Полювання на Тхора

Наступний день провели в дорозі. З самого ранку Імуги виголив собі зачаток модної борідки та сидів тепер верхи пихатим мажором, навіть погляд змінився. Менгу пильно вдивлявся в усіх подорожніх, але нічого подозрілого не помічав. Йшли подекуди селяни, дехто порожній, дехто з заплічними мішками. Розум казав, що цей шлях, хоч і найбільший, проте не єдиний, але дуже хотілося вже скоріше добратися до джерела їхніх проблем.
Втім, простий аналіз показував, що вони ще нічого не впустили. Тхір получив копняка за свої балачки, якийсь час знадобився йому, щоб перевлаштуватися та почати копати в іншиму напрямку. Враховуючи неквапне розповсюдження тутешніх новин - навіть те, що вони надибали на злополучного торговця, було неабиякою удачею. І неудачею Тхора.
На обід зупинилися у придорожній бідненькій харчевні, яка бозна яким чином ще жевріла. Менгу дуже вчасно підхопив великий піднос, який ледь не впустила молоденька трохи замурзана дівчина-трактирниця, та завдяки цьому зачепився з нею язиками. Ніяково хіхікаючи на компліменти та поглядаючи то на нього, то на Хона, що геть вже молодим паном сидів за столиком, та розповіла, що не має вона вільного часу, що родом вона з селища тут неподалік, але селища вже нема, бо люди або загинули, або втікли ще під час японської навали, а їй пощастило, що трактирчик в них, в неї та її літнього дядька, вже рік, що дядько був шевцем, але хто зараз потребує виробів зі шкіри.
Тут дівчину покликали всередину і Менгу помітив в привідкриті двері миршавого дідугана, що окинув їх пильним поглядом єдиного ока.
Повз трактир пройшов ще один селянин, жадібно потягнув носом на запах варева, але зручніше вмостив на спині мішка та пошкандибав геть.
Ночувати знов влаштувалися подалі від дороги на пагорбі, Менгу послав простий сигнал "все в порядку", отримав від командира таку саме відповідь та вспокоєний влігся біля багаття.
- Дай боже щоб завтра ми зустріли щось подібне до звабної трактирникової племінниці, а не самих лише селян з мішками, - пожартував він. І раптом піднявся. Те й діло натикалися вони на людей з поклажею, в якій пізнавалися солом'яні тюки із зерном. Виглядало все так, ніби збирають новий податок на утримання армії, але навесні, коли тільки-но посіяно рис, збирати податок означало приректи країну на голод.
- Слухай, тут же дуже голодна місцина, так? А ми те й діло зустрічали людей з повними мішками, - поволі проговорив Менгу. - Скажи, що я забиваю голову дурнею від незнання, але всі вони йшли нам назустріч.
- Базікай більше, кухарчине поріддя, - шикнув на Менгу Хон. Як поголив він щоки та підборіддя, готуючись зображати столичного доглянутого джигуна, так потихеньку почав приміряти на себе маску таємного інспектора. - Або роздає рис хтось надзвичайно багатий, або збирає рис хтось надзвичайно дурний. Увійду в місто, і треба буде відвідати місцевого голову, - пробурчав він, так само сідаючи, обмацав вузол на потилиці.
- Давай спочатку ти розіграєш написання листа, або ще щось, - порадив Менгу. - Тоді є шанс що голова сам тебе в гості запросить. Зі страху. Будь-якому голові є що ховати, а нам не прийдеться у відкриту підтверджувати свою місію.
- Ми зараз прийдемо в південну частину Хамгьондо, там другий трон лише кілька разів показувався, - Хон прикрив очі, відновлюючи в пам'яті звичнішу карту Чосона. - Щоб знайти людей, які мають силу, слід звернути на південь, а ми не можемо цього допустити. Наступних, кого з мішками побачимо, треба буде допитати.
- Імуги, я дуже не хочу без крайньої потреби світити бронзових коней, яких дав твій пан, - тихо і серйозно відповів Менгу. - Зробимо так - там, де будемо відпочивати, я спитаю де тут можна купити рису чи ячміня, зішлюся на скупість мого пана та на те, що бачив хлопів з мішками. І заодно спробую дізнатися щодо податків.
- Я менше за тебе хочу цього, і поки ми не дістанемося до найбільших міст, я й думати не можу про те, щоб показувати коней, - похитав головою Хон. - Але що ти знаєш про рис і ячмінь? Про ціну на них? Тобі захочуть продати мішок або два втридорога, так як продавав би будь-який торговець.
