Полювання на Тхора

Ранкова подія потихеньку відійшла убік, день видався гарним і як наприкінці весни не надто теплим, і, коли стали на перепочінок опівдні, саме час було розім'ятися.
- Ох, негідно пану навчати слугу, - усміхнувся Хон, втім, уже цілком добродушно. І попросив: - А дай мені свій ніж, а я тобі меч. Мало що може статися. Тільки тримай його тупою стороною, якщо зламаю, мені шию намилять більше, ніж я тобі.
- Краще давай мені свої ножни або просто палицю я зламаю, - простягнувши Хонові ножа, відповів Менгу. - Бачив як у того типа меч зламався? А то все-таки японська катана. Я не хочу ані отримати на горіхи від тебе, ані підставити тебе під палки.
- Давай піхви, - погодився Хон. - Хоча скільки років пролежав у болоті той японський меч, я й думати не хочу.
Розсідлали і прив'язали коней, як минулого разу роздяглися до пояса. Місцинка було зовсім глухою, по коліна стала трава, тож тут можна було не боятися випадкових свідків.
- Не ображайся, якщо подряпаю, - хмикнув Хон, одразу беручи ніж зворотним хватом, щоб зручніше підставляти обух, став у бойову стійку. - Нападай завжди перший, добре?
Менгу злегка покачав головою - Хон удався до звичної помилки новачка, який вважає, що зворотній хват для ножа міцніший. З нього самого це уявлення вибили ледь не на першому ж тренуванні. Меч - це просто довший ніж, сказав собі Менгу, і чітко як на заняттях, обманним рухом піхов обвів ніж Хона та злегка тріснув його по пальцях.
Той, переклавши ножа з руки в руку і струснувши пальцями, тихенько і по-доброму засміявся.
- Я зрозумів, - Хон взяв ножа так, як тримав би меч, тепер готуючись ловити чужу зброю на гарду - як, загалом, йому було звичніше всього з довгим мечем. - Не роби те, чого не вмієш. Дякую за урок, а тепер продовжимо.
Продовжили азартно, але з ножем, розумів Менгу, має йти хороше вміння з рукопашного бою, а тут він все-таки мав деяку перевагу. Хоча пару разів Хон чутливо засадив йому по ребрах та раз поставив синець на обличчі - але жодного разу не порізав та й сам летів разів зо три через голову після кидка. По обличчю Менгу його бити й не намагався, розуміючи, що одна справа слуга з битою пикою, а зовсім інше - поважний столичний мажор з бланшем під оком.
Після чергового кидка, підвівшись, Хон повернув напарнику ніж.
- Краще нам не намагатися махати один одному мечами, - зітхнув він. І квапливо затис рота рукою і забулькав, захрюкав, стримуючи регіт.
- Ти знаєш, що в нашій країні означає слово "меч"? Ай-ай, який пошляк твій пан... - видихнув він, якось ковтнувши повітря, і відразу розреготався знову.
Менгу удав з себе ображену цноту та гордо підняв носа.
- Фі, пане, - тоном строгої вчительки процідив він. - З вашим тонким вихованням та високим статусом... фі.
Потім і сам розреготався.
- Звісно, я знаю що це означає, - проговорив він крізь сміх. - Я ж історик врешті решт.
- Люди мого статусу ще й не таке кажуть, - Хон нарешті перевів подих, втер сльозини, що зібралися в куточках очей, і весело подивився на Менгу. - А ось що люди мого статусу з ножем не б'ються, це точніше. Але тобі б теж меч справити... може й знову вульгарність скажу, але в такій справі що довше, то краще.
- За меч я й сам думав. А вам, пане, краще знати, з вашим багатим досвідом, - єхидно відповів Менгу. І запитав з цікавістю туриста: - А у вас буває, що хлопець кохає хлопця? А то в нас дотепер в певних колах це вважається ганьбою, і за таке в деякіх країнах ледь не в тюрму саджають.
- Ох, хотів би я сказати, що всякий доброчесний чоловік зневажатиме подібне, а кого застукають, того поб'ють камінням, - похитав головою Хон, - та ж мені дістався слуга-історик, сам він усе розуміє. Буває таке, а через війну так і зовсім часто. Жінок роками не бачиш, а на тих кісен, що при армії, іноді дивитися страшніше, ніж на японців... тут уже все що треба саме на думку спадає, та й не тільки на думку.
І ніби щоб не давати Менгу зайвих приводів замислитися, Хон пішов до своїх речей за точильним каменем - згадав, що хотів поправити маленький ніж.
– Тобі нічого підточити не треба? Бритву там... - спитав він, сідаючи на землю біля своєї поклажі. - Струмка тут немає, тож хоч за ділом обсохну.
- Бритви у мене все одно нема. В ножі підточіть, будь ласка, оцю зворотню кромку до зазубрин, - попросив Менгу. - Саме лезо не треба, а от зворотню будь ласка.
На зворотній кромці була та сама високопрочна сталь, що й на основному лезі, але Менгу розсудив, що напарникові треба зараз на щось відволіктися - його оповідь була вже надто прозора, і ясно стало, що предмет страждань в Хона був.
Відійшовши, він ослабив підпруги в коней та відвів їх туди, де трава була краща.
— Якщо хочеш, дам тобі бритву, — через плече кинув Хон. І взявся за ножі, спочатку свій маленький, а потім і той, чорний. Міцність сталі він уже явно встиг помітити по першому знайомству, і тепер просто акуратно правив край, щоб точніше сходив до вістря.
Менгу ж попив води, трохи обсохнув та одягнувся, та заходився розтягувати ноги та руки.
