Полювання на Тхора

Хон неприховано розглядав сановника, як звик на службі, згори до низу - і перш ніж той заговорив, склав про нього повну і невтішну думку. Потемнілий ніс на гладкому й широкому як паровий пиріжок обличчі свідчив, що служив цей чиновник на колись низькій і важкій посаді, сам вдоста ходив під сонцем, так що в'їлася засмага в шкіру - але пухленькі щічки шарілися не засмагою, а безпомилково пізнаваним винним рум'янцем. Дорвався до рум'яного шматка, вирішив Хон, зловтішаючись контрастом зовнішності сановника зі своєю: вічно стоячи на чатах під широким щільним капелюхом, він зберіг пристойну блідість обличчя, зате висох подібно селянам і одним цим зображував чесність і праведність.
На поясі у "пиріжка", теліпалися печатка начальника повіту і табличка жовтого дерева, зі званням не вище п'ятого рангу, і офіцер пригасив хижий блиск, що запалився в очах. Якщо розкриє він якийсь злочин цього парового пиріжка, може навіть зарубати власним мечем без будь-якого дізнання.
Чиновник, вочевидь, з тією ж прудкістю, якщо не швидше, робив свої висновки - обличчя його спершу застигло маскою, а потім розійшлося в усмішці такою широкою, ніби готове було луснути.
— Хон Сонрьон, з Ханьяна, — перш ніж встиг "пиріжок" представитися, відрубав офіцер звичним командирським тоном. - З ким маю честь говорити?

Менгу зупинився позаду пана, зображуючи ліниву нудьгу, але поза тим уважно слідкував за чиновником. Той поспіхом закланявся, назвав себе та заходився запрошувати Хона до гостини, примовляючи, що живучи тут у глухомані, геть забув як виглядає колись добре відоме йому столичне життя.
Ім'я покоління(1) здалося Хону незнайомим, але прізвище офіцер запам'ятав добре – повітовим начальником тут виявився молодший родич колишнього губернатора усієї провінції Хамгьон. Хон досить добре пам'ятав того огрядного, різкого на слова і вчинки старого, та здогадувався, що нинішній начальник повіту недалеко від нього пішов. Лишалося тільки тихенько його промацати.
Сановник-пиріжок і справді виявився його двоюрідним племінником.
- А ви тезка міністра Ю, пане, - залився сановник дзвінким радісним сміхом, і Хон про себе подумав, що дядько його був бодай розумнішим. - Чи немає крім імені у вас інших з ним зв'язків?
- О ні, про це й не кажіть, - офіцер постарався розсміятися так само легко і щиро. – Усі знають, що нікому через знайомство з Першим міністром посади не отримати.
- Хіба це посада, якщо відправили вас у такі далекі краї, - не перестаючи сміятися, Пиріжок Юн похитав головою. - Отже, ми служитимемо тепер в одній провінції. Кому ви везете супровідний лист, пане Хоне?
Не варто вважати молодого Юна дурнем, подумав Менгу.
- О, у самі прикордонні фортеці, - без вагань відповів Хон. - Слід там подбати про дещо щодо постачання провіанту. Ви ж чули свіжі чутки, пане Юне?
Цього разу настала черга повітового начальника завмирати статуєю.
- Пан Перший міністр все ще поєднує свою посаду з обов'язком доставляти провіант... - зауважив Хон обережним тоном. - Але зараз іде пора сівби. Усі накопичені за перемир'я запаси слід негайно розподілити між орачами. Але японський флот...
Очі Пиріжка забігали, а посмішка завмерла на обличчі, приклеєна, як малюнок на папері.
- Що ж це я вас на вулиці зустрічаю, пане Хоне, - як дитяча іграшка закивав сановник, поспішив узяти руку офіцера у свої, затиснувши, ніби між двома подушками. - Прошу до моєї скромної оселі.
Менгу, якого ніби й не запрошували, проте провели в приміщення для слуг, вирішив при першій-ліпшій нагоді якомога краще обдивитися будинок. Він добре пам'ятав, хто був колишнім головою у провінції, а найголовніше - за що та як його було позбавлено губернаторства та піддано тортурам.
Проте слугу поважного гостя не лишили насамоті - разом з ним в тій бідненькій кімнатці, куди провела служниця, з'явився здоровань, зростом не нижче командирового, але ширше разів у два. Вірніше, спочатку за дверима гримнули на когось густим хриплим басом, а потім і сам здоровань показався. Коротконогий, міцний, він трошки постояв у дверях, кивнув гостеві, бурмотнув "Пак Му-джик", всівся на подушку та мовчки показав Менгу на столик. Та ж дівчина-служниця, що провела його сюди, принесла поїсти - не надто щедро, помітив Менгу, та порадувався тому, що непогано поїв на постоялому дворі. Але разом з їжею принесли вино - і от вина було доста.
Почав Менгу з найгостріших маринованих овочів, що були на столі, та потім доволі швидко відпросився у відхоже місце, куди здоровань відвів його ледь не за руку. Добре хоч всередину не заходив - Менгу швидко закинув в рота жменю таблеток сорбента, ковтнув, потім справив малу потребу та повернувся за стіл набагато більш впевненим у собі. Спитав найскромнішим тоном зеленого чаю, поскаржившись, що пан в нього суворий, передиху не дає, то в горлі сохне. Добре запивши все чаєм, він під тим самим пильним оком здорованя помітно розслабився.
Поки що треба тільки спостерігати - за тим, як здоровань, який майже нічого не говорив, лише коротко, як в бочку бухкаючи, відповідав на репліки, чутко прислухається до того, що відбувається в домі, як перелякано подивляється на нього служниця, як обставлена кімната. Останнє було найцікавішим - циновки бідненькі, а столик хоч не новий, але дорогої роботи, і ще один оно подалі. Подушки під ними з найдешевших, але онде біля стіни аж три подушки відблискують дорогою розцяцькованою шовковим шиттям тканиною. Склад, комора?
На стінах кілька картин - старі, з рибами, з пейзажами, один навіть портрет. Останній здався Менгу дивним чином знайомим. От тільки різало щось око в цьому портреті. Висів він трохи збоку, і щоб роздивитися, треба було весь час повертати голову. Але п'ючи та їдячи, можна було скошувати на портрет очі, не так помітно для співтрапезника, який і собі віддавав шану вину. І вино на нього діяло сильніше та пагубніше, аніж на Менгу, в якого в голові шуміло, ноги явно вже не ідеально слухалися, але свідомість залишалася ясною.
Нарешті він згадав, що нагадує йому цей портрет - на шматку жовувато-тьмяного шовку, з носом-картоплею, щоками, що підпирають вузькі очі з неприємним поглядом. Сторінка Вікіпедії, якою вони з командиром теж не гребували. Стаття про чотирнадцятого вана Чосона Сонджо, з його прижиттєвим портретом. І історія щодо цього портрета, яка звучала як анекдот, теж згадалася Менгу.
Портрет був менший, ніж Менгу пам'ятав - саме обличчя та високий капелюх, та ще синій ворот халата. Борти підгорнуті та підколоті - щоб не кидалися у вічі государева мантія - не парадна кіноварна, а дорожня, тьмяна, синьо-фіолетова. Періоду втечі.
Де розумна людина ховає лист? У лісі. А сховати те, що може зрозуміти хіба що дуже обізнана - і не тільки в живопису, - людина, найкраще в кімнаті, де таких людей не може бути.

***
Повітовий начальник Юн виявився крутим, як змія, і жалив з тією ж зміїною спритністю - воістину, ось де справжній Імуги. І Хон щосили юлив і уникав прямих відповідей, невпинно нападав сам, ставив найнезручніші питання, відчуваючи себе на справжньому полі бою. Не виявилося на цьому полі союзників - генерала Чона Мунбу було усунуто з посади повітового начальника за зловживання та він просто зник, соратники його знаходилися в інших повітах. А як же з'явився тут китайський намісник, якого тут зовсім не повинно було бути, міркував офіцер, який повинен повертатися до Мін! - так і розтанули останні загони Армії справедливості.
Вистачало розуму начальнику Юну не пропонувати хабар, а в офіцера не вистачало духу його зажадати, але рис і ячмінь, казав Пиріжок, зібрані давним-давно, залишилося у народа на сівбу, але більше ані крихти не взяти. Затятий, мов вугор, начальник Юн вимагав від офіцера справжніх драконячих іклів, здатних схопити його слизьку тушу, та тільки іклів таких у Хона не було.
Не в тому він схожий на Першого міністра, корив себе Хон, під жарти і музику вливаючи чергову чашку соджу. Не здатен він голими руками схопити ворога. Провалився допит, і тепер залишилося тільки дізнання по всій формі, і офіцер останніми словами лаяв себе.
Мабуть, після чергової порції випивки, начальник Юн, який сам піднаторів у пиятиках, це помітив.
- Тут є чудова трупа артистів, - уже захмелілий, з гарячим блиском в очах і лисячою усмішкою заговорив він - але чашку Хона так і залишив після чергового тосту порожнім, та й собі не налив. - Дозвольте вас завтра ввечері запросити, пане Хоне.
Його в'яжуть по руках і ногах, зрозумів офіцер, замикають у місті так, що далі його околиці не вийти. Пастку, засідку ставлять, кричало все в ньому. Але вибору не було.
- Звичайно, я з радістю зайду до вас знову, - закивав Хон, надув губи, стримуючи гикавку, що раптом прорвалася. – Але зараз прошу мене вибачити. Я, мабуть, перебрав.
- Моєму слузі за честь буде проводити вас, - закивав Юн, з натуральним жалем зітхнув. - Ах, якби я зустрів вас раніше, я б відрядив вам гостьовий флігель. Переїжджайте до мене завтра з самого ранку, га?
- Ох, якщо завтра прокинуся і не забуду, велю перенести вам усі мої речі, - Хон замотав головою, підвівся на нетверді ноги. - Ваша гостинність безмежна.
Тільки виходячи за ворота, що проводжав господар, він зрозумів, що зіпсував фразу подяки государеві, але ремствувати і шкодувати було пізно.
– Менгу! - голосно гукнув Хон. Напарник, здогадувався він, десь поруч, але знову грає у непокору. - Менгу, сучий потрох!