- А ти мені розкажеш все, що мені треба знати про рис та ячмінь, і про ціни на них, - засміявся Менгу. - І якщо ти думаєш, що я не вмію торгуватися, ти дуже помиляєшся. А от столичному панові закуповувати зерно підозріло, як гадаєш? Знаєш, як це називається - "контрольна закупка".
Хон витяг з-за пазухи маленьку табличку зі слонової кістки, де значилися його ім'я та прізвище. - А що мені заважає бути собою? Я у звільненні і прямую на північ для заупокійних служб на честь сімей своїх однополчан. Хіба ж це не стане підставою для закупівлі зерна?
- Знаєш, а можна зробити це одночасно, - прийшло в голову Менгу. - Я приватним чином розпитаю когось з селян, побідкаюся, те-се. А ти вже паном заявишся до когось більш поважного і спитаєш про закупку. А потім порівняємо показання. Якщо і не повірять в те, що ти для заупокойних служб це робиш, то може трошки полохнемо чиновничків вперед себе. А можна табличку роздивитися? - з цікавістю спитав він, дивлячись на костяну табличку в руці Хона.
– Раніше такі таблички робили для кожного чоловіка в країні, і для кожного звання була своя. Вказували, коли, де й у чиїй сім'ї народився, - Хон охоче відкріпив табличку від шнура, яким вона кріпилася до пояса, і простяг Менгу. – Зараз такі роблять лише для службовців. Слонова кістка це другий старший ранг, формально государева варта за рангом лише трохи нижче міністрів, але, право слово, я ніколи не помічав цього. Але якщо тут побачать сам матеріал таблички, це зробить лише менший ефект, ніж коні чи фенікс.
- Красиво, - Менгу з повагою прийняв табличку обома руками, - в мене документ і вполовину не такий гарний.
Він обдивився вишукану табличку та повернув її Хонові.
- Це добре, якщо зіграє і сама табличка, - сказав він. - Ще краще було б, аби твоє ім'я та звання на ній не прочитали, велика шишка та й велика шишка. Є такий феномен червоної книжечки - коли бачать документ важливої особи, людина не завжди може зафіксувати те, що в тому документі. Тому показуй и одразу ховай.
- Мабуть, у всі часи і в усіх країнах усе, що стикається з троном, забарвлене кров'ю, - невесело посміхнувся Хон, забираючи табличку назад. - Звичайно, високого чиновника, та коли я один, нею не обдурити, але простий службовець управи з п'ятим або шостим рангом обрушиться ниць, ледь побачивши таку. Так що я тебе зрозумів, достатньо буде лише показати край, до вирізаних ієрогліфів. А то й з ієрогліфом імені, - зрозумівши раптом, з хихиканням додав Хон.
- Отож, - посміхнувся і Менгу. - Враховуючи що ти, братику, тьозка пана першого міністра.
Він влігся, натягнув на себе плащ з трави та підклав руки під голову. Небо було напрочуд ясне, розтянуло хмари та зірки миготіли над головою рясно-рясно.
- Кажуть, мудрий панує над зірками, - промовив стиха Менгу. - Подивимося, що ми за мудрі.
- Давай вип'ємо, - тихо сказав раптом Хон. - Соджу в мене ще є, є й однополчани з Канвону, а завтра, чую, мені вже не до поминок буде.
- Давай, - Менгу привстав, аби не пити лежачи. Поминок, отаких гірких, чоловічих, без жіночого жалю та голосіння, з самим тільки тужливим мовчанням, було доста і в його житті. І поминати отут, просто під зірками загиблих за сотні років до свого часу, разом з напарником, який надійно прикриє спину в разі чого, і якому сам готовий спину прикрити, було вмісно та правильно.
- З місць неподалік Каннина один з моїх добрих друзів, - ковтнувши з фляги і після хлюпнувши з півжмені випивки на землю, Хон простяг соджу Менгу, заплющив очі. Проти волі посміхнувся м'яко і лагідно. - Ми його кличемо журавлем Лю. Найкращий мечник у нашому загоні. Від його сім'ї залишилися самі жінки. Усі в роду цивільні чиновники, журавлі справжнісінькі, та всі воювати відлетіли...
Менгу за прикладом Хона відпив соджу та теж плюснув трошки на землю.
- Зі мною служив один чоловік, - тихо сказав він. - Найбільш ввічлива людина, яку я знав. Сам розумієш, солдати за слівцем міцним не затримуються. А цей ніколи. До війни він був викладачем музики.
