Полювання на Тхора

Одноокий Со Бан ішов поруч з конями вправним кроком, майже маршевим. Менгу добре помітив, що навіть очікуючі, стояв чоловік так само, як і стояв би на варті. Виправка точно не селянська, правий Хон.
Сон Бан мовчав. Мовчав і тоді коли дісталися до перших хатиночок, бідненьких та геть худих, ніби в цих краях перемир'я не було зовсім. Хон оцінююче оглянув одну оселю, таку стару, що здавалася нежилою, другу, і, нарешті, вибрав собі мету.
- Стій, - гукнув він, сам подався тазом назад, гальмуючи коня. Помітив діток, що ховаються за стіною сусіднього будинку, і про всяк випадок розслабив лицьові м'язи, для більш м'якого виразу. - Допоможи спішитися.
Менгу спригнув з коня та допоміг зійти панові, і, тримаючи коней, влаштувався між ними та паном так, щоб контролювати поглядом якомога більшу площу. Обличчу придав зацікавлений та безтурботний вираз, при цьому скануючи навколишнє якнайуважніше.
Він теж помітив дітлахів, але вони були лякливі як дикі кошенята та годі було підзивати їх. Менгу, посміхнувшись, витяг з-за пазухи пластівку йота, розламав на шматочки та поклав на кам'яну огорожу на зірваний при дорозі розлапий лист. Сам же разом з конями рушив слідом за Хоном.
Краєм ока, майже не повертаючи голови, помітив, як простягнулася худенька брудна лапка, схопила йот та тільки дрібне топотіння маленьких ніг почулося та закачалися висохлі бур'яни.
Невеликий, затиснутий між двома дворами, будинок був чистий, а головне, крізь рідкий паркан перед самим входом вдалося розглянути сандалі. Всіх собак тут явно давно поїли, так що офіцер сам спокійно відчинив хвіртку і пройшов усередину.
- Хазяїне! - крикнув він, старанно вдивляючись у зачинені вікна. - Є хто вдома?
З хати вибралася гаком зігнута стара - і, явно вже звично, одразу бухнулася на коліна і простягла до пана, що увійшов, складені в благанні руки.
- Змилуйтесь, начальник! - завила вона на одній ноті, надтріснутим хрипким голосом. - Немає в нас нічого!
– Що ви! - Хон одразу опустився перед нею на коліна, підтримав під лікті. - Я не за податями і не за рекрутами, матінко!
Обличчя жінки застигло, витяглося - ніби думки про те, що чиновник може приходити за чимось іншим, крім податей, були для неї надто складні.
- Я зі столиці, розслідую справи повіту, - поспішив додати Хон. - За вашими начальниками значаться злочини.
Кілька мить сиділа стара мовчки - а потім завила, уткнувшись лобом у руки офіцера, заливаючи сльозами рукава його накидки. Хон сидів на землі, вичікуючи, коли закінчаться крики, просто підтримуючи стару під руки, - але жінка раптом підняла на нього злі очі.
- Не смійте! - вигукнула вона, з небаченою силою і спритністю раптом вирвала руки з рук офіцера. - Немає за ним жодних злочинів! Не здумайте ні про що його питати, прокляну найстрашнішим прокляттям! Мені вже нема чого втрачати, але дітей, дітей пошкодуйте!
Не було часу розпитувати стару, і Хон як міг шанобливо підняв її на ноги, обтрусив фартух.
- Я збережу ваші слова в серці, матінко, - він смиренно схилив голову, вклонився старій, а потім вийняв з гаманця кілька мідяків і вклав у суху мозолисту долоню. - Візьміть, надішліть кого купити собі лимонника та собачого жиру. Шкідливо для здоров'я на сирій землі колінами стояти.
Стара стояла, приголомшена, до худих грудей притискала гроші - а Хон ледь не бігцем вибіг геть із двору, підділ і поставив за собою на місце клямку і поквапився до Менгу.
- Бачив? - він кивнув у бік будинку. - Здається, це всі результати минулої перевірки.
Про Чона Мунбу Пиріжок Юн розповів Хону, розповів зовсім погане і сумне, що сама столична перевірка підтвердила його злочини, і офіцер підозрював, що справа була у хабарі нечуваних розмірів. І звично було місцевим думати, що нове розслідування закінчиться таким самим хабарем, прикро додав Хон. Шанси привернути до себе місцевих зникали, як туман на світанку.
- Бачив, пане, - майже байдужим тоном відповів Менгу, тільки коротко стиснув пальцями рукоять меча.
Одноокий Со чекав на них без ніякого виразу на обличчі, хоча у погляді Менгу вгледів знущальну усмішку.
Приблизно те саме повторювалося у ще кількох будинках, лише в одному кістлявий селянин з ріденькою борідкою, кинувши сердитий погляд на одноокого провожатого, процидів з глузливим посміхом, що дякуючи доброті китайського намісника, всі вони ще тут не подохли з голоду як собаки.
Залишалися ще будинки, куди не заглядав пан столичний інспектор, але більше в цьому селі робити не було чого.
- Жирна тварюка, - у серцях Хон сплюнув у траву, рішуче попрямував до коней. - Розбитися мені на цьому самому місці, якщо не витрушу з нього зерно. Цей боягузливий боров підриває традиції країни! Їдемо до іншого заїжджого двору, зараз же.
- Думаю, пане, це той самий заїжджий двір, про який дав показання той торговець, який вже, напевно, був осуджений,- промовив Менгу, розрахувавши, щоб його почув одноокий, але щоб це не виглядало навмисним. - Там звідки йшли бридки чутки про... переможеного морського дракона.
І, допомогши Хонові сісти в сідло, повернувся до Со Бана.
- Дякую, далі ми самі доберемся, - без грубощів, але й без надмірної ввічливості сказав Менгу та простягнув провожатому пару монет.
Одноокий такого явно не очікував. Дрібно захитавши головою у відповідь на монети, він кинув розгублений та сердитий погляд на Хона - а потім раптом взяв коня Менгу під вуздці, допоміг сісти і йому.
- Тільки андонгське соджу в господаря не просіть, - буркнув він раптом монгольською. - То для поганих людей.
І, відійшовши, ледь не бігом побіг геть.
Хон знав маньчжурський, а тому слова на монгольському сяк-так зміг розпізнати, але від одного того, як заговорив одноокий незнайомою нікому крім рідкісних палацових службовців говіркою, тремтінням схопило коліна. Щойно крізь це тремтіння прийшло розуміння, що ж означає "соджу з Андона", і паніка офіцера сторазово посилилася.
Андон був рідним містом Першого міністра.
- Гей! - Хон розгорнув коня, готовий наздогнати одноокого. - У якому році кваго(1) здавав?
Менгу ледь не застогнав з розпачу - мабуть саме щира горячність Хона в спілкуванні з селянами розтопила на мить серце цього озлобленого ветерана. А тепер вони ризикували втратити крихку ниточку, яка могла привести до джерела рису від "китайського намісника", а те й одразу до Тхора.
- Йот, пане! - промовив він, згадавши їхню домовленість.
А одноокий, вже встигнувший відійти, ледь повернувся та сплюнув собі під ноги, скоса глянувши на Хона. І пішов геть.
Хон безпорадно рипнув зубами. І готовий був уже пришпорити коня, і нехай що цим ризикував зруйнувати всю дружбу з Менгу, але не було ані часу, ні інших шляхів. Раз вже слова про іспит так розлютили одноокого...
Іспит! Хон смикнув зав'язки капелюха настільки різко, що той злетів з голови і відкотився на кілька кроків.
- Слухай мене, офіцер Со! - знову крикнув Хон, здираючи з пучка на маківці чорну стрічку. Золотом під ранковим сонцем блиснув фенікс. - Той, хто приймав іспити в роки з Імджін по Бенсін, звелів показати тобі це!
На кілька секунд зависла така тиша, що явно чути було шурхотіння зсохлих бур'янів під легким вітерцем, та коротке "ах!"
Зла посмішка перекосила обличчя одноокого, коли сяйнув фенікс золотом прямо в його єдине око.
- Вірно, зовсім кепські справи в столиці, якщо там крадуть такі речі, - свистячим шепотом проказав він і повільно рушив до Хона. - Думаєш, я зараз повірю, що ти взяв цю побрякушку, аби показати її мені? Після щурячих втеч вашого щурячого короля? Після того, як в людей відбирають останнє за наказом щурячого короля, а тих, хто постає проти цього, щурячій король катує. Катує тих, хто бився за країну, катує саму країну, аби наповнити її своїми щурами. Ну, стріляй, боягузе! Щур! Зі щурячого поріддя виліз.
