Полювання на Тхора

З усіх вранішніх зборів найдовше зайняло волосся Хона. З приглушеною лайкою і шипінням той вичистився від соломи, перезібрав пучок, щільно і надійно замотав стрічкою кільце.
– Якщо ми розіграємо поїздку столичного чиновника, при ньому мають бути й столичні речі, – сказав Хон, який вже, видно, влізав у шкіру високоповажного чиновника. - Я з офіційним папером відправлений у звільнювальну і можу вивести вас із міста через будь-які ворота, і якщо вийдемо через північні, наш шлях якраз пройде через базар. Потрібно купити гаманець, який модно носити у цивільних чинів, дзеркало... та два ножі, - додав він, згадавши свій нічний поєдинок.
- Ніж є, - подав голос Менгу. - Принаймні один.
Він витяг та показав свій армійський ніж.
- Недобре повертатися в місто та ще й іти на базар, - покачав головою Кирило. - Та що зробиш, далі базарів зі столичними товарами навряд чи трапиться. Добре, їдьте через місто та базар.
- Дякую, сенсею Кіле, - Хон шанобливо схилив голову, заодно ховаючи по-дитячому заздрісний погляд, який кинув на ніж. На привалі дам подивитись, вирішив Менгу. - Тоді нам слід поспішати.
- Я проведу, вас до моста, а там поїдете самі, а я трошки пізніше теж піду в місто, - сказав Кирило. І всі троє, вислизнувши з монастиря потихеньку, рушили через лісок до моста, ведучі коней в поводу.
- Імугі, це у вас на груди вогнепальне? - запитав Кирило ніби мимохідь. - Чи опік?
- У вас, мабуть, зовсім інші лікарі, - невесело посміхнувся той, торкнувшись пальцями своїх грудей, обвівши коло у дві фаланги завширшки. - Ось такого розміру була рана від кулі. По дорозі з Пхенану до Кенги натрапили на загін ворога, відступали з боєм. Наші лікарі вважають, що будь-яку рану від кулі треба вирізати та припекти, щоб вийшли залишки пороху, і все, що зовні від цього, то слід від припікання. Тож мене тепер жодні тортуру не візьмуть.
- Прикусіть язика, тортури різні бувають, - похмуро відрізав Кирило. - Зрозуміло. У Менгу аптечка в сумці, на привалі він вам все покаже та розкаже як користуватися. Рани не припікати, ви потрібні собі та країні повноцінним воїном.
Показався міст, ледь видимий у вранішній імлі. Кирило зупинився.
- Все, хлопці, далі самі. Менгу, повідомлення чекаю завтра ввечері о дев'ятій або дванадцятій. Все, до побачення.
Він потиснув руки по черзі обом воїнам. І подумав, що скільки відправляв людей на завдання, стільки думав що краще б відправився сам.

****
- Командир Кіл дуже дбайливий і відданий своїм підлеглим командир, - тихо сказав Хон, коли перейшли міст і дорога до монастиря залишилася за поворотом. - Я добре уявляю, пане Менгу, наскільки сильно ви йому віддані і наскільки його любите.
- Так і є, - так само тихо відповів Менгу. - Знаєте, ми в школі вчили колись поему про одну старовинну війну, і там було про одного генерала "слуга цареві, батько солдатам". От це про нашого командира. Він слуга своїй державі та батько солдатам - хоча сам він теж ще молодий, йому ледь сорок.
Сам Менгу розумів, що добре-таки ідеалізує командира, але нічого не міг з цим зробити.
- Хоч би дозволив пан Ю йому захищати пана Лі, - зовсім вже тихо проговорив він. - А ще щоб ми вбили цього покидька.
- Ох, пан Ю тільки здається таким добрим і співчутливим, - глухо зітхнув Хон, похитав головою. – Мені довелося бачити його на службі. Це людина найвищих конфуціанських чеснот, але якщо країна вимагатиме від нього вирізати всю свою сім'ю до останнього пса, він зробить це, не роздумуючи. Пан Кіл повинен довести свою абсолютну відданість, щоб пан Ю дозволив йому бути з адміралом.
- Про пана Ю я вже зрозумів, - хмикнув Менгу. - Головне щоб він не вирішив зненацька в ту свою вирізану родину і пана адмірала включити.
- Все, що залишається, це нам першими дістатись до Тхора і знищити його, як і сказав командир Кіл, - усміхнувся Хон. - Ви знаєте, що таке йот? Потрібно буде розщедритися на мішечок цієї штуки.
- Йот... солодощі? - напружив пам'ять Менгу. - А як це нам допоможе вбити Тхора?
