Полювання на Тхора

День для Кирила обіцяв бути спекотним і не від сонця. І почати треба було з найголовнішого. Всістися на палацовій дорозі та, бурмочучи щось, що могло бути схожим на молитву, виставити чашку для пожертв.
На диво, перед тим як з палацу показалася ціла кавалькада з конем в поводу та офіцером з кольорах Його Високості спадкоємного принца, в чашку лягла пара мідяків та рисовий колобок. Один з мідяків кинув незнайомий пан в синьому вбранні невисокого рангу чиновника, і Кирил подумав, що, певно, пан міністр не лишає його своєю увагою.
Але ось неквапно наближалися й ті, кого він чекав. Коник, сірий, складненький та невисокий навіть з погляду ізнизу, дріботів акуратними кругленькими копитками по бруківці, так що так і тягнуло посміхнутися. Офіцер, худорлявий та високий як для тутешніх молодий хлопець, явно гордився тим, що веде такого гарного скакуна та виконує важливе доручення. Він ковзнув по Кирилові удавано байдужим поглядом і в чашку лягла в'язка дрібних монет.
Кирило, все ще незворушно бурмочучи молитов, дочекався поки процесія пройде та спустіє вулиця, та сунув в'язку за пазуху. Треба було посидіти ще годинку про людське око, потім обов'язково посидіти десь іще - і тільки потім можна було йти геть.
Він встиг навіть набрати мідяків та трохи їжі, потай дивуючись людям - подавали височенному ченцеві в капелюсі, здається, більше ніж жебракам або ж іншим ченцям. Як і завжди, коли був план і було його виконання, сторонні думки не затримувалися у нього в голові. Лиш як і раніше трохи тривожно було за свою здатність прикрити пана адмірала - який для цієї країни, виявляється, був і справді незамінною віссю, в той час як інші слугували в кращому випадку спицями.
Нарешті, почувши звук колокола, що відбивав черговий час, Кирило зібрав усе в торбинку і рушів потихеньку, неквапно, як годиться благонаміреному ченцеві, спершу до торгової вулиці, де ще трохи наповнив свою торбинку (ось і буде з чим відпустити Менгу на північ, майнуло в думці), а вже після того почимчикував до будинку першого міністра, де всівся якраз з тої сторони, повз яку йшов шлях до палацу.

З будинку міністра повсяк час вибігали слуги, один повернувся з повними торбами явно чогось їстівного. А через короткий час служка вишмигонув з воріт та покликав пана ченця зайти.
- Благословенний Будда Аміда, - склавши руки та злегка вклонившись, проказав Кирило та неквапно ввійшов у двір. З-під капелюха уважним поглядом обвів всіх та ще раз вклонився персонально офіцерові Його Високості, якого пізнав одразу.
- Нехай благословення пребуде над усіма живими істотами цього дому, - додав Кирило. І, піднявши голову та дивлячись прямо в очі офіцерові. - І над тими, хто дарує пожертвами бідних монахів.
- Не люблю я буддистів, - глухо, з добре чутною злістю кинув охоронець міністра, що сидів за столом поруч з офіцером спадкоємця трону. - Вічно не в свої справи носа пхають.
Офіцер принца закивав - і в цей час вийшов із покоїв сам пан міністр Ю.
- Вітаю, сенсей Кіле, - він коротко вклонився ченцеві. - Дякую за те, що зійшли до нас, суєтних.
- Благословення Будди Аміди, - неквапно вклонившись та склавши руки, відповів той. - Сподіваюся, день для вас був також добрий та плани ваші не були порушені.
Тінь лягла на обличчя міністра Ю, але він швидко впорався із собою.
- Завдяки вашим молитвам, учителю Кіле, - він стримано посміхнувся, а потім цілком правдоподібно зобразив занепокоєння. - Але я чув, ви збираєтеся везти до провінції Пхенян вівтар, щоб солдати молилися за своє життя. Не годиться таке пропонувати конфуціанському схоларові, але простий народ з радістю сподівається на милість богів, це високо підніме бойовий дух. Я б хотів... - міністр Ю сам гостро відчував, як звучить у його словах примус, але м'якше говорити просто не міг, - спорядити вам коня, щоб не був шлях занадто важкий.
- Це правда, шановний пане Ю, - шанобливо схилився Кирило. Гостро глянув на міністра з-під капелюха. - Нам треба відвезти багато чого, та й путь довга та тяжка. Тому нехай Будда винагородить вас за ваше добро. Чи ви пришлете коня в монастир чи... - з відчутним ваганням в голосі додав він. - Можливо ви зможете допомогти цьому недостойному ченцеві доставити коня?
Міністр Ю довгим, важким поглядом окинув дворових, що зібралися навколо, поки, нарешті, на його погляд не відповів посланець Його Високості.
– Офіцер Хон! – міністр вибагливо підняв голос.
Названий схопився, поправив капелюха, сумирно опустив голову. Усього мить він вагався, помітив Кирило, перш ніж прийняти рішення.
- Якщо ви дозволите, я б вирушив у подорож разом із паном ченцем, - вкрадливо і запобігливо, низько схиливши голову, проказав офіцер. - Багато хто з моїх однополчан з провінцій Пхенан і Хамгьон, і я хотів би взяти на себе тягар і вшанувати пам'ять загиблих з їхніх сімей і помолитися за тих з нас, хто був невдоволений... чи буде у мене одна година, поки ви готуєтеся до подорожі, щоб випросити собі звільнення? Я супроводжуватиму вашого коня, я вмію доглядати коней, - він з надією, не приховуючи благання у погляді, обернувся до ченця.
У в'язкій, як тина тиші перемир'я, зрозумів Кирило, гаряча кров офіцера вимагала дії, навіть найменшого. Не вмів він сидіти склавши руки і чекати, і, ледь відчувши рух вітру навколо, як гончий пес став на слід.
Міністр Ю з видимою радістю вислухав це обережне прохання, перевів гострий погляд на Кирила.
- Офіцерові Хону можна довіряти так само, як і офіцеру Лі, сенсею Кіл, - м'яко, але з добре відчутним натиском сказав він. - Втішіть молодих осиротілих чоловіків, дозвольте йому йти з вами на північ і помолитися за мертвих.
- В такому разі, офіцере Хон, - Кирило кинув на юнака тяжкий мов свинець погляд. Йому нав'язували споглядача, і він вирішив якомога більше корисного видобути з того нав'язування. - Коли просимете про відпустку, передайте тому, в кого проситимете "у знанні - сила". Дослівно. Він зрозуміє. А вже потім повернетеся та допоможете мені відвести коня. Да пребуде з вами благословення милостивого Будди. Ідіть. Час спливає.
- Дозвольте, міністре Ю! - офіцер Хон бухнувся в ноги господаря будинку, і тільки-но той кивнув, кинувся в його стайню сідлати коня, щоб ані миті зайвої не витрачати на дорогу.
- Коли офіцер Лі рухався з Пхеньяна на південь, під столицю, офіцер Хон собою закрив його від ворожої кулі, - задумливо простягнув Ю Сонрьон, слухаючи, як лається і гримить збруєю в стайні молодий воїн. - Можливо, кров його надто гаряча, але розум гострий, як клинок, і відданість його командиру непомірна. Він права рука офіцера Лі. І, як ви, гадаю, помітили... - міністр Ю виразно скосив очі на Кирила. - Вони одного зросту і одної статури, і їхні обличчя несуть багато подібних сприятливих ознак. З десяти кроків, коли обидва йдуть в однаковому уборі та обоє з борідкою, не відрізнити одного від іншого.
Охоронець міністра Ю, який і без того ледве володів собою на всій цій сцені, подавився соджу і закашлявся - і якраз поки плескали його по спині і приводили до тями, вивів зі стайні офіцер Хон осідланого коня. Щойно відчинили ворота, воїн скочив на коня і стрілою помчав до Західного палацу.
- А ще, якщо моя пам'ять мене не підводить, він потрапляє в ціль із сорока кроків, - додав міністр Ю відверто хвалькувато. - А офіцер Лі, коли вони змагаються, може лише трохи більше тридцяти.
- У війську, а надто в подібних небезпечних завданнях є таке поняття як "бойове злагодження", - тихо-тихо, щоб лише міністр почув проговорив Кирило, не піднімаючи очей та склавши руки в молитовному жесті, безбарвним та рівним тоном. - І ніякі особливі вміння не врятують тоді, коли цього злагодження нема. Якщо група іде на завдання, в групі всі діють, як члени одного організма. Відданість офіцера командиру незмірна - але на завдання він іде не з командиром, а з моїм підлеглим. Яким я не хочу ризикувати.
- Ви, сенсею Кіле, я бачу, відмовляєте нам у тій вірності, яку самі плекаєте до Будди, - так само тихо, важким тоном відповів міністр. - Якщо накажуть офіцеру Хону прислуговувати генералу Конісі Юкінага, який розорив обидві столиці, він зробить це без жодної миті коливання, так що життя віддасть за ненависного йому японця. Якщо вже зробить вам офіцер Лі такий подарунок, не відмовляєтесь від нього. Адже ми не відмовилися від вас, коли вас послало нам Небо.
- Але ж і ви відмовляєте нам у вірності, коли заперечуєте необхідність охорони одного шановного пана після того, як він залишить своє усамітнення першого числа четвертого місяця, - відказав Кирило.