Слова, що пролунали в оглушальній тиші, обпалили, як спалює порох відкриту рану.
- Які піддані, такий і король! - рикнув Хон, зіскочив з коня, кинувши поводи Менгу, і став навпроти одноокого. - На кого ви заслуговуєте, якщо не його, коли боягузливими псами тиснетесь під чобіт китайцям? Його Високість день і ніч стояв навколішки під проливним дощем, вимолюючи у батька прощення за те, що писав підбадьорливі листи командирам партизанських загонів, то що ж, йому розсердитися на власного батька так само, як і вам, та втекти до китайців? Я за сім днів домчався зі столиці до вашого повіту, коли міністр Ю дізнався, що замість того, щоб роздавати селянам рис із запасів для сівби, його відбирають! І замість того, щоб допомогти мені розкрити злочин вашого начальника повіту, ви покриваєте його? Якщо вже наш государ - щур, то подібні до вас - блохи, що кусають щура! Ось краще про що подумай, офіцер Со: ніколи, чуєш, ніколи китайська армія не приходила на наші землі зі своїм зерном! Звідки ж тоді взятися зерну у китайського радника, як не зібрати у вас, оголосивши через повітового начальника, що це наказ зі столиці?
- Бачив я цю вашого... Високість, - придушено вихрипнув Со. - Повірив навіть, бовдур, що він все змінить. Візьме владу, щурів прожене, японців прожене. І що? Під дощем він стояв, ах ти ж, бач, герой який! А людям з того що? Їй? - кивнув він у бік дому старої. - Дітям її? Все, постояв собі та спати пішов, м'яко та ласо. Краще вже... в китайців, - з ненавистю виплюнув Со. - Там хоч люди їдять щодня, і не кору дерев.
- Ви ідіоти, га? - у серцях сплюнув Хон. За Його Високість було смертельно прикро, але образливіше за людей, які не розуміють найпростішого. - Звідки в Китаї, по-твоєму, будуть гроші та зерно, щоб нас як дитину малої утримувати? Та за одне те, що від вас звільнили, вони обкладуть нас таким податком, не те що кору, коріння соснове стискаємо! Треба нам триматися якщо не государя, то хоч сина його, поки Китай із нас усі соки не висмоктав. Ось ти, раз говорив монгольською говіркою, розумієш, хто вони такі! Великі воїни, що взяли всю Серединну рівнину! То що з ними стало після того, як той Китай захопили? Заговорила хіба Середня рівнина монгольською, стала носити монгольське? Раз ти готовий у китайців шматок хліба просити, скажи, чи готовий, щоб ці діти... — Хон повторив рух одноокого в бік будинку, — китайською мовою просили, та замість своїх батьків китайського імператора поминали? На мене краще соснову кору гризти, та пам'ятати назву рідної країни, ніж за миску рису продатися!
- Та кому ви в Китаї потрібні? - бачачи, що розмова заходить в тупик, та знаючи, чим закінчуються подібні розмови, хмикнув Менгу, теж спішившись та підходячи. - Земля зручна, родюча потрібна, а ви, ми... та в них своїх людей вистачає, дівати нема куди. Вони нас всіх витрусять та викинуть. Допетрал, пентюх сільський?
Со переводив погляд з Хона на Менгу і назад.
- Все я вам сказав, що міг, - понуро пробурмотів він. - Решту все й самі бачите. Або у Чхве у заїджому дворі побачите. А мені б дожити вже... скільки лишилося.
- Дістану я вам зерно, навіть якщо для цього доведеться обшукати будинок повітового начальника, - процідив Хон. За свою нестримність було дуже соромно. - Сьогодні надвечір чи завтра до ранку буде вивішено оголошення. Не знаю, скільки знайду, але по ковшу в руки роздобуду. Дякую... за все дякую, офіцере.
Со махнув рукою, мовляв, що з вас взяти, та, майже втративши всю свою військову виправку та здувшись, пошкандибав геть. І від цього видовища серце Менгу стислося сильніше та болісніше, ніж від вигляду старої селянки та її дітей.
- Ходім, пане, час їхати, - похмуро промовив він.
- Потім мене поб'єш, - пробурчав Хон, скочив у сідло і, підігнавши коня, галопом рушив назад у місто. Злість, страх, гнів і досада вирували в ньому, затуляли один одного і начисто позбавляли холоднокровності, шалено прикро було за наслідного принца, за десятки і сотні всіх тих людей, хто надривався на службі в щирих потугах врятувати країну. І водночас офіцер не міг не визнати, що має рацію цей одноокий. Король-щур залишив свій народ, і народові нічого не залишилося, як озлобитися і зненавидіти його настільки, щоб погодитись на китайське ярмо. Зсередини країну зруйнували, тож не треба й жодної війни, щоб захопити собі всі вісім провінцій. Підходьте, беріть хто хоче!
Хон зло сплюнув на землю, потрапив на власний чобіт і приглушено вилаявся.
- Скажи мені, що через десять років жителі вітатимуть государя криками вихваляння, а не лайкою, - глухо кинув він у бік Менгу, і не зміг впоратися з тремтінням у голосі. – Просто скажи це!
- Припини істерику, - прошипів Менгу. Озирнувся - Со, видно, пішов короткою стежкою, де не пройде кінь - його фігурка виднілася вже далеко попереду. А дорога була майже гола, обабіч тягнулися лише зарості. Тільки по ліву руку, на протилежну від села сторону, виднілася купина чогось густого, схожого на вербу. З-за неї і коня не буде видно. - Так, я залишаюся тут, а ти їдеш в той заїжджий двір та сидиш там. Можеш мило теревеніти з хазяїном ні про що. І дивишся, хто замовить андогське соджу. Зустрінемося там.
- Зрозумів. Слухаюсь, - миттю притихнув Хон, опустив голову. Ось через таких, що не вміють себе стримувати, корейське військо і було розгромлено у всіх найбільших битвах, з болем подумалося йому.
Знову офіцер підігнав коня і помчав назад у місто. Другий заїжджий двір вдалося знайти швидко, але ось виглядав він як справжнісінький питний заклад. Навіть хтось із місцевих сановників шмигнув у двері прямо перед носом воїна, тож він навіть не поспішав переодягатися. Залишивши коня біля конов'язі, Хон зайшов усередину, спитав у господаря рисовий чай і в'ялену хурму, та сів у куточку навпроти дверей.
Розмова не йшла, офіцер лише розпитав про погоду, послався на вчорашню пиятику, після якої голова розколюється, і почав тихенько спостерігати за тими, хто заходив та виходив.

***
Менгу ж прив'язав коня за найгустішими кущами, від яких, до того ж, відбивалися найдовші тіні, а сам заходився шукати вихід з тої стежки, яка коротше вела з селища до шляху. І, знашовши, всівся так, щоб бачити обидві дороги, зняв світлу куртку та спідню сорочку, розувся, залишившись голим по пояс, та почав чекати.
Зрозуміло було, що хтось з селян має зараз скористатися моментом та побіжить просто до повітового - аби заробити собі трошки бенефіту, як сказали б в його часи. Виходкою своєю Хон підставив не тільки їх обох, але й селян - які тепер просто за те, що почули і не донесли, можуть потрапити в лещата жирного павука, що й так вже майже всю кров з них випив. Ота стара - хоча хто знає, може вона і не стара, може горе висмоктало її вік, зістаривши, - оті діти-вовченята, наймолодші з яких, певно, ніколи в житті й не бачили солодощів. Отой, з борідкою. І одноокий Со Бан, сміливий до відчайдушності попри страшну долю свою.
Найстрашніше, що може трапитися з розвідником, казав йому колись один з наставників - цинізм та втрата емпатії. Погано давати волю серцю, погано й зовсім його заморозити. Має бути боляче. Має - попри необхідність мати холодну голову.
Чи правильно він розрахував, чи нічого не впустив? Менгу згадав, як злякано озиралася стара селянка. І той, з борідкою - коли говорив він, чи не ковзав його погляд через плече Хона кудись у сусідній дім? Кріт має бути там. І навряд чи він чекатиме, щоб доповісти - навпаки, чим скоріше, тим він здаватиметься вірнішим.