Менгу зітхнув, відчуваючи як до очей підступає зрадницька волога.
- Хороший, вправний солдат. Його дружина з донькою вирішили поїхати до його матері, подалі від війни. Він все казав, як добре що вони між собою ладнають. І... була ракета в натовп людей, що зібралися їхати з того міста. Їх так і знайшли, його дружину, маленьку донечку та кота в переносці. Вадим коли взнав, підійшов до командира загону та тим своїм тихим ввічливим голосом сказав, що йому дуже шкода, але полонених він більше не братиме. Він і раніше за спинами не ховався, а тут почав лізти в саме пекло...
Менгу сьорбнув ще соджу та поглянув на зоряне небо.
- Сподіваюся, тепер вони разом... десь там.
- У нас вірять, що якщо людину не поховати і не влаштовувати по ній поминки, вона стане голодним духом, - тихо відповів Хон. - Але знаєш... стільки вже лежить без жодних поминок, а жодного голодного духу я не бачив. Значить, мабуть, всі після смерті потрапляють на краще місце. І друг твій знайшов свою сім'ю.
- Сподіваюся, так і є, - кивнув Менгу. Теж влігся. - Все, давай спати, пізно вже. Зранку можемо розім'ятися трошки врукопашну, а тоді вже їхати.

****
А у столичній в'язниці заплющував очі, готовий забутися сном, адмірал Лі. Майже не допитували його за три дні, раптом приносили найкращу їжу, швидко відновлював сили чоловік. Не мав він марних надій, знав про японців, що залишилися на півдні, і тверезо оцінював таланти адмірала Вона. Не міг не знати, чим обернеться нова війна. І серце від цього обливалося кров'ю так, що на ніщо перетворювалися страждання тіла.
Самого себе переконував адмірал Лі, що не зламаний, що міцний і його дух, і дух його солдатів, але з кожним днем все твердіше усвідомлював - незабаром станеться гірше, що може статися.
І коли під саму годину Щура зайшов у в'язницю високий статний чоловік у капелюсі з жовтими, блискучими у світлі навіть тутешніх тьмяних ламп намистами, адмірал ледве удостоїв його поглядом. І лише почувши його голос, упав ниць у встелену на кам'яну підлогу солому.
- Я жалюгідний і недостойний, немає в мене сил правити. Я сліпий і глухий, самолюбство, жадібність і боягузтво заліпили мені очі та вуха...
Адмірал слухав цей тихий і м'який голос, що переклацувався як ті ж яшмові намиста, і молився, щоб усе це було лихоманкою - але Його Величність, який стояв біля самих дверей його камери, був із плоті і крові. Все те раціональне, що думав він до того про государя, про його втечу - впало як гнилий паркан перед всотаною під саму шкіру потребою мати над собою правителя від самого Неба.
А государ продовжував говорити, кожним словом припікаючи гірше ніж тортурами.
- Хіба не слід нам помінятися? Я віддам тобі печатку та мантію, назву своїм сином і вчиню государем, а сам сяду в камеру злочинця. Я тисячоразово більший злочинець, ніж ти, і не вартий топтати землю. Як самозванцю і злодії, що вкрав трон, мені варто знести голову.
- Ваша Величність! - заволав адмірал, бухаючись головою в підлогу.
- Я звільню тебе, і хоч цим спокутую свої гріхи. Наказуй мені, як справжній государ, - нові слова перестукують як чернечі чотки, як ссипаються в скриню відлиті кулі.
- Я помру за вас, Ваша Величність! - бризнули сльози з очей адмірала, він ниць розпростерся на підлозі.
Государ мовчки посміхнувся у відповідь - і тієї ж миті покинув в'язницю, ніби його й не було.

****
Кирило після відбуття Менгу та Хона взяв за правило ходити до міської тюрми двічі на день - з раннього ранку та ввечері, вже після зв'язку з підлеглими. Там він всідався збоку, в тіні тюремної стіни та сидів години дві-три, прикривши очі, але пильно спостерігаючи та прислухаючись до всього, що відбувається за стіною та навколо. Він не зізнався би в тому навіть під тортурами, але що ближче був день, коли мали випустити адмірала Лі, тим йому було страшніше. За час перебування в тюрмі він надивився на тамтешні порядки, та ще більше упевнився в тому, що при бажанні навіть охорона міністра Ю нічого не в силах буде вдіяти.