- Йот це солодощі з рису і ячмінного солоду, - пояснив Хон. - Один конюх мені сказав, що коли кінь втомився і вибився з сил, можна пригостити його солодким, не злазячи з сідла, і ще дві-три години він пройде в надії, що пригостять ще раз. На довгих денних перегонах це може бути нам корисним.
- Корисна річ, - кивнув Менгу. Щодо витривалості коней в нього були найненадійніші уявлення - тільки через вивчення історії монгольських походів. - Нас чекатиме місцевість, де нема навіть жорсткої трави коням? - спитав він. - Що самим нам не варто розраховувати на підножні корми типу мисливства та риболовлі, то я розумію.
- Якщо пройдемо через поля, коням нема чого їсти, та й як би самих коней селяни не з'їли, - найсерйознішим тоном відповів Хон. - Як пройдемо через базар, треба буде взяти по дюжині коржів сухого тофу на кожного, солі хоч скільки-небудь, та може в'ялену рибу, якщо знайдемо. Не знайдемо риби, доведеться стріляти хижого птаха. Зате як вийдемо з Кенги, таємний інспектор хоч у заїжджих дворах їжу замовлятиме.
- Добре, - Менгу схвально кивнув. Про жахливий голод він знав, але сам розумів, що знав лише теоретично. На війні він бачив зтерті з лиця землі міста і села, бачив злиденних людей - але настільки страшного голоду на власні очі не бачив. І хижий птах, скоріш за все, був стерв'ятником.
На базарі він залишився тримати коней, поки Імуги чкурнув в людський потік.
На щастя обох, у першій же крамниці, що попалася, з сухою їжею знайшлася зв'язка дрібної в'яленої рибки, і Хон взяв її, не роздумуючи і не торгуючись. Вдалося купити і тофу, і йот, і попросивши штук двадцять загорнути в полотно, офіцер прибрав пакунок у рукав і поспішив назад до Менга.
- Тримай, зв'яжи поки в поклажу, - він передав Менгу всю їжу, витяг з пакунка один шматочок йот і простяг йому. - Спробуй, надає бадьорості. Піду тепер куплю те, що треба купувати янбану, та захоплю парових булочок.
Дуже скоро він, явно усім задоволений, повернувся до Менгу.
- Ти, мабуть, ніколи такого не пробував, - Хон протягнув напарникові корінець. - Жуй, тільки, дивись, не все одразу.
Корінчик пахнув лимонником, який ріс в їхньому шкільному дворі, та на смак був гіркий.
- Лимонник. Я тільки ягоди їв, - сказав Менгу, обережно відкусивши крихітний шматочок корінчика та старанно розжовуючи. - У дворі біля школи такий ріс. Слухай, а навіщо кожен з чиновників носить дзеркальце? - стиха спитав він.
- Чиновник повинен виглядати благообразно щодня, - пояснив Хон, задоволено хмикнув, коли нарешті вдалося вмістити дзеркальце в тюк із речами, заліз у сідло. - Дзеркало можна просити на заїжджому подвір'ї, але якщо я їду зі слугою та кіньми, чим же пояснити, що я не взяв з собою таку небагато? А вже коли я змайструю собі борідку на столичний манер, дзеркало буде мені потрібне щовечора. Ходімо до воріт. Тільки, прошу мене пробачити, тобі доведеться вести мого коня у повід, поки не вийдемо за міські ворота.
- Поведу, нічого, - всміхнувся Менгу, беручи під вужки і свого коня, і коня Імугі. - Знаєш, як в нас в таких випадках кажуть? "Нічого, корона з голови не впаде".
Він помітив це ставше зовсім приязним "ти" у звертанні до нього напарника, це було добре та приємно.
- Ох, про корону точно сказано, - тихенько засміявся Хон. - Інші, буває, так поводяться, ніби їх щойно зробили в государі, а є такі люди в королівській родині, що будь-який, хто впізнав прізвище, дивується. Адже до вас дійшли записи про принца Ванпена, Лі Вон-іка? Мій пан якось був запрошений до нього випити. Ця людина навіть раба дозволить собі вислухати, якщо той прийде до нього по допомогу.
- Я його бачив, - кивнув Менгу. - І читав, що він людина дуже розумна та справжній друг своїх друзів.
Іти доводилося по самій середині вулиці, і видно вранішні перехожі приймали Імугі за важну птицю і розходилися, даючи дорогу.
- Звикайте, ваша милість, - єхидно пробурмотів Менгу, коли навколо стало трошки вільніше.
- Тобі теж доведеться звикнути, - зі смішком зауважив Хон, знизу вгору весело глянув на Менгу. - Перехожі може і не почують, про що ми розмовляємо, але явно почують, коли я про щось тебе попрошу(1). Мені доведеться звертатися до тебе як до слуги, і я сподіваюся, ти розумієш це. А щодо того, як розступається натовп... я звик до того, що дорогу посеред вулиці доводилося розчищати, а звикнути до того, що її нарешті дали, набагато простіше.