І він дочекався - захрумтіли кроки на стежинці, сито, впевнено. Менгу напнув на обличчя головну пов'язку, закривши рот та ніс, і завмер, як звір на полюванні.
Але його очікувала несподіванка - на стежці показалася жінка середніх років у цілком пристойному, як для селянки, вбранні, відсунула останнє на стежці сухе стебло, що трохи скуйовдило її зачіску, поправила пасмо волосся та вийшла на дорогу. А просто за нею вийшла дівчинка років не старше десяти, босонога та вдягнена в саме лаття. Виходячи, дівчинка перечепилася та ледь не впала, але жінка подивилася на неї без всякого співчуття.
- Ноги не побий, задрипо, - прошипіла вона та смикнула дівчинку за волосся. - І так відмивати тебе, щоб пан Юн не задохся від сморіду...
Менгу до болю прикусив губу. Він очікував чого завгодно, але не цього.
- Тітонька Хва, - тоненько та вже майже безнадійно протягнула дівчинка. - Будь ласка...
Жінка повернулася, її обличчя освітило сонце, що вже падало за обрій, та Менгу здалося, що то зла маска якогось дуже злого театру.
- Що, думаєш, інакше не дізнається пан Юн? - гримнула вона, не голосно, але так люто, що дівчинка сахнулася назад та закрила обличчя мов від удару. - Наїлася солодкого? Повірила тим? Нічого, запам'ятай. Нічого тут без пана Юна не буде.
Дитина стоїть спиною, майже по складах проговорив собі Менгу. Шійка тоненька. Нічого не вспіє побачити.
А далі все було як уві сні, коли власні рухи здаються повільними, як крізь воду. Перетиснути сонну дівчинці. Вибити крик, що не встиг початися, вдаривши жінку в грудину. Відтягти обох за кущі.
Через хвилин двадцять Менгу вже їхав неквапною риссю до міста. За пазухою його був смартфон з записом того, що розказала Хва Дже, місцева жителька. Інформаторка повітового. Постачальниця живого товару - від думки про те Менгу пересмикувало, особливо згадуючи як ніс майже невагоме дитяче тільце до початку тої самої стежечки, що бігла до села. За хвилин десять вона має отямитися, дихання було рівне, як він відходив, Менгу перевіряв.
Вбив жінку акуратно та швидко, думав Менгу. Тіло відвіз ближче до міста та заховав добре. Хай думають на розбійників.
До того, як доїхав до північного виїзду з міста, Менгу встиг повернути спокій диханню. Все інше потім. Всі істерики - потім. Зараз зустрітися з Хоном, може трохи поспілкуватися з господарем заїжджого двору - і відпочивати.

***
Хон же попивав чай і роздумував, що краще вже далі Менгу розслідувати одному, ніж з таким напарником - як у заїзд зайшов той самий повітовий начальник Юн. Білий, як полотно, з тремтячими руками і краплями поту на лобі, він кинувся прямо до господаря і голосом, що тремтів від хвилювання, попросив того самого андонгського соджу. Отримавши чашку, Юн одним махом влив її в себе, а потім перевісився через стіл до господаря так, що їхні рукави стикалися, і почав щось гарячково розповідати. Нічого з такої відстані Хон не почув, але просто так сидіти не дозволяла совість - і він спершу на сусідній, ближче до розмовляючих, стіл переставив чай і блюдо з хурмою, а потім перебрався сам.
"Думав, цуценя..." почулося трошки гучніше, потім Юн приглушив голос, а хазяїн кинув погляд на Хона, що саме в цей час пересів трохи ближче, та в обличчі його відобразилася бентега. І після ще пари реплік і Юн повернувся до столиків - всім товстим тілом. А потім зіскочив з місця та рушив до молодого офіцера.
Та хазяїн випередив його.
- Вибачте, вибачте, пане, що ж ви не сказали, що були гостем пана Юна, - забурмотів він. - Він дарма не бере соджу в мене, а бере в того дурного Лі, от у вас голова й заболіла.
- Отепер вже ніколи не братиму в Лі, хазяїне, - підхопив Юн, підтюпцем підбігши до Хона. - Мої найнижчі вибачення, пане Хон, за вчорашню жалюгідну гостину, смаки в нас тут прості, знаєте, бідно живемо.
- Що ви, щира гостинність навіть найбідніший стіл робить багатим, - Хон видавив із себе посмішку. Хотілося плюнути в ненависну жирну пику Пиріжка, офіцер стримувався всіма силами, але підозрював, що це по ньому видно, і поспішив відвести погляд. - Певно, дорога була важка, та й пити я не звик. Я не тримаю на вас зла, пане Юне, та тільки й ви на мене не тримаєте. Забув, що до вас хотів зайти, поспішив на службу.
- Що ви, це така рідкість в наш час, щоб такий файний та гречний пан віддавав всього себе службі, - медовим голосом проказав хазяїн, який в цей час встиг мигнути комусь і на столі появилася повна таця закусок. - Час наш несприятливий для відданих своїй справі, і хіба що в якійсь країні рожевих коней можна уявити собі процвітання такої людини.
Менгу, зайшовши в харчевню, побачив того самого Юна, вловив кінець фрази хазяїна - і всі його настанови самому себе про необхідність тримати голову холодною ледь не вилетіли геть.
- Пробачте, пане Хон, - кланяючись ледь не до землі, щоб тільки не побачили обличчя його, проказав він. Сподіваючись, що Хон здогадається висварити його як поганого слугу, та забратися геть.
І очевидно, Хон радий був будь-якому приводу, щоб вибратися на вулицю.
- Прошу мене пробачити, шановні, - він смиренно кивнув пану Юну та господареві. - Не хочу бентежити вас лайкою. Дозвольте... порозумітися зі слугою.
І, схопивши Менгу за комір, він мало не бігом попрямував до виходу.
- Це Тхір? - майже беззвучно видихнув він, коли двоє опинилися на вулиці.
- Ні, - покірно дозволяючі витягти себе, видохнув Менгу у відповідь. - Але будь ласка, давай звідси геть, бо я зараз просто почну вбивати, - додав він тихо-тихо, старанно відводячі очі. - А не можна.
Хон на свій рахунок прийняв це "хочу вбивати", але всі розпитування слід залишити на потім. Тепер і справді треба було залишити заїжджий двір якнайшвидше.
- Я попрощаюся з ними і піду. Не турбуйся. Перевір поки що мого коня, - зовсім тихо промовив він, і тут же струснув Менгу за комір і з силою відкинув його від себе. Здійняв голос: - Та як ти смієш? Що означає зіпсувати? Ти розумієш, що смертю не спокутуєш своїх дурощів? Чекай тут, пся кров!
На заїжджий двір Хон влетів із щирою люттю на обличчі.
- Найгіршого я не можу перед вами зробити, але мушу попрощатися на сьогодні. Пане Юн, у мене справді багато роботи, шкода, але я не зможу відвідати вашу виставу. Прошу, зайдіть до мене ввечері, - він жорстким поглядом припечатав Пиріжка, оглянув стіл і швидко, двома пальцями вичепив з блюда шмат м'яса, видавив усмішку в бік шинкаря. - Щиро дякую за частування.
І, на очах заштовхавши м'ясний шмат у рот, Хон побіг до виходу. Сплюнув у конов'язі непроковтнуте м'ясо, ковтнув із фляги води і прополоскав рота, акуратно сплюнув у траву.
- Ну, а тепер кажи все, що думаєш, - посміхнувся він у бік Менгу, забираючись у сідло. - А як повернемося на наш заїжджий двір, і убити можеш.
- Не тебе вбивати, пане, - так само тихо та безбарвно відповів Менгу. - Давай вже доїдемо до нашого двору, тоді розповім.
- У кімнаті розкажеш, - погодився Хон і, заборонивши собі поки що думати про те, що сталося, риссю погнав коня до заїжджого двору.
Хазяйка, кланяючись, запропонувала вечерю, і Хон погодився.
Коли обидва опинилися в кімнаті Хона, Менгу почав допомагати панові роздягнутися та сухо розповів, що робив після того, як відіслав Хона до північних ворот.
- Ти вбивав колись жінок? - тихо-тихо, так що сам себе майже не чув, спитав він. - Як ворогів, свідомо?
- Я вбивав ворогів, - відрізав Хон навмисно сухо. Коли Менгу все розказав, у нього відлягло від серця, і водночас стало так гірко і важко, що сам собою сів голос. Де десять років, там і вісім, і сім, і Хон легко представляв на місці тієї дівчини свою сестру. Найправильніше вчинив Менгу... та тільки нічого від цього не змінилося.