Закінчили привал, трохи перекусивши, та рушили в путь. Попереду лежала дорога більш складна, піднімалася пагорбами, і біля одного з невеличких селищ зустріли бродячого торговця, товстогубого обідранця, якого обсіли дітлахи і роздивлялися різні пістряві речі, та кілька місцевих селян. Менгу, в якого тріснула його фляга-горлянка, вирішив спішитися та спитати в торговця про нову.
Горлянок в торговця знайшлося кілька, і поки Менгу вибирав, чоловік продовжував віщати до своїх співрозмовників. Вразило Менгу те, як у того місцевий грубуватий діалект сусідствував з цілком гармонійно та академічно побудованими фразами, яким місце було б в статті газети.
- Ясно, що захист кордонів тепер в одних руках, дивись і флот до себе пригребе, - говорив торговець. - От, дівчата-красуні, вибирайте стрічечки, наречених вабте, пташечки мої, - переходячи на більш звичний йому діалект, казав він до малечі, що роздивлялася його багатства. І знов, роздуваючись від важності, промовляв до чоловіків, що слухали його роззявивши рота та прицмокуючи язиком. - А як же, чому ж адмірала в клітку засадив? Відповідь проста. Це тільки в країні рожевих коней такі перемагають...
- Це що, на заході всі такі горлянки маленькі? - перебив Менгу торговця. Стояти та просто слухати було б підозріло.
- А хто його зна, що воно там на заході, я із Хамгьон іду, - сердито відказав торговець, знов переходячи з красивої мови, якою він хизувався перед селянами, на діалект. Менгу, почувши те, чого б почути не хотів, сердито стис зуби, жбурнув дрібну монетку та, взявши одну горлянку, повернувся до Хона.
Відповідь проста, повторював він про себе. Відповідь проста в країні рожевих коней.
- Чув? - стиха проговорив Менгу.
Хон явно теж розчув торговця.
- Землею рожевих коней, - стиха, ніби казку розповідаючі, сказав він, - звали далекі землі на захід від Китаю, і звідти ще до епохи Корьо пригнали до Чосона кількох тих самих рожевих коней, та поселили на Чеджу. Зростом ті коні, казали, були в повний бу(1), злі та люті, так що потіли кров'ю, а не милом, і Китай ще за часів династій Тан і Сун влаштовував на ті західні землі набіги за конями. Спадковий принц розказував мене про це, але тут же жалюгідний простолюдин... - Хон перейшов на шепіт, стараючись не дивитися на торговця, - і говорить про них так вільно, ніби це стало відомим жартом, якого соромно не знати.
- Гей ти, слухай, - він підїхав ближче, відтіснивши убік селян, підійшов до торговця, вийняв з-за пазухи в'язку монет. - Якщо вже ти з Хамгьон, мусиш знати, який холод там буває. Я туди прямую, справ кожух і чоботи мені та моєму слузі. Знайдеш сьогодні до години Мавпи, всю в'язку отримаєш. Ми зупинимося... - Хон показав на будиночок, що стояв на відшибі, але цілком живий, - он у тієї родини.
Менгу стис зуби - він теж збирався попитати добре цього базікала, але не думав робити це настільки публічно. Але торговець сам допоміг йому.
- Та де ж я візьму його, пане ласкавий? - заскиглив він, ласо дивлячись на монети.
- Та що ви, пане, простіть мені зухвалість, в цьому харащнику зупинитись хочете? - заперечив і Менгу з улесливими інтонаціями і на один момент, відвернувшись від селян, зробив Хонові страшні очі. - Та доїдемо до заїжджого двору, там все придбаємо. Йди геть! - гикнув він торговцеві та замахнувся на нього.
Селяни почали розходитися, та лише діти ще трохи бігли за розносником, що чвалав дорогою.
- Там яр в нас позаду, пам'ятаєш? - крізь зуби проговорив Менгу, який підігнав коня, змусивши Хона зробити те саме. - Зробимо зараз петельку через ті пустирі, повернемося та розпитаємо все, що треба.
Хон стримано кивнув, підігнав коня.
- Ти знаєш китайську? – тихо спитав він. - Або краще якщо мову чжурчженів, воно на корейську схоже.
- Китайську трохи, - відповів Менгу в темпі швидкої рисі. - Монгольську краще. Кажи, що насторожило тебе, я потім скажу щодо себе.
- Країна рожевих коней, - акуратно, окремо вимовив Хон китайською, але потім все ж таки перейшов на корейську. - Та й без коней... то мова в нього чиста, як у янбана, то проста селянська говірка. Він чужі слова вивчив і каже.
- Згоден з останнім, - кивнув Менгу. - Він повторює слова конкретної людини. Про твоїх аргамаків пан Тхір може й знає, але точно не їх мав на увазі. Це його приказка. А надто - "відповідь проста".
- А як Тхір смів допустити подібну помилку? - раптом підвівся Хон. Розум його пронизав раптовий і болісний здогад. - Адже сенсей Кіл говорив, він набагато досвідченіший за вас обох. А якщо навіть я зміг розпізнати, що продавець говорив не своєю мовою, значить, він вже мітить у того, кого хоче зробити тим, що розповсюдили ці чутки, вірно? За рожевих коней можуть знати лише вчені-конфуціанці. Оскільки ми за два дні шляху від столиці, значить, він із наміром із самої півночі відправив людину, щоб у столиці запідозрили змову і стратили адмірала Лі?
- Так, слона їстимемо шматочками, без наскоків, - сердито відказав Менгу, якого бентежила та сама думка, але який непокоївся за гарячкуватість свого напарника. - Розберемося з цим торговцем, а потім думатимемо, що далі. Хон... і ми його так не лишимо. Сам розумієш, - додав він. Вбивсто не мало бути чимось незвичайним для офіцера королівської варти, але тут треба було вбити того, хто тобі особисто не загрожував.