- Ви повинні тримати носа вгору, щоб був якомога більш пихатий та неприступний вид, ваша милість, - всміхнувся Менгу.
Між тим вулички стікалися, як маленькі ручаї та ставали одною вулицею-річкою, яка і стала виходом до північних ворот. Зі звільнюваною Хона пройшли варту та вийшли на майже порожній шлях, який вів геть від міста.
Коли пройшли вже достатню відстань від воріт, Менгу сів верхи та обоє рушили доброю риссю, яка у "горбокоників" була доволі зручною.
За містом ніби стало легше дихати і, проїхавши трохи, Хон просто в сідлі стягнув з себе довгу, з незручно широкими рукавами, накидку цивільного, і переодягнувся у просту куртку.
- Не хочу витрачатися ще й на прачку, - пояснив він, утрамбовуючи накидку в ту саму сідельну сумку. - Ми і без того неабияк витратилися на вигляд чиновника Хона. І ще ... - додав офіцер, зніяковівши, - Я давно не подорожував верхи, так що навряд чи зможу відразу подолати більше сотні чи на день, ви вже вибачте, якщо спочатку проситиму привалу.
- Ох, пан Імуги, і кому це ви говорите? - старанно зображуючі одеські інтонації, відповів Менгу. - Боюся, я перший попрошу привала.
Він відчував знайомий холодок в груди перед завданням, хоч би яким незвичайним воно було - знайоме відчуття, що ти не є ти, а замість тебе хтось інший, і не дуже ще віриться, що усе відбувається саме з тобою.
Обабіч дороги тягнулися ліски, деінде виднілися поля - порожні, зарослі бур'яном або ледь зеленіючі рівненькими посівами попри квітень-місяць. Людей лишилося мало, і часом клаптики землі було просто нікому обробляти. І мимоволі Менгу згадував трактор з навареною на перед здоровенною виносною рамой-міношукачем, - трактор, за кермом якого сидів веселий рум'яний дядько і співав щось малопристойне - ніби й не ризикував щосекунди своїм життя.
Тут війна пройшлася країною ще більш зло та руйнуюче.
- Добре хоч сама земля нічого небезпечного не містить, - тихо зітхнув Менгу, коли вони проїжджали чергове невеличке поле з жінкою та двома невеличкими дітьми, які працювали на ньому.
Хон, що пам'ятав, мабуть, навіть надто добре ту розповідь про снаряд, заритий у землю, схвально кивнув головою.
- Нехай наші вчені мужі й сказали б, що подібне суперечить всім законам землі і неба, - невесело посміхнувся він, - але я думаю, аж ніяк не японці заривали б у землю подібні снаряди.
- Це логічно, - зітхнув Менгу, - закопують ті, хто готується зустріти ворога. Хоча потім ставили б і японці, не сумнівайтеся.
Сонце потихеньку піднімалось, хоча близько полудня наповзли хмарки - і це було добре, бо їхати по жарі через пагорби було б набагато важче. Ноги в стременах почали тихенько нити, і Менгу підозрював, що на привалі він відчує набагато більше м'язів ніг, ніж до того знав.
Миготіли обабіч дорогі дрібні села, вливалися в широкий тракт дороги з інших міст, раз навіть проїхали цілком живий, гамірливий народом заїжджий двір. Не піддавшись спокусі зупинитися там, проїхали далі, де дорога спускалася в лісок між двома пагорбами, і коли від тієї дороги відокремилася селянська стежка, Хон вказав на неї.
- Ходімо пошукаємо водопій, - запропонував він. - Коней обтремо, самі помиємося, годину відпочинемо. А то завтра нам доведеться до стремен палиці прив'язувати і понукати коней руками.
- Так, пане, - кивнув Менгу, який вже теж хотів перепочити.
Гуськом проїхали стежкою, яка спустилася до невеличкого струмка, мутнуватого, але заспокійливо обжитого - на найзручнішому місці були свіжі сліди ніг. Люди тут набирали воду, отже вона була придатна для пиття.
Піднялися трошки вище течією - тут берег був менш зручний, але й вода менш каламутна. Менгу розсудив, що вранішнє набирання води та водопій тих тварин, що могли залишитися, вже пройшов, отже вони нікому не стануть на заваді. Напилися, розсідлали коней, розділися до штанів та полізли в воду, яка ледь сягала колін.
Мама б сказала, що я голодував, подумав Менгу, помітивши, що тіло його стало за час перебування тут майже таким самим підсушеним та жилавим, як і у Хона. М'язи більш-менш лишилися, а от жир, хоч скільки небагато його було, практично щез.