Важко, похмуро зітхнув міністр Ю. Удар, який наніс йому чернець, був не по-чорнецькому немилосердним.
- Не можу я вирішувати за цього поважного пана, - він опустив погляд, заговорив зовсім повільно, продираючись крізь свій гнів і обурення, розмітаючи їх, як лушпиння рису. - Якщо він дозволить будь-кому охороняти його, значить, будете охороняти. Не дозволить – ніякий Будда вам не допоможе. Але я обіцяю боротися за вас перед ним, якщо пан Гільдон візьме з собою офіцера Хона.
Кирило мовчав, перебираючи чотки.
- Нехай милостивий Будда Аміда благословить подорожуючих, - зітхнувши, кивнув він. - Якого ж коня ви зволите дати нам, пане міністре? Шлях буде довгим, а вантаж можливо тяжчий ніж звичайно.
- Як тільки офіцер Хон повернеться, він вибере коней собі і для вашого вантажу, вчитель Кіле, - зі стриманим задоволенням відповів пан Ю. - Небагато коней у моєму розпорядженні, але ваша поява стала добрим знаком, і я можу собі дозволити відрядити двох.
Кирило мовчки кивнув.
- Ваше благородство залишиться в добрій пам'яті про вас, пане Ю, - тихо проговорив він. Відійшов та, всівшись на край приступку огорожі, став тихий та нерухомий.

***
- Лист для пана Ю! - забарабанили кулаком у хвіртку. Молодий чоловік у синьому одязі з журавлями, в якому Кирило пізнав їхнього з Менгу гостинного хазяїна, зовсім непристойно увірвався в двір, щойно хвіртку прочинили. - Термінове!
І влетів у будинок, ледве встигнувши роззутися.
Кирил розумів, що новини, котрі чиновник привіз, могли торкатися тим чи іншим чином їхньої справи. Тому коли до нього підтюпцем підбіг слуга та покликав до пана міністра, не поспішаючи встав, обтрусив одяг та пішов за провожатим.
- Доброго дня, пане Хо, - вклонившись міністрові, привітав він слідом і чиновника.
- Пан Чон Мунбу з Хамгьон пише, що його солдати побили і викинули з табору якогось сивого старого варвара, що підбурював до об'єднання з Мін! - приглушивши голос, проказав Хо Гюн. - І повідомлення його прийшло перш, ніж ваш лист залишив навіть провінцію Кенги.
Злорадно посміхнувся собі під ніс міністр Ю. Прочитавши ж копію самого повідомлення, він розвеселився остаточно.
- Ще коли поспішав сюди, бачив офіцера Його Високості, - Хо Гюн хитро примружився, - що прямує до палацу, так що, мабуть, і у вас є добрі звістки, але наші явно не такі свіжі. Дозвольте, пане Ю...
- Воно від двадцять другого числа третього місяця, - міністр простяг Кирилові папір. - Ішло сюди з найшвидшим гінцем, тож, мабуть, з того часу вже багато що змінилося.
Кирило пробігся очима по написаному.
- Малувато подробиць, - зітхнув він. - Але звістка добра. Хамгьон... Точне місцезнаходження вашого адресата можете мені показати, бажано на мапі?
Всі троє схилилися над мапою яку розклав на столі міністр Ю.
- Найшвидшим гінцем, кажете... - Кирило прикрив очі. - Але звістка про перемогу Вон Гюна, я пригадую, прийшла за більш короткий час.
- Звістка про перемогу Вон Гюна йшла трохи менше місяця, - невесело посміхнувся міністр Ю. - Але це було офіційне повідомлення, яке передають через міську службу і яке відзначається в кожній відомості. Дорога звідси до лівого узбережжя Чолла займає дві тисячі лі(1), звідси до Пхенану тисячу лі, а найшвидший гонець, якщо змінює коней на поштових станціях, робить за день двісті, а по дорозі і триста лі. Лист же, який везуть з управи до управи, робить за день відстань рівно від міста до міста, і якщо між ними десять лі, то й зробить десять.
- Ясно, - зрозумівши, що в хроніках фіксується час прибуття звістки, а не її відправлення, кивнув Кирило.
Разом з Хо Гюном вони відмітилі потрібний пункт та сусідні селища та містечка фішками для гри в падук, які знайшлися в міністра. Потім Кирил витягнув з-за пазухи смартфон, включив його та, нічого не пояснюючі, сфотографував мапу якнайчіткіше. Записав там же всі пункти та відстані.
- Я так розумію, у вас не так багато екземплярів мап країни, щоб роздавати їх направо та наліво, - мовив він, ніби не помічаючи реакції пана Ю та пана Хо. - А нам без мапи ніяк.
Що міністр Ю, що Хо Гюн однаково недостойно поважних мужів витріщилися на дивну коробочку, навіть відкрили роти.
- А до чого тут карта? - здивувався міністр, а Хо Гюн і зовсім простягнув руки до дивовижної дрібниці.
- Це варварський винахід, так? - він знизу вгору запобігливо подивився на Кирила, про всяк випадок зчепив руки в замок, щоб не тягнути пальці до скриньки надто нешанобливо. - Мені почулося, чи в ньому клацнув якийсь механізм?
Кирило продемонстрував фото мапи, яке зробив.
- Ця річ уловлює світло , яке завжди відбивається від предметів - так само як дзеркало. Тільки на відміну від дзеркала вона може фіксувати зображення.
Він сумно посміхнувся. - Отакі ми чарівники.
- Що, і людське обличчя воно може фіксувати? - Хо Гюн знову з цікавістю простягнув руки до скриньки.
- Мабуть, у вас надзвичайно швидко знаходять злочинців, - міністр Ю замислено огладив бороду. - А коли ви починаєте перепис населення, у вас для кожного є подібне дзеркало? Чи це робота надто дорога та майстерна?
- Це річ найрозповсюдженіша у нас, - відповів Кирило. Поки повернеться офіцер Хон, був час для просто налагоджування зв'язків, та й просто для спілкування, взаємокорисного та за можливості приємного. - І фіксувати можна будь-яке зображення. Щодо злочинців, - звернувся він до міністра Ю, - не забудьте, що і злочинці про цю річ знають та беруть її до уваги. І так, у документах та в перепису населення фіксація зображення теж використовується. Це не чудо і навіть не перевага - це просто трошки інші умови існування суспільства.
- Воно прямо на поверхні... а як тоді зберігати? - стурбовано пробурмотів Хо Гюн. - Я ж бачив, як дзеркало згасло. Чи тут безліч змінних платівок усередині скриньки?
- Залиш його, Гьосане, - підняв руку міністр Ю. - Немає в наших краях такого, отже, не дозволено нам ще знати. Все, що слід, ми винайдемо або добудемо коли слід.
- А є у вас така сама, але записуюча мову? - не вгавав Хо Гюн. - Можливо, кілочки, які чіпляють струни, як у механічних іграшках, тільки щоб ці кілочки самі виникали...
- Гьосан! - підвищив голос пан Ю. - Ач, невгамовний...
Кирило із вдячністю нахилив голову та прикрив очі на адресу міністра Ю, залишивши решту питань без відповідей.
- Між іншим, одним з основних виробників таких приладів стане саме ваша країна, - втішаючи, сказав він Хо Гюнові. - Та й не дивно. Доречі, навіть багато чого з сучасної нам зброї має джерелом ваши "вогняні повозки", - додав він.
- І ви не взяли із собою зброї своєї епохи? - спохмурнів міністр Ю. Не було надії, що вчитель Кіл скаже йому правду про те, що забирає життя, але корисними були б будь-які слова про нього. Та й сивий світлоокий варвар залишався загадкою, до якої слід підібратися хоч з якогось боку. І щоб наштовхнути прибульця на потрібну тему, міністр сам почав міркувати. - Якщо вже зараз переозброюємося ми з луків і стріл на кулі, у вашу епоху війна ведеться лише гарматами і ракетами?
- Звичайно, ми не взяли потужної зброї нашої епохи, на кшталт гармат чи ракет, - тихо та дуже переконливо відповів Кирил, відгадавши таємні переживання міністра Ю. - Не впевнений, що якихось її елементів не взяв наш противник, але ми - ні. Щоб, як кажуть, "не вводити у спокусу". Себе та інших. Втім, якби наш суперник взяв щось із незвичної вам зброї, ваше повідомлення не було б таким позитивним. Щодо зброї наших воєн - так, це кулі, гармати. Бомби. Вогняні стріли. Нічого не змінилося. Просто вдосконалилося. Наші вогняні стріли здатні одна зруйнувати, мабуть, весь цей будинок, так що лишиться тільки глибока обпалена вирва, - тихо промовив він. - Навіть решток людей не лишиться. Нема буде чого ховати.
- Ох, слід радіти, що ми не доживемо до вашої епохи, - скрушно похитав головою міністр Ю. - Війна це завжди жахливо, але ще гірше, коли родичам загиблих навіть нема чого оплакати.
І в цей час за вікном пролунав сердитий кінський схроп, і за кілька хвилин затупотіли ноги по двору.
- Офіцер Хон просить дозволу увійти! - крикнули з вулиці.
- Пусти його! – крикнув міністр Ю у вікно. - Я з нетерпінням чекаю на нього!
- А він швидкий, - під ніс собі промимрив несхвально Хо Гюн. - Навіщо ж вам офіцер наслідного принца, учитель Кіл?