- Далі нам у Хамгьон, - кивнув Хон, не гірше за напарника розуміючи, що означає "розібратися". - Насамперед розпитаємо торговця як слід. Але якщо виявиться, що він цей послух підхопив десь ближче, ми повинні повідомити про це Хансон, хоча б міністра Ю. Занадто небезпечно нам буде розділитися, щоб я повернувся до столиці?
- Я спробую сьогодні передати все командиру, якщо вийде, - відповів Менгу. - Не вийде - будемо вирішувати.
Проїхавши так, щоб іх не видно було, вони повернули в ліс та стежкою рушили назад вздовж тракту, аби наздогнати та перестріти торговця в ярку, через який проїжджали раніше. Виїхавши з ліса, Менгу сказав Хонові, щоб спустивсь в ярок, а сам швидко з'їздив подивився, чи нікого нема на дорозі.
Двом дужим хлопцям нічого особливого не вартувало збити з ніг тощого чолов'ягу, скрутити, заткнути рота та відтягти в зарості в ярку, подалі від дороги.
З ножем біля горла, тремтячи від страху, торговець розповів, що чув він про рожевих коней та те, що нинішній командуючий захистом кордонів хоче все до рук прибрати, від хазяїна заїжджого двору в Хамгьоні, в... (він назвав містечко, яке Менгу не пам'ятав по мапі) і що той людина книжна та вчена, а ще дуже добра, буває рис роздає голодним.
Смерть злощасного торговця була швидкою, а тіло закопали в хмизі у тому ж самому ярку.
- На ніч треба зупинитися там, де якомога кращий буде зв'язок, - коли вони знов виїхали на дорогу там же, де й звернули з неї, відказав Менгу, що став похмурішим за дощову хмару. - Перше - не один пан адмірал під ударом, ти зрозумів? Друге навряд чи цей бідака був спеціально посланий. Радже це бризки від падіння каменя. Але камені кидають. Цілеспрямовано. І знаєш - Тхір теж книжки читає та знає, коли саме мають звільнити з тюрми пана адмірала.
- Якщо від господаря заїжджого двору, то, мабуть, каміння кидають уздовж води, плоско, щоб не лінувалися відскакувати, - Хон важко зітхнув. - Як дійдуть ці чутки до столиці, пропаде і адмірал, і міністр Ю. Ми двоє нічого з цим вдіяти не зможемо. Треба хоч у Кесоні поставити когось на заїжджий двір, щоб стежив за подібними... торговцями. Якщо зможеш зв'язатися з учителем Кілом, попроси його всіма правдами та неправдами зустрітися з міністром Ю, щоб послав нам навздогін свого офіцера. Хоч би так.
- Сам про це думаю, - кивнув Менгу. - Все, поїхали, на ночівлю сьогодні треба зупинитися там, де є дуже високі дерева. Якнайвищі. Або, краще, дерево на пагорбі. Знаєш тут таке щось? Навіть якщо відхилимося трохи - зв'язок важливіше.
- Навіщо тобі дерева? Глянь краще на гори, - Хон вказав пагорби, що тягнулися попереду якраз упоперек дороги. - Якщо зможемо піднятися на один із них, гадаю, кращого місця для зв'язку не знайти. І ти знову думаєш змусити свого пана ручку крутити, га? - спробував пожартувати він, щоб хоч трохи розвіяти їхню спільну з Менгу тривогу.
- Та сам покручу, що вже там, я не панського роду, - хмикнув Менгу. - А пан ватру розпалюватиме та їсти готуватиме, - єхидно додав він та пришпорив коня, обігнавши Хона, аби не отримати стусана у відповідь.
- Ну постривай ти в мене, кухарчин син! - пригрозив напарнику Хон, також підганяючи свого коня.
Пагорб, останній з гряди, що перетинала тракт, похилий і ґрунтовний як волов'яча спина - Менгу би не здивувався, почувши про нього Бичача чи Кабаняча гора - виявився досить зручним для підйому, коні сумирно крокували крізь рідкийий лісок. Лише біля самої вершини спішилися і повели коней у поводу.
- У нас лікарі кажуть, підніматися вгору добре для серця, - проказав Менгу, коли до верха залишилося всього-нічого. - Доречі, в мене мати технолог харчової промисловості... ну тобто вона визначає, як обирати кращі продукти для приготування страв. Так що щодо кухаркіного сина ти майже не помилився, - всміхнувся він.
- Так ти двічі син куховарки, - засміявся Хон. - І як Гільдон і як ти сам. А ще готувати мене змушуєш... так що якщо моя куховарство здасться невкусною, не хвалися матір'ю, а краще віддай мені свою порцію.
Втім, "куховарство" це складно було назвати. Хон тільки розвів багаття та прогрів над вогнем коржики тофу, збризнувши їх водою для м'якості, та так само вчинив з парою рибок.
- Ох, якщо й далі доведеться по горах лазити, чую, ноги мої стануть як у тих богатирів із казок, що в один стрибок долають міську стіну, - Хон зі стражденною гримаскою зняв чоботи, старанно витяг ноги перед багаттям. - А що до серця... мабуть, воно в мене вже залізне.
- Тобі треба було з моїми побратимами з N-ї бригади воювати, - хмикнув Менгу, який вже заходився крутити ручку зарядки пауербанка. Розбуватися поки що не став, адже ще треба було піти знайти найвищу точку. - От там би їв гаряче і смачне. Там двоє хлопців було, один з Ужгорода, другий з Житомира, - захоплюючись та забувши, що напарник зеленого поняття не має, де це, почав він, - то вони на всіх готували, любили це. Як же готували! Навіть якщо майже нічого не було з їдла, примудрялися зробити смачно. І юшку, і вареники... М'ясо на вугіллі... - Менгу облизнувся. - Василь, той що з Житомира, загинув, - сумно додав він. - Добре, здається повне, піду зв'яжуся.