- Якщо не будемо зараз ходити, третього дня нас тільки як поклажу впоперек сідла доведеться везти, - усміхнувся Хон, починаючи рвати траву на березі ручая та тою травою, вмоченою у воді, заходився обтирати плечі та стегна коня. - Не сидіть, пане Менгу.
- Знаю, від незвичних навантажень таке буває, і не тільки з ногами, - Менгу, обмившись, теж заходився обтирати свого гнідого, який уже напився та тепер тягнувся до трави. - І відвикайте, будь ласка, називати мене "пане", ваша милість.
- Ах ти! Не будь таким зухвалим, слуга! Чиновник Хон сам знає, до кого як звертатися! - гнівно вигукнув Хон, і за мить сам тихенько розсміявся, заспокійливо погладив коня, що смикнувся від окрику. - Вибач. Навколо мене завжди багато панів, а я сам завжди чийсь слуга. Але я відучуся від цього звертання, будь спокійний.
Під час того, як мився сам та обтирав коня, Менгу старанно прислуховувався. Нічого підозрілого чути не було, але водночас чогось ніби не вистачало, і ця нестача була неприємно знайомою.
- Птахів нема, - тихо сказав він, збагнувши накінець, чого саме бракувало йому. - У нас так само - там де сильні обстріли йшли, потім довго нема птахів. А тут їх, мабуть, просто з'їли.
- Найважчим був позаминулий рік, - пояснив Хон. - Коли закінчилися всі запаси, а народ ще не повернувся на свої землі та не почав вирощувати зерно. Тоді їли і пуголовків, і черв'яків, і лишайник з дерев шкрябали. Наразі відновлюють поля, з'явилося зерно. Птаха стріляють вже за звичкою, за роки без рису народ пристрастився до дичини.
Менгу мовчки кивнув - говорити дарма не хотілося.
Помилися, коней зплутали там, де було трави, а самі сіли перепочити та обсохнути на сонці. Менгу завбачливо наповнив фляжку з гарбуза-горлянки водою, відпив сам та протягнув Хонові.
- Будемо їхати, ще наберу щоб повна була, - сказав він.
- Думатиму, що це соджу, - Хон весело кивнув, зробив два ковтки і повернув фляжку Менгу. - Дякую. Дехто вважає, що перед будь-якою великою справою слід напитися так, щоб ноги не тримали, — всміхнувся він. - Я пити не люблю, соджу взяв тільки заради поминок. Надвечір ми повинні дістатися до Кесону, а до того доведеться перетнути річку Імчжин. Треба буде вилити чашку у воду.
- Дякую, я пити теж не люблю. Вірніше, люблю, але, вибач, не соджу, - кивнув Менгу, взяв сир і, поділившись з Хоном булочкою, взявся неспішно та ретельно жувати, запиваючи водою. - Щодо соджу - пити нам прийдеться хіба що на постоялих дворах, бо дивно буде, що молоді столичні пани не п'ють зовсім.
- Аж ніяк, - Хон відкусив від булочки, старанно прожував. – Я ж інспектор. Отже, вдень мені належить відвідувати знайомих та влаштовувати перевірки. Невже гадаєш, що там мені не наллють?
- Прийдеться мені тягти тебе потім на собі, - хмикнув Менгу. - Та вкладати спаси з буркотінням "знов пан надралися в зюзю". Ну нічого, я буду по дівчатах тим часом походжати. Дівчата і погодують, ще й поговорити можна. Я хлопець нежонатий та вільний, мені можна.
- Головне тільки, щоб мої знайомі та твої дівчата випадково не опинилися в одному місці, - замотав головою Хон. - Треба буде щоразу вигадувати, куди йти. У парі міст, можливо, я і знайду друзів, але навряд чи більше.
- Не думаю, що це настільки ймовірно, - заспокоїв Менгу. - Та й не обов'язково тобі приятелювати в кожному місті. Забігайлівок та базарів цілком достатньо щоб відчути, куди та звідки вітер дує. Я, знаєш, у місті працював в книжковій крамничці - так от, якби я був японським шпигуном, кращого місця для здобуття та обміну інформації просто не знайти. Ясно що це місто, і провінції з книжковими крамничками все має бути гірше, але все одно, крамниці та харчевні наше хлібне місце. Доречі, ти знаєш, що ми з тобою однофамільці - за легендою мене звуть Хон Гільдон, я соль(2) з Канин у Канвондо, двоюрідний брат мого шановного батька був міським головою, а мати моя бідна служниця... Ти б бачив, як реготав пан Хо Гюн, коли йому це розказали.
- То це ви братом пана Хо назвалися? - ошелешений на мить, Хон з веселим докором похитав головою. - Ай-ай, не можна ж так. Був у столиці і не приніс жодних звісток із дому? Я б на місці пана Хо не сміявся, а гнівався. А щодо однофамільців - яким ієрогліфом пишеться прізвище Хон? Моя ось таким - він пальцем по землі зобразив потрібні риски.