- Розтирай туш, - попросив Хон, сам запалив лампадку та висунув на середину кімнати столик, дістав усе своє письмове приладдя. І доки Менгу возив бруском туші по каменю, почав тихим рівним тоном розповідати: — Коли Його Величність утікав з Ханьяну до Уйджу, кілька разів мешканці перегороджували йому шлях. У столиці було найважче, все місто вийшло, всі стогнали та вили. Нас, варту, виставили ланцюгом на всю довжину кортежу. Хто зі списами, тим було легше, але весь мій загін мав мечі. Клинок у праву руку, піхви у ліву. І якщо просто чіплялися за ноги та одяг, достатньо було вдарити по руках піхвами. Але хтось кидався і з ціпками, і з ножами, інші й каміння кидали. Все місто ридало. Ніч, дощ, і ми йдемо один за одним, з розкинутими руками, все в бруді і крові. Падаємо, піднімаємо своїх тут же... бо якщо розімкнеться ланцюг, жителі своїми руками в тріски розламають государів паланкін. Вийшли за ворота, обертаємося, а за нашими спинами вже стовп диму здіймається. Ніч, а стовп той знизу жовтий, яскравий, наче сонце зійшло. Ти хотів знати, чи я вбивав жінок? Ось моя відповідь. Я вбивав тих, кого наказали.
- І лишився людиною, - тихо, але вже більш живим голосом відповів Менгу, продовжуючи розтирати туш. - Це не те саме, ти їх ледь бачив, але я тебе зрозумів. Хон, я чекав, що то буде чоловік, - видохнув він. - І... я боявся, що жінка її мати. Щастя, що ні. Я читав, що матері продавали доньок, що... куди діватися... Але одна справа читати, а інша - коли ось воно.
Він з силою видохнув.
- Я тепер тебе краще розумію. Планка падає, несила стримуватися.
- Мої руки по плечі в крові, - посміхнувся Хон, розстелив перед собою перший аркуш паперу із заготовленої чарки. Кисть тонкувата, з досадою подумав він, виводячи перший ієрогліф, кілька разів пройшов уздовж найтовстіших шрихів і відклав нарешті папір. На весь лист був написаний ієрогліф "стратити", і воїн підняв очі на Менгу. – А хочеш знати, скільки я вбив японців? Жодного. Тому що є в нашій країні вороги набагато гірші, ніж Демон Като та Демон Конісі.
На наступних аркушах він вивів "державну зраду", потім, подумавши, написав все те ж на одному аркуші, хангилем, і на тому папір скінчився.
- Скористаюся силою свого рангу, - зло виплюнув Хон, розкладаючи аркуші паперу сохнути. - Можливо, з посади мене потім знімуть, але за той час, що ми тут, я зібрав достатньо підстав для страти начальника повіту. І сьогодні, якщо він наважиться прийти, я його допитаю і велю посадити до в'язниці. А якщо не прийде, завтра зранку прийду до управи і просто знесу йому голову.
- Я теж не чистенький в сенсі... співвітчизників, - відповів Менгу. Зло всміхнувся. - Але щодо японців - я тобі не вірю, це технічно неможливо, щоб ти хоч одного не вбив.
Він взяв пауербанк и почав крутити динамо.
- Не повіриш, зараз я дуже хочу напитися. Хоча соджу, правду сказати, штука дуже бридка.
- Щодо Пиріжка, я згоден, виконати вирок зможу і я. Тільки знаєш що? Запишемо тоді те, що мені розказала та Хва Дже. Городяни не селяни, для них це не буде настільки незначним. І... я зранку поїду в те селище, добре? Хочу упевнитися, що там все гаразд.
- Думаєш, у городян не знайдеться приводів для радості, якщо вони побачать голову свого начальника повіту, повішеної на воротах? - пирхнув Хон, дістаючи футляр з червоною тушшю, для своєї печатки. - А щодо того селища... краще ось що зроби. Потрібно нам знайти рис, який відібрали у місцевих. Чи зможеш зараз пробратися в управу і зазирнути в комору?
- Чорт з ним, з вироком, - кивнув Менгу, докінчив заряджати пауербанк, підключив заряджати сматрфон та сховав все під ковдру. Встав та запахнув куртку. - Зможу пробратися в управу, якраз вже майже темно. Тільки, Хон, ти тут обережно, ти тепер перша загроза Пиріжку. Може, давай не розділятися поки не вирішимо питання з ним?
- Ти думаєш, я не впораюся з парою вбивць, якщо в цьому вся моя служба полягає? - зло посміхнувся Хон. - Я тобі більше скажу, якщо тутешні донесуть Пиріжку, що ти в ніч пішов, він не знайде кращого приводу, щоб мене вбити. А хіба не стане це потім найкращим приводом, щоб схопити його? Тільки... - подумавши, з усмішкою додав Хон, - дай мені ножа. А сам хоч меч бери, їм зручніше закрепи на дверях піддівати.
- Командирським мечем запори піддівати? - всміхнувся Менгу, зняв тонкий пояс з ножем у піхвах. - Щоб ти потім мене зі світу зжив за зазубринки? Давай краще, братику, мені свій маленький ножик, - сказав він, цим "братику" зтираючи всі ті негаразди, що пробігли сьогодні між ними. - І в тебе ніби куртка темніше, дай мені.
- Тримай, братику, - Хон коротко потиснув плече Менгу... а потім все ж, подумавши, витяг з мішечка з йот один шматочок і підніс на розкритій долоні. - І... ось ще. Вибач, що не почастував, коли ти попросив. Моя нестриманість... - він з винуватим смішком опустив погляд, - не зможу порахувати, скільки сотень палиць вона мені коштувала. Надалі той випадок запам'ятаю і постараюся стримувати себе.
- Головне, вона не коштувала нікому життя, - дуже серйозно промовив Менгу, беручи солодощі з руки Хона. І потім, кривувато всміхнувшись, додав, трошки понизивши голос: - Думаєш, у мене такого не було? Коли ходиш межі ворогів, а тобі треба бути серед них своїм, слухати всякі пакосні плани, кивати та посміхатися. Сам собі робишся бридкий, іноді й сам вже не дуже розумієш, де ти, а де той, кого тобі треба зобразити. Просто воювати легше.
Він злегка хлопнув Хона по плечу, переодягнувся в його куртку, підперезався та сховав за пазуху ніж.
- Все, пішов я.
- Іди-йди, братику. Постараюсь без тебе сильно бруд не розводити, — кивнув Хон, сам ліг на ліжко, старанно ховаючи ніж Менгу під ковдрою. - Чекатиму.

Менгу, спустившись у двір, краєм ока побачив двох не найприємніших типів, що голосно домовлялися з хазяйкою за кімнату.
Со Бана знов ніде не було видно, але зайшовши на стайню, він побачив одноокого служника, що турботливо начищав їхніх коней.
- Ходім, - тоном командира кинув йому Менгу, і Со, ні про що не питаючи, тронувся слідом. Вийшли з двору вони непомічені і так само мовчки рушили по темній та порожній дорозі, тримаючись в тіні, куди не добивало тускле світло місяця на спаді. Десь дуже здалеку і дуже тихо чутно було музику - мабуть, пан Юн все-таки зневажив наказом прийти до нього. А якщо зневажив та веселиться, то певно вжив заходів, щоб бути спокійним, подумал Менгу.
- Куди ми йдемо, пане? - тихо та напрочуд покірно спитали в нього. Не пізнати було того злого, впевненого у собі колишнього офіцера, який супроводжував їх.
- Побачите, - не обертаючись, відповів Менгу, звертаючись до одноокого як до янбана. - Постоїте подивитеся, щоб мені не заважали. Ви ж не любите щурів? От ми йдемо шукати щурині запаси.
За спиною почувся чи то вдих, чи то схлип, і кроки прискорилися.
- Ходімо, я покажу, там стіна нижча, - тихо сказав Со.
У дворі управи було напрочуд тихо, ніби вимерло все. Мішки з рисом, ячменем та чумизою дійсно оказалися в амбарі управи - та не в головному його відсіку, який був напрочуд тісний, а в схованих клітях, так що, як не знати, або не хотіти шукати надто ретельно, то й не знайдеш - з головного входу відкривався порожній амбар з підкреслено сиротливим солом'яним кулем чумизи у кутку.