***
Весь останній після ідентифікації портрету час Менгу виконував три задачі - залицявся до служниці, що було нескладно, намагався, що було складніше, знайти слабкі місця та інтереси здорованя Му-джука (він подумав про те, яким промовистим є його ім'я українською, та й російською теж), та з усіх сил старався не напитися.
Останнє було б складним, якби він не їв безперервно та не запивав їжу та питво гарячим чаєм. Зеленим, природньо. І байки, які він чув від ветеранів розвідки - про те, що зелений чай допомагає не так сп'яніти, виявилися не зовсім байками.
А здоровань виявився поціновувачем військових байок, і коли Менгу вслизь згадав, що повоював трохи, у Му-джука загорілися очі, хоч як він намагався це приховати. І дівчина служниця не зводила з Менгу очей, коли він скромно опустивши вії, розповідав як "у нашому загоні...". Він майже нічого не прибріхував, лише мішав прочитане про Імчжинську війну з власним бойовим досвідом. Пару разів, правда, прийшлось обривати себе на фразі "там нас ледь артою не накрило", але в цілому вони з Му-джуком розставалися ледь не друзями. А на додачу його на пару хвилин залишили в кімнаті самого і, не вагаючись, Менгу сфотографував королівський портрет на свій смартфон.
На голос Хона він піднявся, похитуючись - в ноги дешеве соджу, яким його тут пригощали, все-таки далося. Але вийти зміг майже рівно, і потім похитувався вже тільки для того, аби справити враження п'яного в хлющ.
- І-ду, ваша милість, - з гикавкою відповів Менгу на поклик, вийшов на подвір'я - і зрозумів, що Хонові дійсно недобре. Найстрашніші побоювання - що напарника отруїли, - миттєво вибили весь хмель. Бідкаючись вже відверто, він обняв Хона за спину, закинувши його руку собі на плечі, та рявкнув на здорованя, який пішов був їх проводжати, так, що той тримався на шанобливій відстані всю дорогу до їхнього постоялого двору.
На шляху Хона просто вивернуло назовні у придорожню канаву, і Менгу зітхнув з певним полегшенням. Знудило напарника добряче, і був шанс, що як і було в їжі та питві дещо зайве, то вийшло воно геть, не встигнувши зашкодити.
- Ідем, ідем, все добре, - шепотів Менгу, коли вже підходили до постоялого двору. - Все краще, ніж ти думаєш.
- Пан надерся в зюзю, - гірко посміхнувся Хон, поплескав Менгу по спині. - Не хвилюйся, не отруїли мене, а ліки від вина ще не вигадали. Ну і здоров цей Пиріжок пити!
Менгу, не звертаючи уваги на бідкання хазяйки постоялого двору, спитав гарячого чаю в кімнату та заволік туди Хона. Дочекавшись, коли принесуть чай, він сам прийняв тацю з чайником та чашкою та відрубавши "пан відпочивати будуть", закрив двері.