Під розповідь Хон потихеньку почав рвати сухішу траву їм для ночівлі, благо, на самій вершині пагорба вдосталь залишилося минулорічної.
Менгу поміняв антену на найдовшу, яка тільки була в нього. На диво, зв'язок був зовсім непоганий, слова можна було розібрати крізь поміхи, і Менгу вирішив що, по-перше, командир теж десь на височину забрався, а, по-друге, тут же ж нема ніяких інших радіохвиль, тому і добиває на такій відстані.
- Іпсо на міністра Ю, прийом, - казав він.
- Іпсо на міністра Ю, вас зрозумів, - доносилося з рації.
- Джерело Хамгьондо, прийом.
- Джерело Тхір, прийом.
- Вас зрозумів. Розповідайте. Прийом, - почув Менгу. Отепер, достеменно передавши найголовніше, він малими порціями почав відправляти інформацію аж до "об'єкт мінус".
- Вас зрозумів. Об'єкт мінус, - почув він. - Завтра зв'язок цей час, "лісовий діапазон". Передаватиме Імугі, - донеслося далі. - Кінець зв'язку.
- Цей час. Лісовий діапазон. Передаватиме Імугі. Кінець зв'язку, - відізвався Менгу. Відключив рацію, склав антену та повернувся до ватри.
- Завтра передаватимеш ти, - повідомив він напарника. - Мабуть, командир задіє когось ще, міністра або й... твого командира. То треба, щоб твій голос було чути.
- Ой, сподіваюся, якщо це і справді буде Його Високість, він додумається якось правдоподібно пояснити батькові свою відсутність, - похитав головою Хон. - Учитель Кіл зараз, мабуть, осідлав якусь із гір на півночі Ханьяну, а вони вище нашої з тобою будуть. Щоб дістатися до вершини до теперішньої години, слід вийти ще до вечері. Що міністр Ю, що мій командир у подорожах досить досвідчені, але відсутність кожного з них легко помітять... нам потрібна Її Величність! - раптом осяяло офіцера. - Нехай зранку вирушить у храм і візьме з собою мого пана!
- Звідси ми все одно не зможемо здобути Її Величність, - рішуче, майже сердито відказав Менгу. Перспектива залучити до їхньої справи ще й хвору королеву зовсім йому не посміхалася. - Командир не просто так це каже, напевно план в нього є. Не суши собі голову, це ні до чого. Відпочиваємо, завтра рушімо далі.
- Міністр Ю був би найкраще, - погодився Хон, втім, не надто заспокоєний словами напарника. - Подорож до храму забере цілий день, а дня ми не маємо. Але, з іншого боку, міністр Ю має і владу, і вплив, і вміння, і від цього не хоче зв'язуватись з тим, що здається йому сумнівним. Мій же пан не має ні першого, ні другого, третього навчається на власній шкурі, і тому готовий довіритися тим, хто будь-якому іншому здався б невідповідним. Якщо ви з учителем Кілом читали книги наших часів, то чому ж не націлилися на Його Високість одразу?
Менгу присів до ватри та взяв пластівець сиру та булочку.
- Брак достовірної інформації та невірні висновки, ось чому, - хмикнув він невесело. - З того що я знав з джерел, я зробив висновок, що в даний момент він не має ані впливу, ані бажання на щось впливати. Неправильний висновок, треба було й психологію враховувати.
- Ох, добре, що Його Високість сам виправив цю вашу помилку, - похитав головою Хон. - Колись я думав про нього так само, що не має ні сил, ні бажання боротися. Завжди це в нього було, і завжди він це ховав ретельно. Але зараз він почувається підвішеним за волосся і шукає собі союзників з таким натхненням, з яким навіть адмірал Лі не топить японські кораблі. Ви ж знаєте, що брат Хо Гюна у в'язниці, а його троюрідний дядько, лікар Хо, щоразу балансує між нагородою та стратою? Щоб зробити союзником людину з такою слабкою позицією, потрібно майже зневіритися. І я не здивований, що Його Високість повірив вам одразу і настільки міцно, що послав мене разом із птахом.
- Про Хо Гюна ми думали, що не своєю волею ваш командир його до себе взяв, - зізнався Менгу, вкладаючись та підперши голову рукою. - Потому что дійсно, не найкраща кандидатура для придворного в даному його становищі. Хоча міністр Ю відноситься до Хо Гюна без опасінь, - додав Менгу, згадавши те, як міністр величав дрібного та й майже опального сановника приватним іменем Гьосан.
- Пана Хо цінують за блискучий розум і відповідні будь-якому суспільству манери, але використовують як закуску до соджу, - Хон з усмішкою похитав головою, взяв в'ялену рибку і з хрускотом відгриз їй голову, сплюнув у кущі. - Нині він для всіх, що рибка гольян. Смачно, сам у руки дається, то чого б не взяти. Та тільки всі забувають, що гольян і коропу, і лососеві може всі плавці і луску обдерти.
- Надто вже він в руки дається, - згадавши долю Хо Гюна, зітхнув Менгу. Доїв свій сир та булочку, запив водою і почав вкладатися, натягнувши на себе трав'яний плащ. - Все, пане коханий, відбій. Завтра сил треба буде багато.
Завтра подорож, і дуже прискіпливе приглядання до тих, хто трапиться на путі. До того постоялого двору завтра можуть і не доїхати - але якщо доїдуть, то треба будетдопитати та, можливо, знищити хазяїна так, щоб не навернути на себе підозри.