- Добре, - кивнув Менгу, цілком задоволений. Нарешті подивився прямо в обличчя Со Бана. - Чого ви раптом мені допомогли, офіцере? Хіба ми з паном не з щурячого роду?
- Я потім повернувся в селище, - тихо й повільно відповів Со. - Я бачив, як повернулася Мен Хі, яку мали сьогодні відвести до повітового. І розповіла, що добрий демон уніс Хва Дже до пекла, а її посадив на стежку.
Він затремтів.
- Я стільки бачив, як ця лисиця... про все доносила повітовому. Вона водила туди дівчат. В кожному селі тут такі лис чи лисиця, і вони гірші за щурів. І я нічого не робив, нічого... Меч уе, - Со доторкнувся до свого ока, - він вбив мою душу.
- Облиш, - твердо відповів Менгу. - Ходім.
Дорогою він обережно розповів про варвара, але почув тільки те, що в це вірять дітлахи, ніби то китайський намісник є варваром. Сам же Со намісника ніколи не бачив, але от повітовий бачив з певністю, а ще з більшою певністю бачив Чхве з північного заїжджого двору.

***
Хон навіть не встиг втомитись від очікування, коли за дверима густо кашлянули і представилися. Судячи з голосу, підісланий був величезного зросту, і це з низькими стелями заїжджого двору давало офіцеру значну перевагу. От би ще з довгим мечем був, чи встиг помріяти Хон, перш ніж відповісти.
- Прошу мене пробачити, я не при туалеті, - пробурмотів він, зобразив позіхання і сів на ліжку, однією рукою притримуючи ковдру біля підборіддя, а другою стискаючи рукоятку ножа. - Але... якщо щось важливе, прошу, не чекайте. Заходьте.
- Вибачте, пане, лист від пана начальника повіту, - відповіли з-за дверей. Відсунули двері та той самий тілоохоронець Пиріжка протисся в тісну кімнатку. з-за пазухи була видна майже половина згорнутого паперового листа.
Хон витріщив очі в подиві - частково показному, частково цілком щирому. Те, що лист виявиться справжнім, було справді дивовижним.
- Кладіть туди, будьте ласкаві, - він кивнув у бік кришки скрині поруч із собою. - Вранці неодмінно прочитаю.
- Його милість велів мені неодмінно отримати відповідь, - суворо прогудів Му-джук. Витяг згорток, поклав його на скриню - і на зворотньому русі висмикнув звідти клинок. Майже одночасно кинулися в кімнату і ще двоє, озброєні мечами.
Хон встиг усміхнутися куточками губ – отже, правильно він розрахував. І як тільки здоровань кинувся на нього, спіймав його ногу між щиколоток і різко крутнув убік. З оглушливим гуркотом Му-Джук гепнувся на ліжко, майже на самого офіцера, і Хон встиг відкотитися і всадив ножа йому в потилицю. З двох, що залишилися, один тут же напав слідом, і Хон перекинув його через себе якраз у вікно, головою вниз - а ось третій кинувся геть із кімнати.
- Я все одно тебе запам'ятав! - вигукнув Хон, вихопив припасений меч і кинувся слідом. Вже біля самих сходів третій забарився, і офіцер просто метнув у нього меч, цілячись у серце.
Менгу та Со почули відчайдушний вереск господині заїжджого двору - мабуть, від такого крику попрокидалися всі, хто спав. І, коротко переглянувшись, чимдуж пустилися бігти дорогою.
І першим, що побачив Менгу, вбігши у двір - незнайомця, що лежав поруч з уламками великого глека, що ось нещодавно стояв собі, повний чогось їстівного, і нікого не трогав. Навколо голови незнайомці мокро відблискувало у світлі ліхтаря, що закляк в руці господині.
Со Бан кинувся до хазяйки, а Менгу прожогом метнувся нагору, проклинаючи подумки і себе, і цього дурнуватого сволоту Юна - і Хона, що дуже вчасно послав його в той сто разів проклятий амбар. На бігу він вихопив ножа, стрімко перескочив через ще одне тіло та ледь не вписався в Хона, який, напівголий, виходив з кімнати. Накульгуючи, з одною штаниною, яка просоклася кров'ю.
- Триста? - кинув Менгу, схопивши напарника за плечі.
– Що? - у повному нерозумінні кореєць витріщився на партнера. Він не встиг перев'язати ногу, яку мимохіть подряпнув меч у руці другого, що вирушив у політ, і на тупіт ніг вийшов із луком, готовий відстрілюватися. Побачивши свого, Хон розслабився, але помітний навіть у слабкому світлі ламп жах на обличчі Менгу сколихнув найгірші побоювання і в офіцері.
– Що? - твердіше повторив він, переклав стрілу в руку з луком і обережно зняв долоню Менгу зі свого плеча. - Цілий я, цілий.
- Штани всі в крові, - буркнув Менгу, полегшено видихаючи. Але все-таки свербіли думки про кровотечу зі стегнової вени або, що страшніше, артерії. Хоча явно не йшлося тут за артерію - рухався Хон прийнятно. - Пішли обробиш нормально.
- Та я сам дурень, - пробурчав Хон, але, проте, згідно потопав разом з Менгу назад до кімнати. - Одного зміг чисто вбити, другий навіть не зачепив, просто меч як лайно в канаві бовтався. Невже вони не знають, для яких випадків яка зброя? Тупі посіпаки тупого начальника.
- Скажи чесно, - проказав Менгу, який вже дістав антисептик у спреї та бинт з гемостатиком, - ти оце спеціально мене післав геть, щоб отут помахатися з цими довбнями?
- Думаєш, якби ти не пішов, це сильно нам допомогло б? - Хон ногою відпхнув труп і вмостився на своєму ліжку, заходився стягувати штани, старанно намагаючись не морщитись. Рана виявилася лише подряпиною, але подряпиною довгою, і від будь-якого руху шкіру болісно тягнуло. - Я офіцер государевої варти. Головне, що я маю вміти робити, це захищатися та захищати. Якби ти не пішов, мене б не різали, а труїли, і що, це було б краще?
- В житті не повірю, що офіцер государевої варти по життю гасає за ворогами напівоголеним, вискакуючи при цьому просто з ліжка. Ви там чим таким взагалі займаєтеся, панове? - глузливо хмикнув Менгу. Він дав Хонові ганчірку зтерти кров навколо рани, запшикав її хлоргексидином. Критично подивився на бинт та замість нього просто поклав "кровоспас" та наклеїв оклюзивну наліпку. - Все, будеш жити. Штани от тільки... Є в тебе запасні?
- Штани є, а ось куртка була одна, тому й зняв. Може я й поганий стратег, але щось тямлю в маневрах, - Хон притупився, а потім перевів погляд на своє стегно, де вже красувалася пов'язка. - Але, слухай... це все? Жодних більше зілля, і шити не будеш?
- Кров вщухне і прихвачу скобками, - відповів Менгу, який не бажав зізнаватися, що сам особисто ніколи не шив ран. - Там тільки шкіра, з нитками довше заживатиме. Ти їв щось? Треба пігулку випити, а натщесердце неможна.
- Ні, не їв, - Хон осоромлено опустив погляд. - Господиня тепер, мабуть, зла на нас. Чи зможеш сходити зараз до господині, заплатити за вчинені збитки? І попроси в неї тоді порожню діжку для води і два міцніші мішки.
- Теж мені, котик, - Менгу всміхнувся полегшено, злегка поплескав Хона по плечу. - Сиди, приходь до тями, я цього в коридор витягну.
І в цю мить в дверях показався Со - і ошелешено відсахнувся чи то від тіла здорованя чи то від видовища Хона без штанів.
- Все добре, допоможете це витягти в коридор? - піднявся Менгу йому назустріч.
І одразу з'ясувалися декілька речей - двоє вбитих були зі злочинців, яких не так давно милостиво випустили з повітової тюрми "за безмежної милості Його Величності через незначність їхніх злочинів".
Менгу зло сплюнув на труп Му-джука.

Хазяйка, бідкаючись та схлипуючи, сказала, що візьме хіба за ремонт вікна та розбитий глек, але й те хай вже пани платять як їхати будуть. І охоче зібрала Хонові поїсти - мовляв, за те що таких (вона злякано мотнула головою на того, що випав з вікна) заспокоїв. Незначність злочинів приняймні цієї парочки, подумав Менгу, точно була під питанням.