І коли вечором до входу підвезли розкішний паланкін, навколо котрого юрмилися охоронці з факелами, лише великим трудом Кирило втримав свою повну нерухомість. Відчуття безсилля заставило напружити всі м'язи, розслабити та знов напружити - щоб тільки позбавитися того тягаря.
Сотні найстрашніших варіантів пробігли свідомістю - попри те, що раціо волав про їхню неймовірність: людина з паланкіна може зараз просто власноруч убити в'язня, або дати наказ убити його своїм охоронцям. І ніхто, ніхто нічого не зможе вдіяти. Він може, мабуть, покласти половину тутешнього загону та, може, й самого власника паланкіна - але чи зарадить він тим цій маленькій хоробрій країні, що відчайдушно опирається ворогові попри власних внутрішніх хробаків? Так болісно знайомо це все було, включаючи відчуття власного безсилля.
І коли паланкін відійшов від тюремних воріт, Кирило вже зовсім рішився був відвідати адмірала в його камері, коли помітив знайоме обличчя спостерігача міністра Ю, що старано вдавав з себе жебрака. Про те, що люди міністра спостерігають або за ним, або за тюрмою, Кирило знав та не вважав за потрібне показувати міністровим шпигунам це усвідомлення. але зараз він піднявся, рахуючи про себе, аби не спішити, підійшов до жебрака та кинув дрібну мідну монету в його складену ковшиком брудну долоню.
- Іди негайно до пана та розкажи що бачив, інакше прямо тут голову відірву, - зовсім тихо та ласкаво проговорив Кирило. - Благослови тебе Будда Аміда.
Видно, слова його зустріли розуміння, тому що жебрак, злякано підскочивши, дременув чимдуж геть. А Кирило теж неквапно рушив з площі, обійшов її та повернувся на своє місце. В тюрмі було тихо. Благословенно тихо.

****
В той самий час міністр Ю спав тривожним, важким сном - завтра мало збутися чи не збутися передбачення чужинців. Страх з'їдав поважного сановника. І коли до будинку з'явився один із приставлених до в'язниці шпигунів, міністр ледь не вискочив у двір у спідньому.
- Той, хто оре землю(1), приходив у в'язницю, - урвавшимся голосом, безперервно кланяючись, пробурмотів доглядач. І міністр відчув, як краплі холодного поту стікають по спині.
Ледь зібравши волосся, кинувся він до в'язниці. І стражники, які пропустили до того государя, самі відвернули голови.
- Йохе! - плюхнувся міністр перед ґратами камери, простягнув крізь неї руки адміралу.
Адмірал Лі сидів мовчки, в дальньому кутку камери, і сльози градом котилися його обличчям і мочили ворот сорочки.
- Мене відпускають, - зовсім тихо, тремтячим голосом сказав він.
- Йохе! - міністр Ю притулився щокою до ґрат, заплющив очі. Шмигнув носом, утримуючи готові пролитися сльози. - Я знаю, государ був тут! Що він тобі сказав?
- Те, за що я віддам саме життя, - адмірал підняв очі до неба, зітхнув на всю глибину легень. І, сповільнившись, схилився в земному поклоні. - Милість Його Величності безмежна!

****
Кирило бачив, як ледь не бігом прибіг у в'язницю міністр. І знов прикрив очі та склав руки, і тепер уже всерйоз молився чи то Господу, чи то Будді, чи їм обом. Якщо адмірал живий, але йому - з, чорт забирай, будь-яких причин, - призначили страту, тюремний термін чи ще щось... Кирило з силою притис долоню до долоні.
Але міністр Ю вилетів з ворот тюрми як на крилах і в Кирила відлягло від серця. Щоб він там собі не думав про пана міністра, адміралові та своїй країні той був відданий.
Але Кирило не рушив ані м'язом, хіба що найуважніше око могло помітити, що поза в нього стала менш напруженою. Не піднявши голови, він прийняв пожертву, яку сунув йому в руку слуга міністра, пробурмотів "Благословенний Будда" та продовжив сидіти. Завтра про це дізнаються хлопці. І завтра треба буде акуратно слідувати за адміралом. Судячи зі щоденників, Лі Сунсін буде направлений кудись подалі в якості простого матроса - але, зі щоденників зрозумів Кирил, ані дня таки тим матросом не прослужить. І добре. Не варто забивати гвозді кришталевою вазою.
До ліжка, думав Кирило, підвівшись. Спати. Мавр зробив свою справу, мавр може йти. Хоча ні, ще не зробив - але якийсь етап пройдено.
Паланкін Першого міністра вже зник в темряві, коли він теж двинувся в путь - темними вулицями, лише деінде освітлюваними ліхтариками та з неба місяцем.