***

А Кирило, отримавши повідомлення від підлеглого, відчув неприємний холодок під ложечкою. Майже тортурами було отримати інформацію - і не дати їй хід одразу. Скільки таких "об'єктів" вже могло добратися до міста, збудити кривотолки та поголоси в народі, які неодмінно дістануться підозрілого боягуза, якого ця нещасна країна мала за короля. І тоді - бозна що тоді могло трапитися. А він безсилий, і треба дочекатися завтра, щоб просто дати знати міністрові Ю.
Кирило, який прямував був зараз до свого хазяїна та готувався знімати чернечу робу та йти каятися перед служницею, застиг. Чому ж завтра? Міністр Ю прийшов в тюрму ще й пізніше - то хіба спить він зараз? Є шанс що ні. І хай шанс до того невеличкий, треба його використати.
І він, напнувши нижче капелюха, чимскоріш попрямував до міністрового будинку, вирішивши постукати та прямо запитати пана міністра.

***

Слуга не одразу, але пішов докладати своєму панові про монаха, який просив аудієнції. І прожогом вибіг назад до Кирила, швидко запросивши його всередину будинку.
Міністр Ю ще не спав і гадки не мав про вкладання спати, судячи з усього - сидів у своєму кабінеті і перебирав записи.
- Благословенний Будда Аміда, - вже звично промовив Кирило, коли його провели в кабінет міністра. - Не вибачаюся за пізній час, бо вважав би неправильним затримати звістки, - додав він, коли вони з паном Ю залишилися вдвох. Дістав з-за пазухи смартфон та відкрив в ньому мапу.
- Ось тут знаходяться зараз мої хлопці, - не помічаючи, що присвоїв і офіцера принца, заговорив Кирило, показавши точку, координати якої дав Менгу. І коротко виклав те, що передав йому сьогодні підлеглий. - Вважаю, необхідно зробити все, аби не допустити розповсюдження подібної інформації, - закінчив він. - Завтра вони розмотують нитку далі та з'ясовують джерело цієї спрямованої інформації. Але склад того, що мені повідомили, наводить на одну думку щодо джерел поголосів.
Міністр Ю вже не здивувався карті – але підозріло похитав головою на ту швидкість, з якою дійшли до ченця новини.
- У вас, мабуть, є вироблені мистецтвом майстрів неживі голуби, - невесело посміхнувся він. - Чи не були б ці новини вже марними. І що ж ви думаєте, якщо я сьогодні пошлю до Хамгьона своїх людей, ми зловимо всіх розповсюджувачів чуток до того, як вони потраплять до столиці?
- Я би поставив людей трохи ближче, - Кирило вказав на мапі на відмічений Кесон. - Отут. Шляхів звідти не так багато, і люди, якщо, як я передбачаю, вони просто несуть поголос, не несучі спеціального завдання його розповсюджувати, будуть іти через це місто. Щодо достовірності, - в голосі Кирила ляскнув метал, - якби я не дорожив відпочинком своїх людей, я б прямо зараз запросив вас почути від них те саме, що почув я. Втім, ви можете почути це завтра - у нас зв'язок ввечері. Але прийдеться підніматися на гору, чим вище тим краще. Інакше не буде достатньо розбірливо.
- І що ж ви зробите, якщо підніметеся на гору? - Міністр Ю грізно підняв голос. - Хіба ж час терпить? Якщо ви поясните мені, як нам допоможе сходження на гору, я готовий хоч зараз іти за вами, але я бажаю почути ваші роз'яснення.
Кирило витягнув з-за пазухи рацію.
- Пошлю сигнал з цього пристрою на такий самий, який знаходиться у групи, - відповів він. - Можна і зараз, але я не певен, що вони зможуть відповісти одразу - при передачі сигналу на далекій відстані пристрій розряджається, не певен, що хлопці зарядили його прямо зараз, адже ми домовилися про зв'язок завтра ввечері. Втім, якщо вони отримають виклик, то зрозуміють, що справа термінова, та зроблять все, що треба.
- Ви розумієте, сенсей Кіл, що безпека країни не дорівнює однієї безсонної ночі, - не питаючи, а стверджуючи сказав міністр Ю, подивився ченцю в очі. - Я хотів би викликати ваших людей негайно, якщо цей пристрій дійсно працює так, як ви сказали. І тоді я вживу заходів з усією можливою швидкістю.
Враховуючи, що іпсо спрямована проти вас та пана Лі, подумав Кирило, не дуже здивований відповіддю, ви мали б бути трошки менш вибагливі, пане міністр.
Але вголос цього не сказав, лише коротко кивнув.
- Тоді ходімо негайно. Нам потрібна гора. Я був на тій, що ближче всього, але вона не найвища. Втім, чути було непогано, очевидно хлопці теж десь на пагорбі.
- Від північної стіни міста до вершини гори Бугак дорога займає пару лі два, - подумавши, кивнув міністр Ю, ще раз обвів ченця задумливим поглядом, а потім підвівся з-за столу, прочинив вікно у двір і висунув голову. - Чон-і! Сідлай зараз же двох найміцніших коней, тільки не сірого!
З двору долинуло "слухаюсь, Ваша Милість!", і міністр Ю зі смішком посунув до себе папір і чорнильний камінь.
— Через годину ми будемо на горі, а через дві я вже пошлю своїх людей у Кесон, — усміхнувся він, знов примружившись, поглянув на ченця. - Дайте тільки дописати два папери та віддати слугам. Не турбуйтеся, гарна туш на гарному папері сохне швидко.
В бумагах може бути все що завгодно, подумав Кирило. Але втішив себе тим, що завжди може послати Менгу екстрений сигнал "небезпека", який той неодмінно зрозуміє. Тому просто спокійно всівся на подушці для сидіння та погрузився у мовчання - це й завжди було йому зручно та просто, а тепер, після спілкування з монахами і поготів.
У листах, які писав міністр не було нічого крамольного чи поганого, і, закінчивши обидва, пан Ю продемонстрував обидва Кирилові. На одному папері значився наказ зібрати в маєток до години Бика десять досвідчених шпигунів, на другому - якщо до години Тигра міністр не повернеться, піднімати солдатів міністерства Покарань і відправити їх на гору Бугак на пошуки.
- Як бачите, це справді було і швидко, і необхідно, - поблажливо усміхнувся пан Ю, підписався під кожним папером і додатково залишив відбиток великого пальця, витер руки. - А тепер ходімо.
Коні були осідлані, і вірний охоронець уже вивів обох у двір, тримаючи під вуздечками. Міністр передав обидва листи, видерся на свого коня, відчинилися ворота маєтку, і охоронець повів коня пана на північ, до згорілого палацу Кенбок і горі, що знаходилася за ним.
Їхати на низенькому широкому коникові кроком було трохи ніяково, але цілком зручно. Дорога, звиваючись змією, поповзла на схил пагорба, стримали свій запал коні. Найважче довелося коневі, що ніс Кирила - ноги вершника ледь не чіпляли стежку на особливо крутих ділянках.
- А у вашому світі коні набагато вищі, пане Кіл? - без жартівливих інтонацій, майже співчутливо запитав міністр Ю, бачачи, як старанно його супутник підтискає ноги.
- Так, - кивнув Кирило. - Є такі що в мій зріст холкою. Але в нас на конях їздять тільки для розваги або на змаганнях. Як транспорт їх вже років сімдесят як майже не використовують, - додав він, відчуваюти чомусь неловкість. - У нас коні це майже розкіш. Екзотика.
- Не буду вас розпитувати, що ж ви використовуєте як транспорт, - густо регонув міністр Ю. - Бо стане мені сумно і прикро за ту країну, в якій я народився. Але й у коней є неприховані переваги навіть у порівнянні з носіями паланкінів. Платити їм достатньо лише сіном і найдешевшим зерном, та сплять вони стоячи, без ліжок, з одним лише дахом над головою, а іноді й зовсім без неї. Скільки ж у вашій країні коштують ті коні, що у ваше зростання?
- Ви про це в пана Руслана спитайте, - посміхнувся Кирило. - Зізнаюся, я не володію такими даними, тому що ніколи цим не цікавився. Я тварин люблю, але коня мати ніколи не планував. Щодо засобів пересування - коні ж повинні відпочивати, істи, вони хворіють. Незручно.
Він погладив свого коня по шиї несвідомо ласковим рухом долоні.
- Але вони... хороші.
Коли гора стала підніматися крутіше, Кирило зійшов з коня та далі повів його в поводу.
- Ви можете відійти вбік, і мені, і Менгу треба зарядити пристрої, а це не надто швидко, - відверто посміхнувшись на рух охоронця, сказав Кирил. В рації лишалося десь половина заряда, і він використав їх на довгий та три коротких сигнала на частоті, яку вони використовували з Менгу сьогодні.