- Мені? - всміхнувся Кирил. - Будемо вважати, що це наш маленький торгівельний обмін з паном міністром. Один офіцер спадкоємного принца поруч з вашим противником по високовченому змаганню - в обмін на одного дурного монаха за спиною пана адмірала.
Хо Гюн мовчки обмінявся поглядами з міністром Ю, і в його примружених очах затанцювали злі веселі вогники. Але не встиг він нічого сказати, як у кімнату смиренно зайшов і тут же сів у куточок офіцер Хон.
- Я взяв звільнення і готовий вирушити з вами на північ, - він схилився в поклоні, ледь не торкаючись лобом підлоги. - У мене із собою змінне плаття, п'ять рисових колобків і трохи грошей на дорожні витрати. Дайте мені час переодягнутися, і я готовий вирушати негайно.
- Вірний слуга, - оцінивши швидкість зборів, Хо Гюн шанобливо клацнув язиком.
- Переодягайтеся, офіцере, - без посмішки і вже зовсім так само, як говорив з підлеглими перед завданням, скомандував Кирило. - Форму залиште тут. Зброя на ваш вибір, але така щоб не заважала. Поки будемо вести коней, введу вас в курс справи.
Офіцера Хона подібний тон хльоснув, як різка. Він підвівся, і з губ готові були зірватися слова злі й зухвалі, але щось стримало його. Хлопець мовчки слухняно кивнув.
- Слухаюсь, - і він, не розвертаючись спиною до тих, хто сидів, уп'явся з кімнати.
Він повернувся невдовзі, у простому платті, взявши лук і стріли.
- Я готовий, сенсей.
- Добре, - посміхнувшись одним кутком губ, кивнув Кирило. Він уважно слідкував за тим, як зреагував хлопець на наказ, і залишився більш-менш задоволеним. Хоча надто вже гарячково спалахнули очі молодого офіцера. - Тоді ходім. Пане Ю, ваша обіцянка щодо другого коня в силі?
- В силі, учитель Кіле, не сумнівайтеся. Якщо вже вам уже скорився такий норовистий скакун, то й мої коні підкоряться, — добродушно посміхнувся міністр Ю, з усмішкою глянув на воїна, що завмер. - Не гнівайтесь, офіцере Хоне, ваша служба буде важка, але на ваших плечах безпека трону, несіть цей груз із честю. Чи допоможете вчителю Кілу вибрати другого коня?
- Так, ходімо, - Хон ще нижче опустив голову.
В конюшні обрали за допомогою самого міністра, конюха та міністрового охоронця сильного та витривалого гнідого коня. Кирило, знов прийнявший обличчя смиренного монаха, стояв осторонь, перебираючи чотки та розуміючи, що так далеко його компетентність не сягає, і від того ховаючи тривогу. Менгу вправний вершник, але Кирил знав про це лише теоретично, оскільки ніколи не мав нагоди бачити підлеглого верхи. Від цього було тривожно.
Коней вивели, Кирило всміхнувся тому, що кошлата голова цього бойового коня легко могла лягти йому на плече, а вже щоб витримати його - про це годі було думати, ноги б волоклися по землі, - але нічого не сказав, лиш потріпав по шії та взяв повід.
- Благословення Будди Аміди, - промовив він, попрощавшись з міністром та Хо Гюном, і обидва вийшли за ворота.
- Послухайте мене уважно, офіцере Хон, - тихо і тим самим жорстким командирським тоном проговорив Кирило. - Оскільки ми не розраховували на ваше товариство, зараз треба буде зробити ще невеличкі підготовчі заходи. Перше - акуратно подивіться, чи не є за нами когось, хто не йде по своїх справах.
- Зачекайте, учителю. Здається, у мене камінь у чоботі. Чи дозволите зняти? - і, вважаючи, що свою згоду командир дав ще раніше, Хон спокійнісінько сперся на спину коня, стягнув з ноги чобіт, заодно з-під ліктя, хай і незручно, коротко, але оглянувши вулицю. Випроставшись, офіцер витрусив з чобота уявний камінь, знову натягнув взуття і з незворушною міною, тихим голосом доповів про побачене. - Охоронець міністра Ю стоїть біля повороту до будинку міністра і дивиться нам услід, стара з воріт будинку навпроти повороту дивиться на вас, склавши руки. Декілька дітей йдуть слідом з цікавості. Більше нічого не помітив.
Кирило спостерігав цю виставу з легкою посмішкою на губах.
- Ремесло актора, який веселить добрих людей, не має в собі нічого постидного, - зауважив він там же рівним тоном, яким промовляв "Благословення Будди Аміди". - Але мені здається, у вас ремесло інше. Я задав чітке питання, відповідь на яке має бути чітка - так або ні.
- Таких немає, - вже цілком серйозно відповів хлопець.
Кирило кивнув, задоволений. У Хона швидкий метикуватий розум.
- Привчіть себе щоразу перевіряти це і щоразу чітко відповідати самому собі на це питання, - так само тихо сказав він. - Вам знадобиться у житті. Мені казали про ваші видатні професійні здібності, - Кирило акуратно виділив це, - але їх може виявитися недостатньо. Вірніше - надто багато. Легко порубати в капусту ворогів, коли знаєш, де вони і хто. Важче ворогів виявити і разом з ворогом не знищити невинного. Ви довіряєте людям, офіцере Хон?
- Людям я не довіряю, - тихо, опустивши вії, щоб приховати, можливо, надто гострий погляд, відповів Хон. - Я довіряю одній людині та всім тим, кому дозволив довіряти він. А вам він наказав служити з усією відданістю, але не наказав довіряти.
Кирило кивнув.
- А тепер дайте чесну відповідь на таке питання - чи хотіли б ви у складному завданні, де є тільки ви та напарник, в якому ви залежите один від одного і нема нікого більше, мати за спиною людину з таким саме ставленням, як ви самі?
Офіцер Хон впритул холодно подивився в очі ченцю.
- Я відповім, сенсей, але перш дозвольте сказати те, що буде зухвалим, розлютить вас і може коштувати мені дуже багато чого, - рівним спокійним тоном, яким говорять про погоду, вивів він. - Дозвольте?
- Мене може розлютити тільки те, якщо через мою неправильну оцінку ситуації я піддам смертельній небезпеці мого підлеглого, - стримано відповів Кирило. - Ви ж не ризикуєте нічим - вас мені нав'язали. І якщо я вважатиму, що ви не підходите для завдання, я зумію взяти відповідальність за це на себе.
Він всміхнувся.
- В решті решт, і так ми для вас люди підозрілі. Підозрою більше, підозрою менше. Так що ви хотіли сказати?
Офіцер Хон старанно пропустив повз вуха відчутний глуз в словах ченця.
- Вам мене нав'язали в обмін на шлях до пана адмірала, - продовжив він тим же спокійним тоном, намагаючи зберегти холоднокровність. - Якщо ви відмовитеся від мене зараз, цим ви втратите і пана Ю, і мого пана, і якщо довіри першої у вас ще немає, то довіра другого була. Втративши союзників, ви ускладните собі справу. Цього можна уникнути, якщо ви знайдете спосіб використовувати мене, а якщо й не мене, то ту річ, яку я віддам вам добровільно і поясню її значення, а потім сам вишукаю спосіб не плутатися у вас під ногами. Якщо вам буде завгодно, знайду цей спосіб у річці з досить високими берегами, бо життя адмірала Лі все ще стократно цінніше за моє, і мені було наказано допомогти врятувати його. А тепер я дам вам відповідь. Я пішов би один, можливо, випробовуючи або шукаючи способи використовувати того, хто опинився у мене за спиною, але не покладаючись на нього. І зараз я відповів чесно, хоча міг би намагатися збрехати, догоджаючи вам.
Певний час Кирило мовчав. Хлопчик був молодший за його Менгу і говорив аж занадто красиво. Занадто складно та красиво, щоб йому повірити. Але чомусь Кирило йому вірив. І сподівався, що не помилився в своєму чутті - і сподівався, що повірить і Менгу.
- Колись я повів групу на завдання, - повільно проговорив він, не прискорюючі, але й не уповільнюючи кроку. - На ворожу територію. Треба було знищити... певні речі, дуже важливі для ворога. Але нас видали, і на нас чекала засідка. Великий сильний загін. І я сказав своїм, що живими ми в полон не здамося.
Кирило прикрив очі, на долю секунди перед внутрішнім зором його, на зворотньому боці повік замайорили ворожі прапори на емблемах здорованів-десантників, замиготіли спалахи та загуркотали розриви.
- Ми вийшли всі, живі та майже неушкоджені. Нікого своїх не залишили там.
Він посміхнувся.
- Добре, що ти не став брехати. Не знаю чому, але я тобі вірю. Сподіваюся, повірить і мій підлеглий. Але й ти докладеш зусилля, щоб порозумітися з ним.
Офіцер Хон слухав його тихо і, здається, всім собою.
- Ми залишили на полі бою сімох, коли виходили з оточення, - тихо, крізь зуби видихнув він. – Не поховали. Бігли, як собаки... щоб наш ворог не встиг зрозуміти, що може знищити щось важливе для нас. Ми навіть не потрапили в засідку, просто натрапили на ворожий роз'їзд. Я офіцер государевої варти, сенсею. Все, що я маю робити - це піднімати меч проти того, хто сам іде з мечем на мого пана. І коли він сказав служити вам, ви можете лише наказати мені вам вірити, і цього буде достатньо.