- Так само пишеться, - кивнув Менгу, глянувши. - От будете, пане, поважним чиновником або міністром років через десять, читатимете роман шановного пана Хо з назвою "Хон Гільдон" та мене, недостойного, згадуватимете.
- Що ж, коли доживу до тих літ, коли видадуть цю книгу, почитаю, - кивнув Хон, весело подивився на Менгу. - Я, правда, не з Канвондо, але якщо ми вже з тобою однофамільці, то, вважай, брати. Як до тебе звертатимусь на ти, думатиму, брата кличу.
- Краще не треба, хоча мені це лестить, - серйозно заперечив Менгу. - Поплутаєш ще, будуть дивуватися, чого це поважний пан так запанібрата зі слугою. Хоча за інших обставин я б від брата не відмовився, я-то в батьків один.
- Сумно, коли один син у сім'ї, - співчутливо закивав Хон. - Отже, поки не дали офіцерові Хону посаду інспектора Хона, дозвольте бути вашим братом. А як дадуть посаду, так і винайму слугою.
Доїли свою нехитру трапезу, підбадьорилися й коні. Ще трохи слід було відпочити, і настав час збиратися в дорогу.
- Хочете подивитись, який ніж я купив? - зі смішком спитав Хон, запустив руку під куртку і відкріпив від пояса штанів ножик, простягнув Менгу. - Сказав, сестрі на повноліття беру. Цивільному чину тільки такий ножик носити і личить.
Менгу взяв маленького ножика в руку, зважив - не дивлячись на розмір, в руці ніж лежав цілком зручно та ним легко було маніпулювати.
- Дуже хороший ніж, але трохи б доточити, - попробувавши лезо, сказав він. - Каменів підходящих, шкода, тут нема - може дорогою звернетеся до точильщика? А хочете свій покажу? Вже роки два він у мене, - Менгу вітягнув свій армійський ніж, що висів також на поясі, але під полою куртки, так що зручно було витягати через розріз на боку.
- У мене з собою камінь та олія є, я ж при мечі. На наступному привалі лезо поправлю, - Хон потилицею вказав на свого коня, до сідла якого був приторочений довгий однолезовий командирський клинок. - Містом тільки з тим мечем не погуляєш. А в тебе ніж гідний, одразу помітив. Мабуть, дорожче за коня коштує...
Він з повагою, з захоплено блискучими очима прийняв ножа, оглянув його з усіх боків, з найбільшою акуратністю спробував на нігті лезо і повернув ніж назад Менгу.
- Як справжня шабля, так і проти меча фехтувати можна, - з повагою протягнув він.
- Я його не купляв, але так, штука не дуже дешева, - кивнув Менгу. І сором'язливо додав: - От знаєш, мені б потренуватися з ним проти меча. Я всерйоз ніколи мечем не фехтував, хіба монгольською шабелиною заради розваги. Проти ножа, навіть великого, вмію та приходилося, приходилося проти палиці та автомата, та рушниці один раз, а от проти меча ніколи всерйоз не бився.
- Та давай прямо тут і розімнемося, тільки відійдемо від струмка трохи, - Хон підвівся, уважно озирнувся. І, помітивши рівну галявину на іншому березі, офіцер рішуче рушив туди і поманив Менгу за собою. - Ходімо, якраз розженемо кров перед поїздкою.
Це було безглуздістю, і все, чого його навчили у розвідці, кричало, що командир би його просто вигнав з завдання за такі дитячі пустощі - але Менгу вирішив, що спрацьовування з напарником теж важливе, і обоє, вставши на рівній галявині та роздягнувшись до пояса, аби не псувати одяг, заходилися вправлятися у фехтуванні.
І Менгу зрозумів, що не уникнути б йому принаймні порізів, якби Хон не тримав клинок пласко. В одній зі смичок лише прийом джиу-джитсу допоміг йому кинути корейця на землю, коли той вже вибив ножа з його руки. І попри всю зручність ножа, збагнув Менгу, у відкритому бою йому ще багато чого бракувало, аби перемогти вправного мечника.
- Давай спробуємо не так, - Хон підвівся, витер меч від землі і знову прийняв бойову стійку. - Я робитиму два простих удари. Тільки в розумних книжках пишуть про тисячу прийомів, справжній же воїн задовольняється двома: рубати та колоти. Битиму тупою стороною, спробуй прийняти її на ніж, блокувати і вдарити мене у відповідь.
Отепер пішло веселіше, коли вдалося визначити для себе серію стандартних рухів та відповіді на них. І чим частіше він відпрацьовував це, тим вільніше себе почував. Лише боявся надто захопитися та пропустити щось загрожуюче ззовні.
