли? - миттю підскочивши до нього та струснувши, рикнув Менгу. - Куди?
- Першого числа... четвертого місяця, - цокаючи зубами, відповів Чхве. - Сказав, тут його справа закінчена, а в Чхунчходо в нього родич помер, треба встигнути на поминки...
- Сучий потрох, - стиснувши зуби, прошипів Менгу, ледь стримуючись, щоб прямо тут кінчити цього слизня.

"Перший день четвертого місяця" було найважливішим з усього, що почули напарники за весь час перебування в повітовому містечку, можна було кидатися в погоню негайно. Але... вбивство глави повіту залишалося вбивством глави повіту. І Хон, змиривши порив тут же сідлати коня, посилив хватку і ближче притягнув шинкаря до себе.
- Ти не боягуз, - він погрозливо понизив голос. - А ось Юн був боягузом. І якби я його схопив, він би виклав мені всю правду. Думаєш, я не витягну тієї правди з тебе? Сімдесят мішків із зерном було в коморі Юна, хоча з вашого повіту навіть у бідний рік можна зібрати двісті, та всього двох розбійників, випущених із в'язниці, ми схопили. Де ж решта? Хочеш, щоб я перевернув догори дном твій дім? Відповідай! - Хон на ходу вигадував цифри, міркуючи лише про відомі йому повіти та прикидаючи розміри нинішнього, але сподівався, що близький до правди. І так просто залишати цього розбійника безкарним не хотів. - Думаєш, тобі не страшні тортури? А скільки ж ти їх перепробував на своїй шкурі, га?
- Час від часу зерно розвозили та роздавали селянам, - похмуро відповів Чхве, і Менгу почув справжню досаду та острах в його тоні. - Так наказав робити Гиль-се. Ми не насмілювалися ослухатися.
- Що ж такого страшного було в ньому, в тому Гиль-се? - з посміхом спитав Менгу.
- Не смійтесь, заради неба, не смійтеся, - пробелькотів Чхве зі справжнім острахом. - Людина з двома обличчами здатна на всяке.
І він розказав, що перед ним та випущеними з тюрми злочинцями сивий варвар раз змінив своє обличчя на чуже, і заговорив так, що ті злочинці йому в рота дивилися.
- Маячня якась, пане, - поморщився Менгу, повернувшись до Хона.
Двоє осіб здалися надто дивною справою, але страх перед сивим варваром, зрозумів Хон, не перебороти загрозою тортур. Більше витягти з шинкаря, йому здалося, нічого не вийде.
- Що ж, ти зробив нам велику послугу, - Хон випустив чоловіка, і той поспішив стиснутись у поклоні біля його ніг. Утримавши самовдоволений смішок, офіцер продовжив тим самим рівним тоном: - Але дозволь тоді попросити тебе ще про одну. Запам'ятай, начальник Юн прийняв отруту, дізнавшись, що підіслані мене вбити слуги повернулися ні з чим. Його голова буде вивішена на воротах управи, я сам призначу людей, які роздадуть рис, ти зрозумів мене?
Не чекаючи відповіді, Хон ступив до столу, за яким знаходилося тіло Юна, як свій витяг з піхов меч Менгу, виволок тіло в кут подалі від паперів і одним рухом відрубав голову.
- І розкажи всім, - усміхнувся він, витрушуючи згустки крові з перерубаних судин голови. - Не було цього року накази збирати зерно, надурили вас. Государ звільнив адмірала Лі в перший день місяця, на всі кінці країни відправив інспекторів, карати злочини сановників, він все знає і все бачить, чуєш? Хай живе Його Величність!
- Хай живе Його Величність! - повторив Менгу.
- Хай живе Його Величність! - заскиглив і Чхве, обнімаючи чоботи Хона.
- Народові об'явити б про це, пане інспекторе, - шанобливо сказав Менгу. - І про роздачу риса.

***
Та коли всі троє - Чхве Менгу тримав за ворот, у Хона рука була зайнята відрубаною головою, - вийшли у двір, по натовпу, що зібрався біля помістя та в самих воротах, пройшов збуджений гул.
шинкар смикнувся в руці Менгу та відчайдушно заволав.
- Людоньки! Я вбив кровопивцю Юна - і за це збираються вбити мене! Нас знов обдеруть, вони приїхали зі столиці збирати наш рис!
Менгу помітив у натовпі кілька чоловіків, що не були схожі ані на городян, ані на селян. На словах Чхве вони оголили мечі, народ загомонів, почулися крики.
- Забери меч, - Хон рукою відгородив Менгу від натовпу, сам виступив на крок уперед, набрав більше повітря в груди. – Послухайте! Не було наказу збирати зерно, ні раніше, ні зараз! Роздавати було наказ, щоб не голодували ви під час сівби та важких робіт, а начальник Юн підло привласнював собі все ваше зерно, та віддавав китайському наміснику, щоб вам же роздав! Я з самої столиці був посланий сюди, щоб розслідувати цю справу і повернути вам те, що вам належить! А він, - тут офіцер відкинув на землю голову, відвернув підлозі своєї накидки, демонструючи натовпу криваву пляму, що розповзалася по штанині, - наказав своїм людям убити мене, щоб приховати злочини! І якщо ви зараз закінчите його справу, ніколи в столиці не дізнаються про ваші прикрощі, не зможуть наказати повернутися на посаду повітового начальника пана Чона! Я знаю, де лежить відібране у вас зерно і хочу роздати його - а ви за те хочете вбити мене? Спробуйте!
Адже це ті самі арештанти, про яких не сказав Чхве, усвідомив раптом Хон, проходячи поглядом по озброєних чоловіках. І чималих зусиль вартувало зараз утриматись від зловтішної усмішки.
- Нападайте! - підняв він голос, з погрозою нахилив голову. - Немає при мені меча, але знайте, як тільки перехоплю чужий, спрямований у моє серце, не посоромлюся ним скористатися! Чи бажає хтось із вас позмагатися у двобої з чиновником другого рангу, га?!

Одним ударом у скроню, Менгу вирубив Чхве, щоб не заважав, підняв меч та вихопив ніж. Він стояв трохи позаду Хона, але був готовий затулити беззбройного та пораненого напарника. Озброєних він нарахував шість, і це було цілком прийнятно - по них не видно було, щоб вони так вже вправно володіли мечами.
Неакуратно, з неприязним відчуттям думав Менгу. Неакуратно ми спрацювали. Брудно.
Громада хвилювалася, хоча слова Хона її стримували. Але озброєні волоцюги, очевидно, коливалися менше - і таки рушили до двору, люди злякано розступалися перед ними.
- Пане Хон, тримайтеся, - Со Бан миттю вихопив меча з-від сідла коня Хона та опинився поруч з ним. Офіцер, подумки посміхнувся Менгу. Досвід не проп'єш. - Тупі барани та боягузи!
Це послужило спусковим гачком для всіх - озброєні випустили мечі з рук та впали на коліна. Решта людей юрмилася осторонь.

- А коли ж рис видаватимуть, пане? - почувся жалісливий голос якоїсь жінки. І разом з нею заговорили інші, і з вуст у вуста переходило слово "рис".
"Что за честь, коли нечего есть", з сумом згадав Менгу російське прислів'я.
Хон підняв очі до неба, примружився, знову глянув на натовп. Як роздавали рис, він бачив і вже обдумав, що і як робити.
- Сьогодні опівдні, перед управою, Приходити всіма сім'ями, зі своїми начиннями, куди зсипати рис. Сьогодні на одну людину, хоч старий, хоч найменша дитина, буде два ковші. Мені потрібні всі папери повіту, - Хон перевів погляд на одноокого Со. – Скільки поселень, скільки в якому мешканців. Будь-які, хоч найнеточніші. Знайти двох-трьох осіб, грамоти та рахунку навчених, та чистий зошит для запису. Відправити посильних у всі живі поселення, щоб старости прийшли за належним зерном. Виконувати негайно.
Те, як вони пристосували до справи поштового чиновника, як справно Со Бан та двоє чи троє чи то старостів, чи то просто поважних людей в селищах складали кількість людей, яким треба було видати зерно - все це пройшло ніби мимо свідомості Менгу. Лише ближче до опівдня він вмовив Хона поїхати до їхнього помешкання та обробити рану.
І ведучи в поводу обох коней, Менгу не міг позбутися тяжких думок.
Вони зробили добру справу? Так. Утвердили репутацію держави, поставили препону злу. Навіть врятували дитину від ґвалту, згадавши дівчинку, подумав Менгу.
Але Тхора вони - та що там, він, він, як відповідальний за операцію, - впустили. Тепер треба їхати в Асан - саме там має невдовзі опинитися адмірал Лі Сунсін з дуже сумного приводу. Менгу добре пам'ятав щоденники. Значить, все з початку, планувати маршрут, планувати операцію. Їхати на південь та щодня викликати командира - сподіваючись, що одного дня він буде в межах зв'язку.