- Вірити не можна наказати, - покачав головою Кирило. - Або віриш, або ні. І... не думайте, офіцере Хон, що мені завжди аж так везло, - додав він зі злістю.
Глибоко зітхнувши, Кирило випрямився, підсмикнув коня, що опустив голову занадто низько.
- Якщо у вас є питання, зараз саме час їх задати, - сказав він. - І... чи є у вас прізвисько або домашнє ім'я, щоб не вживати весь час ім'я справжнє?
- Імуги, - озвався Хон. Струснувся і повернув собі потрібну бадьорість духу, а голосу – рівність. - І спершу я хочу дізнатися, куди ми прямуємо. Я не знаю, наскільки добре знаєте Ханьян ви, але можу сказати, що добре знаю його сам.
- Імуги, - повторив Кирило. - Мене можете звати Кир, або Кирило, як зручніше. Ідемо ми до одної харчевні на березі ріки, де зустрінемося з вашим напарником та почнемо, як у нас це називають, бойове злагодження.
- Я запам'ятаю, сенсею Кіле, - кивнув Хон. - Дозвольте тепер не питання, але прохання, - протягнув він акуратно, як мацають тонку кригу. - Я взяв із собою лише столичне плаття, в якому незручно мандруватиме, та теплий одяг. А чи є теплий одяг та добротні чоботи у вас та мого напарника? Я б хотів купити простий одяг, плащ і капелюх з тростини, вона добре захищає від дощу.
- Одяг у нього доволі простий, та зручний, - відповів Кирило, подумавши. - Але от вам дійсно варто було б придбати щось простіше. Ходім до крамниць? Я потримаю коників, поки ви знайдете, що потрібно.
- Я знайду одяг собі, і якщо ви накажете, вам і другому, - відповів Хон вже зовсім серйозно і зібрано, як личить воїну в поході. Поліз у рукав і вивудив звідти один із срібних злитків, простяг Кирилу. - Тоді дозволите обміняти це на пару десятків мідяків із вашої зв'язки? Розплачуватись у селянській лавці цілісним сріблом негідно.
- Тримайте, - Кирило витягнув в'язку мідяків, з якої він вже встиг зняти ту саму бронзову пластину інспектора. Прийняв взамін злиток срібла та сховав за пазуху. - Мені нічого не треба, а другому... візьміть пристойний теплий одяг про всяк випадок. Він трохи вищій від вас, та може трошки кремезніший.
Поки юнак крутився по крамницях, Кирило стояв з обома кіньми, прив'язаними до чиєїсь огорожи, і його переслідувала одна напівбожевільна думка - якщо, як сказав міністр Ю, хлопець і правда так сильно скидався на спадкоємного принца (сам Кирило, крім статури та певних рис обличчя, особливої схожості не помітив) чи не можна було б це використати якимось чином. Бронзові коні, подумав він, одних бронзових коней вистачить. Не така вже важна птиця той Тхір - хай би та хто б там як його не підтримував.
Хон взяв собі просту селянську куртку, два халати з ватяною підстібкою, собі і напарнику, чоботи, траурну пов'язку на чоло, щоб все ж таки справляти поминки, та три плащі з трави. З усім багатством він повернувся до коней, розклав покупки і свою частину почав ув'язувати в тюк у сідла.
Так само ув'язав свою частину і Кирило, час від часу поглядаючи на свого супутника.
- З сьогоднішнього дня припиніть голитися, - тихо сказав він. - Чим менш військовий вигляд у вас буде, тим краще.
- А ви дозволите запитати, чому? - спитав Хон. - Зараз перемир'я, і більшість офіцерів, що вижили, зайнята тим, що дотримується жалоби. Хіба я не можу бути одним із них? Я придбав жалобну пов'язку на цей випадок.
- Це дає більше і ширше можливостей, - пояснив Кирило. - Але жалобну пов'язку візьміть, можливо і справді будет там просто офіцером в жалобі. Тепер мені потрібна буде ваша порада - яким чином найкраще пустити поголос так, щоб він якомога скоріше досягнув певного місця? Деякі заходи щодо цього я вже вжив, але мені потрібна ваша думка.
Хон замислився.
- Найкраще й найшвидше самому робити все, щоб той, кого має досягти слух, не дізнався про нього, - ухильно відповів він. - Але для цього треба знати, які сороки йому на хвості цей слух приносять. Обрубати одній сороку хвіст та відпустити найкраще.
- Треба, щоб до тих областей, - почав пояснювати Кирило, - куди ви відправитеся, раніше вас дійшов поголос, що направлено до них таємного інспектора, розслідувати зловживання місцевих чиновників. Але хто буде цим інспектором, що саме в інструкціях у цього чиновника - щоб не було точно відомо. Поголос чим темніший, тим скоріше в неї вірять, - додав він. - І так, певних сорок туди вже випустили.
- Такі чутки треба пускати вже на місці, - не замислюючись, навіть трохи швидше, ніж треба, відповів Хон. - Коли ми прибудемо туди і причаїмося, або хоча б за кілька днів шляху від потрібного місця, і також причаївшись спершу. Якщо почати пускати ці чутки, поки від столиці до нас буде менше путі, ніж від нас до нашої мети, двір подумає, що за димом вкривають вогонь, і пошле справжнього таємного інспектора.
- Резонно, - кивнув Кирило та зі щирою посмішкою додав. - Дякую, пан Імугі.
Потихеньку дійшли до харчевні, перейшли місток та трошки заглибилися в ліс. Кирило попросив потримати другого коня та витяг зі складок чернечого одягу портативну рацію, включив її.
- Менгу? Прийом, - неголосно сказав українською та переключив режим.
Рація ожила, зашипіла.
- Чую, чую вас на 5.
- Іди до ліса перед містком, чекаємо на тебе, Прийом, - з посмішкою дивлячись на розгубленого Хона, додав Кирил корейською.
- Ну що, коники хай попасуться, а ми почекаємо, - сказав він.
Хон так і завмер з накладеною на тятиву стрілою, не випустивши з правої руки поводи.
- Ви... - він проковтнув, опустив лук. - Це чаклунство, чи черевомовлення? Не буває такого!
- Це не чаклунство і не черевомовлення, це наука, - відповів Кирило без тіні усмішки. - І винахід розумних людей. Звісно, Імугі, не раджу вам теревеніти направо та наліво про це, але не сильно побоююся. Все одно вам не повірять. Але користуватися цією штукою Менгу вас навчить - це зв'язок. Зв'язок річ необхідна. І дозвольте дізнатися - а ви в кого зібралися стріляти? - запитав Кирило та з усмішкою нахилив голову. - Коней он перелякали.
- У те, що здалося мені небезпечним, - ображено відповів офіцер, прибрав лук і заспокійливо погладив по носі найближчого до нього коня. – Я не міг знати, що це. Чи дозволено мені запитати, як цей пристрій діє, якщо це не чаклунство?
- Звичайно, - Кирило підійшов до Хона та протягнув йому рацію. - Дивіться, не бійтеся.
Він коротко розказав про хвилі, що передають в тому числі і звук, показав кнопки прийому та передачі.
- Зараз включати не будемо, але потім ви обов'язково самі ознайомитеся з тим, як це працює. Зараз просто візьміть в руку.
Хон дивився на дивну штуку як на готову вжалити змію, але потроху вкладав у голові все сказане.
- А... той, до кого ви зверталися... - зупинивши руку біля самого пристрою, недовірливо запитав Хон. - Наскільки він далекий від нас зараз? Наскільки далеко поширюються ці хвилі?
- Достатньо далеко поширюються, - кивнув Кирило. - Але в горах не знаю наскільки далеко воно буде працювати, гори заважають хвилям проходити. Так само як вони заважають вітру або воді, - посміхнувся он. А Менгу... а он він, - показав він на свого підлеглого, який вже вийшов з хащі та рухався до них стежкою. - А коли я до нього говорив, мав бути десь за п'ятьсот кроків звідси, адже я наказав йому відпочивати. Але щось він надто швидко прийшов, - трохи голосніше та дивлячись на Менгу, - проговорив Кирило.
Коні нервово застригли вухами, Хон твердіше взяв привід і почав чухати обох, навмисне майже не дивлячись на чоловіка, що наближається.

***

Менгу здалеку побачив кінські сілуети, потім побачив командира, а поруч з конями незнайомого чоловіка в одязі цілком благополучного городянина - але з луком та сагайдаком.
Підійшовши ближче, він побачив молоде чисто виголене обличчя і здогадався - офіцер, і мабуть не з простих. Статурою та тим, як він тримався, офіцер нагадав йому того самого "офіцера Лі", якого вони з командиром бачили вчора, і Менгу згадав про стару прикмету, що вірний собака стає схожим на господаря.
Власна фізіономія, неголена вже кілька днів, була набагато менш благопристойна, і Менгу подумав, що його в непоказному, хоч і акуратному одязі набагато легше прийняти за щось незначне, не варте уваги. Та взагалі, щодо нього самого правильних висновків зробити набагато важче. І це добре.
Але командир викликав його рацією, отже користувався нею, не ховаючись від цього хлопця, та й коней було двоє. І це могло означати лише одне.