- Випийте трохи чаю, пане, - Менгу налив у чашку ароматний напій. Подвинув цебер, щоб Хон міг прополоскати рота та сплюнути. - А потім оце ковтніть та запийте, - додав він тихше.
Порився у речах - попутно проконтролювавши, що їх ніхто не чіпав, - та витяг нову облатку сорбента. Видавив одразу три капсули.
- Треба мені було перед тим вам це дати, - зітхнув Менгу. - Сам-то я випив, а що вам теж знадобитися може, не подумав.
Дочекавшись, коли Хон все вип'є, роздягнеться з його допомогою та влаштується на ліжку вже у спідньому, Менгу виніс відро за двері, перевірив коридор, а потім присів поруч з Хоном та посміхнувся.
- Ви, пане, знаєте історію, за яку старшого родича цього Пиріжка було катовано? - стиха спитав він, не полишаючи посмішки.
Хон глянув на нього дещо здивовано.
- Він зловживав своєю владою без міри і карав підлеглих непристойно, - відповів він, приглушивши голос. - Коли другий трон був у Хамгьон, пан Юн зустрічав нас, і на те, як він звертається зі своїми підлеглими, Його Високість так надивився, що випустив потім наказ про заборону тілесних покарань без рішення суду.
- За це б покарали, зіслали чи ще щось, - Менгу підняв брову. - Катують, коли хочуть про щось дізнатися, а людина не дуже хоче казати.
Він витягнув з-за пазухи смартфон, ввімкнув його та відкрив зроблене сьогодні фото портрета. Зі спалахом воно вийшло цілком якісним.
- Подивіться, пане, - Менгу близько-близько присунівся до Хона та показав йому зображення. - Що це, як ви гадаєте?
- Бути не може, - навіть забувши свій все ще наявний подив щодо дивної скриньки, Хон квапливо затис рота обома руками, щоб не вирвалося що зайве і занадто голосне. - Це... звідки? У Паджу намалював художник, і одразу наказано було знищити, я пам'ятаю. Невже пана Юна... за це?
- Краще спитайте, де я міг це зображення скопіювати собі, - тихо всміхнувся Менгу. - Наш Пиріжок, якщо це він, все розрахував точно - ховати річ треба на видному місці. А в кімнаті для слуг воно не приверне увагу, навіть якщо основний будинок відвідуватиме хтось поважний. Слуги, їм що - картина і картина, бачиш, портрет навіть згорнутий так, що одягу майже не видно. Картина, доречі, до моїх днів дійшла, тепер у всіх історичних джерелах красується поруч з історичними відомостями про зображену особу, - не втримався він від зловтішної усмішки. - Тому я її одразу упізнав.(*)
- Що, і навіть не храмовий портрет, а... ось це? - Хон весело похитав головою. - Ох, дізнався б Його Величність, стратив би весь клан Юн за таку непошану. Зате, мабуть, це єдиний государ, портрет якого на нього самого схожий. Мого пана, мабуть, теж намалюють без віспи та з круглими щоками?
- Так, залишився тільки не дуже достовірний і дуже стандартний портрет, - не вдаючись у подробиці, всміхнувся Менгу. - А тут... знаєте, пане, я впевнений, що художники мають право на своє світобачення, але дивлячись на цей портрет, я дуже співчував горю Його Величності. Так от, що я думаю - це неабиякий аргумент проти Пиріжка. А по-друге, якщо ви завтра натякнете, що пан Пиріжок... як його там, Юн у столиці відомий як поціновувач мистецтва, він може одразу підніме лапки. Або, як мінімум, відмовить нам у гостинності.
Він відкинувся назад, спершись на лікті.
- Доречі, якщо ви похворієте зараз трошки тяжче, ніж насправді, це панові Юну теж коштуватиме спокою. Митися будете?
- Холодною водою б вимитися... - усміхнувся Хон, закинув руки під голову і, несподівано гикнув, сердито прикусив губу. - Пиріжок випитував у мене, звідки ж у мене такі мозолисті руки. Сказав, у мого тестя капустяне поле, і я сам там працюю. Як гадаєш, повірив?
- Ваш лук та меч бачили всі на постоялому дворі, - посміхнувся Менгу. - Якби ви ще додали, що допомагали рубати капустяні кочни... ефекту було б більше.
- Ані лук, ані меч не допомогли мені схопити цього Пиріжка. Тьху! - зпересердя вигукнув Хон, але відразу злякано прикрив рот рукою. - Точно надерся в зюзю, кричу як на базарі. Тебе відвели у той самий флігель, де ми сиділи, не чув, що ми говорили? Я його про що тільки не питав, але він присягався, що ніде його вини немає. Про посланника не знає, пан Чон у відставці, зерно збирали за наказом пана Ю. Мені тепер тільки як справжньому інспектору залишається селян опитувати.
- Достеменно не чув, але подумайте от про що, - сказав Менгу, - здоровило оте, що зі мною пив, в Пиріжка не так давно. Ви самі його бачили, здорова шафа. Але толку від нього - хіба налякати, а більше всього любить військові побрехеньки слухати. А військові побрехеньки, знаєте, слухають ті, хто сам не воював. І от що - пригощали мене в якійсь коморі з непотрібними речами, сидів той бугай та прислухався до того, що за стіною відбувається. Який з цього можна висновок зробити?
Менгу злегка стиснув руку Хона.
- Селян неодмінно опитати треба буде. Що б там не казав Пиріжок. Все, відпочивайте, а я спробую побути зразковим слугою, - всміхнувся він та вийшов. Він велів хлопчиську-слузі діжку прохолодної води, та, бурмочачи так, щоб було чути, що тепер вже його пан наведе тут лад і ніякі шлункові отрути йому в цьому не будуть препонами, відправився перевірити коней.
З того самого ячміня, який він купив напередодні, Менгу велів зварити коням підсолену кашу, пам'ятаючі таке саме повеління Хона, та повернувся, роздобувши чистий великий рушник у хазяйки, що сполоханою куркою вибігла йому назустріч.
Хон чесно намагався роздумувати над словами напарника, але підле соджу - була там отрута, чи ні - розслабило і тіло, і розум. Завтра на світанку треба буде їхати навколишніми селами, вирішив Хон - і, ледве встигнувши подумати про це, благополучно заснув.
В якому становищі і застав його Менгу.
- Горенько ж ти моє, - пробурмотів він українською, живо згадуючи здоровенного сержанта з позивним "Вернидуб", який витягав його контуженого з "нуля" та весь час пошепки то бідкався, як сільська бабуся, то крив відбірним матом. Але мат тут був ні до чого, Менгу почав потихненьку турмосити напарника, акуратно знімаючи з нього одяг.
- Вставайте, ваша милість, вмиватися подано, - говорив він.
Хон із шипінням сів, розліпив очі. Голова вже відгукувалась настирливим гудінням на будь-який рух, і тим потрібніше, розумів офіцер, вимитися прямо зараз.
- Давай сюди воду, - видихнув він, і, помітивши серйозний, щиро зляканий погляд Менгу, додав винувату усмішку: - І не дивись на мене так, я сам винен, що пив, коли наливали.
- Будемо вважати, що з Пиріжком ви були цикада, що тимчасово скинула свою золоту шкірочку, - допомагаючи Хонові роздягнутися, всміхнувся Менгу. - Або що ви прикинулися пораненим. Втім, сумніваюся, що його сон буде сьогодні таким вже спокійним.
Напарник вимився, переодягнувся, слідом вимився швиденько і Менгу.
- Лягай, я воду винесу, - шепнув він. Виніс цебер з водою, зніс його вниз та, виливши, трошки погомонів з служником, почавши з питання, чи всіх проїзжих тут пригощають таким поганим соджу, що впору його давати приреченим до отруєння. Служник, кривий на одне око та зі шрамами на щоці, хмикнув та з відчутною огидою сказав, що хороше соджу у містечку теж водиться, але його з хорошими людьми не п'ють. Втім, якщо хочеться хорошого соджу, можна сходити до північних воріт.
- Одне слово, що ворота, - хмикнув він. - Заходь хто хоче, як у рік Дракона(2)... - служник сплюнув. - Хіба що заради соджу туди й піти.
Менгу, живо збагнувши що до чого, задав ще пару питань щодо того, чи є тут гарненькі дівчата, та отримавши відповідь, що з театром разом поприїзжали шльондри, попрощався з сердитим служником та повернувся до напарника.
Обидва вимилися, Менгу пішов відносити воду, і Хон, користуючись самотою, дістав із своїх запасів папір, туш і пензель, і сів писати листа спадкоємцеві трону. Найчистішу правду написав він - про те, в яких місцях пом'янув полеглих, доки дістався, кого зустріли. Написав і про погане соджу, щоб заповнити текст, і про рис, і про безліч картин у будинку повітового начальника. Лист цей навряд чи обгонить його, хіба на кілька днів, але, будучи перехопленим, вельми добре прислужиться їм - якщо противник не клюне на золоту шкірку цикади, у цю шкірку можна буде влізти знову. І якраз коли Менгу повернувся, Хон закінчив листа.
- Дивись. Якщо завтра за вечір нічого не впізнаю, відправлю, - сяючи усмішкою, він простяг напарникові папір. - На той випадок, якщо Пиріжок злякається і визнає нас занадто серйозними противниками.
- Я би відправив завтра в будь-якому разі, - відповів Менгу. - Ще й якнайпомітніше. Повітовий в будь-якому випадку в курсі всіх поштових відправлень зі свого повіту, хай боїться. Доречі, треба придивитися до місцевого служника, одноокого із порубаним обличчям, бачив його, мабуть. В нас з ним вийшов цікавий діалог про якість місцевого соджу. Іноді непогано правити за дурного базікала, знаєш.
І він передав свою розмову з служником.
- Все, partner, тепер відпочивати, - ввернувши англійське слово, відрубав Менгу. Постелив на підлозі тюфячок, який притягнув з сусідньої кімнати, та почав вкладатися. - Завтра деньок в нас неабиякий.
- Е, почекай спати, - Хон, що влаштувався вже під ковдрою, тихенько підповз до Менгу, про всяк випадок понизив голос до свистячого шепоту. - Ти казав, мені завтра хворіти треба. Як же ми тоді все встигнемо, якщо вранці мені буде погано, а ввечері я запрошений на виставу?
- Я зранку віднесу відправити листа, - відповів Менгу так саме тихенько. Від Хона ще тхнуло алкоголем, але до ранку напарник мав прийти в норму. - І бовкну тим-сим, що пан в мене хоч і погано себе почуває, але служби не забуває. А на виставу можна й не піти - нехай думає, про що ти встиг дізнатися таке, що змінило твоє ставлення.
- А чи зможеш ти простежити, куди потім цей лист відправлять? - нахмурив лоба Хон. - Якщо ми не дізнаємося про його долю, пуття не буде. І якщо я не піду на виставу, може, варто викликати Пиріжка до себе? Прямо на заїжджий двір.
- Хороша ідея, але вдень ти маєш об'їхати селян, хоча б навколо цього містечка, - відповів Менгу. - І за листом я, ясна річ, прослідкую, причому відкрито, хай знають, що їм не довіряють.
- Тоді з ранку ти відправиш листа, через годину я встану і поїду опитувати селян, - Хор задумливо підтиснув губи, прикидаючи, як би зручніше це зробити. - Повіт не маленький, так що я б поїхав у бік іншого повітового міста, від'їхав чи на двадцять-тридцять і повернувся з іншого боку. Як, знаєш, обходять, щоби зайти в тил. До заходу сонця, гадаю, встигну. А того одноокого в провідники б узяв, якщо надійний.
- Не певен, що надійний, - відповів Менгу. - Але саме тому його варто взяти, тільки самого вас, пане, я не відпущу, так і знайте. А ще, оскільки одноокий наводив нас на той, інший заїжджий двір, туди теж обов'язково треба зазирнути. Я це сам зранку зроблю, скажу, мені сказали у вас їжа та вино добре.
- Ну ось тоді як відправиш листа і повернешся, поїдемо з тобою. А я до того часу потерплю ранковою хворобою, - Хон беззвучно посміхнувся, поклав руки під голову і заплющив очі. Соджу і втома все ж таки відчувалися, і бадьорість від холодної води потихеньку сходила нанівець. - Буду злий і сердитий, а ти за мною доглядай і дуй щоки, мовляв, у кого ще служба гірша. Потім повернемося, і я тебе надвечір пошлю до пиріжка із запрошенням.
- Так і зробимо, - погодився Менгу та позіхнув. Він за цей день також втомився страшенно, та й соджу давалося взнаки. Однак все ж не полишала тривога за напарника, надто вже зелений та блідий був після злощасного соджу Хон. - Ти як, нічого такого не відчуваєш? Якщо що, хоч найменше, ти мене буди, будемо чимсь лікуватися.
- Менше пити треба. І їсти також менше, - зітхнув Хон. Знову несподівано гикнув і закусив губу, сам на себе сердячись. - Все з твоїм паном нормально. Якщо погано буде, прокинуся, пну тебе та тазик вимагатиму. Спати вже давай.
І, сам подаючи приклад, Хон відвернувся від Менгу, накрився ковдрою підборіддя і заплющив очі. І за лічені миті провалився в сон.
Менгу, прислухаючись до дихання напарника, звично вже, як учив командир, вишикував у голові рядочком все те, що було значного цього дня.
Пиріжок з роду Юн - прямо не везе з тими Юнами. Його горила-бодігард. Хазяйка-вдова та її одноокий служник - чи тільки служник він? Невідомий ще власник іншого заїжджого двору - нащо взагалі в такому ведмежому куті два заїжджі двора, на що вони живуть? І це тільки персоналії.
Портрет короля, більше схожий на злу карикатуру - навіщо його зберігати було, кому? Рис, що невідомо звідки береться та невідомо куди селяни його віддають.
Завтра - лист, прослідкувати за листом. Потім селяни. Потім - Пиріжок з роду Юн. Головне щоб напарник все-таки не розхворівся. З останньою думкою Менгу нарешті заснув.