***
- Наскільки добре Тхір тримається в сідлі? - похмуро поцікавився Хон, коли, вже звіривши всі архіви та родові книги і погодившись із розрахунками місцевих писак, дозволив Менгу посадити себе на коня і потягнути назад на заїжджий двір. Голова гуділа від незвичної паперової роботи, офіцер щиро співчував усьому подвір'ю разом, нога хворіла, їсти хотілося, але, як це не прикро, доброю службою все зроблене неможливо було назвати. І Хон навіть надто добре розумів, як воно зараз Менгу, який не має і шансу відчути себе добре послужившим країні та народу – адже не його ця країна була, не його народ. Зітхнувши, офіцер нахилився в сідлі і поплескав напарника по плечу. - Але ти в будь-якому разі молодець, чуєш?
Хон... скоріше за все, Хон тут затримається, з сумом подумав Менгу. Надто багато справ, які вимагають уваги.
- Горе моє, сиди спокійно, бо знов кров піде, - буркнув він, вертаючи напарника у вертикальне положення. - Я, сподіваюся, не виглядаю рюмсаючим хлопчиськом, щоб мене заспокоювати. Облажався, буду виправляти. Все нормально.
Хон коротко посміхнувся на це майже жіноче "горе моє", підібрався в сідлі, заспокійливо поплескав по шиї коня. Якщо Менгу відмовляється від простого дружнього піклування, розсудив він, значить, одним поплескуванням по плечу тут не відбудешся.
- Але ти не відповів мені, як Тхір сидить у сідлі, - зауважив він суворим тоном. - Нам треба думати, що робити далі. Ти знаєш, що Тхір може зробити своєю метою в Чхунчхон? Що там за поминки такі?
- Тхір майже в сідлі не сидить, хіба кроком, - зітхнув Менгу. - А в Чхунчхон є село Асан, де живуть родичі пана адмірала. І пан Лі туди поїде, бо нещодавно помер його дядько, а скоро помре і мати.
- Ти... ти це точно знаєш? - Хон несвідомо сіпнувся в сідлі, простяг руки схопити привід, і відразу розслаблено, приречено опустив голову. - Так, я тебе зрозумів. Родич помер у Чхунчхоні... ніхто з місцевих не зрозуміє, що це означає. Якщо Тхір піший, ми за три дні його наздоженемо і ще за три переженемо. Коли ж помре матінка адмірала, ти пам'ятаєш?
- На тринадцятий день четвертого місяця він про це дізнався, як записано в його щоденнику, - відповів Менгу. - Але до того він вже носив жалобу по своєму дядькові.

Взявся Хон рахувати про себе. Першого дня четвертого місяця виїхати, тринадцятого дня того ж місяця приїхати... людина, яка не володіє верховою їздою, не здатна пройти такий шлях за такий короткий термін.
- Розвертаємось! - Хон корпусом зупинив коня. - Негайно! Нас обдурили. Або Тхір все ще тут, або він пішов уже десять днів тому. Зараз же треба йти до в'язниці до Чхве і допитати його так, щоб очі з черепа вилізли.
Менгу не вважав, що Тхір планує прибути в Асан якраз точно тринадцятого числа, але не сперечався, допитати Чхве докладніше хотілося і йому.
Але на дорозі до тюрми шлях їм перестріла та сама стара з селища. Вона стояла разом з дітьми, хлопчиками років семи та дев'яти, а коли Хон та Менгу під'їхали, впала долілиць у підсихаючий бруд, і діти зробили те саме.
Ніяково було Менгу дивитися на те, як стара жінка обіймає чобіт Хона, дякуючи, просячи вибачення, плачучи.
- Візьміть, пане, не відмовте, - стара підняла молодшого з хлопчиків, замурзаного, але ніяково посміхаючогося. І він простягнув Хонові щось маленьке та блискуче.
- Це вам на щастя, - говорила стара. - Це все що в нас є... річ цінна, мабуть, шаман сказав, це для того, щоб красні панянки любили, ока не відвертали. Не погребуйте, пане!
Хон не чекав такої різкої зміни настрою від селян, сам кинувся підтримати стару під лікті - і дрібничку, яку йому простягло хлоп'я, без задньої думки засунув у рукав. Якийсь наконечник стріли, подумалося йому, тупий і важкий.
- Я зберігатиму цей талісман у серця, - зніяковіло пробурмотів він, коротким рухом притиснув хлопчика до себе і відразу повернув назад на руки матері. - Гаразд, буде вам. Не стійте тут у пилюці, йдіть до себе.
Два чи три шматочки йота залишалося, і Хон, з жалем подивившись на коней, витягнув з мішечка дві скибочки і простягнув дітям.
- Тримайте. Слухайте старших, - він поплескав того, що вище, по маківці, і направив коня далі.

Вже коли родина, що, очевидно, прямувала за рисом в управу, зникла за поворотом, Хон витяг з рукава дрібничку і прискіпливо оглянув. Металева, на вигляд, бронзова, з дивно важким кінчиком, зі стрілою вона була несхожа відсутністю хвостовика, з кулею вагою і формою, з прикрасою простотою форми. І Хон, не змігши визначити її призначення, простягнув дрібничку Менгу.
– Не знаєш, що це? – спитав він.

Менгу розчулено дивився за тим як доброзичливо його напарник спілкується з селянами. Все не дарма, ніяк не дарма. Але взявши в руку річ, яку простягнув йому Хон, він пополотнів. І, не промовивши ані слова, помчав наздоганяти стару та дітей. Навіть добре, що це зайняло час - Менгу встиг опанувати себе, придумати, як би зробити так, щоб не налякати людей.
І скоро вже, спішившись та присівши, щоб бути на одному рівні з дітлахами, він уважно та лагідно випитував, де хлопчаки взяли таку красиву штучку та чи не було там таких самих.
Спочатку хлопчики в один голос твердили, що знайшли предмет на стежці в лісі, але коли Менгу сказав, що це навіть буде добре, якщо вони скажуть, що знайшли його у сивого варвара І Гиль-се, і що за це він подарує їм по монетці - інформація пішла. Заплативши обіцяне і ще раз дуже подякувавши дітям, Менгу сів на коня та під'їхав до Хона, який очікував у стороні.
- До Чхве, дорогою я поясню, - тихо та коротко кинув він, відчуваючи, як ватними стають руки.

Хон очікував чого завгодно, але не подібного дивного, гарячкового поспіху, і сумирно чекав напарника. Здалеку він бачив, як Менгу щось випитує у дітей, а потім дає їм гроші, але ніяк не міг збагнути, чому ж саме діти, як вони пов'язані з цією штукою, а головне, чим сама вона настільки небезпечна, що викликала таку поспішність. І коли напарник галопом вислав коня до в'язниці, офіцер лише мовчки підігнав свого і рушив слідом за ним.
- Нам би помолитися, щоб це була проста випадковість, - кинув на ходу Менгу, спішився біля тюрми та допоміг зійти Хонові. - Мені треба папір та чим малювати - туш, шматочок вугілля, все одно, - сказав він, тяжко дихаючи. Підняв до очей Хона мідяний предмет. - Ця штука - патрон СП5, від снайперської гвинтівки, тобто... уяви безшумну аркебузу, яка випускає п'ять пострілів поки ти промовиш "благословення Будди Аміди". Без перезарядки. З відстані на сто кроків коротше лі.

Хон, почувши пояснення, став похмурішим за ті грозові хмари, що стояли над Ханьяном у день государевого втечі.
- Це зброя вашої країни, і Тхір узяв її з собою, - не питаючи, а стверджуючи, сказав він. - І саме з нього він стрілятиме в адмірала Лі. І ти малюватимеш його, щоб потім запитати, чи бачив хтось подібне.
Жаху Хон не відчував - лише оглушуючу, безмежну ясність. Він протистоїть зброї, що вражає на такій відстані, що сам стрілець звернеться в точку, і так швидко, що після першого промаху не буде шансу сховатися. І вони програли у швидкості, програли у силі, вже програли у знанні. Тхору достатньо буде на рибальському човні вийти в море навпроти бази флоту, і він зможе занапастити адмірала Лі...
Досить, сам собі сердито наказав Хон. Зброя це не гарантія перемоги, і ніщо не гарантія перемоги, якщо немає твердої волі, уміння та знання супротивника. І коли раніше здавалося, що є все це у Тхора, то тепер, коли все село відразу повернуло віру в государя, можна було в цьому засумніватися. А нині з самим адміралом Лі доведеться тягатися дрібному інтригану - з тим, кого не перемогли ні японці, ні осколки Західної партії, що залишилися.