- Доброго дня, - кивнув Менгу обом. Широко і трохи виновато посміхнувся командиру, потім повернувся до незнайомця і, одну секунду пробігшись по ньому поглядом, простягнув праву руку. - Будьмо знайомі, напарнику, - стримано проговорив він. - Менгу.
Хон трохи розгублено переклав повід з правої руки в ліву і повторив жест, витягнувши відкриту долоню.
- Радий знайомству, - натягнуто посміхнувся він. - Імуги.
На мить розгубившись, Менгу обережно потиснув руку корейця, відмітивши явно звиклу до зброї загрублу долоню. Потім так само акуратно відняв руку і мимоволі майже виструнчився перед командиром.
- Де ви були, Менгу? - суворо проговорив Кирило. - Ви не могли пройти таку відстань за такий короткий час. Був наказ відпочивати.
- Прошу вибачення, пане командире, - зітхнув Менгу. - Я добре відпочив. Просто потім пішов в ліс трохи потренуватися, це ж теж відпочинок.
- Тоді освоюйтеся поки з конями, а я піду поговорю з настоятелем, - кивнув Кирило. - Менгу, через годинку викличу вас по рації, а ви покажіть панові Імугі, що це таке.
- Перед тим, як ви підете до настоятеля, учитель Кіле, я повинен вам дещо показати, - понизивши голос, Хон ступив до коня, відв'язав капелюх з очерету і поклав на сідло, щоб швидше було надіти, про всяк випадок уважно озирнувся. Жодної людини не було навколо, але все одно разом з капелюхом уклав лук і кілька стріл, заодно вивудив з пакунка просту куртку, щоб тут же переодягнутися - а потім, нарешті, квапливо зняв кат(2), змотав стрічку, і, ледь блиснула на пучку волосся золоте кільце з викарбуваним феніксом, закрив його очеретяним капелюхом. - Смію сподіватися, ви знаєте, що це означає?
Кирило уважно дивився за новим підлеглим і коли вловив золото, що блиснуло у волоссі, з недовірою глянув на Хона.
Але Менгу набагато краще зрозумів, що саме значить. Його очі розширилися.
- Він з глузду з'їхав, пане генерале, цей їхній принц? - пробурмотів він українською. - Це кільце з птахом - печатка спадкоємця трону, що завіряє будь-який документ.
Очі Кирила блиснули гостро і майже страшно.
- Ви самі впевнені, що це необхідно? - тихо проговорив він корейською до Хона. - Ви. Особисто.
- Я знаю, що це означає, і знаю, чого воно може коштувати, - тихо, але твердо, буравлячи поглядом переносся Кирила, відповів Хон. - Мій пан, почувши ваші слова, велів передати наступне: знання не сила, але знаряддя, а знаряддя має відповідні прийоми застосування. Те, що ви бачили, це гармата, ядро якої здатне рознести на шматки не людину, але ціле місто, і постріл з неї треба буде зробити лише тоді, коли ніщо інше не буде нам допомогти. Мабуть, там, на півночі, може статися те, що може коштувати життя моєму пану в Ханьяні, коли він наважився зробити подібне, але не мені його судити. Все, що я можу зробити - це за будь-яку ціну захистити цього птаха.
Менгу відчув повагу та приязнь від тої відчайдушності, з якої цей молодий офіцер ладен віддати своє життя за свого пана, і вже збирався підійти до свого нового напарника, коли Кирило випередив його.
Він ніби в повітрі перенісся зовсім близько до молодого офіцера.
- А від кого ж, дозвольте дізнатися, ви могли чути про гармату, ядра якої розносять на шматки ціле місто, пане Хон? - проговорив він - майже шепотом, але в Менгу, котрий лише раз чув цей шепіт (раз, коли командир допитував колаборантів, яких ніхто б і не подумав запідозрити), волосся встало дибки під капелюхом.
- Снаряд, начинений порохом, може розірвати людину, - сердито, з нестримним викликом відповів Хон, явно наляканий. - Коли такий снаряд роблять для гармати "небо", він уламками пробиває наскрізь японський корабель. Хіба те, що ви бачили, не є гарматою розміром із тронну залу? Що я таке сказав?
- Там, звідки ми прибули, є зброя, одна бомба з якої може зруйнувати ціле місто, - повільно проговорив Кирило. - Реальна зброя, не метафора. Будь-який ваш снаряд, начинений порохом - дурниця порівняно з нею. І тут, у вас, лише одна людина могла сказати тобі про зброю, з якої одне ядро руйнує ціле місто...
- Командир, це просто фігура мовлення, - Менгу обережно втиснувся між Хоном та власним начальником. - Ви ж чули, як виражається пан Хо, пан Ю... це інша манера говорити. Я впевнений, Імуги не мав на увазі нічого настільки... реального.
- Тобто ви згодні повірити, що це випадковість? - відступивши на чверть кроку, спитав Кирило, не відводячи очей від Менгу. - Ви берете на себе таку відповідальність?
- Беру, - твердо кивнув Менгу. - Ви теж колись повірили мені, правда? Коли я відмовився від обміну.
Це був удар не в бров, а в око. Кирило посміхнувся.
- Добре. Тоді як я і сказав - у вас злагодження години дві. Не заважатиму.
- Стривайте. Ви про те, кого мені назвав Його Високість? - явно забувшись, Хон дозволив собі назвати принца за офіційним зверненням. - Ваш ворог, який має намір вбити адмірала Лі? Він може бути тут у столиці? Ви залишили міністрові Ю його портрет, чи хоча б словесний опис? Якщо ваші снаряди такі сильні...
Відчувши, що його вже несе ніби у водоспад, офіцер Хон тряхнув головою, закусив губу.
- Прошу мене пробачити, сенсей Кіле, - видихнув він. – Я зрозумів ваш страх. Але тепер чи дозволено мені запитати, чи привіз ваш ворог із собою зброю вашої країни? Ми маємо бомби, що метають руками. І якщо вони є у вас, вірно, ваші мають руйнівну силу. Ви говорили з міністром Ю та моїм паном... вони знають про необхідність посилити охорону в'язниці?
- Судячи з усього, не привіз він такої зброї, - покачав головою Кирило. - Мені пан Ю показував доповідь, де його згадувалося, потім покажу вам на мапі, де це було. Якби була там така зброя, доповідь не була б такою спокійною. Точний опис його залишили, пан міністр та ваш командир в курсі справи та роблять все можливе. І охорона посилена. Все, що може бути зроблено для охорони пана Лі тут, вже зроблено. Решту треба буде забезпечити вам, які спробують знайти та знищити цю людину, та мені, який забезпечуватиме охорону пана Лі після того, як він вийде з в'язниці. А це буде зовсім скоро. Тому не кваптеся. Вам обом треба якомога скоріше знайти того чоловіка, поки він не вирішив, що добратися до пана адмірала для досягнення його мети - простіше, ніж підбурювати північні провінції приєднатися до Мін. Ясно?
- Я дозволю собі думати, що він... ваш ворог приберіг у рукаві зброю, але ховає її подібно до того, як я ховаю під капелюхом свою. І наше... - Хон перезирнувся з Менгу, - завдання в тому, щоб не дати йому скористатися ним і схопити так швидко і непомітно, як тільки можливо?
- Ваше завдання його знищити, - відповів Кирило. Очі його звузилися, і в голосі заплюскалася справжня ненависть. - Ніякого "схопити". Знищити та впевнитися у смерті. І словами не сказати, як я вам заздрю, хлопці, - відверто видихнув він. - Все. Поки світло - використовуйте час.
І, ніби опасаючись, що надто себе виказав, повернувся та пішов по стежці до монастиря.
Менгу подивився вслід командирові та покачав головою.
- Давай проїдемося трошки верхи, - запропонував він. - Я заново звикну до коня - давно не їздив. А потім покажу тобі дещо цікаве.
Маленький як на його око, гнідий коник ніби й не був проти вершника, але раз сіпонувся вбік, і лиш взявший його жорсткіше, Менгу добився послуху. Їхати в сідлі такого зразка було незвично, хоча воно було схоже на те монгольське, яке він знав. І жорсткіше виславший гнідого, Менгу встав на достатньо еластичний як для такого малюка галоп вздовж рівної лісової стежки.
- А ви зовсім не так тримаєте привід, - порівнявшись з Менгу, зауважив Хон. - Хіба ж це зручно?
- Мене завжди так вчили, - трохи ніяково проговорив Менгу. Він потай радів, розуміючи що не втратив навичок верхової їзди. - А покажіть, зробіть ласку, як тримаєте ви.
Менгу спробував скопіювати те, як розбирав повід його напарник, та відчув що кінь став ніби більш чутким та слухняним.
- Триматиму по вашому, здається, коневі так зручніше, - посміхнувшись, проговорив він.
- Звичайно, легше. Він, мабуть, навіть здивувався, що на ньому якось по-іншому їдуть, - Хон у відповідь добродушно посміхнувся. - Ви, мабуть, і з лука стріляєте зовсім по-іншому, якщо вже стріляєте, звичайно, а не винайшли якусь нову зброю. Адже ви не монгол, я правильно вгадав?
- Ні, не монгол, - відповів Менгу. До чого велося це запитання, він вловив одразу. І одразу вирішив розставити точки над і. - Я родом з Башкортостану. З лука стріляю, але ви праві - в нас ця зброя хіба що дань пам'яті про своє минуле. Так що не судіть строго про моє вміння.