***

Рація за пазухою раптом ожила, пискнула і зашипіла, і Менгу моментально прокинувся. Ватра жевріла добре, Хон вже спав. Але щось таки сталося, що командир викликав його.
Заряд. Заряду було половина, і, разом згадавши про "лісовий діапазон", більш довгі частоти, Менгу натис на прийом, відповів таким саме сигналом і, діставши пауербанк, заходився швидко крутити ручку динамо.
- Імуги! - озвався він. - Прокидайся, викликають.

***

Рація відповіла одним довгим писком та трьома короткими, і Кирило задоволено посміхнувся.
- Ну от, зараз підзарядимося і буде зв'язок, - сказав він.
Міністр Ю з мовчазною усмішкою спостерігав за всіма приготуваннями, одну руку застережливо витягнувши вперед охоронця, щоб не відволікав.

***

Хон заснув на диво міцно, тож коли його покликали, лише тривожно заворочався. Але через мить офіцер схопився.
- Знову? - скривився він, розліплюючи очі. - Невже ми не встигли, і чутки вже у столиці?
- Думаю, радше командир витяг на зв'язок когось важливого, не став чекати до завтра, - відповів Менгу, не припиняючи крутити динамо пауербанка. - Так що відповідатимеш ти, як і було умовлено. Не хвилюйся, я настрою частоту сам і буду поруч.
- Ох, сподіваюся, це не Його Високість, - представивши палац, що стоїть на вухах після нічної втечі наслідного принца, Хон замотав головою. Сон злетів з нього начисто, але голосу ще не вистачало твердості, і поки Менгу крутив свою ручку, офіцер старанно прокашлявся, ковтнув води і прополоскав горло.
- Так, дивись, - бачачи хвилювання напарника, почав Менгу. - Ти говориш як пишеш китайською, зрозумів? Основні поняття, короткі фрази. Без реверансів, тобто без особливої ввічливості, на ввічливість у нас нема ресурсів. Після кожного шматка інформації питаєш "Як зрозуміли? Прийом" - і переключаєш на прийом.
- Я зрозумів, - кивнув Хон, повільно довго видихнув, вирівнюючи подих.