- Якщо в управі все ще роздають рис, віднесемо малюнок туди, - запропонував Хон, постукаючи у ворота в'язниці. - Відчиніть! Державний інспектор хоче допитати арештанта Чхве!
У повіті і не треба було показувати "коней", одного рису виявилося достатньо, щоб авторитет самозваного інспектора злетів до небес, і миттю відчинили ворота.
- Потрібні папір, аркушів п'ять, туш і кілька пензлів, - кинув Хон писареві, входячи в головну будівлю, потилицею вказав на камери, що тут розташовані в закутку на кшталт стайні. - Вивести арештанта Чхве, не зв'язувати, у крісло не садити. Передайте, спробує втекти, я так метну чорнильний камінь, що йому голову наскрізь прошибу.
На "спробує втікти" Менгу зловісно посміхнувся.
Чхве вивели на тюремний двір, і Менгу живо згадав власні відчуття від такої процедури. Він був розвідником, який дещо бачив у своєму житті, але і йому було від такого незатишно. Чхве ж явно не міг визначитися з своїми почуттями, він то кидав жалісні погляди на Хона, котрого очевидно вважав все ж таки "добрим поліцейським", то похмуро поглядав на Менгу, котрий був для нього поліцейським злим.

- Папір і приладдя йому, - коли переляканий писар підбіг до "пана інспектора", Хон кивком вказав на Менгу, а сам, не сідаючи в крісло, подався до Чхве. З найспокійнішим виразом - дивно, але в які-то віки гнів, що піднявся в душі, віддавав холодом студеної джерельної води, і офіцер без зусиль тримав себе в руках - він присів поряд з шинкарем і зазирнув йому у вічі.
- А ти знаєш, що Гиль-се тебе обдурив? - прошепотів Хон найдовірливішим тоном. - І тебе, і нас. Про перше число він говорив лише для того, щоб ви не докучали йому, а насправді міг зникнути будь-якої миті... або зовсім нікуди не йти. Мені надійшли відомості з іншого повіту, що сивого високого варвара бачили два дні тому. Подумай і скажи, скільки ж днів минуло з того часу, як особисто ти бачив Гиль-се останній раз?

Менгу пристроївся малювати, вибравши зі своєї пам'яті снайперську гвинтівку "Винторіз", хоча такий патрон міг підійти не тільки до неї.
- Не бреши панові королівському інспектору, злочинець, - додав він до Хонових слів. - Коли ти бачив його після того, як його нагнав звідси пан Чон Мунбу?
Чхве тріпонувся та благально взирнув на Хона. В ньому боролися одразу два страхи.
- Вельмишановний пане, Гиль-се пішов першого числа четвертого місяця, - благальним тоном заскиглив він. - Я це добре пам'ятаю, день тоді був такий файний, ясний...
- З вашого дозволу, пане інспектор, він бреше, - почувся робкий голос писаря. - Першого числа була злива, ваш недостойний слуга це добре пам'ятає, бо перед тим якраз саджав на своєму городі капусту та зливі зрадів, бо не треба було зайвий раз поливати.
Чхве метнув на писаря злобний погляд.
- Може, я й забувся, дні такі однакові, коли ведеш свій заїжджий двір, кожного дня люди, їжа, питво... - пробурмотів він.
Менгу меж тим закінчив малювати.
- Послухай мене, лайно псине, - Хон акуратно, майже ніжно зібрав у кулак воріт шинкаря, потяг його на себе і несильно струснув. - Ти все пам'ятаєш. Я можу покликати сюди тих арештантів, яких випустив Гіль-се, і якщо вони скажуть не те саме, що й ти, я замкну тебе в одну з ними камеру на сім днів, без їжі та води, та кожному дам меч. Як гадаєш, що вони з тобою зроблять? Напруж свою пам'ять, та згадай, коли ти бачив Гіль-се.
Чхве заплющів очі, міцно-міцно, ніби очікуючи удару.
- О... двадцять перший або двадцять другий день третього місяця він пішов! - випалив він.
- Хто саме пішов його провожатим? - тихо спитав Менгу, встаючи. І пішов до Чхве развом з малюнком. Без проводжатого тут точно не обійшлося, збагнув він. - Хто саме?! - гаркнув Менгу над самим вухом Чхве, так що той підстрибнув.
- Малюк Пак, Пак Мьон! - видохнув шинкар.
- Чи ви не знаєте, пане, що це за Пак Мьон? - запитав Менгу в писаря, який вже показав своє співчуття їхній справі.
- Найспритніший крадій в нашому повіті, - хмикнув той. - Малий та худий як дитина, вміє пролізти у шпаринки. Попався тоді, коли невчасно проліз у комору до пана Юна.
- Ось це схоже на правду, - Хон струсив Чхве зі своєї руки, як бруд, так що той шинкар шльопнувся назад і квапливо відповз на кілька кроків. Офіцер же підвівся, уважно подивився на писаря і ступив назад до столу.
- Гляну потім, хто ти такий і як працюєш, - тримаючись образу, він суворо подивився на притихлого службовця, вмостився на своє місце і знову звернувся до Чхве. - А ти... кажи, чи питав Гиль-се про те, як купити коня? У тебе в першого він повинен спитати таке!
- Так... питав, але у нас тут нема де, вони мабуть в Кесоні куплять, - заквапився говорити Чхве. Менгу тримав малюнок так, що шинкареві не видно було, що там, і від того ставало тривожніше, він те й діло кидав на лист паперу збентежені погляди.
- Я втамую твою цікавість, злочинцю, - хмикнув Менгу та повернув лист паперу малюнком до нього. - Такий саме лист буде вивішений на управі, але в тебе є шанс полегшити свою участь. Якщо ти зараз скажеш, що ніколи цього не бачив, а хтось з людей скаже, що ти цього не міг не бачити - ти знаєш, що з тобою буде?
- Бачив! Я бачив таке у Гиль-се! - забелькотів Чхве. - Він бідкався що мало фішок до цієї машинки.
- Мало, кажеш? - зло всміхнувся Менгу. Витягнув з-за пояса патрон. - Таких фішок?
- Так, так! - погляд Чхве благально бігав від Хона до Менгу. - Він сказав, що, було би в нього їх хоч сотня, ніякий Чон Мунбу не був би йому страшний.
- Подивись уважно, - Менгу ближче підніс малюнок до очей Чхве. - Воно виглядало так, як тут? Чи щось було не так? Чи чогось тут бракує?
- Оцього... - Чхве вказав на трубку оптичного приціла, яку Менгу прималював зверху. - Оцього там не було.
- Чи потрібні копії малюнка? – Хон кинув швидкий погляд на Менгу. - Чи мені задовольнитись словами допитуваного?
- Якщо можливо, ваша милість, - Менгу шанобливо вклонився. - цей малюнок вивісити біля управи, та оголосити, що ті, кому знайомий цей предмет та хто доведе це, будуть винагороджені.
- Чи зможеш перемалювати точно? - Хон подивився на писаря, показав йому поглядом на малюнок. - Один ми візьмемо із собою, другий вивісимо в управі. Добре впораєшся, отримаєш нагороду. Дивись тільки, нічого не вигадуй, зрозумів?

Менгу вдячно схилив голову, ледь помітно посміхнувшись напарникові. Задали Чхве ще кілька питань, і в основному картина була ясна. Тхір всерйоз вважав, що процес на півночі він запустив якісно, на те, що зустрінеться хтось, хто його знає особисто та достеменно, він не розраховував. Вигнання Тхора Чоном Мунбу та його людьми було жестом відчаю останнього - під Чона вже серйозно копали і він про це знав. Людей, які понесли плескати язиками про міністра Ю та те, що адмірала Лі вб'ють або збираються вбити, пішло не так багато, і свідомо такого завдання, наскільки знав Чхве, Тхір нікому не давав. Але люди його слухали та охоче підхоплювали влучні круглі фрази.