- Бат-кор-тос-тан... - по складах старанно вивів Хон, тихенько засміявся. - Нашою мовою це виходить "отримати зроблену ставку за крок". Ваша країна, мабуть, десь далеко на захід від Китаю. Але у вас чудова столична говірка, я роки три такому вчився. Сам я з півдня, провінція Чолла.
- Так, це далеко на захід, - відповів Менгу. Зручніше всівся в седлі, вирівняв коня, щоби йшов поруч з конем Хона та невесело всміхнувся. - Трохи сумно, коли тобі повсякчас потрібно пояснювати де саме знаходиться твоя країна, або й доводити, що вона таки існує. Але нічого. Буде день, буде й хліб, мою країну теж добре знатимуть у світі.
Менгу мотнув головою, ніби позбавляючись зайвих думок, та повернувся до Хона.
- Щодо вимови, це просто подарунок від тої, хто нас сюди відправила, - сказав він з глибокою вдячністю. - Я вчив вашу мову, але якби говорив тою, що вчив, ви б, мабуть, ледь через слово мене розуміли.
- Хон Сонрьон, Чонджу, народився в рік яньського дерев'яного собаки, - почав розповідати Хон. - Мій прадід колись служив у Раді, але мені вистачило розуму лише на військовий іспит, встиг скласти за рік до війни. Та тільки у творі не досяг успіху, потрапив у Стражу заборонених покоїв. Але шкодувати мені нічого, без цього не впізнав би я свого теперішнього пана... та й не пішов би з вами на північ і не впізнав стільки нового, - додав він з легкою усмішкою. - Учитель Кіл показував мені пристрій, що ловить невидимі хвилі. Ви навчите мене ним користуватися?
- Сонрьон? Ви тьозка пана Першого міністра? - посміхнувся Менгу. - Мені здається, це добрий знак. А я Руслан, народився в місті Уфа, в рік... не дуже знаюся на астрології, але рік, здається, кота, вчився на історика, закінчив університет і думати не думав про те, щоб стати військовим. Але сталися всякі заворушення, потім я зустрівся з командиром, потім було вбито мого кращого друга - а потім сталася війна... Стійте, а ви ж маєте знати про такого пана Саяку, який перейшов від японців на вашу сторону? - згадав він. - Ну от, я, можна сказати, такий пан Саяка - щоправда, без мушкетів та загону. А щодо пристрою - звісно, я навчу вас ним користуватися.
- Як же це ви бажаєте своїй країні процвітання, раз самі її зрадили? - пирхнув Хон. - Невже те, що ваша батьківщина відмовилася від вашого друга, змусило вас відмовитись від неї?
- Я ж міг вам цього не розповідати, правда? - посміхнувся Менгу. - Міг просто сказати, що є офіцером розвідки. І я николи не зраджував своїй батьківщині, - вже майже загрозливо проговорив він. - Уявіть, що ваша країна входить до складу Китаю. І китайці покоління за поколінням вам кажуть, що мова і культура ваші не мають особливого значення, а значущі тільки мова та культура китайські. І ваша молодь починає забувати мову батьків - тому що їм говорять, що нема для чого її пам'ятати...
І під розмірений кінський крок він розказував і про свою дружбу з Бату, і про захист Куштау, і про війну, і про те, як потім вирішив стати до лав війська - але не війська тої країни, де його забрали до війська (3)
-...А потім, знаєш, я крокував під прапором своєї, по-справжньому своєї країни, що немов молодий пагон видряпалася зі старого пенька, який всім уже здавався мертвим, - з захопленням розказував Менгу, - і така то була гордість! Нам ще багато чого робити, ми тільки почали, і проблем вище голови. Але ми зробимо!
Хон мовчки вислухав всю історію - спершу тільки хитаючи головою, але потім зі щирою увагою та участю.
- Прошу мене пробачити, Менгу, - він винувато втиснув голову в плечі. - Про те, що у вас може бути внутрішня війна в імперії, я не подумав. Добре, що ви не втрачаєте надії. Усі війни колись закінчуються.
- Все добре, - прямо з коня Менгу простягнув руку і поплескав корейця по плечу. - І ваша війна закінчиться добре, вашою перемогою, - упевнено сказав він. - Якщо ми з вами встанемо на заваді тих, хто хоче, аби історія пішла іншим шляхом. Саме тому таким важливим є адмірал Лі, - тихо додав Менгу. - І саме тому важливо, щоб Мін просто допомогли вам викинути японців і не зазіхали ні на що більше.
- Мало їм того, що отримали від нас величезні гроші, та п'ють і їдять за наш рахунок, - з не стримуваною злою досадою пробурчав Хон.
Декілька миттєвостей офіцер мовчав, а коли заговорив, тон його був зовсім несміливим, майже винуватим.
- Палацову варту відпускають у звільнення лише з нагоди жалоби... - почав він, опустивши погляд. - У моїй сім'ї, слава Небу та нашому флоту, всі живі, але в моєму загоні багато воїнів із північних земель. Я взяв із них імена загиблих... я розумію, що ми їдемо на битву, але чи дозволено буде, коли проїдемо повз відомі місця, згадати тих, чиї імена мені залишили?
- Звісно, - кивнув Менгу. Сумно всміхнувся. - У вас, видно, хороші стосунки з вашою родиною, якщо дозволено буде спитати.
- Я з самого від'їзду до столиці не був дома, - Хон сором'язливо опустив погляд. - Батьки мені пишуть, я знаю, що з мого від'їзду народилася сестра, а зараз вона, мабуть, уже майже дівчина. Весь загін заздрить, що моя сім'я ціла, жива і неушкоджена, а мені навіть соромно молитися за їхнє здоров'я. Хто я такий у порівнянні з тими, хто втратив і всієї рідні, і дах...
- Вам просто повезло, - майже сердито відповів Менгу, - а могло не повезти, це не ваша заслуга і не ваша провина. І обов'язково моліться за їхнє здоров'я, - додав він, згадавши, що в останній рік війни відступаючі японці прокотяться по частині провінції Чолла. - Обов'язково моліться.
Всміхнувся.
- А моя родина від мене відмовилася, коли взнали, що я перейшов на іншу сторону. Вони були... за Китай. Зараз трошки спілкуємося, але... - Менгу махнув рукою. - Мене тільки дядько підтримав. Старий дивак. Повернуся - з'їжджу до нього, він в мене хороший.
- Коли я молитимуся за свою сім'ю, я молитимусь і за вас, - пообіцяв Хон напарнику. - Щоб у вас і ваших соратників вистачило сил та хоробрості звільнити свою країну.
- Якщо нам з вами дано завдання дістатися до північного краю країни і там знищити ворога, ми повинні знати один про одного не тільки родовід і мрії, - зауважив він згодом. - Ми повинні будемо зобразити столичного чиновника з перевіркою, так?
- Так, - кивнув Менгу. І з усмішкою поглянув на свого напарника. - Таємного інспектора, ми не будемо відкрито їздити з перевірками, це надто вже буде нагло. І краще, аби інспектора зображували саме ви. Мені і слугою добре. Щодо нашої цілі...
Він докладно розповів про Тхора, про те, що ця людина дуже досвідчена в справі маніпуляцій, руйнування та формування думок, і для цього йому навіть не треба особливо сильна зброя.
- Командир вам краще розкаже, - додав Менгу. - Він його добре знає. Я ж вважаю, що крім цього нам треба зробити все, аби самі люди відштовхували його від себе. Він намагається зараз зображувати благородного розбійника, що захищає бідних людей від злостивих столичних чиновників. Підозрюю, що найголовнішою аргументацією його може стати "вас не захищає ваша країна - то чи не краще, аби захищала інша?" - того й вибрав він ті райони, де людям зліше всього та де вже раніше відбувалися акти непокори, - Менгу не впевнений був, чи знає Імугі про обставини полонення принців, тому вдаватися в деталі не став. - А нам треба буде таки й інспекторами та захисниками бідних попрацювати та трошки налякати тамтешніх магістратів. Поголос же нам потрібен, аби не наражатися на зайву небезпеку перевірки. Саме тому поголос потрібен, і якнайраніше, щоб встиг добре поширитися. Нам з цим допоможуть, командир вже потурбувався. Але й ми не повинні склавши руки сидіти.
- Якщо Тхір настільки вправний у дипломатії, у тих місцях, де він орудує, можуть побажати заарештувати і справжнього таємного інспектора, - з нотками гніву в голосі зауважив Хон. - Нам треба добути в союзники пана Чона, ватажка партизанських загонів у Хамгьон. Він після того, що сталося зі старшим принцем, обезголовив кілька загонів тих, хто хотів здатися японцям.
- Обговоримо, - кивнув Менгу, який був задоволений тим, як іде "злагодження". - А тепер я пропоную всістися десь та я вам трошки покажу прилад, яким ми користуватимемося для зв'язку. Коні якраз попасуться.
Вони заїхали в хащі, де було вже сутінково та самотньо, і росло доста жорсткої трави, щоби обидва скакуни-горбоконики, як Менгу подумки назвав їх, змогли втамувати голод та спрагу з маленького ручая.