Хон розплющив очі, коли промені сонця позолотили папір на вікні, потягнувся руками та ногами і сів на ліжку. Трохи хилило важку голову, спалося нервово, у роті було як в пустелі, але попри те Хон відчував себе здоровим, бадьорим та діяльно злим.
- Підйом, - шепнув він Менгу, постукав по підлозі на кшталт рації. - Як чути?
- Перший, чую вас добре, - так само веселим шепотом відповів Менгу, який вже теж прокинувся, але з огляду на те, що час ще був, не хотів будити напарника. - Ти прямо вже готовий розвідник-спецпризначенець. Як самопочуття, капітане Імуги?
- Капітан Імуги злий, хворіє, і тому рветься на службу, - Хон акуратно похитав головою і, переконавшись, що нічого крім настирливого гудіння крові зсередини черепа не відчуває, тихенько підвівся і почав з зусиллям потягуватися стоячи. - Ніби ти ніколи не пив.
- Ну і добре, бо реакція в тебе вчора була трошки занадто гостра, - відповів Менгу. Зачерпнув води, дав напитися Хонові та напився сам. В самого нього голова трошки шуміла та крутилася, але цілком штатно. - Все, лягай хворіти далі, а я тобі прислуживатиму, як має бути з постраждалим на службі янбаном.
Він швидко одягнувся, згорнув свій тюфяк та ковдру та виніс до себе в кімнату. Збіг вниз, замовив там чай та легкий сніданок своєму панові, сам перевірив коней, прихопив булочку й знов загорнув її в сир та з тим повернувся за листом Хона, який вже снідав.
- Спускатимешся, подякуй господині за турботу, - усміхнувся Хон, знову вкладаючись на ліжко. - І з листом побережи себе, надто вже не підставляйся. Іди, чекатиму.
Посміхнувшись на цю майже по-домашньому милу фразу, Менгу взяв листа та рушив до поштової служби із самим суворим та діловим видом. Про те, де знаходиться служба, він дізнався у служника, не приглушуючи голосу, аби всі охочі чули, куди він направляється.
- Лист у столицю, - з натиском повідомив Менгу чиновника з джигунськими вусиками. - Ви мене зрозуміли, пане?
Чиновник отримав гроші, пильно подивився на конверт, на риску туші, проведену, для збереження таємниці, на ім'я адресата - потім підняв очі на Менгу.
- Відправимо незабаром, - сказав він, явно ще не дуже розуміючи, як себе вести з цим наглим слугою.
- Я нікуди не спішу, мій пан велів прослідкувати за відправленням, а непослуху він не терпить, - без грубощів, але на тон жорсткіше ніж замовляв сніданок, сказав Менгу та відійшов убік, де й притулився біля стіни. Чиновник знизав плечима та підкреслено зайнявся своїми справами.
Листів більше не приносили, та й кому б було писати з цього маленького містечка, і за короткий час з листом Хона було відправлено кур'єра, якого Менгу дбайливо супроводив аж до виїзду з міста, трохи подивився вслід та повернувся цілком задоволений.

Поки Менгу лякав поштову службу, Хон чесно хворів. Чай остаточно вигнав із тіла залишки вина, офіцер полежав ще трохи для порядку, а потім почав акуратно розминатися. Ціною такої стрімкої поїздки в Хамген став невідступний ниючий біль у спині і ногах, і офіцер досхочу постраждав, відганяючи цей біль подалі. Нарешті він повернув собі повну владу над тілом, обмився залишками води з вечора і знову ліг відпочивати. Незабаром його чекала чергова подорож.
Повернувся Менгу, ковзнув у кімнату, турботливо взглянув на напарника та посміхнувся задоволено.
- Відправив, аж до меж міста проводив кур'єра та ще й вслід подивився, - сказав він. - Якщо, вірніше, коли це дійде до пана Пиріжка, його чекають, боюся, тяжкі моральні тортури. Вам домогти оболіктися у ваше вбрання, пане? - весело спитав він, оглянувши скуйовджений вид Хона.
- Побудь вже кмітливим слугою, постарайся, - вдячно кивнув Хон. Соромно було приймати допомогу від вільної людини - але навіть ставши королівським слугою сам, Хон залишався янбаном та іноді нудьгував за чужою турботою - отже совість зручно заглушив простим бажанням відпочити. І, підвівшись, дістав з скрині усі приналежності для туалету, а сам почав розпускати волосся. - Тебе хоч не обтяжує, що не підневільний, а дорослу людину одягаєш і голиш?
- А я це робив на полігонках, і не раз, - тихенько розсміявся Менгу. І, розчісуючі та збираючі волосся Хона, так само приглушуючі голос, розказав, як вони, в більшості студенти - історики, філологи, геологи, - грали в історичні ігри, для чого приходилося перегортати силу-силену інформації. Одночасно зачісувати волосся напарника - та вже й друга, мабуть, бойового побратима, - та згадувати ці майже дитячі ігри було і трошки смішно, і трошки сумно.
- Отам я і навчився сяк-так з лука стріляти, - сказав Менгу. - І верхи їздити. Слухай, а якщо я тобі резинку дам волосся збирати? Зручніше і скоріше, і кільце краще триматися буде. Я таку пану Хо Гюну дав, він спробував і ледь не заверещав від щастя.
Менгу дістав запасну резинку, акуратно зібрав та швидко ув'язав волосся напарника в гарненький пучок.
- Як повернемось до столиці, віддам тобі резинку. Бо що це я один як дурень зі свого загону причісуватимуся швидше, ніж одягатиму чоботи, - усміхнувся Хон, обмацуючи пучок, сам акуратно прилаштував на нього кільце. Пристосування цих гостей з майбутньої епохи вже не дивували, але історія про те, як серйозно молоді чоловіки грають у битви минулих епох, здалася кумедною. Кумедною - і дуже схожою на те, як сам Хон часом веселився з приятелями, зображуючи китайців.
- Знаєш, а в нас також такі ігри є. Але нам, звичайно, простіше, у нас кожна дитина знає, як одягалися тисячу років тому, та з чого стріляли, - посміхнувся офіцер, і, поки Менгу допомагав йому одягтися, розповів, як з друзями зображував битву біля Червоної скелі прямо на тій річці, яка текла за парканом школи бойових мистецтв.
- А ти уяви, що тобі не своїх чи китайців треба зображувати, - Менгу взявся за бритву та мило, акуратно намочив щоки Хона, намилив трошки та почав голити. - А, наприклад, битву при Данноура між Тайра та Мінамото. Чи взяття Константинополя. Прийшлося б попотіти та полазити по книжках.
- А крім своїх і китайців немає людей, гідних зображення в іграх, - тихенько, щоб не заважати голінню, промовив Хон. - Нас із самого народження цьому навчають. Ось ти, хоч і варвар, але обличчям схожим на нас, і не дивує, що ти і освічений, і історію знаєш, і манери. А був би в тебе ніс гачком, та волосся червоного кольору, з тобою б і говорити не хотіли.
- Це тому, що у вас світ ще великий, неосяжний, - хмикнув Менгу. - А у нас маленький, за три дні можна весь облетіти.
- От тепер ви дуже гарний, пане, - напівжартівливо додав Менгу, закінчивши. - Легко тут будь-яку панночку завоюєте.
На словах про красу офіцер збентежився так, що червоним запалали вуха.
- Та де ж я гарний, - глухо посміхнувся Хон, притиснув долоню до щоки, пробуючи, чи не горить. - Ніс стирчить, вилиці стирчать, підборіддя стирчить. Хіба що у вас гарним уважається те, що страшно у нас. Хо Гюна ж бачив? Ось де красень, і ось хто жінок як рибу неводом збирає. А я так, худе непорозуміння.
- Він жінок як рибу неводом збирає не тому, що гарний, а тому що балакучій та в собі впевнений, - тоном мудрого наставника відповів Менгу, згадуючі Хо Гюна. - Він з жінкою подумки вже переспав ще до того як познайомився. І це відчувається, і не тільки жінками, між іншим. Все, час нас обох, таких красивих, показати тутешнім селянам. Одноокого мені просити за провожатого, чи ви йому велите? - зовсім тихо промовив Менгу.
— Клич його сюди, — подумавши, озвався Хон. - Якщо ти сам його в провідники попросиш, буде виглядати, ніби я його як худобу на базарі вибрав і купити послав, а якщо я сам спущусь, він визнає мене слабким і безпорадним, може спокуситися надути. Тож я сам йому скажу, але спершу треба влаштувати зустріч. Як службовців до двору викликають.
- Зрозумів, - по-військовому кивнув Менгу та вийшов шукати одноокого служника.

Той рубав дрова біля стайні, де фиркали та хрупали рисовою соломою задоволені коні.
- Дорубаю, тоді прийду, - суворо відповів він на слова Менгу. Але тут висунулася звідкись господиня та злякано і сердито заверещала, щоб Со Бан не видумував собі, а негайно йшов до пана, якщо вже кличуть.
- А я тобі, Со Бан, трошки допоможу, - Менгу весело підняв колун та підморгнув хазяйці, так що та знітилася. І заходився рубати дрова так що полінця розліталися, примовляючи, що дарма думають, ніби в столиці люди дрова рубати не вміють.
Коли зазначений одноокий все ж таки з'явився, Хонові знадобилася вся його увага і вся холоднокровність. Со Бан погодився неохоче, але швидко, попросився спуститися до себе і сказати домашнім, а Хон залишився в кімнаті, роздумувати про почуте і побачене.
У всіх восьми провінціях побував другий трон, людей усіх станів бачив загін наслідного принца. І Хон, командир загону, умів уже розрізняти мешканця будь-якої провінції та визначати статус будь-якої дорослої людини. Ті риси, які розглянув він на одноокому попри його шрами, не відповідали глушині на півночі країни. І коли одноокий пішов, Хон поспішив поділитись своїми спостереженнями з Менгу, що також повернувся.
- Це офіцер, - прошепотів він. - Звідкись із Кенги, тут живе років чотири. Від столичної говірки нічого не залишилося, але іноді слівця пробиваються. У якійсь із великих битв зазнав поранення і втік на північ. Можливо навіть у битві на річці Імчжин. Потрібно бути з ним дуже обережними.
- І злий на всіх та вся, - добавив Менгу. - Крім господинечки нашої. Ви праві, людина непроста, але його очі, коли я забрав в нього колун та почав дрова рубати, були як чашки. Якщо я потім запрошу його до того заїжджого двору, де хороший соджу для поганих людей?
- Ти дрова при ньому рубав? - несхвально похитав головою Хон. - Ну тоді нема чого дивуватися, що він так швидко погодився. Гірші нікуди справи у столиці, думатимуть тутешні, раз один капусту ріже, другий дрова рубає. Але коли вже я тут інспектор, слухай. Лук я не візьму, а меч дам тобі. Хоча... і лук дам тобі, якщо зовсім все погано виявиться, встигну забрати. Коні готові?
- Про капусту хіба що Пиріжок знає, - заперечив Менгу. - Селяни бачили тільки меч та лук. Лук краще ти візьми, не зазорно чиновнику мати лук. А дрова я спеціально рубав. Щоб ті, кому треба, не думали, що ми зовсім їм чужі. Коні так, готові.