Можна закінчувати, подумав Менгу, з тривогою спостерігаючи, як Хон хворобливо морщиться, встаючи зі свого місця.
- Увечері в управі буде зустріч, - сказав Хон писареві, виходячи з тюремного двору з двома аркушами і цілим оберемком відомостей у руках. Краще, ніж очікувалося, пройшов допит, і офіцер у повному задоволенні залишав в'язницю, але майбутні справи ще вимагали зусиль. І однією з таких справ Хон задумав підбір відданих країні підданих. - Приходь до години Собаки неодмінно.
Писар улесливо закивав, особисто проводив пана інспектора до воріт і зник у надрах установи, а Хон поліз назад на коня.
- Зараз треба віддати одяг пралі, потім я знову в управу, - зітхнув він, збираючи поводи. - Потрібно розгребти цю купу гною. Вранці ми з тобою рушимо в дорогу, увечері я спробую поговорити з тими, хто залишився на посадах, та розібратися, хто тут справді служить, а хто тільки платню отримує. Якщо коня Тхір купить лише в Кесоні, до того самого Кесона ми його наздоженемо.
Менгу, теж всівшись у сідлі, недовірливо поглянув на напарника.
- Тобто... ти не лишишся тут, а вранці поїдеш зі мною? - перепитав він на всяк випадок. - Нога як?
- Ногу ти мені замотаєш своїми чарівними бинтами, і буде цілісенька, - не без певної зловтіхи посміхнувся Хон. Менгу вдарив точнісінько по хворому місцю. - А лишитися... хотів би я, та тільки я ніхто. Поспішу до столиці з рекомендаційними листами, влаштую нові призначення, але більшого не зможу. А ти невже подумав, що, почувши про ту зброю, я злякаюся і лишу тебе одного? Знаєш, проти такого іноді й кулаками заперечують.
- Ні, братику, про те, що злякаєшся, я й не думав, - замотав Менгу головою. - Але думав, що вважатимешь, що тут ти важливіший. З ногою розберемося. А ще - я щовечора виходитиму на зв'язок, і передам сигнал помірної тривоги. Впевнений, командир зможе передати це пану міністру Ю і той вживе заходів. Може, так скоріше буде, ніж ітиме лист.
- А ви домовлялися про те, що робитимете, отримавши сигнал тривоги? - напружився Хон. На його пам'яті, жодного разу ще просте попередження, без найменшої інформації про супротивника, не приносило нічого, крім непотрібної паніки. - Я б все ж таки постарався наздогнати Хорька. Якщо не будемо затримуватись, до тринадцятого дня будемо в Асані.
- Звісно, домовлялися, - відповів Менгу. - І є сигнал, що Тхір вже виїхав по... свою мету, - приглушивши голос, промовив він. - Добре те, що патронів Тхір, вочевидь, захопив небагато. Хлопчик сказав мені, що патрон він поцупив на спір з братом, що не побоїться. Це було якраз перед тим, коли Чон Мунбу зробив свій жест відчаю. Якби Тхір встиг підготуватися до відправки сюди як слід, все було б набагато гірше, але у нього самого тоді наші на хвості висіли.

Дісталися нарешті заїжджого двору, Менгу допоміг Хонові злізти, розібрав та відвів коней.
- Давай поїмо і хоч годинку перепочинемо, - запропонував Хон. - Піду потім до управи, подивлюся, що там із зерном та жителями нарахували. Хоч би тільки у простому халаті мене не припинили вважати спеціалістом на посаді інспектора, - додав він із смішком.
- Ти дуже добре бутафорив інспектора, - серйозно кивнув Менгу. - Дуже професійно. І Чхве ти обробив дуже якісно. А тепер давайте, пане інспекторе, знімайте штани та подивимося, що там з раною.
- Я цих інспекторів надивився стільки, що не зображати б міг, а служити, - пирхнув Хон, ховаючи за зарозумілою усмішкою гримасу болю, коли потяг униз штани і скоринка присохлої крові потягла рану. З неприємним тріском штанина відстала від шкіри, Хон нарешті роздягся і з винуватим виглядом затих. - Ну, бути тобі черговим лікарем, який на мене лається, не вмію я піклуватися про тіло. Вибач, що тобі знову доведеться мене лікувати. Але знаєш, - він оцінювально оглянув свою ногу, - воно виглядає не так погано, як я думав.
- І я лікував, і мене лікували, - не моргнувши й оком, збрехав Менгу, чиє лікування до сих пір заключалося в прискорених курсах тактичної медицини та двох легких перев'язках. - Та й ти, напевно, товарищів штопав достатньо.
Він змочив краї пластиря водою та критично покачав головою.
- Сиди, трошки відмокне, а я за теплою схожу та будемо знімати та переставляти все.

Господиня охоче дала миску гарячої води та пару чистих ганчірок та з цим запасом Менгу повернувся до кімнати.
Поки з теплою водою розмокав клей пластиря, він акуратно обмацав рану навколо, але не відчув небезпечного набряку та й почервоніння не помітив.
- Воно просто болить, нема такого, що ніби смикає? - спитав Менгу.
- Ні, просто болить, та й то тільки тоді, коли рухаюся, - відповів Хон. - Я розумію, до чого ти, рана чиста, гною і жару немає.
- Ну от і добре, - кивнув Менгу. - Вона не глибока, просто довга, посидів би ти сьогодні спокійніше, то вже схопилось б, але куди ж там спокійніше. Слухай, давай зараз обробимо, як вчора, бо ти все одно потім рухатимешся, а вже на ніч я можу скобки поставити, воно за ніч схопитися встигне. Бо завтра ж їхати. Я, доречі, замовив поїсти, - додав він.
- Вже точно, куди там спокійно, - Хон осоромлено опустив голову. Як працюють горезвісні "скобки", він не замислювався і не хотів замислюватися, але що сьогодні не вдасться відпочити, залишалося очевидно. Тож офіцер охоче погодився на таку саму пов'язку, а слова про їжу й зовсім втішили його. - Але сьогодні на нас ніхто нападати не повинен. Ти ж не тримаєш на мене зла за... моє самоуправство? - винен, майже запобігливо додав Хон. - Дивишся, дістався б тобі напарник спокійніше, не довелося б бігати по всьому місту та лікувати.
- Не тримаю я на тебе ніякого зла, тим більше за тобою я по всьому місту не бігаю, лише з тобою разом, - засміявся Менгу. Добавив обережно трохи води та акуратно попробував відліпити кінчик пластиря. - Ще трошки, віддирати не хочу, - сказав він. - Ти може приляг, а я як годиться вправному слузі, оберігатиму твій спокій з мечем в руках.
Він дістав трофейний клинок.
- Меч не поганий, доречі.
- Меч гідний, це правда, - Хон уважно оглянув клинок. Лише раз йому довелося зближуватись з японцями так, щоб можна було дістати мечем, а не стрілою, та й то це був крихітний загін, і не надто багато зброї було, щоби оцінити. Зате на корейські мечі він надивився досить, і здобутий Менгу японський знайшов місце в їх ряду в кращій частині. Улягши зручніше, Хон продовжив ненав'язливо оглядати зброю напарника. - Його б олією змастити. Ти його вже начистив, га? У мене в речах є трохи олії. Подивися, я хоч, коли голову їм рубав, зарубок не лишив?
- Ні, зарубок нема, - Менгу прикинув скільки може коштувати такий меч в його час та посміхнувся. - Тримаю в руках щонайменше величезний будинок та пару машин, цілий статок.
Він дістав з пакунка Хона олію та по кімнаті рознісся гострий аромат гвоздики.

В цей час у кімнату постукали. Акуратно відклавши меч, Менгу відчинив двері, за якими з'явилася хозяйка з тацею їжі та чайником чаю.
- Гарячий суп... - потягнув носом Менгу. - Ви наша рятувальниця, пані господинечка.
Навіть запах олії не перебив ситного м'ясного духу – а головне, аромату справжнього зеленого чаю. І Хон сів на ліжку і поспішив прикритися.
- Я дуже зворушений вашою турботою, господине, - з гідністю промовив він, щосили стримуючи зрадливу вдячну тремтіння в голосі. - Велике вам спасибі.

Хазяйка зникла, і Хон з напівсміхом-полустоном закрив обличчя долонею.
- Я не хочу знати, якими методами виховував у них повагу начальник Юн, - він зітхнувши відібрав долоню від голови. - Ти знаєш, скільки мішків рису коштує зараз одна скринька з чаєм?
- Здогадуюся, - відповів Менгу, розливаючи чай по чашках. І єхидно додав: - Але за це пані господиня скористалася ексклюзивним правом уздріти велимишановного пана королівського інспектора без штанів. Як гадаєш, це варте чаю?
- Інспектор без штанів виглядає так само, як і будь-яка інша людина без них, - заперечив Хон, сердито насупившись, швидко присунув до себе одну чашку і зробив ковток. Аромат чаю огорнув хмарою, тепла м'яка терпкість пройшлася язиком і скотилася в шлунок, і офіцер пом'якшив тон. - Добре хоч, що в мене дитяча засмага зійшла, до приїзду до столиці я вулицею якось так і бігав, у кофті та спідньому.
- Не скажи, - зі смертельною серйозністю покачав головою Менгу, - побачити без штанів інспектора означає стати причасним таємниць світу сього. - Він теж відпив чаю та взяв парову булочку. - А щодо засмаги - в нас навпаки вважається, чим повніше ти засмаглий, тим краще. Дівчата - та й хлопці деколи, - навіть загоряють під спеціальними світильниками, які випромінюють світ аналогічний сонячному. І загоряють абсолютно голими. Щоб засмага була по всьому тілу.
- Ох, тепер я розумію, чому ти назвав мене гарним. У вашому часі і вашій країні, мабуть, гарним вважається все, що потворно у нас, - усміхнувся ще Хон, допив чай і налив собі ще чашку, взявся за булочку.