****
Спав спокійно і маленький диверсійний загін - коні пофиркували, відпочиваючи та під'їдаючи жорстку траву. Менгу пару разів прокидався, оглядав їхній маленький табір - і засинав знов, упевнівшись, що все в порядку.
Їх розбудив світанок, і Менгу, вилізши з-під ковдри, швидше роздягнувся до пояса та повів коней до ручая, що дзюркотів нижче схилу, з тим, щоб обмитися самому та напоїти.
Хон в той час розвів багаття, навіть трохи підголив свою вже видиму борідку-щетину, ув'язав у тюки халати, якими ховалися на ніч. І коли Менгу, голий до пояса, повернувся до багаття, кореець окинув його глузливим поглядом і сам заходився роздягатися.
- Пану інспектору, здається мені, не личить змагатися зі слугою.
- А ви не змагаєтеся, ваша милість, ви завдяки нікчемному слузі підтримуєте своє самолюбство, - єхидно відповів Менгу Хонові в спину. Енергійно розтерся, розтер спину гнідого та пригостив коня шматочком йота, на що той м'яко та вдячно пирхнув в плече.
І поки Хон мився, Менгу вийняв ніж та прийнявся прицільно жбурляти його у старе мертве дерево, біля якого вони зупинилися на ніч.
Два коні, не посідлані, кудлаті та мокрі, захоплено чухали один одному холки.
- Думав попросити тебе постріляти в мене, щоб пригадати, як ухилятися від стріл, та вирішив, що стрілки по одному не ходять, - сказав Хон, витяг меча та прийняв бойову стійку. - Давай вже як завжди, ніж проти меча.
- А ти вмієш "маятник качати"? - здивувався Менгу, дістаючи ніж. - У вас теж вчать? Круто.
Відпрацьовували удари та захист, Менгу зловив, де та як можна скорочувати дистанцію з мечником, щоб вийти на оптимальну для ножового бою, але проти меча ніж був за великим рахунком зброєю захисту - про що він і сказав Хонові, коли вони вже закінчили та обмивалися від поту.
- Красива річ меч, - зітхнув він. - Вогнепал і вполовину не такий красивий.
- Ох, у порохової зброї і без того надто багато переваг, щоб ще й бути гарним, - невесело посміхнувся Хон, несвідомо потер шрам на грудях. - Його Високість розповідав мені, коли уе привезли в подарунок аркебузу, государ наказав її випробувати. З аркебузи стріляв простий солдат, але з лука, змагаючись із ним, стріляв сам воєнний міністр. Куля солдата пробила в мішені дірку розміром з кулак, але міністр встиг вистрілити тричі, і государ не повірив у перевагу порохової зброї. Вирішив, наші лучники встигнуть змісти японську піхоту до того, як ті перезарядять аркебузи... тепер тільки дурень думає, що тоді государ вирішив правильно.
- Я читав про цю історію, - сумно кивнув Менгу. - Не врахували, що японці скористалися португальської тактики кількох ліній, коли одні стріляють, одні готуються, одні заряджають. Знаєш, що найсмішніше? Через зовсім небагато років наступний сьогун, Токугава Іеясу, переможе в битві при Секігахара за допомогою саме порохової зброї. Вгадай, що він після цього зробить?
- Заборонить усім використовувати порохову зброю, ясна річ, - розреготався Хон з явною зловтіхою. - А в нас у цей час, мабуть, навіть государеву охорону переозброїть на порохове?
- Нажаль, ні, - зітхнув Менгу, - хоча загони з рушницями будуть, і багато.

Рушили в дорогу, але як на гріх, жодного мішконосця на дорозі не попалось аж до самого полудня, коли зупинилися поїсти та напоїти коней в маленькому селищі. Лишивши пана інспектора трапезувати, Менгу захопив імпровізований бутерброд, завернувши булочку та шматочок риби в пластівець сиру, та, жуючи, відправився роздивитися, що та як.
- Ей, батечку, - покликав він літнього селянина, що лагодив корзину біла своєї халабудки. - А чи не можна у вас тут десь трошки рису або хоч ячменя дістати?
Дід неквапно підняв голову, мружачі підсліпуваті очі та нічого не відповідаючи.
- Ми тут проїздом, а пан в мене надто бережливий, припасів не дуже виділяє, - винувато вів далі Менгу. Дід всміхнувся ледь помітно, крекчачи, встав та потяг в хату.