- Здається, я визначив основне, - сказав він, в черговий раз прийнявши меча на ніж та зупинивши потім його лезо в сантиметрі від груди Хона. - Давай на наступний раз знов спробуємо вільний бій. А зараз, боюся, час збиратися, як би нас тут не перестріли, тепленьких.
Якщо щоразу на привалі даватимемо ногам відпочинок за такою розминкою, до провінції Хамген ти будеш грозою наших мечників, - видихнув Хон, забираючи клинок у піхви.
Обмилися, набрали води, посидили коней - і настав час рушати в дорогу.
- Попереду до самого Кесона нас чекають зовсім безлюдні місця, - похмуро зауважив Хон, забираючись у сідло. - Тут стояли та билися армії всіх трьох країн одразу.
- Чув, - односложно відповів Менгу. Він здогадувався що має зараз відчувати напарник та цілком розумів його.
І справді, після зеленіючого гайочка їх зустріли місця зовсім інші - зарослі травою та захаращені пустирищі, деінде стирчали гнилими старечіми зубами рештки обгорілих мертвих дерев і вже зовсім рідко виднілися в буяючих хащах рештки будівель.
За чотири роки природа встигла зализати рани - але цього терміну замало було для того, щоби повернулися сюди люди.
Лише кілька десятків лі залишалося до Кесона, міста великого і порівняно мало постраждалого - але попереду подорожніх чекала річка Імчжин. Річка, де потонули надії Чосона одним роком завершити війну. І коли заблищала попереду смужкою стали водна гладь, Хон лише мовчки підігнав коня.
- Ходімо вбрід, - кинув він, рішуче ступаючи на мілководді в найвужчому місці. - Моста тут зроду не було.
- Поїхали, - кивнув Менгу. З напарником було недобре, він це бачив - але треба було знайти місце для виходу на зв'язок, і він дуже не хотів робити це в самому місті.
Коні слухняно та обережно ступали по каменистому дну, але в якийсь момент Менгу збагнув, що тут не настільки мілко, як він думав, а вода доволі каламутна та кінь може ковзнути та пошкодитися.
- Сиди, твоя милість, тобі довше чоботи сушити, - мішаючи ввічливий та вуличний стиль, пробурмотів він, спішився та, човгаючи по коліно та ослизаючись деінде на каменях, обережно перевів обох коней на другий берег.
- Ти ж розумієш, що якщо ногу зламає, то ми можемо лише збагатитися продажем м'яса, але їхати потім доведеться як бідним лицарям, вдвох на одному коні, - пояснив він на сердите здивування Імуги. - До міста нам далеко?
- У ті дні, коли ми через неї переходили, людині було до пояса, - похмуро зауважив Хон уже на березі. А до міста чи двадцять чи близько того, може бути тридцять, але не більше. Менше ніж за годину дістанемося.
- В мене був неприємний досвід з каменистими річками, - відповів Менгу. - А нам обов'язково в місті ночувати? Якщо так, треба буде знайти місце десь не в самій низині, - додав він. - Повище.
- Земля ще не зігрілася, погано спатимо. Сьогодні нам дуже важливо відпочити добре і на м'якому, – знизав плечима Хон. Пройшовши кілька кроків, він майже наосліп простягнув руку до дрібного світлого камінчика, простягнув його Менгу - і той виявився уламком кістки. - З такого м'яку постіль не зібрати.
- Добре, - відчувши як ніби згас голос Хона, Менгу не став сперечатися. Душевний стан напарника зараз важливіший за безпеку. Сам він і раніше ніколи не відчував чогось на кшталт забобонного страху, не боявся темряви та надприродних речей. Навіть те, як та хто відправив їх сюди, дуже зручно вклалося в його світосприйняття і анітрохи не заважало матеріалістичному та тверезому погляду на події.
Ще ледь почало вечоріти, коли в'їхали в місто, напрочуд ціленьке, без обгорілих будинків, але не надто людне.
Кесон, одна з колишніх столиць, мав славу багатим торговим містом, китайських купців у ньому в колишні часи проживало не менше, ніж у Пусані - японських, і саме це, мабуть, послужило для армії генерала Лі Чжусуна приводом зробити його своєю базою. Самому місту пощастило, відбудували китайські солдати зруйновані будинки, відновили мури. Але подвійно важко довелося жителям, і зараз, у перемир'я, Кесон виглядав дряхлим немічний старим, що силкується нести багатирські обладунки, що доводилися йому колись. Лише кілька бродячих торговців та якийсь дрібний чиновник зустрілися мандрівникам на заїжджому дворі, гроші Хон приберігав на гру в таємного інспектора, так що кімнату взяли найпростішу. Офіцер стражі поспішив перетягнути до цієї кімнати всю поклажу, та вечерю звелів подати туди ж.