Поїли, трохи потеревеніли про гарне та потворне в різних часах, і Менгу кинув оком на пластир на нозі Хона, акуратно відсунув столик та встав. - Сиди їж, а я тобі пов'язку поміняю.
- Сиджу-сиджу. Давай уже, відчеплюй, - Хон сів на ліжку, вперся руками в підлогу. На його пам'яті зняття бинтів, що прилипли, завжди було вкрай неприємною процедурою, і офіцер заздалегідь приготувався до порції болю. - Змінимо, відпочинемо, нарешті, і назад в управу. Якщо я добрий інспектор, я маю хоч подивитися, як виконують мої розпорядження.
Менгу акуратно зняв майже відлипнувший пластир, збризнув хлоргексидином серветку та відліпив і її, примудрившись лиш трошки відідрати кірочку на рані.
- Терпи, козак, отаманом станеш, - у кривому перекладі на корейську "козакові" заміни не знайшлося, але от отаман знайшовся, так що у прислів'ї з'явився зловісний розбійницький відтінок.
Рана виглядала непогано, промокнувши її антисептиком, Менгу наклав нову серветку та новий шматок пластиря.
- Все, отепер доїдаємо та відпочиваємо, - резюмував він, всівшись на своє місце.
- Давай вже, поспимо хоч трохи. Благо не жарко, - Хон з вдячністю подивився на свою ногу. Нових чистих штанів не було, тож офіцер тільки натягнув на себе ковдру і загорнувся в неї, як у плащ. - І що ти там мені про розбійників казав? Якась ваша приказка?
- Угу, - кивнув з набитим ротом Менгу, який взявся хльобтати суп, заїдаючи його рисом та овочами. - Козак це... вільні воїни були в країні командира, ніяким царям та королям не підкорялися, тільки своїм виборним отаманам. У нас теж були такі воїни-батири. Так от, кажуть, терпи, козак, отаманом станеш.
- Терпіти біль, але не підкорятися государю? Ох, небезпечні ви думки думаєте... - докірливо похитав головою Хон. У його розумінні було цілком розумно підкорятися тому командиру, якого вибрали, зате вкрай нерозумно і небезпечно не підкорятися при цьому государю. Але вже сама дискусія про подібне була надто небезпечною, тож Хон лише з подвоєним завзяттям наліг на трапезу.
- Ох, якби я їв так щодня, я б став товстішим за Пиріжка Юна, - зітхнув він, відсунув від себе прилади і відкинувся на ліжко. - Але тепер я щасливий і готовий спати. Чи зможеш розбудити через дві третини години?

***
- Вставайте, графе, на вас чекають великі справи, - шепотом сказав Менгу, коли пройшла година.
- Великі значить великі, - Хон розплющив очі, сів на ліжку і потягнувся. - Найбільша справа це порахувати, скільки зерна залишилося і скільки роздано. Давай думати, що ще треба зробити.
- Зерно то дрібниці, тут з ним самі впораються. Треба наказати комусь написати місцевому губернатору з викладенням всіх подій, та зазначити, що такий саме лист пішов у столицю, - задумливо відповів Менгу. Писати самому Хонові, розсудив він, це підставляти і його, і принца, який видав бляху інспектора. Але не повідомити нічого взагалі означало те, що місцевих можуть звинуватити у державній зраді.

Разом знітився Хон.
- Потрібно буде зібрати з усіх письмові свідчення про гріхи начальника Юна, - заговорив він після роздумів. - Знайти лікаря, який напише висновок, що він помер від отрути, написати листа від мого імені, як офіцера варти, із запрошенням на зустріч. Мовляв, не до вподоби мені, як він із справами повіту справляється. Так, може, сам здамся губернаторові з повинною, як той, що довів до самогубства. А папір із пропозиціями призначень та копії всіх архівних книг разом везти до столиці, щоб не затримали тут, та одразу прийняли посади. Таку дрібницю, як один повіт, Його Високість мені простить і зможе влаштувати.
- Ні, - рішуче відповів Менгу та взяв Хона за руку. - Зібрання всіх таких свідчень займе багато часу, а ти мені потрібен, напарнику. Тому листа напишу я. Від свого тутешнього імені. Нехай шукають "хлопця з сопілкою" на імення Хон Гільдон, який покарав грішного повітового начальника та роздав людям зерно у славу Його Величності. А ми поїдемо за Тхором.

- А раптом і є такий Хон Гільдон із Каннина? - сумнівом промимрив Хон. Просто анонімний лист, на його погляд, зробив би гірше, ніж мовчання та незнання, і залишати цілий повіт без захисту офіцер не бажав у жодному разі. - І будуть усіх мешканців катувати на предмет, де вони його бачили та хто він такий. Хоч щонайменше, але я б провів розслідування. Хоч просто копії записів за останні десять-дванадцять днів зробити. За вечір це встигнути можна.
- Нема такого Хон Гільдона, крім мене, - засміявся Менгу. - Поки нема, допоки Хо Гюн книжку напише. Але копії записів до листа прикладемо, причому один пакет губернаторові пошлемо, а другий міністрові Ю в столицю. Все, я піду до пралі за твоїми штанами, вчорашніми, а ти сидиш і не береш дурного в голову.
– Прийняв, - Хон кивнув, як приймав наказ, і знову розслаблено розтягнувся на ліжку. Зробити копії всіх паперів за останні десять днів, та написати анонімний донос було найпростішим і найгіднішим рішенням, і офіцер чесно наказав собі заспокоїтися. За ним стоять міністр Ю та наслідний принц, і цього для такої дрібниці, як призначення повітового начальника, має вистачити.

Менгу ж сходив до пралі, отримав все, що вони віддавали прати, заплатив та подякував. Ідучи назад, перекинувся веселими жартами з господинею, сказавши, що її гостинний заїжджий двір недостойний Хон Гільдон пам'ятатиме все своє життя і таких смачних обідів йому ще ніде не подавали. Жінка зашарілася, пробурмотіла щось на кшталт "все ви дурно базікаєте, пане Гільдон".
І Менгу, впевнившись, що їх тут запам'ятають по іменам "Гільдон" та "Менгу", повернувся до напарника.
Хон відпочивав, поки була така можливість, прикидав у думці зміст листа, але, як і сказав Менгу, намагався ні про що зайве не думати. І коли напарник повернувся, поспішив одягнутися в чисті штани, та накинув зверху той самий халат.
- Тут не така задуха, щоб це було недоречним, - пояснив він Менгу, коли вже сідлали коней. - Побуду зовсім бідним інспектором.

Однак, бідність інспектора в управі не стала предметом пересудів і пліток - один із службовців, що підкорялися Юну, мав намір тікати прямо з його паперами, був спійманий, і тепер Со Бан з усіма простодушною прямотою офіцера його допитував. Хон оцінив прагнення одноокого, запросив Со на вечір на прийом до управи, а сам поспішив подивитися списки селян, які вже отримали рис. Лише з найближчих сіл дісталися старости, порахували мешканців, але вийшло, що живих дворів майже не залишилося. Ще ненависнішим став Хону начальник Юн, який зміг стягнути з селян таку кількість зерна, але ненависть не допомагала справі. Десять мішків офіцер наказав перенести в комору управи і там залишити на випадок неврожаю, щоб хоч по жмені роздавати, решту залишили роздати населенню відразу, а потім, прихопивши всі документи, Хон поспішив до кабінету начальника.
- Тобі диктуватиму, а ти пиши, братику Гільдон. Будуть фрази здаватися неправильними, підбирай сам, - Хон підморгнув Менгу, вмостився в крісло начальника і почав дивитися, як напарник порається з письмовим приладдям.
- Тільки не надто швидко диктуй, я все-таки не писар, - сказав Менгу, розтерши туш та приготувавши пензлі та папір. Поки Хон займався справами інспекторськими, він вспів порозумітися з молоденькою служницею пана Юна, дізнався від неї, що заїжджих панів до повітового останнім часом не було, принаймні за останні пару місяців. Сама дівчина, попри всю свою корисність, йому теж подобалася, тому Менгу вважав, що, поки пан відпочиватиме та бенкетуватиме зі знаними людьми повіту, він може провести час з неменшою користю та задоволенням.
- Та вже намагатимуся, - Хон підняв брови, натякаючи, що Менгу вільний сам виправляти як завгодно, приосанился, влаштувався зручніше і почав диктувати: - Повідомлення про злочини повітового начальника Юна в провінції Хамген, повіт Кілджу ...