- От спасибі вам, батечку, - Менгу рушив ближче. - А то бачу, люде ідуть з мішками, то дай, думаю, і собі спитаюся. Бо як харчевня, то ще нічого, візьмеш пожувати, а ввечері панові звариш, а сам тільки очима їсиш. Півжменьки вділить та й годі.
Його запилена схудла фізіономія мала викликати довіру до слів, але пильно слідкувати за реакціями старого Менгу не припиняв. І на словах про людей з мішками той ледь помітно здригнувся, та не зупинився.
Невдовзі він виніс Менгу невеличкий солом'яний куль з ячменем, поторгувався більше для годиться та прийняв гроші з нахилом голови.
- Що ж, панові видніше, що робити, - прошамкав старий. - А з мішками то ж податі, вам, міським, того не знати. Оно далі до повітового проїдь, він підтвердить.
- Та нащо мені той повітовий, - Менгу сплюнув у пил. - Ніби я без нього начальства не бачив, вік би не дивився. Спасибі вам, батечку, - вклонився він старому.
Відходячи, він краєм ока бачив, що старий так і стоїть, проводжаючи його очима. А повернувши на дорогу до харчевні, помітив, що городами кудись за сільце чкурнули парочка хлопчисьок років по десять - надто цілеспрямовано, щоб вважати це просто дитячими пустощами.
Похмуріше за хмару сидів Хон в маленькій харчевні, коли повернувся Менгу - і, ледве впіймавши погляд свого названого слуги, рішучим пружним рухом підвівся.
- Треба мені їхати до начальника повіту, - нетерпляче заперечив тоном сказав він. - Буде гак, але він того вартий. Збирай речі, і якнайшвидше.
- Так, ваша милість, - поклонився з надмірним суєтливими страхом Менгу та заходився чимскоріш збирати речі та пакувати їх на коней.
Коли виїхали за селище, Менгу коротко розповів про свої походеньки, згадавши і хлопчаків, які побігли кудить.
- Думаю, повідомили кого треба, - тихо казав він. - І старий смикнувся, коли я сказав, що ми бачили людей з мішками. Підете одразу до повітового? Старий і мене туди спрямовував, тому великий шанс, що повітовий про нашу справу нічого не знає, але зуб на нього в селян виріс добрячий.
- Китайський намісник роздає рис, - зло сплюнув Хон. - Наш власний рис нашим людям і роздає!
Менгу примружився.
- Бовдур я, - пробурмотів. - Треба було тобі одразу сказати - необхідно дізнатися про те, чи не було в місцевих тюрмах такого, що раптом звільнили велику кількість в'язнів. Раптом начальник подобрішав чи ще щось. Якщо взнатимемо, що в'язнів звільнили, - серйозного бою нам не уникнути.
- Тутешній староста мені сказав, що китайський намісник роздає рис голодуючим мешканцям, - Хон стурбовано підтиснув губи. - Але перед тим рис він повинен отримати від міністра Ю, а той від керуючого провінцією, а той від начальників повітів. З десяти мішків дев'ять таким мистецтвом залишаються в коморах чиновницьких, а один селянам повертається. Ось тобі й лихо. Жодного звільнення злочинців не треба, розкажеш таке місцевим, самі армію піднімуть.
- І все ж, спробуй дізнатися про в'язнів, - вперто відказав Менгу. - Є така річ як почерк, знаєш? У злочинців теж є свій почерк. І зі в'язнями - це почерк Тхора.
- Спробую. Перед повітовим містом треба буде десь у лісі зупинитися і переодягнутися, - Хон підвівся в сідлі, намагаючись розглянути за петляннями дороги місто, вирівнявся і й потер пальцями підборіддя. Перезирнувся з Менгу. - Як хоч я тобі, на столичного сановника схожий? Худе обличчя в мене, з такими ознаками на громадянські посади можуть і не брати.
- Цілком схожий. Симпатичний, не виглядаєш незрілим горобчиком, впевнений у собі. І можна подумати, в міністра Ю щоки товсті, - хмикнув Менгу. - Нормальний чиновник з молодих та ранніх.
- Щоки у Першого міністра може і худі, та тільки щелепа як у риби-горбиля, - реготнув Хон, пробуючи пальцем гладкість шкіри навколо виголеної борідки. - Відразу видно, якщо такий вчепиться, тільки з власної волі й відпустить. У мене щелепа вузька, як у лисиці, ознака мінливої натури. Та дарма, усе це пусте, - махнув рукою офіцер, знову оглянув дорогу.
Менгу посміхнувся.