- Вдень як би нас грабувати не надумали, - стурбовано протягнув він. - У місті не стануть, але на тракті саме місце для засідки.
Менгу ж непокоїло інше. Перетягнувши речі в їхню кімнатку, він під приводом походу у відхоже місце обдивився ту бідненьку стаєнку, де влаштували їхніх тварин, а потім повернувся до Хона не в найкращому гуморі.
- Коней не вкрали б, - поділився він занепокоєнням. - Може, я б біля них ліг? Я слуга, що мені.
- Хазяїн бачив, як я проносив у кімнату меч і лук, - Хон з тяжкою усмішкою похитав головою. - Ми не перші проїжджаємо тут на конях, і раз заїжджий двір стоїть досі, значить, не траплялося тут нічого поганого, та й чиновника я бачив. Якщо господар не дурень, а він не дурень, якщо живий, він не наважиться дати вкрасти коней у людини зі зброєю.
- Сумніваюся, що аж так багато тут людей на хороших конях проїжджають, - відказав Менгу, але сперечатися не став.
Повечеряли, спитали теплої води помитися та Менгу вирішив, що по темряві цілком можна буде вилізти на дах та відправити сигнал, що все в порядку. Простий одиночний сигнал - адже Кесон значився в них пунктом номер один.
Хон, відносячи порожні миски господареві, не полінувався рявкнути так, що було чути.
- Подай коням по чашці рису, та дивись, у солоній воді вари. Як людині! На світанку перевірю.
- Якщо зараз полізеш на дах так, що це буде видно, ми захопимо заїжджий двір без жодного пострілу, - невесело посміхнувся він, повернувшись до кімнати. - Але тепер коней точно не чіпатимуть.
Менгу несхвально покачав головою.
- Де ти бачив янбана, що сам відносить посуд? Якщо вже ми з тобою пан та слуга, не слід руйнувати легенду, - жорстко сказав він. - Ніколи не знаєш, де зустрінеш випадкових попутчиків, як правило це відбувається в найнедоречніший момент. На такому згорали люди набагато досвідченіші за нас з тобою. Тому будь ласкавий, зараз висвари мене так, щоб чути було назовні, можеш стусана дати, і більше так не роби.
- Якщо ми пан і слуга, то слід мені одразу вирощувати борідку і носити цивільне, - заперечив Хон. - А цим ми зламаємо легенду ще вірніше. Якщо ти побоюєшся, можемо більше не зупинятися на ніч у заїжджих дворах доти, доки не народиться інспектор Хон.
- Не обов'язково тобі бути зараз інспектором, - відказав Менгу. - Зараз ти будеш примхливий небідний хлопчисько з поганим характером та лінивим слугою. Людину не по зовнішності, не по рисах обличчя пізнають, а по манерах. Так що достатньо зараз просто бути "кимсь зі слугою". Як... як маска в театрі, розумієш? Кожна конкретна маска відрізняється, але люди схильні до узагальнень, то всі маски з червоним носом та дурною посмішкою вони відносять до одної категорії. Зрозумів?
Хон закивав, притих.
- Якщо я помилятися, поправляй мене, будь ласка, - тихо, опустивши погляд, сказав він. - Якщо буде таке за свідків... давай умовимося на слові "йот", проси тебе пригостити. І давай завтра заночуємо десь дорогою, а в наступному місті станемо вже паном і слугою.
Прозвучало це якось напрочуд беззахисно, так що Менгу лише серйозно кивнув, утримавшись від втішань або заспокоєнь, від яких, він розумів, Хонові стане ще більш ніяково.
- Гаразд, - сказав він. І з незлою посмішкою додав: - Якщо ваша милість зголоситься навчати сього недостойного лінивого бовдура прийомам бою. Добре, здається вже достатньо темно, піду на дах, відмічуся, що в нас все добре.

***
Кирилові було цілком комфортно в шкурі дзенбуддиського ченця, хіба що трошки точило те, чи не є це зрадництвом щодо християнства. Подумки прочитавши "Отченаш" замість сутр на вранішній медитації разом з монахами, він переодягнувся в звичайне своє лаття та відправився перш за все до крамничника, їхнього з Менгу хазяїна - готовий до того, що його просто виштовхають геть, готовий до сльозливих вибачень та валяння в ногах. Але чи то крамничник сам десь вештався пару днів, судячи з його пом'ятої фізіономії, чи так вже треба було йому дармова робоча сила - але побурмотівши щось не зовсім приязне, він прийняв дурня Бабо назад, на слова, що молодий хазяїн терміново відбув додому через сімейні справи та незабаром повернеться, лише смачно сплюнувши в пил.