Писали довго, сперечалися, переробляли - та нарешті два екземпляри листа були закінчені. В екземпляр, що призначався губернаторові, Менгу завбачливо приписав "копію цього листа та оригінали документів надіслано панові Першому міністу", та розклав листки підсихати.
- Тепер треба зняти копії з самих документів, - сказав він. - Давай вже я зніму, а ти іди царюй на бенкеті.
- Копії вже той писар робить, я йому наказав, - широко посміхнувся Хон, помахав у повітрі зошитом із переліком посад. - Якщо я правильно все переглянув, він чесний трудяга, треба буде підвищити його хоч до начальника поштової станції. Нинішнього я б зіслав, та тільки де знайти ще більшу глуш, ніж ця...
Був посланий служитель за копіями, всі папери розібрані, пов'язані в пакунки, і можна було відряджати посланця.
- Якщо днів за десять губернатор спроможеться розібрати ці папери, ми будемо щасливцями, - реготнув Хон, пробуючи рукою вагу пакета. - Тож міністру Ю я передам особисто до рук. Та треба буде туди додати свідчення Чхве і той малюнок. Що думаєш?
- Ми їдемо в Асан, а не в Ханьян, - заперечив Менгу. Щоправда, недовіра до офіційної пошти була йому зрозуміла. - І ми не будемо їхати за Тхором з ворохом паперу. Я повідомлю командира, а з півдороги можемо надіслати пакет панові Хо Гюну, відправлення на його ім'я не повинно так зацікавити.
- Ох, важко служити людині, яка не набралася досвіду, - Хон весело цокнув язиком. - Був би я з Чхунчхон, може і знайшов би таємну стежку, де можна скоротити шлях, та тільки на годину-дві. Найшвидший шлях від нас до Асана через столицю, тому що Асан від тієї самої столиці чи в чверті на південний захід.
- Слухай! - Менгу ледь не підскочив. - А той пан Чон, якого ти колись знав! Він же може порадити нам провожатого, який проведе нас коротшою дорогою. Тому що той злодюга, який є провідником у Тхора, вже наповно знає всі стежинки.
- А й справді! — Хон ляснув пальцем по тюку з паперами. - Беремо тоді проводжатого у пана Чона, а як почнеться провінція Кьонгі, пустимо його вперед. Я тоді ще Його Високості листа докладніше напишу, та накажу передати його через Хо Гюна. І вже тоді ми точно Тхора наженемо і переженемо.
Хіхікнувши на це зовсім сучасне "наженемо і переженемо", Менгу склав обидва пакети з документами, помітивши, щоб уже точно не сплутати.
- Значить завтра зраночку прямо до Чона, а потім вже на південь.

Між тим прийшом Со Бан і вклонившись, запросив пана Хона до гостини, яку вже приготували у великому залі управи.
В управі зібрався вже весь цвіт тутешнього суспільства, і стіл був накритий навіть із претензією на столичний манер. Хон у своєму простому халаті відчував себе зовсім незатишно, жартував, що беріг коня і спорядився щонайпростіше, а відмовами від подарунків настрахав місцевих ще сильніше, ніж своїм поводженням з Пиріжком Юном.
- Нічого я брати не буду, мені треба поспішати, - припинив усі загравання зі своєю персоною Хон. - Буде вам! Знайте, як тільки прийму подарунок, то відмовлюся з посади!
Службовці разом притихли, і треба було спершу випити, потім розпитати тутешніх про їхню роботу. Обговорили потім і зерно, і китайців, знову Хон відмовився від усіх подарунків.
- Єдине, що можу я взяти від вас усіх разом, це мішечок сушеної хурми, таких розмірів, щоб семирічна дитина змогла підняти її однією рукою, - зі смішком запропонував він. – Більшого й не смійте давати. Завтра ж вирушаю в дорогу.
Захоплювалися всі скромністю інспектора, пообіцяли мішечок хурми, сказали, в яких краях шукати пана Чона, та потихеньку почали закінчувати бенкет.
Ситий і п'яний, позіхаючи, Хон вийшов із головної зали. Все, що потрібно зробити, він зробив.
– Менгу! - крикнув він уже за звичкою. - Менгу, ліниве щеня! Ідемо до кімнат!

Поки пан напарник вів тонку гастрономічну дипломатію на бенкеті, Менгу цілком знайшов розуміння з молоденькою служницею покійного начальника повіту. І окрик Хона застав його вже за одяганням після взаємоприємного спілкування - дівчина була молодою вдовою, тому ніяких моральних норм часу Менгу не порушував і винним себе ні в чому не вважав. Поцілувавши напослідок ніжну смагляву щічку та пообіцявши прийти вночі, якщо вдасться втікти від пана, Менгу поспішив на поклик, на ходу приводячи себе до ладу.
- Знай, твоїх нащадків викуповувати не буду, - Хон суворо пригрозив пальцем. - Ходімо! Нині твій пан у доброму гуморі, то поспішай скористатися цим.
- Це звідки їх треба буде викупати? - хмикнув Менгу. І додав, трошки приглушивши голос: - Я був обережний, не сумнівайся. І... пане, ви мене не відлупцюєте, якщо вночі я втечу ненадовго?

Під ті ж жарти й дружні суперечки дісталися заїжджого двору, Хон все ж наказав господині подати їжу в кімнату слуги, розплатився останніми мідяками зі зв'язки. Пора було розмінювати єдиний злиток, що залишився, але це офіцер хотів зробити вже в Хамхьоні. Тепер залишилося лиш переодягтися, перевірити рану та спати.
- Хоч раз у своїй кімнаті посидь, - Хон поплескав Менгу по плечу, коли вже піднялися нагору. - Повечеряєш, помиємось, а потім я засну так міцно, що можеш хоч з десяток кісен сюди привести, ти мене зрозумів?
- Зрозумів, братику, - кивнув Менгу, вдячно потиснув зап'ястя Хона - тонке сильне зап'ястя лучника, відмитив він. - Але спершу твою рану треба перевірити. І тобі краще обережно помитися до того, щоб потім вже промити рану від можливої зарази та або заклеїти, або поставити скобки. Ось ти зараз їхав верхи - сильно тягнуло рану, як відчуваєш?
- Воно нагадує про себе, коли їду риссю, - зізнався Хон, опустивши погляд. Скаржитися на подряпину здавалося йому нижче за свою гідність, але посічене стегно вважало інакше, і при будь-якій напрузі м'язів рана чітко відчувалася вся, з кінця в кінець. - На галопі нічого. Але ти не хвилюйся, коні у нас міцні, та й я звичний. А що за скоби ти хочеш поставити?
- Поранили не коня, а тебе, - відповів Менгу. - А скоби - скоби і є, металеві, з такого металу, що не береться іржею. Зтягнуть краї рани, щоб заживала скоріше, так само як нитки шва, тільки зі скобками заживає швидше. Якби не їхати верхи, або їхати кроком, то можна було б і так лишити як є, щоб просто під пластирем затягувалося. Але так... побоююся, що недобре заживе. Ти не хвилюйся, боляче не буде, я оброблю заморозкою, то майже не буде відчутно.

Влаштувалися знову в кімнатах, Менгу пішов до господині за водою, а Хон, залишившись у себе, роздягнувся, знайшов, чим змочити пластир, і почав потихеньку відліплювати краєчки.
Воду Менгу відшукав доволі швидко, хазяйка знов розсипалася в похвалах панові інспектору за те, що недовго бенкетував.
- Наші лікарі вичищають рану, що гниє, неодмінно до того, щоб від болю очі вилізли, - вимушено посміхнувся Хон, коли Менгу повернувся, несвідомо розтер шрам на грудях. - Мовляв, що не болить, те мертве, а що мертве, те саме несе смерть. Так що вже не турбуйся, скоби я перетерплю.
- А наші лікарі стараються, щоб рана не загнила, - відповів Менгу. - Коли все скінчиться, можемо показати твою рану родичеві пана Хо. Хай помилується. Хоне, тільки не віддирай, нехай саме відійде, - попросив він.
Тепер треба було почекати.
- Господинечка тебе хвалила, - посміхнувся Менгу, сидячи на підлозі та чекаючи, поки відійде пластир. - Такий, сказала, скромний та ґречний пан інспектор, і не бенкетує багато.
- Що вдієш, не вмію я пити, - перебільшено сумно зітхнув Хон. - Десяти чашок вистачить до цілковитого непритомності. Хоча знав я людей, яким і два чайники байдуже.
- Ну і нічого страшного в тому нема, - хмикнув Менгу. - З мене теж пияк майже ніякий. Та й, я тобі скажу, якщо твій орга... тобто твоє тіло не сприймає хмільне - ніяким чином не навчишся. Можешь хіба що трохи пом'якшити дію.
- Хотів би я навчитися пити, як пан Ю... - промимрив Хон зі щирою заздрістю. - Бачив я кілька разів, як він п'є. П'ять, шість чайників на трьох випивають, сміються, жартують, на ногах не стоять, зате ніколи нічого зайвого не скаже, розум завжди найгостріший. І до останнього слова все пам'ятає.
- А ти ж сам в той час мав на стражі стояти, - тихенько засміявся Менгу. - Як ти міг те все бачити? Та й, знаєш, я бачив, що алкоголь діє і на пана Ю, він якраз був добряче напідпитку, коли мене в тюрму привів ніби-то мого слугу шукати.
- Ну, ти ж не знаєш, скільки чайників там було, - реготав Хон. - Якщо напував його принц Ванпьон, то, мабуть, підливав доти, поки Перший міністр не перестав турбуватися. То ти, виходить, високошановного першого міністра тверезим і не бачив?
- Чому це? - засміявся Менгу. - Ми з ним в одній камері сиділи, забув? От трясця, тепер можна хвалитися, що сидів в одній камері з Першим міністром Ю та самим Лі Сунсіном, - весело додав він.