- Добре все-таки, що я попросив в пана Хо коня.
- Мене дрижки беруть, коли думаю, які ж комбінації вам довелося розіграти, щоб отримати стільки гармат у свої руки, - усміхнувся і Хон. Коні йшли рівно і гладко. - Ви попросили коня у пана Хо, дав вам його пан Ю, а потім ще одного, і ще двох, та ще сокола, та ще мене до сокола сокольничим, дав Його Високість? Як на базарі поторгувалися за життя адмірала Лі, так-то.
- Вважаєш, воно не було того варте? - хмикнув Менгу. Сумно зітхнув. - Командир особисто врятував панові адміралові життя, а той... хоч би подякував, чи що, - розуміючи, що виглядає це дитячою образою, промовив він.
- Якщо адмірал зможе здружитися з твоїм командиром, вони, сподіваюся, гідно оцінять один одного, - пробурмотів Хон розгублено. - Головне тільки щоб не посварилися. Я чув, адмірал характером настільки крутий і різкий, що мало хто може з ним ужитися.
- Таке і я чув, - зітхнув Менгу. - Та бог вже з тою дружбою, аби не заважав захищати його. Пана адмірала оцінила історія, і оцінила сповна. А мого командира, сподіваюся, ще оцінить.
Галопом, а потім риссю дісталися до невеличкого лісочка, де хащів було достатньо, щоб переодітися. Менгу попросив у Хона бритву та теж трохи поголився, лишивши борідку навмисно не дуже охайною, щоб виглядало, аби простолюдин-слуга намагається наслідувати за паном, але це не надто виходить в нього.
Було ніяково, що він, розвідник, безсовісно спихує свою роботу на ні в чому не винного офіцера, який і не збирався ставати ніяким шпигуном, і надто чесним був для цього. Менгу знав, що у вміння розвідника входить і використання людей якнайкорисніше для своєї мети, але все одно почував себе не дуже комфортно.
- Добре, пане джигун, тепер ви неодмінно засліпите це містечко своєю чарівністю та пишнотою, - єхидно сказав Менгу, допомагаючи названому панові приводити себе до ладу. - Аби тільки в тамтешнього начальника не було доньки на виданні - бо є ризик що не відкараскаєтеся.
- Сватати сам будеш, - пригрозив Менгу Хон.
Перев'язали всю поклажу на одного з коней, пан інспектор всівся на незвично порожнє сідло віддав повід Менгу.
- Тепер слухайся мене, підла людина, бо всиплю, - вимушено посміхнувся він, підібрався в сідлі і випрямив спину. - Як зайдемо в місто, наказуватиму, а ти кивай та роби, так що поки дійдемо, треба все продумати. Спочатку давай на заїжджому подвір'ї місце візьмемо, залишимо коней, та я затребую собі помитися, а потім уже пошукаємо начальника повіту. Що думаєш?
- Думаю, варто просто взяти кімнату, поїсти, а поки їстимемо, про щось таке грізно спитати, - сказав Менгу, взяв поводи обох коней та рушив до дороги. - Може й про те, хто тут за рожевих коней казав. Хоча це я би приберіг для більш приватних бесід. А як поїмо - можна до повітового начальника. Бо поки ти там митися будеш та збиратися, він теж з духом збереться. А так буде вже наляканий, але ще не придумавший, що робити.
- Але якщо я одразу до начальника піду, чи не надто ми його налякаємо? - невпевнено простяг Хон. - Якщо вже янбан йде до іншого янбану прямо з дороги, але ситий, значить, неодмінно одразу заради справи. Якщо ж я піду вимитий, але голодний, начальник сподіватиметься мене умаслити. Що з цього виявиться вірніше та корисніше?
- Якщо ви підете ситий, він все одно захоче вас умаслити, просто іншим чином, - хмикнув Менгу, крокуючи між обома конями. - І у вас на обличчі не буде написано, що ви наїлися під зав'язку, можна ж просто перекусити, склавши враження суворої ділової людини, в якої нема часу на повноцінний обід, бо справ багато.
- Ну, якщо так, то добре. Суворих ділових людей я надивився на своїй службі, так що кому наслідуватиме, - Хон коротко посміхнувся, оглянув чоботи, що виглядали з-під ханбока, побалтуючи ногами, перевів погляд на другого коня, з усією поклажею. - Шкода, якщо я візьму меч, я стану надто грізним навіть для таємного інспектора. Ти, як мене проводиш до інспектора, чекатимеш зовні, чи дати тобі якесь завдання та послати до міста?