****
Ранок першого дня четвертого місяця був ясний. Вже передсвітанковий серпанок, ніжний та свіжий, обіцяв ясні погоду, і Кирило, який влаштувався в закутку, так, щоб бачити ворота тюрми, дихав повною груддю.
Адмірала навряд чи випустять пізно, міркував він. Мають випустити зранку. Кирило згадав власне звільнення з тюрми та серце його стислося. Хоч би не били наостанок, подумав він з тугою.
- Пан знав, що ви з'явитеся. Він наказав вам передати це. Благословить вас Будда, - непримітного вигляду жебрак, що був спостерігачем міністра Ю, з поклоном вручив ченцю парову булочку і листа в конверті, вклонився в пояс і зашкандибав геть.
- Благословення Будди Аміди, - вже звично відповів Кирило. сунув булочку за пазуху, глянув на лист, схопив імена міністра Ю та адмірала Лі. Все одно адмірала, попри все.
Всю ніч не спав адмірал, катували серце слова Його Величності. Мав рацію государ, він, адмірал Лі, командувач флотом трьох провінцій - негідник і злочинець, який порушив найвищий наказ і знехтував власними обов'язками! Але чи є в країні хоч єдина невинна людина, коли з півдня до півночі рідну землю витоптали прокляті уе? Сам себе готовий був підняти на дибі адмірал, щоб випитати, вибити, змусити вголос вимовити найкрамольніші свої думки, але не міг не повертатися до них раз-по-раз.
Сам собі, пане, народу поклявся адмірал Лі тієї ночі, коли прийшов до нього Його Величність: ані свого життя, ані життів своїх солдатів він не пошкодує для того, щоб знищити проклятих уе всіх до одного.
І коли вдосвіта тюремник раптом оголосив, що не буде трапези, адмірал уже знав, що це означає. До полудня, вирішивши всі питання з документами, видали арештанту Лі його одяг, капелюх та призначення на нову посаду. Як належить подякував государеві адмірал, обома руками прийняв сувій. Так і вийшов він за ворота в'язниці - з непокритою головою, з купою одягу в руках, не стримуючи гірких, як порох сліз.
Долю гіршу за страту обрав йому Його Величність. Служити у військах резерву Квон Юля простим солдатом, вирощувати зерно на потреби армії. Нещадна, зла думка дезертирувати і приєднатися до Армії Справедливості терзала адмірала, але їй він давав бій як тим самим уе. Цього разу він не послухається государя.
Незвичне сонце сліпило очі, коли адмірал вийшов за ворота в'язниці, але все одно безпомилково помітив він серед роззяв на вулиці кількох людей, що з'явилися з очевидним наміром. З різних кінців вулиці поспішили до адмірала кілька слуг, якийсь молодий янбан, та віддалік Сунсін примітив того самого високого ченця і зітхнув у бороду.
Кирило пильно придивлявся до адмірала, коли той вийшов з воріт в'язниці. Не били. Просто промурижили з документами та всім таким.
Люди, що сунули до пана Лі, йшли відкрито та радісно, навіть слуги. Не було в них загрози - хоч як важко було зараз триматися осторонь. Є надія, що Тхір буде перехоплений хлопцями - але з Тхором та й всіма цими тутешніми чварами ні в чому не можна бути впевненим.
І сам він підійшов останнім, вклонився та проговорив "Благословенний Будда" без зайвої поштивості - лише з повагою. І простягнув адміралові листа.
Лі Сунсін не дозволяв собі демонструвати слабкість, так що охоче розмовляв, навіть пробував жартувати, і, взявши листа, охоче переглянув його. Підняв очі на прибульця, що йшов поруч, на півкроки позаду.
Вірити йому умовляв міністр Ю, розповідав про докази вірності, і навіть залишив у листі позначку, яка не може бути підроблена.
- Ідіть уже з нами, учителю, - кивнув ченцю Сунсін, ховаючи листа за пазуху. - Помоліться за государя та країну.
І вся компанія рушила до Південних воріт.

Перше я помолюся за пана Першого міністра, подумав Кирило, ідучи разом з усіма. Інші супроводжуючі з певністю знали, куди йшли, і скоро вся компанія прибула в невеличкий скромний дім, де натовп ледь помістився. Кирило влаштувався в куточку, тихенько спостерігаючи за усіма.
Ясно було, що не всі прийшли зі щирими намірами - король не лишав бувшого в'язня своєю увагою. "Таке враження, що там та сама особиста неприязнь", - казав Менгу ще тоді, коли вони вивчали матеріали. І справді, чиновники Відомства контролю за відомостями, чиновник з Відомства справедливості, посланці від різних державних мужів - навіть по тому, яким чином вони передавали свої вітання адміралові та як він на це реагував, можна було скласти загальну картину. Хто є хто. Більшість посланців приходили з випивкою та закускою, яку, одначе, в більшості самі й випивали. Хіба що пляшку від Першого міністра із задоволенням розлили всім присутнім.
І більшість з тих, хто приходив або присилав посланців, думав Кирило, явно грали на дві сторони - з одного боку показати свою участь у долі людини, яка уникнула вірної смерті, а отже може знов злетіти вгору, а з іншого боку прозвітувати, що тримають око на невгодному королеві підданому.