Хон глухо розреготався, шанобливо ляснув Менгу по плечу. Уява його, надто жива для простого стояння на варті, одразу змалювала Першого міністра, що, майже не володіючи ногами від соджу, завалився в камеру, і кілька мить Хон, і сам не надто тверезий, насолоджувався цим видовищем. Нарешті, насміявшись, він видихнув, акуратніше розстелив ковдру і весело подивився на Менгу.
- Ну що, показуй давай своє лікарське мистецтво, - він кивком вказав на ногу. - Поки я сам недалеко пішов від міністра Ю, щодо болю можеш не хвилюватися.
- Це ти можеш не хвилюватися, - всміхнувся Менгу.
Пластир вже відмок та Менгу акуратно зняв його. Рана, яка появилася з-під серветки, являла собою стійку тенденцію до успішного заживлення, і якби не необхідність їхати верхи, можна було б і не хвилюватися сильно. Але рухи перешкоджали тому, щоб краї нормально зросталися, тому іншого виходу як шити або ставити скобки Менгу не бачив.
- Зараз я намажу знеболюючим, буде таке як оніміння, - попередив він, дістаючи тюбик та одразу й рукавички. - А, чекай, дай руку, треба перевірити, що в тебе нема алергії.
Він взяв Хона за руку, закатав рукав та мазнув на згині.

Хон знав, як пробують ліки на надмірну отруйність, але не чув і слова такого, "алергія", а тому дивився на Менгу широко розплющивши очі, як діти, що слухають фокус.
- А... довго чекати? - він оглянув своє зап'ястя, з цікавості понюхав. Шкіра справді переставала відчуватися, ніби застигла кров від довгої нерухомості, і це було дивно, але поки що не лякало. - І що має статися?
- В ідеалі - нічого, просто втратиш чутливість в тому місті, - відповів Менгу, напружено спостерігаючи за рукою Хона. - Трошки зачекаємо. Але якщо почне свербіти чи набрякати, одразу треба витерти та прийдеться без них обійтися. Значить, твоєму тілу ці ліки не підходять.
Але мазь нічого страшного в Хона не викликала, тому Менгу попшикав рану анисептиком, потім змастив краї знеболюючим, намагаючись не попадати всередину, і відкрив витягнуту заздалегідь упаковку зі шкірним степлером.
- Ну шо? - він легенько ущипнув краєчок рани. - Відчуваєш?
Хон уважно стежив за власним тілом, але момент, коли просте оніміння раптом обернулося повною нечутливістю, пропустив. Шкіру потягло, як тягнеться мозоль, що відстає, але ніякого дотику ніби й не було.
- Нічого не відчуваю, - спантеличено насупився Хон, сам акуратно торкнувся шкіри поряд з раною. - А ось тут відчуваю. Як швидко воно пройде згодом?
- Недовго, нажаль, тому треба встигнути. Сиди рівно та не смикайся, - всміхнувся Менгу і взявся за степлер. Скріпляти ним йому доводилося лише синтетичну шкіру на тренувальному манекені, але тут рана була з прямими краями та чиста, та й нечутливість тканини навколо надавала впевненості. Як на тому самому тренуванні з такмеда, він прийнявся скріпляти рану металевими скобами, обережно зтягуючи краї.
- Готово, - поставивши останню обмежувальну, Менгу витер рукавом спітнілого лоба. Збризнув антисептиком рану та степлер, і вклав його назад в пакет, затягнувши хомутом. Скобок лишалося ще півпачки, і на всяк випадок Менгу вирішив не викидати все те. - Нечутливості лишилося трошки, потім буде тягнути та боліти, - попередив він. - Але на мою скромну думку, вийшло гарно та рівненько. Має добре зажити.
Хон заворожено, як на театральну виставу дивився, як дивний пристрій прикушує його шкіру металевими зубами, залишаючи після себе рівний ряд сталевих ниток, що скріпили рану. І коли Менгу закінчив, кореєць підняв на нього погляд, що світився захопленням.
- Якби у наших лікарів були такі штуки, у наших воїнів і шрамів не було б, - захоплено видихнув він. - Це... це майже магічне мистецтво.
- Нажаль, шрам все одно буде, - покачав головою Менгу. Акуратно заклеів шов дихаючим пластирем. - Але, сподіваюся, не буде неприємних наслідків. - Все, пане інспекторе, лягайте відпочивати. Ви на це заслужили.
Подумавши, Менгу виклав поруч з ліжком таблетку анальгіна та поставив ковшик води.
- Це якщо зовсім вже нестерпно боліти буде, - сказав він. - Або в стінку стукнеш. Чи... може я все-таки на підлозі ляжу? - за своє мистецтво хірурга Менгу було страшнувато.
- Лягай у своїй кімнаті, та поїсти не забудь, - посміхнувся Хон, витягаючись на ліжку, спокійно заплющив очі. - Ти ж пам'ятаєш, куди маєш піти?
- Знаєш, нікуди я не піду, - покачав головою Менгу. Зібрав та обережно поскладав все їхнє медичне приладдя. - Вмиюся, перекушу та ляжу спати. Довгі проводи, зайві сльози... Хай краще думає, що пан не відпустив, або що я бісів вітрогон. Їй легше буде, та й мені.
Хон мовчки коротко прикрив очі, зображуючи кивок. Проводи, сльози, так легше... за цими звичайними простодушними словами як гній за скоринкою на рані відчувалася пронизлива, непереборна самотність.
Не дивно, що подібні люди не бояться смерті. Якщо країна це сувора, часом безсердечна, але все ж таки любляча мати, то смерть - це щедра і співчутлива бабуся, яка будь-якої миті бажає полегшити долю дочки і забрати в неї надто непосидючих онуків.
- Перед тим, як підеш митися, давай пом'янем полеглих, - зовсім тихо, так само не відкриваючи очей, сказав Хон. - Згодом у нас навряд чи буде час.
Менгу завмер. Те, як Хон перейшов від його амурних справ до поминання полеглих, було незрозумілим, напарник явно пробудував логічний ланцюжок, до якого Менгу годі було додуматися.
- Добре, - кивнув він. - Я принесу свою вечерю і дістану соджу. У нас же мало лишитися.
- Ми пили всього нічого, тож вистачить. Не розчаровуй господиню, - пирхнув Хон, поліз за своєю флягою і струснув, оцінюючи заповненість. Соджу хлюпалося ближче до дна, але на два ковтки мало вистачити.
Відклавши флягу, офіцер узяв список загиблих, пробігся очима по іменах і опустив голову. Тільки жителі півночі були записані, жителі провінцій, які постраждали найменше, але майже кожен із стражників із півночі знайшлися в рідні загиблі. Жахлива війна вдарила кожного жителя країни в саме серце. Чолла, незаймана, рятівна провінція Чолла зараз без адмірала, майже без сухопутних військ, з гіркотою Хон згадав про свою сім'ю. Всі його домашні дивом живі, але чи це буде так, коли японці нападуть знову?
- Коли уе планують новий наступ? - Хон повернувся до Менгу, притулив аркуш зі списком до стіни і підпер флягою. - Минулого разу вони зробили це у четвертому місяці. Саме час.
- Поки що вони або підходять до берегів Кьонсандо, або вже там на березі висадилися, - відповів Менгу. - Ти ж знаєш, що саме японці приклали руку до того, аби адмірала Лі було запроторено у в'язницю? Зразково організована дискредитуюча операція, сказав командир, коли ми вивчали матеріали. Просто зразково, - з гіркотою додав він, опустивши очі. - Тому зараз єдине що їх стримує - вісті з Китаю, який чи то готує, чи то вже надіслав військо їм назустріч. Хоне... - Менгу підняв голову. - До осені забери своїх ближче до столиці. Після поразки флоту в восьмому місяці японці підуть вглиб.