Все доречно зійшлося з тим, що казав Менгу про почерк їхнього ворога, думав Хон. Тхора. Випущені з в'язниці злочинці. Зерно. Китайський намісник, що його роздає. По всьому виходило, вони в самому лігві ворога. І залишилося цього ворога лише виманити він.
Але як?
За діжкою і мішками офіцер все ж таки вибрався, всім трьом убитим відрізав голови, віддав Со винести кров, що стекла з трупів, а сам потихеньку потягнув Менгу на стайню, щоб точно ніхто не підслухав.
- Одне з двох, - прошепотів він напарнику. - Або Тхір махне хвостом перед нашим носом і зникне, або завтра збере всі сили і нападе. Я хочу вивісити голови Пиріжка та його посіпак на воротах управи, що думаєш?
- Пиріжка допросити треба, і прямо завтра з раннього рання, - відрізав Менгу. На крик господині заїзду не збіглося ніяких сусідів, містечко злякано мовчало, отже був шанс, що звістка про смерть троьох пройдисвітів до ранку містечком не розповзеться. - І того Чхве. І може навіть перед народом.
Він розповів те, що дізнався від Со Бана.
- А потім роздати людям зерно. Ти б бачив як він зерно сховав, - невесело всміхнувся він.
- Що з ранку й допитати, воно зрозуміло, - Хон відповів Менгу таким же невеселим сміхом. - Але скільки ж зерна ви знайшли? Один мішок, у яких зазвичай зерно і вважається, це офіційне забезпечення на одну людину на рік. Хоч мішків сто набереться?
- Сотні, на перший погляд, не набереться, - відповів, подумавши, Менгу. Пригадав, як щільно лежали мішки. - Штук сімдесят максимум. І те не дивився, в скількох з них саме рис, а в скількох ячмінь та чумиза. Тільки дивись, допитати треба так, щоб він не здогадався, що з допита живим не вийде. Такі у смертельному страху втрачають будь-який глузд. А якщо просто буде наляканий - здасть всіх з потрохами, виторговуючи собі відстрочку. Можна зробити так - я зранку піду до Чхве у трактир, а ти - до повітового.
- Тоді краще навпаки, - похитав головою Хон. - Я піду до шинкаря, а ти до Пиріжка. Якщо я до нього заявлюся живий і здоровий, одне це його налякає до смерті, бо навіть спробувати вбити чин цього злочину, за який страчують без жодних винятків.
- О, щодо здоров'я, - згадав Менгу. - Пішли, щось ковтнеш, щоб шлунок не був порожнім, та я дам тобі пігулку. Це щоб не треба було рану припікати, - пояснив він. - На всяк випадок, якщо раптом не всю заразну гниль я тим зіллям прибрав.
- Давай, господиня вже нагородила мене вечерею. За те, що бешкетників заспокоїв, - Хон зло примружився, згадуючи тих двох, що напали разом зі здорованем-слугою. - Як ти й казав, почерк Тхора.
- Шкода, зв'язку нема, командира би повідомити, щоб він далі передав, - зітхнув Менгу, ідучи разом з Хоном до будинку. - Ти уявляєш, що буде, якщо світла думка використовувати амністованих злочинців як свою власну кишенькову армію, прийде й іншим місцевим князькам?
Хон похмуро кивнув головою. Злочинців, що за роки війни залишилися у в'язниці, збереглося менше, ніж бойових генералів - містечкові суди, не бажаючи годувати зайві роти, всіма правдами та неправдами доводили вирок або до палиць та викидання з поселення, або до страти. Вина, надто мала для страти, але досить серйозна, могла бути побоями, пограбуванням, наклепом на государя. І відпускати таких людей просто до рук ворога означало збирати цілу Армію Несправедливості.
- Якщо не схопимо Тхора, то як повертатимемося, пройдемо через Хамхьон, - наказним тоном кинув Хон, болісно намагаючись згадати ім'я тамтешнього губернатора. - Треба буде оприлюднити страту Пиріжка. Ти, якщо що, зможеш переслідувати Тхора один? Якщо не вмовлю губернатора, мене схоплять за вбивство.
- Давай спочатку його стратимо, - пробурмотів Менгу. - Вбити поки що намагалися тебе, а не Пиріжка.
Він видав Хонові капсулу антибіотика, попередивши, щоб не розкусував, а просто ковтнув, сам випив води и і втомлено всівся на подушці для сидіння. Тільки зараз згадалося, що він з ранку нічого не їв, їсти не хотілося зовсім, але хоч щось покласти в топку було необхідно, так що Менгу сунув в рот шматочок йота та став повільно смоктати солодкуваті ласощі.
- Ти ж нічого не їв, так? - збагнув Хон, зітхнувши опустивши голову. - Що ж я, не зрозумів, що тобі теж їжі треба попросити? Так, мабуть, не хочеться зовсім, так?
Він тихенько підсів ближче до Менгу, обняв його за плечі і легенько струснув.
- Нічого, - посміхнувся Хон. - Все йде як іде. Ми не перемогли, не програли, бій у самому розпалі. Чуєш? Сили нам ще потрібні, а від ночі нічого залишилося. Так що ти перекусиш і спати.
Менгу вдячно похлопав по руці Хона.
- Нічого, - повторив він. - Піду зараз води наберу та трошки обмиюсь, бо відчуття що в лайні вивалявся. Підеш? Що нога?
- Та не відрубали ж мені цю ногу, - пирхнув офіцер, поплескав себе по стегні. - Ходити можу, у сідлі всиджу, ти ж сам бачив, там тільки шкіру розсікло. Але слухай, ті розбійники мали японські мечі. Один я прибрав, як підтвердження розкрадання піде, всі трофеї під опис треба в сховища віддавати. А інший можна і тобі залишити, вибереш, який буде краще. Що думаєш?
- Сам хотів собі меча забрати, - вдячно всміхнувся Менгу. Встав. - Добре, я піду воду наберу, а ти давай виходь потихеньку. Там пластир трошки рану стягнув, то сильно не рипайся.
Відчуття власної нікчемності не кидало його, як Менгу не намагався про це не думати. Хон бився з озброєними чоловіками, а сам він просто прирізав жінку. І цим не сильно посприяв успіху їхньої справи. І водночас Менгу весь час здавалося, що він щось упустив. Де Тхір, що конкретно він задумав - і чи не було це все просто прикриттям? А може, отримавши відсіч від того самого Чон Мунбу, переробив свою стратегію і зараз вже робить щось, що призведе до шкоди панові адміралу?
Зусиллям відігнавши всі ці думки, Менгу набрав діжку води, із вдячністю прийняв від хазяйки гарячої води, яка зробила воду приємно теплою, та прийнявся чекати на Хона.
Подібні рани в ногу були офіцеру знайомі, так що вдалося спуститися, не дуже турбуючи пов'язку. Шкіркою засохла кров на плитах фундаменту, на сходах - і кров самого воїна охолола до благодатного, спокійного тепла. Акуратно вимившись, Хон одягнувся в чисте спіднє, піднявся до себе нагору. Думати про завтрашні справи вже не вистачало сил.
- Спи, братику, - пробурмотів Хон, коли влаштувалися знову в кімнаті, заплющив очі. – Вважай, що це наказ.
І тільки-но домовившись, пригнічений втомою довгого, важкого дня, офіцер провалився в сон.

***
Всі родичі адмірала сумували, взнавши про нове призначення, але не був би гідний Лі Сунсін звання командувача флоту, якби не виховав у синах і племінниках вміння слухатися наказу. І поки сам колишній адмірал відпочивав та лікувався, розмовляв з Поном і Пуном та заводив новий щоденник, Уль керував зборами. Ув'язуючи в пакунки всі подарунки та ліки, доїдали останні страви з пиятики. І ось, нарешті, сам Лі Сунсін оголосив, що наступного дня в годину Дракона вирушає в дорогу.
Кирило тримався осторонь всієї метушні - про коня він подбав ще заздалегідь, і сьогодні монастирський служка привів його до південних воріт, як і умовлено було, маршрут руху продивився.
Зупинитися на відпочинок завтра вони мали в Індогвоні, селищі євнухів, як він дізнався, коли вони ще тільки вивчали столицю та все навколо. На сучасній мапі Сеула Індогвон значився станцією метро. Кирило задумався про те, наскільки зміниться місто в сучасний йому період, і вирішив за першої можливості відвідати його. Після повернення.