- Краще я буду за дурника-простачка слугу при грізному пані, - відповів Менгу, трохи подумавши. - Постою, на дівчат позазираю, подивлюся реакції місцевих. Може, хтось вполювати мене в той час захоче, - весело додав він.
- Ну, тоді скажу чекати зовні, - Хон на слова про дівчат з усмішкою похитав головою, оцінюючим поглядом окинув Менгу. - Знаєш, геть ти не схожий на простака. Скоріше на лінивого пройдисвіта, який, може, і читати, і писати вміє, та тільки від хазяїна ховається. Такий може і втікти десь пошльондрати, якщо розсудить, що господар довго не повернеться.
- Добре, ваша милість, як скажете, - слухняно нахилив голову Менгу. - Втікти то втікти, пошльондрати то пошльондрати.
Майже урочисто ввійшли в містечко - маленьке та бідне, і явно видно було, що знало воно кращі часи, але ненабагато кращі. Менгу вів коней та відверто витрищався на кожну жінку молодше п'ятидесяти, яку вбачав, хоча насправді вони були аж ніяк не красунями та навіть не гарненькими.
Постоялий двір знайшовся одразу, варто було принюхатися. Менгу шанобливо підтримав стремя, коли Хон спішувався.
Хон, зберігаючи образ столичного вельможі, заплатив за дві кімнати, попросив ковш гарячої води вмитися, віддав спідню пралі і взяв на вечерю рис і варену рибу.
- Ти повинен допомагати мені одягатися і зачісуватися, тож сміливо можеш ходити до моєї кімнати, - шепнув він Менгу. - Зараз поїмо, зміню білизну, і поспішаємо до начальника повіту.
- І що, ви нагло їстимете рибу на очах селян? - тихо-тихо хіхікнув Менгу, користуючись тим, що навколо нікого не було. - Добре. Я піду коней влаштовувати, а ви мене потім покличете, та я не одразу прийду, то посердьтеся та можете потім і в пику дати.
- Чим нахабніше, тим краще, - усміхнувся Хон так само тихо. - Все, йди, не муляй очі. Речі давай носи! - він підвищив голос.
Менгу неквапно носив речі, дорогою попускав трошки бісиків на адресу парочки причепурених, як для такої діри, молодичок, сварився собі під ніс, засиляючи собі на спину тюк. Потім заходився поратися біля коней - і коли покликав пан, сердито сплюнув собі під ноги та не відповів.
– Менгу! — донеслося до нього. Тон був найправильніший. — Менгу, які пси тебе вкрали?
Менгу вилетів зі стайні на другому виклику, дожовуючи свій імпровізований бургер з сиром, спотикнувся, ледь не пропахав носом двір і старанно зобразив збентеження.
- Тут він я, пане, - похапцем проковтнувши все, що жував, відповів він, неловко поклонившись. - Коней напував, колодязь геть порожній, хіба скоро натягаєш води?
- Бачу я, як ти воду тягав, - грізно насупився Хон. - Довго випробовуватимеш моє терпіння? Іди вже! - і, пропустивши Менгу вперед, акуратно пхнув його носком туфлі в ікру, старанно цілячи у м'якоть, але не кістку.
- За що, ваша милість? - хникнув Менгу та прискорився. Відкрив перед паном низькі воротця та, пропустивши Хона вперед, сам рушив слідом, відстаючи на півкроку.
- Я голос надірвав тебе кликати, - пробурчав Хон, старанно тримаючись ролі. - Поки ти тут з кіньми милуєшся, я сам одягатись повинен?
І коли відійшли від заїжджого двору трохи, офіцер додав тим же сердитим тоном, але вже тихіше:
- Потрібно подумати, хто я такий і що мені потрібно від начальника повіту. Мені просто назватись йому та показати табличку, не називаючи посади? А що потім питати?
Перед ними вже була вулиця ширша, і будинки на ній були краще.
- Спитати про Чона Мунбу, - тихо сказав Менгу, згадавши те, що розповів йому командир про лист від ватажка чи то партизанів, чи то загону самооборони. - І про рис...
Він не встиг доказати, як назустріч їм буквально викотився добре, навіть пістряво вдягнений чоловік, якого, згадав Менгу розмову з Хоном, радо взяли, мабуть, у громадянські сановники, судячи по товщині його щічок.
___________________________________________________________________________________________________________________________

1 -на весняній церемонії родючості король Чосона урочисто орав першу борозну на полі і давав початок сівбі зерна по всій країні.