- Ось, - Менгу витягнув рацію, шнур та зарядний пристрій. - Треба трошки підзарядити, - сказав він, включив пауербанк та почав крутити ручку динамо. - Ця штука виробляє енергію, на якій працює пристрій, через простий рух або уловлюючи сонячні промені, - пояснював він, не припиняючи свого заняття, - але я сьогодні не виставив її на сонце, поки воно було, вірніше, виставив трошки пізно, - зізнався Менгу.
- А що може зробити сонце з цим пристроєм? - дещо невпевнено протягнув Хон. - Крутити ручку – це я розумію, пружина. Але якщо виставити його на сонце, він тільки нагріється.
- Ні-ні, пружина тут ні до чого, - не припиняючи крутити, відповів Менгу. - Там пристрій, що зусилля від крутіння перетворює на енергію іншого типа, і так само... ось бачите пластини? Вони перетворюють енергію сонячних променів на знов-таки енергію іншого типу. Хочете покрутити?
І, показавши Хону, як крутити динамо, заходився розказувати основи електрики.
- Мабуть, мені бракує вченості, - сумно видихнув Хон, старанно вислухавши та продовжуючи крутити ручку приладу. - Був би тут мій пан, він би миттю все зрозумів і мені пояснив. Він справжній вчений і читає багато книжок. Я ж тільки мечем махати та стріляти придатний – та осьо ще крутити. А якщо ця штука зламається, без інструменту вашої країни ми зможемо її полагодити?
- Якщо зовсім сильно зламається, не зможемо, - зітхнув Менгу. - І якщо в воду попаде або під сильний дощ - теж погано буде. Дякую, достатньо, - зупинив він напарника, помітивши, що індикатор зарядки змінився з червоного на зелений. - Тепер я його підключу до рації, щоб підживив її зі своїх запасів, а вам про неї розкажу.
Він показав кнопку прийому-передачі, та сказав, що після кожного сказаного треба повідомляти "прийом", говорити коротко та чітко та потім не забувати переключатися на отримання відповіді.
- Не знаю, наскільки далеко вона добиватиме тут, - зізнався Менгу. - Якби був плаский степ, без лісів, то на... - він прикинув тутешні міри довжини, - на двісті п'ятьдесят лі можна було б говорити. Але з горами і лісами - навряд чи. Тому ми з командиром домовилися, що будемо в певний час просто передавати пусті сигнали в певному порядку. З чергуванням "довгий-короткий".
- Ну, правила нескладно запам'ятати, - усміхнувся Хон. - Як прийде ваш командир, я хотів би спробувати цей пристрій, - Хон повернув Менгу рацію. - Але те, що ви кажете, не здалося мені складним.
- А командир оце скоро має нас викликати, - зауважив Менгу, зметикувавши, що година ось-ось має сплинути. Подумки похвалив себе, що дав Хонові зарядити пауербанк та підзарядив рацію - інакше було б йому на горіхи. - Хочете самі відповісти йому? Оце він здивується!
Він ще раз показав, куди говорити та куди натискати.
- Коли викличуть, натисните та скажете "Імугі. Прийом"
Хон дещо перелякано заперечно похитав головою.
- Ох, хотів би я це зробити, але мій наставник за таке згрів би мене так, що місяць спав би стоячи, - посміхнувся він. - Мені сенсей Кіл здався досить суворим, щоб не жартувати з ним так.
- Він якраз для практики нас і викликає, - відказав Менгу. - Мені ж і дали завдання навчити вас поводитися з рацією. А раптом я не зможу відповісти або мене не буде? А командир... він дуже строгий по службі, так, але іноді просто дивним чином м'який, - добавив Менгу і його тон також став м'якшим. - І за своїх порве.
- Ох, гаразд, - здався Хон. - Я спробую.
В цю мить рація ожила, тихенько пікнула та замиготіла сигнальним діодом. Менгу простягнув її Хонові та показав ще раз кнопки прийому та передачі.
- Спочатку вислухайте, а потім відповідайте. Скоріш за все почуєте "Менгу, прийом".
- Імуги, прийом, - натиснувши на другу кнопку, вимовив Хон у саму штуковину, і відразу тицьнув пальцем у ту, що для прослуховування, та заодно затис рота вільною рукою, щоб не розреготатися в голос.
- Припини іржати! - зашипів Менгу, котрого від реакції Імугі самого пробивало на сміх.
- Ви там що, до соджу обоє добралися? - рикнула рація.
- Ні, сенсей Кіле! - знову перемкнувши пристрій на передачу, Хон проковтнув сміх, озвався бадьоро, можливо навіть занадто бадьоро. - Ми пасемо коней, а пан Менгу пояснює мені, як користуватись пристроями вашої країни. Прийом, - згадавши, чим має закінчуватися будь-яка фраза, додав він, відразу переключив на прийом сигналу і, не стримуючись, зайшовся в беззвучному сміху.
- У вас ще година, а потім обоє повертайтеся. Кінець зв'язку, - в голосі командира, розчув Менгу, удавана суворість мішалася з задоволенням від того, що підлеглі добре поладнали.
- Кажи "Зрозумів вас", - прошипів він, і коли Імугі виключив рацію, сам розсміявся, затуляючи рота руками.
- Зрозумів вас. Кінець зв'язку, - збагнув додати Хон, і, остаточно вимкнувши пристрій, повернув його Менгу. Самовладання вистачило на кілька хвилин, а потім офіцер розреготався в голос, закривши обличчя долонями.
- Я не вірю, що це був я сам, - видихнув він, коли вдалося повернути собі серйозність, поправив капелюх, що з'їхав набік. - Дозвольте мені висловити щире захоплення командиром і надію, що він не поб'є нас за це.
- Ви просто молодець, - з повною щирістю відповів Менгу. - Але... диявол забирай, я сам не можу повірити, що сиджу і вчу розмовляти по рації людину, яка... - він згадав, що казав Хо Гюн про сприйняття часу та на ходу перемінив мовлення - яка живе так далеко. І командир звичайно нас не поб'є. Він взагалі ніколи нікого не бив, крім ворогів, звісно. Але от тим вже було непереливки.
- А ви знаєте, що сталося з носом у командира? – поцікавився Хон. - Таке... мені здавалося, подібні каліцтва завдають другові не вороги, але випадкові суперники... якщо навіть не друзі. Адже це явно не бойове поранення.
- А, це на тренуваннях ще колись давно, він казав, - всміхнувся Менгу. Сховав за пазуху рацію та пауербанк та всівся зручніше. - З рукопашного бою. Але й бойових поранень в нього багато. Один осколок, він казав, так і не витягли, надто, сказали лікарі, небезпечно, бо близько до серця. Так і залишили.
- Уламок від тих самих ваших снарядів, що куди сильніше наших? - Хон ледь помітно зіщулився, уявивши, як отримати під серце шматок металу, та так там і залишити. - Ох, смію сподіватися, це не підірвало його здоров'я. Я бачив кілька людей з тяжкими ранами, і всі вони й досі сильно страждають.
- Міна, - відповів Менгу, зітхнувши. - Це вже років десять чи дванадцять тому було. Він повертався з завдання, коли напоровся на міну. Виповзав до своїх уже поранений, казав, боявся що втратить свідомість та попаде в полон. Але кінчити з собою не міг, бо ніс важливі відомості. Дійшов до своїх і тоді вже втратив свідомість. Ось він який! - з гордістю завершив Менгу. - І... якщо страждає, ні за що не дасть взнати. І за своїх, кажу ж, порве. Вам розповідали про те, як мене допитували пан Ю та пан Хо? - з веселою посмішкою спитав Менгу.
- Ні, - трохи невпевнено обізвався Хон. - Мені лише сказали, що пан Ю вам довіряє і ви підтвердили свою щирість та надійність...
- Так і є, - кивнув Менгу. Розповів про те, як допит розпочався, а потім був відкладений через невідкладні справи шановних допитувачів.
- А мене залишили прив'язаним у кріслі для катувань на тюремному дворі, аж до часу Пацюка, - розказував Менгу. - Не дуже зручно було сидіти, скажу чесно, ще й день до того був не з легких. Але коли стемніло зовсім, командир перестрибнув стіну, вирубив обох охоронців та звільнив мене від ременів. Залишив поїсти та щез. Бачили б ви очі пана Ю та пана Хо, коли вони повернулися, а я сиджу собі в кріслі, ситий, задоволений і навіть встигнувший трошки подрімати!
- Смію сподіватися, що ви не втекли самотужки, а змогли переконати міністра Ю у своїй чесності, - глухим важким тоном простяг Хон, дивлячись кудись повз Менгу. - Мені б дуже не хотілося помилитися у вас, навіть якщо в цьому я лише наслідую приклад пана.
- Звісно не втік, навіть не думав тікати, - всміхнувся Менгу. - І командир мене там залишив тому, що так треба було. Поки не смію вам розказати всього, краще спитайте про це вашого пана, він повністю в курсі справи.
- Але ж ви не зможете відпустити мене до нього прямо зараз, так, щоб я перевірив ваші слова? - Хон твердим важким поглядом глянув на Менгу. - Чому ви не можете розповісти мені те, що знає мій пан? Учитель Кіл говорив про довіру, казав, що я маю вірити вам як самому собі. Але зараз я навіть собі повірити не можу!
- Я вас не тримаю, можете швидко з'їздити та спитати, - відповів Менгу. Всередині він вже сварив себе за довгий язик. Але як не крути, Імуги був правий щодо довіри. А надто тому, що вже довірився їм з командиром більше, ніж може довіритися людина. - Та ви праві.