***

- Чи можна попросити вашого офіцера допомогти нам? - спитав Кирило і, не очікуючі схвали, сунув в руки охоронця міністра пауербанк та показав, як та куди крутити ручку.
- Поки оця лампочка не стане зеленою, - додав він. А сам став проводити лікнеп першого міністра та радника з охорони кордонів Чосона з професійною військовою рацією 21 століття.
- Дитяча іграшка, - пробурчав собі під ніс охоронець, але крутити все ж таки почав, скоса поглядаючи то на ченця, то на свого пана. А міністр Ю на всі очі дивився на дивну штуку, і цікавість і страх боролися в ньому подібно до двох тиграм.
- А чи можете ви, пане Кіле, самі натискати на ці ваші кнопки? - попросив він нарешті. - Я побоююся, що можу щось переплутати та зламати ваш пристрій.
- Звісно, як вам зручніше, - відповів Кирило. - Зламати не зможете, ця річ має витримувати удари. Отже - ми обмінюємся інформацією. Не ввічливими фразами або покаранням, а інформацією та настановами. Фрази короткі, після кожної "Як зрозуміли? Прийом" і я переключаю на прийом. Коли отримуєте інформацію - підтверджуєте, що зрозуміли.
Нарешті пауербанк відізвався зеленим, показуючи повну зарядку, Кирило з найбільшою ввічливістю подякував охоронцю, підключив рацію та знов викликав своїх підлеглих.
- Другий, викликаю Імуги, прийом, - Кирило не кричав, але говорив голосно та з найкращою артикуляцією.
- Імуги слухає. Прийом, - відізвалася рація достатньо чисто. І Кирило простягнув прилад міністрові.
На всяке чекав міністр Ю - але не те, що розчує, нехай і спотворений, але відомий голос командира загону варти спадкоємця трону. Очі його полізли на лоба, але він швидко впорався з собою
- Офіцере Хон? Ви чуєте мене? - крикнув він у пристрій, але, схаменувшись, додав уже куди спокійніше: - Я чую вас. Прийом.
Для Менгу досить смішно звучало це "прийом" з вуст настільки важливої людини, але Хон цілком перейнявся покладеною на нього місією. І, почувши вже знайоме клацання, переключив режим.
- Я чую вас, пане, - відповів він, продублював "чую" дзвінкою китайською. - У нас погані звістки. Погані чутки. Прийом.
- Ви ж можете мені пояснити, як це працює, пане Кіл? - міністр Ю підняв зовсім розгублений погляд на Кирила.
- Звісно, але не прямо зараз, - відрубав той. Натиснув на прийом. - Вас зрозумів, Імуги. Повідомляйте. Прийом.
Молодець хлопець, думав він, слухаючі короткі та ємні повідомлення від офіцера спадкоємного принца. Молодці вони обоє. А Імуги забрати б до себе, треба дізнатися в Менгу, чи не є він якоюсь визначною історичною особою. І якщо ні - може, забрати в розвідку.
Хон, розумничка, кидав слова по одному-два, дублюючи все важливе китайською: про занадто чисті фрази, про коней, про, найголовніше, змову. Менгу бачив, що його шалено тягнуло додати щось шанобливе, але він стримувався щосили і лише сухо передавав саму суть.
- За сьогодні слух дійшов би до Чанпуна. Ми запобігли одному. Не знаємо про інші. Прийом, - вкотре, ледь не здригаючись від кричущих нешанобливих закінчень, вивів Хон у рацію.
Міністр Ю старанно вислухав все - але його побоювання щодо фальшивок, видно, все не вщухали.
– Офіцер Хон! Скажіть, що можете знати тільки ви! - зажадав він, навіть забувши додати те саме "прийом".
- Його Високість малював кицьок. Прийом, - донеслося з рації.
Міністр Ю на мить застиг - а потім густо розреготався.
- Я зрозумів. Посилаю в Кесон своїх шпигунів. Прийом, - з усмішкою відповів він, а потім простягнув пристрій Кирилові. - Я дізнався про все, що треба дізнатися. Прийміть мою безмірну подяку, учителю.
- Імуги, Менгу, - в Кирила на мить забракло дихання. Він таки хвилювався за хлопців. - Хороша робота, хлопці, - сказав він в рацію, вимовивши останнє слово українською. - Відбій, відпочивайте. Кінець зв'язку.
- Вас зрозуміли, відбій. Кінець зв'язку, - донеслося до Кирила і рація стихла. Кирило виключив її, зняв та склав антену. - Отепер я готовий відповісти на ваші питання, пане міністр, - сказав він, з явним полегшенням в голосі.
Міністр Ю остаточно переконався, що розмовляв із справжнім офіцером Хоном. І не менш твердо переконався, що послати шпигунів на підступи до столиці слід прямо зараз, до світанку, щоб добути собі ще хоча б день.
- Ви бачили мої листи, пане Кіле, і здогадуєтеся, якому з них уже дано хід, - міністр з усмішкою подивився на небо, а потім рішуче ступив до коней. - А як так виходить, що ви чуєте голос людини за сотні лі від себе, я хочу почути дорогою.
- Все що в межах мого розуміння, намагатимусь пояснити, - відповів Кирило, теж беручи свого коня за повод.
І впродовж дороги з гори до міста він намагався якомога доступніше донести до пана Ю все, що знав сам про радіохвилі та засіб їхньої передачі.
- Чесно кажучі, я сам не дуже розраховував, що ця штука доб'є нормально на таку відстань, - зізнався він. - Без додатковової антени вона передає голос не далі як на п'ятьдесят кілометрів... тобто сто ваших лі. Але обоє були на горах, ніч ясна та ніяких інших радіохвиль, які б заважали, тут нема.
Міністр Ю шанобливо похитав головою.
- Якби були у нас подібні пристрої, уе не змогли б висадитися на нашій землі, - сказав він, глянувши на Кирила з живим інтересом. - Скажіть, пане Кіле... ви ж знаєте, що війна з уе ще триватиме. Якщо ваші бійці встигнуть повернутися до початку, ви зможете залишити свої пристрої нам? Вони були б неймовірно цінними.
Кирило жорстко зустрів погляд міністра.
- У нас є такі пристрої, і є набагато ефективніші, - холодно відповів він. - І все ж ворог зайшов на нашу землю. Ви розумна людина, пане Ю, і розумієте, що справа не в пристроях.
Він зітхнув і м'якше додав: - Я згоден зробити так, аби вони стали в нагоді панові адміралу. Щодо війни - якщо все буде так як має бути, уе на три з гаком сотні років забудуть дорогу на вашу землю. Але послуга за послугу, пане міністре, - широко посміхнувся Кирило, - якщо він погодиться, я би забрав у вас офіцера Хона.
Міністр Ю піджав губи.
- Я готовий боротися за це прохання перед Його Високістю, - щиро посміхнувся він після паузи. - Зараз вигідно буде його послабити, відмінним ходом буде розділити наслідного принца та його загін, і якщо ви візьмете офіцера Хона із собою, це послужить і йому, і його пану. Але ви самі розумієте, не в моїй владі вирішити це.
- Розумію, - кивнув Кирило. Сам він не дуже вірив, що молодий офіцер зголоситься залишити свого пана, якому хлопець був беззаперечно відданий. Але торгуватися з міністром навіть в таких випадках вважав за необхідне.
Між тим всі троє вже опинилися в місті. Кирило спішився.
- Що ж, пане Ю, доброї вам ночі, - сказав він, коли дійшли о розвилки, де йому треба було повертати до свого помешкання. - І мої щирі побажання здоров'я та всього найкращого панові Лі. Якщо побачите його, передайте, що залишилося всього пара днів.
Сьогодні і завтра – а ще через день звільнять адмірала Лі.
- Нехай береже вас Будда, учителю Кіле, - кивнув міністр Ю.