Але ось потік відвідувачів став спадати, адмірал та троє найближчіх до нього людей зітхнули з помітним полегшенням. Щасливим, але розбитим і душею і тілом відчув себе колишній адмірал, але совість не давала відмовити всім тим, хто з гідною вищої похвали участю йшов із дарами за міську стіну в нічим не примітний будинок кріпака.
З цією думкою Сунсін вкотре пустив сльозу, обережно поставив лікті на стіл, підтримуючи голову, що клонилася до землі.
- Вчителю, ви ж не п'єте, так? - Уль, трохи тверезіший, ніж батько, скочив з-за столу, заплутався в ногах і квапливо сперся об стіну, з надією подивився на ченця, що сидів подалі від столу. - Ох, не гидуйте надати допомогу негідному. Давайте відведемо батечка до спальні.
- Не смію я залишити людей, які мене так люблять! - обурився Сунсін, грізно випростався на мить, і тут же довелося йому схопитися за край столу, вгамовуючи запаморочення. - Я старший у сім'ї, не сміти суперечити!
- Ходімо, - прошепотів Уль, підморгнувши ченцю. - Не слухайте його, він добрий.
- Я знаю, від пана міністра Ю, - так само пошепки відповів Кирило, піднявшись. Те, що пана Лі розвезло добряче, він бачив, та й читав у щоденнику, що здоров'я адмірала було не надто міцним
Від Уля толку було мало, тому Кирило послав його за водою, найчистішим чорним вугіллям та мискою на той випадок, якщо адміралові стане погано просто в ліжку. А сам підсунувся під руку Сунсіна та повів його до спальні.
- Все добре, пане адмірале, - проговорив він, відчуваючи всю міру своєї відповідальності за цю людину та все, що той уособлює. - Тепер все неодмінно буде добре.
- Ну ось, і ти мене втішаєш, - який би не був п'яний, Сунсін зберіг у чистоті пам'ять, і безпомилково впізнав вчителя Кіла. І, не маючи зараз сил видертися з-під його руки, як міг вирушив і гордо підняв голову. - І що, не тримаєш уже зла на дурня і труса, який не повірив тобі?
- Я не найкращим чином тоді себе проявив. Злякався, що ви збираєтеся вкоротити собі віку або ще щось. Та й нераціонально це - тримати на когось зло, - всміхнувся Кирило, констатувавши, що зі свідомістю в адмірала все в порядку.
- Дуже хвалив тебе Сое. Каже, твої люди і його, і моє життя врятували, - пирхнув адмірал, хитнув головою і тут же з шипінням схопився за скроню, що налилася біллю. З шипінням закусив губу і повернув поставі рівність. - Пусте це. Заведи мене вже в кімнату, та й залиш. Не зловтішайся з чужої ганьби.
- Упевнюся, що все добре, тоді залишу, - відповів Кирило. Вони зайшли в кімнату, також невеличку, бідненьку, але з чистим ліжком, куди Кирило і згрузив Сунсіна. - Нічим втішатися не збираюся, випити зайвого кожен може, - додав він та вкрив адмірала. - Зараз пан Уль принесе пиття... - Кирило визирнув в коридор, - якщо зможе рухатися рівно і нічого не проллє.
- Ох, нешанобливий син, - пробурчав Сунсін, обережно валівшись на ліжко. Стіни гойдалися ніби в шторм, адмірал болісно сердився на себе за слабкість, але нічого йому було протиставити турботі цього ченця. Піднявши погляд на вчителя Кіла, Сунсін пригрозив йому пальцем. - А ось ти аж надто шанобливий!
Пролунали нетверді, човгаючі кроки, з найбільшими обережностями Уль вніс порожню діжку, в якій стояли, підпираючи один одного, таця з вугіллям як для жаровні та пляшка з водою.
- Ось, - з поклоном, старанно тримаючи рівновагу, Уль поставив діжку на підлогу. - Доброї ночі, батьку. Я піду спати.
І, тримаючись за стіни, він тихенько побрів у свою кімнату.
- Чудово, - Кирило кивнув. Трошки підняв ставню, впускаючи свіже повітря, потім акуратно розставив все принесене, залишивши діжку порожньою. Уль не приніс чашки, тому Кирило вийняв власну чашку для пожертв, критично подивився на неї, потім сполоснув водою та вихлюпнув за вікно.- Зможете зараз проковтнути розтерте вугілля? - спитав він. - Напевно, ні, краще одразу капсулу.
- Вугілля? - стурбовано здвинув брова Сунсін. На його пам'яті золою лікували рани та хворий шлунок, чистили зуби та прали білизну, але ніколи раніше не пили від сп'яніння. - А що ж, вугілля допомагає від похмілля?
- Авжеж, забирає та виводить всякий непотріб, - кивнул Кирило. - Хіба що я ваше вугілля зараз не розітру так тонко, щоб нормально спрацювало. Ризикнете випити мого? - він з усмішкою дістав облатку з сорбентом та видобув звідки п'ять капсул. - Чотири вам, і якщо ви мені не довіряєте, я вип'ю п'яту сам.
- Та вугілля й вугілля. Давай, чого там, - Сунсін зрозумів, до чого могла бути вся ця вистава з Улем і цілою діжкою, але не мав ані сил, ані бажання сперечатися з ченцем. Та й словами друга Сое він вірив, тому не хотів розмінюватися на зайві підозри. Зітхнувши, Сунсін ліг на ліжко і простягнув розкриту долоню. - І п'яту давай теж.
- Ковтніть по одній, запийте і лягайте, тільки краще не на спину, - Кирило турботливо подав Сунсінові капсули та воду, підтримав, поки той проковтне та зап'є, та допоміг вкластися.
- От і добре, - кивнув він і лагідно посміхнувся. - Все, відпочивайте, пане Лі. Добраніч.
Соджу та участь стільки людей пом'якшили серце бравого вояка, з вдячністю він дивився на ченця. Втратили риси того ореол загрози, стала його особистість проста і зрозуміла, коли з'ясував собі адмірал, що ніякий це зовсім не чернець, а гідний воїн. Помітив він собі випробувати його пізніше, та з тим і заснув тут же, вбитий вином.
Влігся й Кирило, в куточку біля дверей, розуміючи, що крім нього в будинку тверезих і нема, скоріш за все. Свою торбину з найнеобхіднішим він пристроїв під голову, хоча крім теплого халата та зміни білизни там м'яких речей не було. Але в кімнаті було тепло, гріла підлога, тому спалося доволі затишно.

Вночі адмірал прокинувся, полегшив стан шлунку, випив ще води з сорбентом та, висваривши Кирила, знов упав спати. Жорстке обличчя уві сні розгладилося, навіть та маска страждання, яку Кирило пам'ятав на його лиці у тюрмі, зникла. Все буде добре, сказав Кирило собі та теж влігся та проспав тепер аж до світанку без усяких перешкод.
На світанку він тихенько вийшов, захопивши з собою все, крім води. В будинку чулося потужне хропіння - не один адмірал напередодні віддав належне соджу. Кирило залишив посуд на служницю, яка теж встала досвіта, а сам відправився до колодязя, де роздівся до пояса - готовий розім'ятися та потім трохи сполоснутися.
А колишній адмірал, притимувавши тілесні наслідки вчорашньої вечірки, вивільнив місце для думок. Невже ось так він, селянином, прослужить до кінця війни? Чи зможе адмірал Вон зі своїми вадами захистити кордони країни, чи вистачить у нього розуміння справлятися зі старшими офіцерами? Коли знову нападуть японці, чи вони не зібрали свою армію вже, чи не обрушилися на південні провінції? З полегшенням Сунсін здався важкому забуттю, щоб прокинутися лише після світанку.
Прикриваючи рот, що розтягувався в позіху, він вийшов у двір - і побачив там ченця, що старанно розминається. Тяжкі думи і похмілля навіть відступили на мить, залюбувався колишній адмірал вправами, як милувався він завжди добре виконуваною справою.
- Добре, добре, - закивав він, розглядаючи міцне тіло вчителя Кіла. Примітив і шрам, що перетинає його спину, але заважати йому розпитуванням не наважився.
Та присутність його для ченця не лишилася непоміченою, той повернувся та привітно схилив голову.
- Доброго ранку, пане Лі. Ранок обіцяє дощ, не бажаєте освіжитися, поки він не почався?
- Не відволікайтеся, пане Кіле! - за звичкою, забувши вже, що йому не командир, обсмикнув чоловіка Сунсін, махнув рукою. Однак думка обмитися після в'язниці здалася слушною - але адмірал, поки вибирався у двір, вдосталь наслухався хропіння, і будити своїх домашніх не хотів. І, постоявши ще трохи, він акуратно вмостився на ґанок і продовжив спостерігати за сенсеєм Кілом.
Всміхнувшись, Кирило продовжив займатися, не дуже інтенсивно, але все ж до легкого поту. Закінчивши, дістав води з колодязя, вмився та обмився до пояса. Після чого, трошки обтрусившись, одів спідню сорочку, куртку, підперезався та підійшов до адмірала.
Всівся на ґанку не впритул, трохи осторонь.
- Як почуваєтеся? - без надмірної турботи спитав він. - Попереду довга дорога.
- Завтра вирушимо, - після короткого роздуму похмуро відповів Сунсін, оглянув свої стерті мотузками зап'ястя - питання здоров'я вкололо точнісінько в слабке місце.. - Пошлю Уля за лікарем, нехай огляне мене. Не вистачить мені сил витримати дорогу, якщо виїдемо сьогодні.
- Нема потреби поспішати, - м'яко сказав Кирило, прослідкував за поглядом Сунсіна, стис зуби на долю секунди, подумки побажавши королеві всього найгіршого. - Відпочинете як слід.
Він згадав, що попереду в адмірала втрата найближчих людей, та й бог знає скільки ще такого, про що не написали в хроніках та в щоденнику.
- Я тут вже звик казати "Благословення Будди Аміди нехай буде з вами", - сказав він, піднявши погляд на адмірала. - І якщо дозволите, мазь від опіків та оцього, - Кирило поглядом показав на зап'ястя Сунсіна, - я можу вам запропонувати. Загоїться швидше. Перевірено.
- Гарна мазь? Краще, ніж в наших лікарів? - недовірливо запитав Сунсін, однак сам утихомирив свої підозри, відновивши в пам'яті образ шраму на тілі "ченця". Рівний, гладкий, він зажив так добре, як не зажили б рани мистецтвом відомих адміралу лікарів, і одним цим схиляв до згоди. Зрештою, Сунсін повільно і гідно кивнув. - Тоді бути по тому. Звелю готувати ванну, а потім візьму у вас мазь. А дозволите дізнатися, звідки такий шрам?
- Років вісім тому не дуже пощастило при виконанні завдання, - сумно всміхнувся Кирило. - Повертався з ворожої території та натрапив на міну. Це пристрій з вибуховою речовиною, його закопують, і він реагує коли наступаєш, - пояснив він. - Треба було бути уважнішим, а я розслабився. Виповзав до своїх уже пораненим.
- Міна? - разом зацікавився Сунсін. Те, як діють різні військові пристрої, завжди було йому нескінченно цікавим, відступили разом і похмілля, і гіркота від власного розжалування. І хай не був Сунсін уже сухопутним офіцером, ідея знищувати солдатів супротивника закопаними в землю снарядами видалася йому блискучою. Посунувшись на ганку, він полапав рукою по сходинці поруч із собою. - Сідайте, сенсеє. А чи знаєте ви роботу міни, можете розповісти, як вона працює?
- Можу, якщо не в деталях, - посміхнувся Кирило. - Але навряд чи вийде у ваш час такі зробити, - додав він. - З порохом, наскільки я розумію, це неможливо. Але ось... - він пошукав підходящу гілочку і накидав на піску двору схему протипіхотної міни нажимної дії.
- Хоча, скажу так, це засіб, що працює проти всіх, - сумно додав Кирило. - Війни закінчуються, а міни залишаються в землі.
Сунсін замислився. Ідея подібної зброї була прекрасною, але був у неї і жахливий виворіт. Непридатними для проїзду робилися дороги, непрохідними лісові стежки, на цвинтарі оберталися поля. Мав рацію вчитель Кіл, війни закінчуються - а якщо така злодійська зброя залишиться в землі, мирні жителі постраждають зовсім безвинно.
- А якщо заманювати супротивника в засідку? - Подумавши трохи, запропонував варіант Сунсін. - Влаштувати хибний відступ перед місцевістю, де були розставлені ці... міни. Хіба не вийде тоді, що вони спрацюють? А запал можна робити з двома камерами та пружиною, як кресало, щоб іскру висікало. Знайти б інженера якогось...
- Боюся, спрацьовуватиме воно сильно через раз, - скептично відповів Кирило. - Крім того, зважте, що порох боїться вологи...