- Чонджу сильне місто. Ти точно знаєш, що його захоплять? - підвівся Хон. Зараз провінція Чолла залишалася вільною, але мав рацію Менгу, не було більше сил у країни захиститися. Але бігти як щури... цього офіцер не бажав своїй сім'ї навіть у найгіршому випадку.
- Чорт би тебе взяв, я не можу достеменно розказати тобі, що та як відбудеться, - прошипів Менгу, звузивши очі. - Все що можу тобі сказати - до столиці більше не підійдуть, як не намагатимуться. І знаєш, Хансон теж було міцне місто, забув?
- Ох, гаразд, я тебе зрозумів, - Хон винувато зіщулився, опустив погляд. За одне тільки попередження про японців слід було бути безмежно вдячним Менгу, а він, офіцер другого рангу, торгувався як перекупка на базарі!
Зітхнувши, Хон ковтнув соджу, поставив флягу назад перед списком і коротко заплющив очі.
- Дякую, - він вимушено посміхнувся до Менгу. - Ти ж і не повинен був мені таке говорити, а я... дякую.

Дякуватимеш, коли в безпеці будуть, подумки відповів Менгу. Він вже картав себе за те, що розв'язав язика - уявляючи як Хон пише листа своїм, а ті не вірять, вимагають доказів і в решті решт нікуди не їдуть. Або ж розповідають про листа усім сусідам і Хон має серйозні преблеми.
Японці будуть в Чонджу, японці будуть в Намвоні...
- Твій батько зараз обіймає якусь посаду? - спитав він, беручи фляжку з соджу, яку простягнув Хон.
- Я в сім'ї один на посаді, батько зараз землі селянам здає, - відповів Хон, невиразно, але розуміючи, до чого це питання. - До війни він мав посаду в повіті, але відмовився, як побігли люди на північ, усім своїм підневольним наказав зерно ростити. Моя сім'я вийшла з цивільних чинів, але духом міцна. Якщо й переберуться з Чонджу, то тільки коли стане ясно, що зовсім погано.
- Добре, дуже сподіваюся, що встигнуть, - не дивлячись на напарника, пробурмотів Менгу. Відпив соджу і сердито кинув, дивлячись в стіну перед собою: - А я розважався з дівчиною, коли вбивали мого найкращого друга. Він запрошував завітати до нього, але я мав побачення і ми домовилися на наступний день...
- У нас на такий випадок говорять "на все воля Неба", - зітхнувши, сказав Хон. Похід до дівчини перетворився у Менгу на спогади про кращого друга, і це було жорстко, нещадно, але правильно. І Хон тільки з сумною усмішкою повернувся до напарника і торкнувся долонею його плеча, а потім знову повернувся до списку імен.
— Якби не померли вони, то помер би хтось інший, — тихо сказав він. – Зате ти запам'ятав його молодим, сильним, без зморшок. І як друга. Хто знає, як воно могло б повернутися.
- Знаєш, кажуть, історія не має умовного способу, - відповів Менгу. - Я б хотів дожити до того, щоб ми з ним двома старими невгамовними дідуганами лазили по навколишніх гірках у пошуках цікавинок зі світу мінералів. Або грали в монгольських ханів до сивого волосся. І так, не помер би він чи вони, - він показав підборіддям на список, - помер би хтось інший. Але штука в тому, що я не можу переживати за незнайомих людей так, як за знайомих. Та й ти, мабуть, і кожен інший.
Він відпив ще трішки соджу та поставив фляжку до списку Хона.
- Нехай спочивають з миром.

- Нехай спочивають з миром, - озвався Хон, вторячи напарнику, перехопив з його руки флягу і сам ковтнув, ледь змочивши губи, виставив залишки на колишнє місце. - А коли ми поки що живі, житимемо за всіх. Подумати тільки... - він з незлою усмішкою подивився на Менгу, - ти ж, як повернешся до себе, навіть могили моїх правнуків не знайдеш, не те що моєї.
- Подивись на це з іншого боку, - всміхнувся Менгу, всередині котрого все перевернулося від тону Хона, - не народився поки що не тільки я, але й мої прадіди. Знаєш що, давай ми разом з'їмо мою вечерю, а то щось не хочеться мені зараз іти і сумно жерти її самому в іншій кімнаті. Не погребуєте їсти у товаристві мізерного слуги, ваша милість?
- Якщо суп у тебе буде гострим і кислим, вип'ю півчашки, - нарешті зважився Хон. - Якщо ж ні, відіп'ю три ковтки, і вистачить з мене. А то після роботи інспектора хоч би на мені обладунки в поясі зійшлися...
Менгу хутко збігав у свою кімнату та приніс тацю з їжею та чайником з рисовим чаєм.
- А ви ж скаржилися, пане, що надто худий та дівчата не люблять, - хмикнув він, ставлячи вечерю на столик. - Я, як відданий та турботливий слуга, про вас піклуюся. Як шов? - спитав він вже нормальним тоном, розуміючи, що вже має закінчуватися дія анестетика.
- Бідних люблять ще менше, ніж худих, - посміюючись, озвався Хон, оцінювально оглянув трапезу і все ж таки вирішив, що півчашки бульйону в нього влізе. - А якщо не підійдуть мені обладунки, доведеться віддавати їх у ремонт і розшивати за рахунок власної платні. А нога... — Хон злегка зігнув коліно, напружуючи стегно, і вздовж шва хлюпнуло гарячим болем, знайомо, несильно і не страшно. Зі спокійною, не вимученою посмішкою офіцер подивився на Менгу. - Скобки шкіру тягнуть, відчувається сильніше, ніж було, але до того я нічого й не відчував. Немає приводів турбуватися.
- Не згинай! Якщо що, просто пальцями помацай! - шикнув Менгу. - Хоч ніч полеж нерухомо, хай хоча б трішечки зростеться. Я ж мав на увазі, чи не надто болить воно саме по собі.
Він посунув бульйон до корейця та налив собі чаю.
- Але як же я зрозумію, що з ногою, якщо не ходитиму на ній? - хихикнув Хон, як щеня, що нашкодило, опускаючи погляд. Акуратно підхопив миску з бульйоном і зробив пару ковтків, не підводячи голови. - Я ж казав, станеш ще одним лікарем, який мене сварить. А суп добрий.
- От і їж, - задоволений, кивнув Менгу. Час від часу він відчував себе старшим чи не на століття за цього молодого офіцера - попри те, що були вони практично ровесниками за роками, а за фактом Хон був на чотири з гаком століття старший від нього самого. Але було щось в цьому хороброму, чесному, але надто відвертому та вразливому хлопцеві таке, що хотілося його захистити, затулити собою та не дати нікому та нічому його скривдити.

Таке саме було в Бату, подумав Менгу. Вони цим схожі з Хоном. Хоча якось так складалося, що то Бату весь час прикривав його, пер проти рожна як навіжений. І так тоді Менгу звик до щасливої невразливості друга - звик аж до тої, останньої недбалості...
- Будеш тепер справжнім слугою, доїси за паном. Якщо не погребуєш, зрозуміло, - трохи посьорбавши бульон, Хон слухняною дитиною витягнувся на ліжку і закинув руки під голову. - Тобі хоч не тяжко бути слугою при янбані? Я звик, що можу будь-кому що завгодно наказати, а ти...
- А я розвідник і маю бути здатен стати будь-ким та будь чим в разі потреби, хоч принцем, хоч хлопчиком за викликом, - відказав Менгу, беручись до їжи. - Та й ти не найгірший з панів.
- Спасибі, заспокоїв, - усміхнувся Хон, скосив очі на Менгу. - Ти, можливо, кращий розвідник, ніж я стражник, - весело сказав він. - Ми з тобою обидва не чинили опір подіям, але так вийшло, що самі вони розвернулися в потрібний нам бік. Можливо, я чогось і не бачу, але на мій недосвідчений погляд ми чудово спрацювали.
- Думаєш? - всміхнувся Менгу. Ніяк вони ще не спрацювали. Ніяк. Хіба трохи перекрили Тхору кисень - але Тхір має гвинтівку та прямує на південь. Та надто жорстоко та без потреби розчаровуюче було зайвий раз говорити про це напарникові. Настрій це все, програв подумки - програв в реалі. - Значить, і далі все зробимо як треба, - всміхнувся він. Доїв все, допив чай та піднявся. - Все, пане, відношу це і вкладаємося спати. Добраніч. В разі чого - стукнеш в стінку.
- Стукну-стукну, - кивнув Хон, знизу вгору з удаваною смиренністю глянув на Менгу і по саме підборіддя натягнув ковдру. - Слухаюсь, пане прислужнику. Добре... — він скинув із себе цей дурний вираз, поправив ковдру. - Давай, нам відпочивати треба.
Менгу ж відніс тацю з посудом, чемно подякував господині та, сполоснувшись холодною водою, відправився спати. Трохи шкода була маленьку Хьон, але мабуть краще, що не став він давати їй занадто багато сподівань. Дівчина знайде собі хорошого хлопця, переконував себе Менгу. Тепер в цьому повіті все стане добре - і вона собі когось знайде.
З тим і зморив Менгу сон.