Отже, дах та їжа на найближчі дні були, можна тепер було поробити завдане та, коли хазяїн відправився в лавку, чкурнути геть, переодітися в уже облюбованому темному закутку позаду занедбаного порожнього будинку чернече вбрання та піти в місто.
Пройтися повз тюрму, намагаючись не привертати до себе уваги - а потім піти до будинку пана Ю, в цей раз затриматися там та благословити слугу, який виходив з дому за якоюсь потребою.
Повернутися до крамниці - і весь час глушити в собі відчуття, що збагрив хлопців на надто велику небезпеку, а сам... а сам лишився в теплі та спокої.
Хіба що вечірнє повідомлення від Менгу було заспокійливим. Зв'язок виявився настільки хорошим, що вдалося навіть задати запитання та отримате голосове "Добре, Кесон. Відпочиваємо".

****
Отримавши від командира "Чекатиму зв'язку в цей же час. Зв'язок за потребою", Менгу зітхнув з полегшенням та потихеньку злізши з даху, безшумно спустився та повернувся в кімнату.
- Все, пане, можемо лягати спати, - тихо і майже ласкаво промовив він та поліз вкладатися.
- Колись виспимось на ваті, а не на соломі, - пробурчав Хон, звикаючись з образом примхливого вельможі, ліг на матрац і через брак подушки влаштував кулак під головою. - Розбудиш мене завтра на світанку.
Засинаючи й собі, Менгу подумав, що для його напарника найважчим буде вміння вчасно знімати маску, лишатися зовсім без неї або надягати маску іншу - але це прийде згодом. Як і до нього самого вміння працювати ножем проти меча.

****
Але вміння працювати ножем проти меча прийшлося протестувати наступним же ранком. Виїхали вони досвіта, і щасливо проминули міські ворота, виїзд з міста, та занурилися у лісові хащі. Цілком логічно, що пройдисвіти, які зажадали надбати їхніх коней та майно, вирішили не заходити далеко в ліс, а напали ледь не на в'їзді до нього. І звісно, четверо проти двох було не найстрашнішим. А ще Менгу зрозумів, чому в тих нечисленних заняттях кендо, які він відвідував, суворий сенсей вагою під півтори сотні кілограм та зростом вищий за командира так визвірювався за правильне положення рук на держаку меча та за правильне положення самого леза. Зрозумів він це, коли трофейна - або ж найдена, - японська катана в руках нападаючого, прийнята на ніж, з дзвінким дзвоном переломилася від легкого зусилля. Крихкість сталі була визначальною, і Менгу відволікався на цю думку, коли противник викручувався у передсмертних судомах біля його ніг. Хон же з сідла, з двох кроків всаджував стріли в обірванців із японською зброєю в руках.
— Собакоїди нещасні, — сердито сплюнув офіцер, спішився і почав висмикувати стріли. Один із розбійників ще смикався, наосліп тягнув руки, і Хон просто звернув йому шию. Щось непокоїло його, Хон знову скинув лук, ту саму закривавлену стрілу наклав на тятиву, напружено озирнувся - і ледве ворухнулися кущі за спиною, пустив у них стрілу.
Майнули там і сям людські тіла, ноги, Хон встиг вистрілити ще одному втікачеві в спину - але той, мабуть, від страху набрався сил і припустив ще швидше.
- Їх було десь семеро, - похмуро зауважив він, повертаючись до решти двох тіл за стрілами. - Боягузи, лайно, швидше за все дезертири. Не вмієте боротися, то не беріться! - крикнув він услід втікачам, не так аби чули, як випускаючи гнів.
- Далі в лісі можуть бути інші, - пробурмотів Менгу, обтерши ножа та забираючись в сідло. Він сповна оцінив Хонові вміння як лучника, але вбивати не ворогів, а простих бідаків, змушених стати розбійниками, було трохи бридко. - Вони не заходили далеко в ліс, бо там може бути територія іншої банди. Або інше, що завадило їм вибрати зручнішу точку для атаки.
- Не вміють вони вибирати, - сердито сплюнув Хон, витираючи стріли об траву, прискіпливо оглянув обидві і прибрав у сагайдак, знову заліз у сідло. - Навколо землі неміряно, паші, що хочеш рости, якщо піти далі в ліс, навіть збирачі податків не дістануться. Продавайте на своє задоволення, втридорога! Так орати руки втомляться, легкої наживи захотілося! Гірше японців такі тварюки.
- Дай небо, щоб ви були праві, ваша милість, - не дуже заспокоєний, відповів Менгу. - На наступному привалі, будь ласка, повчить мене ще бою проти меча.
_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
1 - в корейській мові ввічливий і фамільярний стиль мовлення сильно відрізняються по закінченнях наказового способу.

2 - назва незаконнороджених