Вже давно попрокидалися решта вчорашніх пияків, а двоє все сиділи на ганку, заглибившись в обговорення перспектив використання вибухівки.
Адмірал впорався остаточно із підозрами, одним тільки розумом озброївся в розмові і вважав цього офіцера з по чорнечому голеною головою добрим союзником. Спокійно, без страху і неприязні, які відчував до нього у в'язниці, розпитав колишній адмірал про те вбивство, про вірність пророцтв, сам з гірким жалем похитав головою.
- Не треба було вести в камері такі промови, пане Кіл, - зітхнувши, сказав він. - Досі стоять вони у мене у вухах як підбурювання до зради, досі хочу я за них побити вас палицями. Дозвольте вибачитися за різкість, що виявив я при першому знайомстві, але дозвольте і застерегти. Навіть у власній могилі надто крамольно сказати подібне.
- Тату! - пролунав стурбований голос Уля, і за мить молодий чоловік з'явився у дверях. - Ми вас всюди шукаємо!
- Звеліть приготувати ванну і послати за лікарем, - акуратно, з кректанням підвівся з ганку Сунсін. - Сьогодні я відпочиватиму.
- Слухаюсь, таточку, - Уль шанобливо схилив голову і поспішив назад у будинок, віддавати розпорядження.
Кирило збирався був заперечити адміралові, сказати, що іноді і в миті найвищого напруження, коли доля країни на терезах, не вредно буває й дещо спрямувати дію сильних світу цього - але схаменувся. Цій людині залишилося жити трохи більше року, сказав у його свідомості чийсь чужий м'який голос. І дай боже тобі зробити за життя хоча б третину того, що зробить він.
- Не будемо сперечатися, - Кирило теж шанобливо схилив голову. - Відпочивайте, пане адмірале, а я буду радий продовжити нашу бесіду, коли у вас виникне бажання.
Сунсін посидів ще трохи на ґанку, мружачись на затягнуте хмарами сіре небо, підвівся і потихеньку почвалав до хати. На якийсь час відставив він свої міркування про війну і військову справу, перейнявся своїм здоров'ям. Не плекав він ілюзій, знав усі свої слабкості та всі недуги, а вже в'язниця зовсім не додала йому міці. Дбайливі племінники допомогли помитися і причесатися, повернули пристойну подобу, скрушно зітхали на рани від тортурів. Пон поспішив шукати лікаря, а молодший племінник і син зайнялися приготуванням частування.
- Допускайте до мене тільки тих, кого я знаю, - зажадав від господаря будинку Сунсін, і коли почав накрапати дощ, пішов до себе, чекати на лікаря та відпочивати.
Кирило, якому видно за велінням адмірала, також надали кімнатку, спіймав Уля та віддав йому тюбик мазі, показавши як користуватися, та велів намазати стері місця зап'ясть та опіки. Уль, не дуже схожий на батька, явно м'якший та вразливіший, уважно оглянув тюбик, понюхав вичавлену на палець субстанцію, лизнув, після чого часто та вдячно закивав та пообіцяв одразу повернути після використання.
Відніс Уль мазь батькові, допоміг намазати опіки. Боліло серце від виду шрамів і свіжих ран на худому, виснаженому ув'язненням тілі, гриз гнів на государя, але цей гнів довелося заштовхати в себе глибоко і замкнути міцно. Все, що міг зробити вірний син - виконувати всі доручення батька з найбільшим старанням, хоч частину непідйомного вантажу переклавши на свої плечі.
А Пона тим часом прямо на вулиці перехопив один із людей міністра Ю. З самого ранку спостерігав він за будинком, вишукуючи будь-яких підозрілих особистостей, і стурбоване, з печаткою турботи обличчя чоловіка не могло не відзначити. З'ясували особистість один одного, з'ясували цілі, і людина міністра поспішила назад до пана, на нього перекласти тягар пошуку лікаря. Пон же сходив у найближчу аптеку, купив меду, лимонника та женьшеню і подався додому.
- Лікар прийде після полудня, зараз зайнятий, - безсоромно збрехав він, не бажаючи зараз підставляти міністра Ю. - Зате я викликав кращого.
Кирило, влаштувавши свої нечисленні речі, всівся на ґанку так, щоб бути під навісом, виставив пауербанк так, щоб світло попадало на батарею, та, жуючи вчорашню булочку від міністра Ю, заходився читати зі смартфона щоденник адмірала, час від часу звіряючись зі збереженою на телефоні картою Кореї, щоб з'ясувати місця, через які вони проходитимуть.
Цікавості слуг він не сильно боявся, смартфон виглядав просто коробочкою, а щодо пана адмірала та його молодших, сподівався, що вони більш-менш в курсі справ.
- Ходімо їсти, сенсей, - Уль, проходячи повз ченця, коротко вклонився йому. Дивна блискуча коробочка привернула його увагу, але розпитувати він, як вихований янбан, не наважився. - У нас є трохи пісного. Та ось ми все намазали. Дякую вам, - він повернув тюбик і поспішив до кімнати до батька, де вже приготували частування.
- Благословенний Будда, - уже звично відповів Кирило та піднявся, сунувши прилади за пазуху. Але тюбика не взяв. - Залиште поки, воно не гоїться з першого разу, рани треба буде обробляти двічі на день.
У кімнаті вже накрита була гостина, скромна порівняно з вчорашньою, але як для сьогоднення Чосону просто розкішна, і Кирило подумав про своїх обох підлеглих, рахуючи таким і Менгу, і Хона Сонрьона - чи їсться хлопцям зараз хоч якось, не те що розкішно.
Він сів скромненько в кінці столу та вдячно кивнув на запропоновані служницею страви.
Почали з чаю та легких овочевих закусок, проте швидко дісталися нового соджу. Не було цього разу відвідувачів, тож влаштували спокійне, сімейне гуляння, з бесідами, короткими поминками полеглих та вибором маршруту руху. Спочатку молодші соромилися ченця, але після Сунсін своєю рукою налив йому повну до країв чашку.
- Випийте, учителю, - коротко посміхнувся він. - Забудемо всі наші розбіжності та почнемо нову дружбу.
- Не було розбіжностей, - з вдячним нахилом голови приймаючи чашку, відповів Кирило. - Було непорозуміння. Ваше здоров'я, пане адмірале.
Випили, закусили, продовжилася мирна та спокійна бесіда – наскільки могла бути мирною бесіда у домі вояка. Обговорили озброєння, тактику, порівняли японські і корейські аркебузи, мечі і луки, посміялися з бездарних японських адміралів, що суперничають один з одним. За розмовою на звичні теми полегшив колишній адмірал душу, і нехай що залишилася непереборна, незламна гіркота, дихати стало легше. Нехай станеться те, що має статися, вирішив Сунсін. Головна битва йому залишилася, битва із самим собою – у якій треба програти, щоб перемогти.
А ось молодші Лі – що Уль, що Пон та Пун – старанно пам'ятали всі бесіди, та помічали, що досі кожен другий гість називав Лі Сунсіна адміралом. Намагалися вони не турбувати біль батька та дядька, але всі троє зміцнювали у собі впевненість, що повернуть йому посаду рано чи пізно. І коли Пон і Пун проводили стомленого від трапези Сунсіна, Уль залишився з ченцем і своєю рукою підлив йому соджу.
- Скажіть, учителю, - він до шепоту понизив голос, - є ж надія, що батька повернуть на посаду? Не переживе він, якщо залишиться солдатом.
Кирило практично весь час мовчав впродовж трапези, слухав та підмічав. У зброї цього часу він розумів небагато і сам був цього свідомий. Але от запитання Уля трошки збентежило. Хлопець був йому симпатичний, але на військового не тягнув, та й Кирило не дуже хотів розповідати йому багато в обход пана Лі.
- Дякую, але в питві я намагаюся дотримуватися помірності, - зупинив він руку Уля на рівні півчашки. - І без питва нескладно відповісти на ваше питання, пан Уль - я не просто так називав пана Лі адміралом. Чин та звання йому повернуть. І доволі скоро.
- Благословить вас Будда Аміда, - Уль винуватим цуценям втиснув голову в плечі, проте в голосі його хлюпала відчайдушна радість, та й очі розплющились і засяяли. Безмежно любив Уль свого батька, і ця любов оберталася на сліпу віру в його благополуччя. Але перед ченцем було соромно, особливо за випивку, і чоловік поспішив відвести погляд.
- Рідко зараз зустрінеш ченця, який не п'є, - пояснив він, присунув до Кирила фрукти. - Вибачте мені мою неввічливість. І дякую за вашу відповідь, я триматиму його в серці.
- І з вами, пане Уль, нехай пребуде благословення Будди Аміди, - кивнув Кирило. - Вашому батькові дуже потрібна буде зараз ваша підтримка. І завжди потрібна буде, але зараз - особливо, - зітхнув він, знов подумавши про траур, що очікує адмірала.
Він посміхнувся.
- І мої слова ви можете йому передати. В нього є певні підстави знати, що я кажу правду.