****

Менгу склав рацію - і тільки тут помітив, що Імуги мокрий як миша, з нього буквально тече піт попри не дуже теплу погоду.
- Е, хлопче, приходь до тями, - він злегка хлопнув корейця по плечу. - Все добре, ти молодець. Давай-бо кутайся тепліше, я трошки багаття оживлю та доспимо, ще є час до ранку.
- Дякую, - видихнув Хон, витер лоба і, послухавшись поради, щільніше запахнув плащ. Ось тепер, коли все закінчилося, на нього накотила справжня паніка. - Я, лише трохи більш ніж простий солдат, говорив із першим міністром, повчав першого міністра! - нервово посміхнувшись, Хон втягнув голову в плечі і потягся за флягою. - За подібну нешанобливість мене слід як мінімум три рази стратити...
- Ніякої нешанобливості, ти ж не в палаці доповідаєш, - хмикнув Менгу, підкладаючи хмигу та суху гілку в ватру. - Якщо є соджу, тобі б ковток не завадив, спатимеш міцніше.
- Ох, не знаю, чи зможу тепер спати... - Хон зіщулився, підвівся і ступив до тюків, витягнув ватяний халат і, закутавшись у нього, повернувся до багаття. - Хоч просто посиджу, подивлюся на вогонь, це теж відпочинок. Як розвидниться, треба буде спуститися з гори і їхати.
- А ти лягай і дивись на багаття лежачи, - порадив Менгу. Він оживив ватру та почав вкладатися. - І заснеш. Інакше завтра будеш варений, уважність попливе, ясність розуму попливе. Нахіба мені буде такий напарник?
- Ну і невихований у мене слуга, - пробурчав Хон, все ж дістав флягу з соджу і зробив ковток, втер рота. - Ну нічого, завтра вранці поголюся на столичний манер, по-іншому заговориш.
Нарешті, сховавшись поверх халата солом'яним плащем, він ліг на підстилку, підсунув кулак під голову і затих, дивлячись кудись крізь вогонь.
- Кішки... - раптом пирснув Хон, згадавши, чим довів міністрові Ю істинність своїх слів. - Ти ж не розтеревеніш усім, що майбутній п'ятнадцятий государ малював котів?
- А що поганого в тому, щоб малювати котів? - сонно муркнув з-під плаща Менгу. - Доречі, розповідав я тобі, що командир дуже любить котів? Аж так, що віддав окремий наказ врятувати кошеня з безлюдного острова, звідки вибили ворога.
І він розповів про чорне кошеня, яке загін спецпризначенців вгледів на острові з дрона спостереження, та яке командир велів забрати з собою та потім залишив у себе вдома.
- Я його бачив, таке стало котисько, жирне, чорне, нагле, - добавив Менгу.
- У нас кішки не в такій великій пошані, - реготав Хон. - Є і є, дворова живність. Навіть до війни рідко хтось годував кішок зі свого столу, залишав задовольнятися мишами. А на війні... ті, хто не з'їв своїх котів, здобич у них відбирали, тим харчувалися. Ну і після такого малювати котів... дуже вже по простолюдинському.
- Так і у нас так само, особливо в селах, - відповів Менгу, всміхнувшись. - Та ще й для чоловіка, тим більш військового це трошки, знаєш, смішно вважається любити тварин. Не те що соромно, але смішно. А у командира в робочому кабінеті жаба в скляній банці живе, співочі пташки в клітці, і ще кіт по робочому офісу ходить.
- Ох, жаба в діжці це те, що я не можу уявити, - посміхнувся Хон. - З мене досить і того, що у палацових ставках і жаби, і риба, і бабки. Якось навіть павичів дарували, але за рік вони так досадили всьому двору, що їх випустили на острові Ганхва, та й забули. Місцеві з'їли вже, мабуть...
- Павич це та сама курка, тільки з довгим хвостом, - сонно хмикнув Менгу. - А отже годиться хіба що на суп або смаженину. А я люблю собак - і ні, не їсти, - єхидно додав він. - Знаєш, в нас корейців дотепер піддражнюють собакоїдами.
- Ох, добре що не гірше, - пирхнув Хон, мотнуть головою. - Але то гидкий наклеп. У хорошому домі неодмінно має бути собака, пси і від злодіїв захистять, і з недоїдками допоможуть, та й щурів добре душать. А вже про мисливських собак навіть говорити не буду.
- Стану старий, буду дома сидіти - обов'язково заведу собаку, - протягнув Менгу, якого вже боров сон. - Великого та породистого. Все, пане коханий, відбій, треба поспати хоч трохи.
Завтра їх чекає робота, засинаючи, думав Менгу. Їхня робота. Багато роботи.
_______________________________________________________________________________________________________________
1 - приблизно 170см