Нічого підозрілого навколо адмірала сьогодні не відбувалося, і Кирило відчував себе кимсь на кшталт пожежного на чергуванні. Потім згадав про вбивцю в тюрмі та подумки висварив себе.
Все могло статися. Все.
Третього числа четвертого місяця ранку знову потекла людська річка в будинок кріпосного Юнгана. Першим, тільки-но після світанку, з'явився королівський лікар, зовсім ще молодий, захоплений адепт лікарського ремесла. Довго і старанно він оглядав адмірала Лі, вивчив усі його рани і дав дозвіл використати мазь, передав від наставника Хо привіт ченцю з Індії, та одразу поспішив назад у палац - і після нього відчинилися ворота садиби так, ніби проводжали кортеж Його Величності.
І нові обладунки, і кілька змін зброї піднесли простому солдатові резерву, кілька наборів для письма, безліч їжі. Сварився Лі Сунсін найстрашнішою лайкою, але приймав подарунки, не наважувався відмовити. І вийшли на півгодини пізніше запланованого, обтяжені поклажею, так що ледве вистачало сил коням, з цілою низкою супроводжуючих.
Поки їхали, Кирило пристосувався і їхати, і пильнувати навколо. Кавалькада не могла не привертати уваги - і це було погано. Але те, що їхало доста народу, було добре. Заховатися в натовпі завжди легше. І Кирило їхав трохи відстаючи від адмірала, акуратно міняючи сторони, щоб ставити себе та коня так, аби затуляти Сунсіна від можливих засідок. Племінник та син пана Лі попри свою відданість на охоронців не тягнули, не доставало їм уважності.
Навіть найкоротша дорога після в'язниці була втомлива для Лі Сунсіна, і, подолавши ледве кілька десятків лі, адмірал наказав зупинитися. Якраз проїжджали вони благословенно тихе місце, не важко було знайти будинок, готовий дати притулок на спекотний полуденний час.
- Ходімо вип'ємо чаю, учитель, - відіславши молодших займатися кіньми, Лі Сунсін разом з ченцем подався до кімнати. - Дотримуватимуся призначення лікаря.
- Мудре рішення, - кивнув Кирило на пропозицію адмірала. - Дякую, пане Лі.
Тут же підбіг до адмірала господар, розсипався у вибаченнях і наріканнях, що погано зустрічають, хотів було бігти за соджу, але Лі Сунсін встиг зупинити його та зажадав простого чаю. Уль був відправлений на кухню, передати продукти для супу, засмучений господар пішов розпоряджатися чаєм, а адмірал, посадивши вчителя Кіла навпроти себе, втупив у нього нерухомий, пронизливий погляд.
- Прошу пробачити мені мою грубість, учитель Кіле, - почав він важким, не терплячим заперечень тоном, - і вибачте двічі за те, що не послухав вас раніше. Але тепер ви довели свою відданість. Що станеться восьмого числа сьомого місяця з корейським флотом?
Цього питання Кирило і чекав, і боявся. Одна справа розглядати людину як об'єкт роботи - і зовсім інша, коли помимо волі за цю людину починає боліти. Він завжди намагався уникати такого, емоції заважають ясності картини. Але не завжди це виходило, і Кирило міг тільки дивуватися генералові Залужному, який крізь себе пропускав долі солдатів, страждав стражданням кожного з них, - але в потрібний час вмів начисто відключити емоції. Можливо, це мудрість, яка з'являється з віком.
І зараз під пронизливим поглядом Сунсіна Кирило опустив очі.
- Я б дорого дав, адмірале, за те, щоб сказане мною тоді було суто стратегічно необхідною брехнею, - стиха сказав він, лихоманливо міркуючи, як краще розпочати. - Адмірал Вон Гюн зазнає поразки та загине.
- Тоді воно і звучало як брехня підсадженого навмисне доглядача, щоб змусити мене нарікати на государя. Але навіть якщо тоді я називав це брехнею, я знав, що таке може статися, - адмірал насилу відвів погляд від ченця, тяжко зітхнув. - Дванадцять бойових кораблів залишиться, і після мене поновлять на посаді командувача флоту трьох провінцій? Мене, злочинця?
- А що ще їм лишиться? - зітхнув Кирило. - Може, вас і поновлять тому, що ніхто не віритиме, що у вас щось вийде. Поновлять, аби вбити чужими руками. Та й... більше нема кого буде ставити.
Разом зблід адмірал Лі, стиснулися руки в кулаки. Але не встиг він спитати, як з'явився господар із чаєм та солодощами до нього.
- Що ж ми самі сидітимемо, - зібравши всі сили, Лі Сунсін привітно посміхнувся, показав у двір. - Поклич Уля, нехай прийде.
Закивав господар, розкланявся, стрілою помчав до сина адмірала - а той встиг плюхнути собі на дно чашки чай і перекинув її в себе, як соджу. Разом обпалило губи, сльози виступили на очах, адмірал квапливо втер їх і уткнув погляд у складені руки.
- Значить, Кьонсу(2)... - тихо промовив він, на мить піднявши погляд на ченця, і відразу люто гримнув кулаком по столу. - Будьте прокляті, уе! Клянуся, не буде мені спокою, доки всіх не потоплю до одного!
- Так і буде, адмірал, - разом згадавши себе після того, як підірвали машину його колишнього командира, відповів Кирило і налив ще чаю адміралу і трішки собі. Він прекрасно розумів Сунсіна. Лють буває цілющою. - Саме так все і буде, - додав він крізь зуби.
З'явився на поклик Уль. Миттю вгледівши стан батька, він підскочив до нього, обійняв за плечі, тут же почав оглядати й обмацувати. Повною розгубленістю застиг біля дверей господар будинку.
- Батечко, що скоїлося? - Уль заглянув батькові в очі, опустився перед ним на коліна, квапливо оглянув ті пов'язки, що були на очах. - Лікаря?
- Погане у мене передчуття, - крізь зуби видавив адмірал, не дивлячись на Кирила. - Тяжко на серці.
- Але я все ж покличу лікаря. Пийте чай, батечко. Я миттю повернуся, - Уль скочив на ноги, вклонився батькові і, схопивши за руку господаря, на велике полегшення адмірала стягнув того з кімнати.
- Значить, Кьонсу... - повторив Лі Сунсін, знову залпом влив у себе чашку чаю і втупив нерухомий погляд у вчителя Кіла. – Якщо за всіма правилами складено повідомлення, ви повинні дізнатися, як пройде битва. Розкажи мені як було вбито командувачів.
- До нас не дійшло точних відомостей, - тихо сказав Кирило. - Вон Гюн, за деякими даними, після першої неудачної атаки просто втік, і було вбито його вже на березі. Все що можна сказали - дванадцять кораблів вціліли завдяки Пе Солю, який їх відвів. Кинувши, щоправда, напризволяще останніх двох командувачів, на яких, підійшовши в темряві, навалився весь японський флот. Їх, скоріше за все, теж було вбито. Хоча тіл не знайшли, але якби їх полонили - японці неминучо розтрубили би про це. За свідченням деяких адмірал Лі Оккі стрибнув у воду, щоб не датися ворогам, і потонув, адмірал Чхве Хо, по свідоцтвам, був зарубаний.
Мовчки, тамуючи дихання, що стало рваним, слухав Лі Сунсін, свердлив поглядом стіл перед собою. Не було чого йому сказати. Сотні приводів засумніватися в благонадійності Вон Гюна знаходилося, десятки можливостей вплинути на нього - і все, все він, Лі Сунсін, жалюгідний боягуз, випустив! Не з вини бездаря Вон Гюна загине флот - по одному лише його, адмірала Лі, боязкому невмінню відстояти істину!
Не настав ще сьомий місяць, є ще час все виправити.
- Потрібно знайти спосіб змістити Вон Гюна і призначити командувачем флоту адмірала Лі Оккі, - нарешті тихо сказав Лі Сунсін. - Я негайно велю подати папір і напишу листа міністру Ю. Він сидів у камері разом зі мною, разом слухали ми ваше передбачення. Він має щось зробити. А до того напишу листа Квон Юлю(3), щоб тримав Вон Гюна у вузді і велів не потикатися в битву на відкритій воді.
Це неможна, це неможливо вертілося в голові Кирила. Це доля, над якою не владні люди. Вам треба відновити сили, ви...