- Дякую, дякую, учителю, - закивав Уль, підвівся за столом і в пояс поклонився ченцю. – Я обов'язково передам батькові ваші слова.
Закінчили трапезу, і майже відразу доповіли слуги про паланкін перед будинком. Усі молодші кинулися зустрічати, побоюючись найстрашнішого, але вибрався з паланкіна худий, довготелесий як чапля і сивий як лунь бородань у вбранні придворного лікаря. Пон, який зрозумів, що це робота міністра Ю, розсипався в подяках і провів лікаря в кімнату батька, а Пун і Уль тільки мовчки здивовано переглянулися.
Кирило же, зрозумівши, що прибула чи не найважливіша зараз для пана адмірала людина, повернувся до свого тихенького сидіння на ґанку зі смартфоном. Йшов дощ, трохи тихіше, але заспокоююче невідступно. Кирило прислухався до того, що коїться в домі, але розумів що зараз чи не найспокійніший день за останній період життя непереможного адмірала.
Найвченішого з лікарів свого часу зміг здобути міністр Ю, самого Хо Джуна(3). Довго, з пристрастю той оглядав і опитував Лі Сунсіна, вивчив сліди тортур, сам спробував на собі ту мазь, що дав чернець, а потім виписав свої призначення: які трави заварювати з чаєм, з чим істи супи і чим заїдати соджу, чого в їжі та питві слід остерігатися. Поскаржився на надлишок алкоголю, але суворо заборонив кидати питво одразу, лише наказав зменшувати по дві кількість чашок, призначив режим сну та вправи, особисто перев'язав зап'ястя та щиколотки. Поставив на завершення мокси на кілька точок. І після пацієнта залишили відпочивати, а Хо Джун викликав до себе ченця, поговорити з ним про склад мазі.
Лікар чимось нагадував міністра Ю - довгоногий, худорлявий, статечний, він дивився розумно та привітно. Проговоривши "Благословенний Будда", Кирило чемно нахилив голову та пройшов в кімнату.
Хо Джун з деякою недовірою оглянув високого міцного чоловіка з обритою головою, що з'явився до нього, але відзначив і міцну статуру, і рівний колір обличчя, і ясні очі. І врешті-решт вирішив, що якщо цей чернець розуміє, як тримати в здоров'ї себе, то не захоче псувати здоров'я та іншим.
- Хо Джун, палацовий лікар, - кивнув він. І Уль, що стоял за спиною вчителя, поспішив стиснути губи в нитку, щоб не видати свого подиву. А лікар продовжив, м'яким, але чіпким поглядом ковзаючи по обличчю співрозмовника. – Це ви дали моєму пацієнтові мазь? Розкажіть, з чого зроблено її основу та які в ній компоненти. Я ніколи не зустрічав нічого подібного.
- Мене звіть Кил або Кирило, як зручніше, - з повагою нахилив голову Кирило, який зараз жалкував що на його місці не було Менгу, який вже точно знайшов про що розпитати цього вченого мужа та про що з ним поговорити. - Так, мазь дав я. Тому що з практики її використання знаю, що вона дуже добре загоює рани та опіки, навіть застарілі. Одночасно очищає рану, навіть стару, зволожує та вбиває те, що може примусити рану гнити. Щодо її складу - прошу вибачення, я не лікар, тому не можу сказати, що саме входить до її складу, бо не знаю цього.
Нахмурився Хо Джун. Якщо монах дістав цю мазь не сам, але отримав від іншого, зникав шанс дізнатися про неї щось. І перевіряти зілля не вистачало ні часу, ні можливості.
- Погано, що ви не знаєте складу, пане Кіле, - Хо Джун докірливо похитав головою. - Чи знаєте ви в такому разі, з чим можна застосовувати цю мазь, а з чим не можна, які рани не можна їй обробити, коли доби не можна використовувати? Все це важливе. Неприпустимо застосовувати ліки без урахування віку, стану та іншого лікування пацієнта.
- Ця мазь пройшла клінічні випробування на великій кількості пацієнтів і визнана безпечною. Я бачив застосування цієї мазі після ран, отриманих на полі бою, - згадавши рану Хона Сонрьона, відповів Кирило. - І застосовував сам. І те, як гоїлися рани, було, принаймні ззовні, набагато швидше та приємніше, ніж після вирізання та припікання. Я бачив молодого воїна, чию рану від мушкета, отриману через обладунок, залікували так, що вона стала вдвічі більше від першоначальної.
Він спокійно зняв куртку та спідню сорочку та повернувся до Хо Джуна.
- Хороше загоєння рани від шматка гарячого заліза, що пропоров плече та шию, виглядає отак. І я б хотів, щоб рани пана адмірала загоїлися благополучно.
- Ви ж дозволите? - не питаючи, а стверджуючи, вважаючи, що інакше б і не роздягся співрозмовник, Хо Джун ступив до ченця, кінчиками пальців промацав шрам, простеживши весь його шлях. Невимовно захопила робота лікарів - майстер бачив роботу іншого майстра з тисячі кроків. Зібрали тут воєдино і шкіру, і м'язи, зашиваючи, видно, за помахом чарівної палички зникаючими нитками. Можливо, живими жилами, примітив Хо Джун, і відразу запитав себе, як очистити ті жили так, щоб не вбити, але зробити їх і безпечними, і досить тонкими, щоб пролізли в вушко голки. Не в одній лише мазі тут була справа... але якщо мазь хоч десяту частину лікування брала на себе, слід було її застосувати.
- Де той лікар небесних палаців, що зашивав рану? - переривчастим, захопленим шепотом запитав Хо Джун, віднявши пальці від чужої шкіри. - Волів би поступити до нього в учні. Або хоча б купити ті нитки, якими він шиє, ту воду, яку він обмиває, цю мазь та ту тканину, якою він накладає пов'язки. Це справді неймовірно. Якби я лікував вас, пане Кіле, ваші рубці були б утричі товщі. Якби вас лікував полковий лікар... не можу поручитися, що вилікував би.
Кирилу стало соромно. Він вихвалявся не своїми досягненнями, а всього лише тим шляхом, яке пройшло людство в тому числі і завдяки таким от лікарям як Хо Джун.
- Вибачте мою зухвалість, вчителю, - він одягнувся та схилив голову, запахуючи сорочку. - Я лиш хотів переконати вас в тому, що рани пана адмірала загояться швидше від цієї мазі. Якщо бажаєте, я покажу вам те, що взяв з собою в походній аптечці та розкажу в міру скромних своїх знань. Але... я не лікар, а хто я та звідки - це все, краще розпитайте в пана Хо Гюна.
- Ох вже той Хо Гюн... - під ніс собі промимрив Хо Джун, докірливо похитав головою, ще раз зверху донизу оглянув ченця - і раптом його осяяло: - Та ви ж, мабуть, з Індії, пане Кіле? Тоді неодмінно, неодмінно я розпитаю Хо Гюна. А ваші зілля... для мене честю буде подивитися на них.
Решту часу, переконавшись що адмірал Лі відпочиває та його ніхто не турбує, Кирило бесідував з лікарем, до якого проникся глибокою повагою. Та показував Хо Джуну вміст аптечки - щоправда, достеменно міг показати та розказати лише дію механічних засобів для зупинення крові, степлера, турнікетів, пластиря та бинтів, та зазначити що в тому числі і міцний спирт вбиває небажану заразу на ранах. Щодо пігулок, то Кирило зізнався, що знає лише про їхню дію, але не про склад та принцип.
Хто знає, думав він, може це врятує хоч одного когось.
Хо Джун навіть дозволив собі запитати пензля й папір, зробив кілька нотаток, взяв кілька бинтів, щоб вивчити і, але від усіх зілль відмовився, побоюючись, що не зможе випробувати їхні властивості належним чином. Натомість, вважаючи Кіра обізнаним у медицині більше співвітчизників, пояснив йому багато чого про стан адмірала Лі, лікування його недугів і ліки, та висловив сподівання, що пан адмірал не погидує порадами. Навіть непереможний воїн залишався для Хо Джуна лише пацієнтом, і тверезо лікар дивився на всі недуги Лі Сунсіна.
- Пан Лі не доживе до глибокої старості, - зітхнув він, прощаючись. — Сім, може, десять років я йому дам, але не більше. Завтра прийде посланець від мене, але зараз прошу мене вибачити, пане Кіл. Прощайте.
І, насамкінець повторивши всі свої призначення Улю, прославлений лікар повернувся до паланкина, який поніс його до палацу.
Сім, може десять років, з болем повторив про себе Кирило і вкотре подумав, як добре, що люди не знають своєї долі. Адміралові Лі лишилося всього тільки близько року життя.

_____________________________________________________________________________________________________________________________
1 - у всіх корейців усередині одного роду, народженого в одному поколінні, імена повинні були містити загальний склад
2 - 1592, рік початку Імчжинської війни
3 - Хо Джун (1539 - 1615) придворний лікар королів Сонджо та Кванхегуна, знаменитий вчений свого часу, родич Хо Гюна

* - портрет короля Сонджо https://en.wikipedia.org/wiki/Seonjo_of_Joseon#/media/File:%E6%9C%9D%E9%AE%AE%E5%AE%A3%E7%A5%96.jpg