- Міністр Ю разом з вами чув мої слова тоді, певно він вжив заходів, - кивнув Кирило замість всіх слів, що вертілися у нього на язику. Прикрив очі. - Робіть це, пане адмірале. А раптом вийде? - він заздрісно зітхнув. - Раптом хоч хтось натягне носа кістлявій з косою... В мене вона теж забрала хороших друзів.
Знову гірко зітхнув Лі Сунсін, покрутив у руках порожню чашку, а потім мовчки налив чаю собі та вчителю.
- Не можна чинити опір волі Неба, але якщо ви тут, значить, Небо захотіло, щоб я знав це, - дивлячись повз ченця, зовсім тихо сказав він. - Писатиму листи та розмовлятиму з головнокомандувачем Квоном, більше мені нічого не залишається.
- Хто може знати, що є волею Неба, а що є просто нестачею нашої волі? - зітхнув Кирило, також тихо. - Сказано, роби те що повинен, та хай буде те що буде. Насправді ми... тобто я, що вже тут, я думав, що все простіше. Що є одна поміха правильному плину історії, треба її просто прибрати - і все саме собою потече далі. Але життя є складним та живим.
Повільно і тяжко адмірал Лі підняв погляд на ченця.
- Правильне протягом історії це те, де Чосон успадковує Корьо, Йонсангун приходить до влади, та весь корейський флот гине біля острова Чхільчон? - тихим, позбавленим будь-яких почуттів голосом промовив він.
Така воля Неба, сам собі з гіркотою сказав Лі Сунсін. Не йому судити тих, хто знає перебіг історії, не йому чинити опір Небу. Але від цих умовлянь біль не уникав, а лише робився гострішим. Зерном, що потрапили між жорнами, відчув себе адмірал, вся його істота, душу його перемелювало в пилюку усвідомлення майбутньої трагедії. Але чи є сила у зерна протистояти жорну?
Мовчки підніс адмірал чашку з чаєм до губ, вдихнув аромат. Випив, по горлянці, наказуючи собі лише відчувати смак, але нічого більше, акуратно поставив чашку назад на стіл і потягнувся ще налити.
Хай буде він зерном, хай розмолять його жорна історії, розмаже, зітре в ніщо - але він докладе всіх сил, щоб хоч на мить залишити їх.
Кирило кивнув, відчуваючі, що до останньої клітини розуміє зараз адмірала. І от зараз дуже захотілося випити, влити в себе оце їхнє тутешнє рисове пійло і не думати ні про що.
- А знати про війну за рік, а потім знати строк, день, час та хвилину, коли на твою країну полетять ракети, кожна з яких здатна зтерти з лиця землі цілий будинок - і нічого не могти зробити? - так само тихо, утнувши погляд в чашку, спитав Кирило. - Змогти лише привезти дружину в свій робочий кабінет - щоб, якщо найгірше, хоч загинути разом... І радіти, що дітей завести не встиг. Ви, пане Лі, хоча б точно знаєте тепер, що ваша країна переможе.
Мовчки Лі Сунсін вислухав. Мовчки ж підлив йому в чашку чай і потім налив собі.
Не треба про це говорити, щоб зрозуміти один одного, не треба навіть думати. Лише мовчати достатньо.
- Позавчора з усіма відвідувачами я випив шістнадцять чи сімнадцять чашок соджу, - нарешті сказав він, через стіл простягнув руку вчителю Кілу. – Лікар сказав, що не можна мені кидати пити, але треба пити менше. Отже, сьогодні я можу випити чотирнадцять чашок. Щонайменше чотири з них я бажаю випити з тобою.
Кирило тепло та обережно потис суху, сильну кисть адмірала, всім собою відчуваючи, що не вартий він того рукостискання, аж ніяк не вартий.
- Мені здавалося, ми з паном Хо говорили достатньо тихо, - сумно посміхнувся він, розуміючи, що Сунсін чув не тільки про соджу. - Вдячний, пане адмірале, але... давайте ви вип'єте не більше дванадцяти чашок? - широко посміхнувся Кирило.
- Я потрапив у в'язницю за те, що виявив зайву обережність, - коротко посміхнувся Лі Сунсін, з усією буденністю знизав плечима і знову почав неквапливо, по ковтку цедити чай. - Пробачте мені, учитель Кіле, але інакше я не вмію. І якщо ви пропонуєте не більше дванадцяти чашок, я погоджуся. Але слова вам дати не можу, у Сувоні мене знову зустрічатимуть...
Кирило з легкою розуміючою усмішкою прикрив очі і теж взяв чашку.
- Обережність це дуже добре, а надто зараз і надто вам. А з соджу ви проявіть воєнну хитрість, пане адмірале, - сказав він, ховаючи усмішку в куточках губ. - Пане Лі, невже придумати, яким чином пити трошки менше, по половинці чашки, складніше ніж розбити японців?
- Щоб відпити з чашки половину, і сама чашка має бути більше, а це навряд чи ввічливіше. Хіба що ви подасте мені в подарунок свою чашу для милостинь, - посміхнувся Лі Сунсін, з кивком узяв чай і зробив ковток. Подивився на ченця з м'яким докором. - Тільки я хотів би попросити вас, учителю, не повчати мене як нерозумну дитину. Я приймаю поради та виконую накази, але не терплю нотацій.
- Хто я такий, щоб вас повчати? - хмикнув Кирило. - Просто з сумом констатую, шо ті мої сучасники, які розповідаю про те що "раніше було краще", просто нерозумні. Дотепер у нас зберігся звичай питати "ти що, не поважаєш мене?" в людини, яка просто не хоче або не може пити. Та облишмо ці балачки. А чашу для милостині я вам із задоволенням віддам, - додав він.
- Нічого у світі не змінюється. Але ті, хто вважає, що сотні років тому було краще, воістину дурні. Якби раніше жилося краще, ніж нині, ми не хотіли б придумати стільки нововведень, - зауважив Лі Сунсін, допив чай і відставив від себе порожню чашку. І разом обм'як, справді стомлений і новинами, і цією бесідою. - А якщо вже ввечері нас зустрінуть, як годиться, подаруйте мені свою чашу при всіх, учитель Кіле, і надалі я питиму тільки з неї. Якщо в звичайній чашці для соджу вміщається два ковтки, значить, сьогодні мені можна зробити двадцять чотири ковтки.
- Так і зроблю, для мене буде честю подарувати вам чашу цього недостойного фальшивого монаха, - посміхнувся Кирило та піднявся. - Нехай це не здасться вам нотацією, але можливо, вам варто трошки відпочити перед дорогою? - м'яко спитав він.
- Це можна, - кивнув адмірал, промовчавши про те, що за термін, необхідний коням для відпочинку, він навряд чи встигне заснути. Навіть лежати, роздумуючи про текст листів для Першого міністра та головнокомандувача, вже буде достатнім відпочинком, вирішив він. - Тоді як повернеться Уль, повідомите його, що я в кімнаті.
Кирило вийшов на ганок - не хотілося сидіти в кімнаті. Мерзенним він відчував себе і не знав, що з цим робити. Нечасто доводилося голові розвідки відчувати настільки повне безсилля - адміралові, цій людині, сильній, розумній, достойній, залишалося так підступно мало, і навіть це "мало" було вже отруєне знанням про загибель флоту, загибель друзів.
Кьонсу - Кирило не знав, хто це саме, а запитати в Сунсіна не наважився. Але такою же тугою було просякнуто це ім'я у вустах адмірала, що не викликало сумнівів - це друг з найближчих.
А раптом вийде - майже по-дитячому подумав Кирило та підняв голову до неба, що було сьогодні ясним, синім, лише деінде затьмарене хмарками. Раптом в адмірала вийде врятувати флот та друга, раптом і справді нема долі крім тої, яку ти робиш власними руками.
Вони з'явилися сюди по Тхора. А вийшло так, що рятують того, хто врятував цю країну. Доля, або та сама воля Неба, про яку казав Сунсін?
Важко виявилося знайти в селищі лікаря, але зрештою Уль привів чоловіка, обізнаного в хворобах. Оглянув той адмірала, нічого путнього не сказав, порадив берегтись та пити женьшень – та з тим і пішов. Як міг утішив Сунсин сина і племінників, знову рушили в дорогу.

___________________________________________________________________________________________________________________________________

1 - екзамен на офіцерський чин

2- Кьонсу - прізвисько, т.з. "дитяче ім'я" адмірала Лі Оккі

3 - Квон Юль - генерал, головнокомандувач армії Чосону