І він розказав про те, як командир проник в тюрму та вбив убивцю адмірала Лі, як сам він привів в тюрму Першого міністра, як завдяки цьому міністр Ю отримав гору над своїм недругом при дворі і як спадкоємний принц витягнув міністра з тюрми, а самого його випробовували міністр та пан Хо.
Хон слухав, не перебиваючи - і дедалі більше змінювався на обличчі.
- Справді, прийшла доповідь до двору, того дня, який ви назвали, - тихо, здавлено проказав він. - І ви не могли цього підлаштувати. Зійшлися і хроніки, які не читали ні Перший міністр, ані спадкоємний принц - і, мабуть, ніхто не міг читати. Військовий щоденник Лі Сунсіна зараз міг знаходитися хіба що у ставці флоту. Чотириста з гаком років у майбутнє. І ця штука, яка ловить хвилі, і жахливі снаряди...
Зі стоном офіцер закрив обличчя долонею - і просидів так, поки не вирівняв дихання.
- Нікому не смійте говорити про це, - глухо пробурмотів він. - А то ніяка зброя вам не допоможе.
- Це ви мені погрожуєте? - всміхнувся Менгу. Він добре розумів збенетеження свого майбутнього напарника. - Та я вас розумію. Не знаю, як сам би сприйняв те, шо розказав зараз вам.
- Що я, все що я можу зробити, це вбити, та й то навряд чи вийде, - Імуги невесело посміхнувся у відповідь. - Але люди на кшталт міністра Ю вишукають тисячу способів скористатися вами, а потім знищать, щоб ніхто не наважувався повторити за ними подібне. Поки йшла війна, Його Високість постійно зі мною радився, але зараз настало перемир'я, і я лише стою на варті біля його покоїв. Я знаю, скільки разів і скільки він виходив надовго, іноді навіть знаю, куди, але я не можу знати, що він там робив. За останні два дні, - тут Хон знову озирнувся, про всяк випадок понизив голос, - у своїх покоях він хіба що спав, та й повертаючись пізніше звичайного. І якщо ви кажете, що він витяг міністра Ю з в'язниці, хоча той у неї забрався, захищаючи адмірала Лі від вас, значить, він привів у дію сили, здатні підняти чиновника такого сану за комір, як цуценя.
Хон замовк, важко зітхнув, а потім з гіркою усмішкою похитав головою.
- Якби Його Високість був адміралом подібно до адмірала Лі, його б розбили в третій битві, - сказав він. - Як можна бути таким обережним і таким безрозсудним одночасно?
- Ваш пан буде дуже сміливим та розсудливим правителем, - тихо відповів Менгу. - Ми користувалися лише тими даними, що мали, а отже недооцінили його людські якості, оскільки не так багато про нього знали. Міністр Ю залишив нащадкам свої трактати, але поки що він мене трохи... розчаровував. Але коней дав він, відслідковує ситуацію на півночі він і захищає пана адмірала теж він. Не так мало.
- Міністр Ю велика людина, але він орудує лише тим, що знає та вміє собі підкорити. Ви, мабуть, знаєте, як китайський генерал ледве його не стратив, - пирхнув Хон, але вчасно схаменувся і не став більше поширюватися про особистість міністра. - А Його Високість сам підкоряється силі і через те може її використати, тому не має слабкості міністра. Якщо ви розповіли мені, як знайшов вас вчитель Кіл, хочете послухати, як спадкоємець прийняв мою вірність? У хроніках про таке навряд чи напишуть.
- Звісно хочу, - кивнув Менгу. Йому все більш симпатичним був цей простий мужній хлопець, про якого навіть забувалося, що жив він чотири сотні років тому, що кістки його давно розвіяв вітер та на згадку лишилося хіба ім'я десь у хроніках, раз чи два.
Хон усміхнувся сумною, неналежно та несподівано ніжною усмішкою, опустив вії.
- Якщо ви бачили наслідного принца, отже, бачили, що він майже вашого зросту і статурою воїн, - тут Хон дозволив собі легкий смішок. – Тільки не дивіться на те. Він з дитинства був слабким здоров'ям, а після того, як його залишив дух віспи, важче за книгу і підняти нічого не міг. Не відразу він став таким, яким ви бачили, і не відразу ми стали його загоном. За рік до війни був іспит, і з тих, хто особливо відзначився у військовому мистецтві, зібрали окремий загін палацової варти, та віддали під командування старшому принцу. Оце був гідний воїн, так! Ми встигли полюбити його, перейнятися до нього повагою, тоді буйна вдача не відвернула від нього. Та як же й відвернутися, коли він брав нас на полювання та наливав соджу своєю рукою? - тут Хон дозволив собі гіркий смішок. - Але як почалася війна, він узяв собі досвідченіший загін, та вирушив на північ, а нас доручили наслідному принцу. Не було жодного воїна, хто дивився тоді на другого принца з повагою, ми відмовлялися йому підкорятися, а мене взагалі варто було б стратити за зухвалість. І після того, як ми досягли Пхеньяна, Його Високість раптом вклонився мені до землі і попросив дозволу разом з усім загоном виходити на світанку займатися: він, мовляв, усвідомив, як мало дбає про тіло, дароване йому матінкою, і вирішив вправляти його. І уявіть, поки не потрібно йому щоранку ходити поклонятися батькові, він замість того виходив до нас і вправлявся у фехтуванні та стрільбі з лука. Фехтувати він, правда, так добре і не навчився, та й з мене той ще вчитель...
Хон став говорити вільніше, сам із явним задоволенням перебирав картини, що спливали у пам'яті.
- Багато води з того часу витекло, - закінчив він. - Але якщо розставити всіх у загоні за вмінням стріляти з лука, Його Високість виявиться шостим чи сьомим. А у верховій їзді після всіх подорожей він і взагалі перший із нас.
- Така праця над собою гідна самої високої поваги, - кивнув Менгу, що слухав Імугі з максимальною увагою і якому хотілося просто вигукнути "круто!" - Але дозвольте запитати одну річ, мені це цікаво як історику... - він затнувся, формулюючи питання якомога акуратніше. - Старший принц, Його Високість Імхе... це правда, що він такої шаленої вдачі, схильний до пияцтва? Саме такі відомості дійшли до нас, але є певні спеціалісти, які вважають, що його просто обмовили.
- О, що ви, перший принц п'є не більше, ніж... багато наших чиновників, - похитав головою Хон. - І він не менш розумний, ніж спадкоємець, і такий же хоробрий. Але він... усвідомлює свої переваги і знає собі ціну, а тому на всіх, хто гірший за нього, дивиться зверхньо. У ньому є співчуття до тих, хто не мав сили запобігти своєму горю, але ні краплі співчуття до тих, хто опустив руки. Він не здатний, як государ, вийти роздавати рис народу, він би швидше накинувся на городян з лайкою, що вони ще не зібралися до партизанських загонів самі. І, як я розумію, саме через невміння втішати і бути поблажливим до страждаючих йому відмовили в званні спадкоємного принца.
- Дякую, зрозуміло, - кивнув головою Менгу. Про себе він подумав, що в теперішнього государя їхнього співчуття не більш як у хлєбушка, і що співчуття та вміння втішати може вважатися радше за слабкість, ніж за перевагу, тому другого принца скоріше вибрали спадкоємцем саме через слабкість. Але не так сталося, як їм гадалося.
- Я не хочу міркувати про те, яким государем став би перший принц, - про всяк випадок припинив і чужі, і власні міркування офіцер. - У нас є наслідний принц, і ви самі сказали, що він стане мудрим государем. Цього достатньо.
- Я вам цього і не пропоную, - кивнув Менгу. та неквапно піднявся. - Мене особисто цілком влаштовує, яким государем став другий принц. Всім би таких государів та побільше. І давайте потихеньку рухатися в бік монастиря. Повечеряємо, вам треба добре відпочити - це я сьогодні півдня байдики бив.
Теревенячи так, дійшли до монастиря, коли вже сутеніло та колокол звав відходити до сну. Але їх вийшов зустрічати знайомий Менгу капловухий служка, з яким привіталися і який допоміг лаштувати коней під навісом, де вже було заготовлено для них траву та соломи.
- Траву ми тут зранку назбирали, - зізнався Менгу. - Я знав, що мають привести коня, то трошки підготувався.
Кирило очікував обох у відведеному їм закуточку, де вже було трохи їжи та заварений чай в чайнику.
- Сідайте, панове, повечеряємо, - коротко посміхнувшись, сказав він. - Ну, як враження?
- Зпрацюємося, - упевнено кивнув Менгу і поглянув на Імугі.
- Я готовий служити вам разом з вашим підлеглим, учитель Кіле, і смію сподіватися, що ми можемо зробити задумане, - Хон шанобливо схилив голову, сідаючи до столу. - І прошу мене пробачити, що відповів, коли ви викликали Менгу через свій пристрій для лову хвиль. Ми обоє визнали, що мені варто вміти ним користуватися.
- Ви служите не мені, а своїй країні, - відказав Кирило. Гостинно налив чаю всім їм трьом. - Просто маємо зараз спільну мету. І я щиро здивований, що ви насмілилися відповісти по рації. Здивований приємно, - посміхнувся він.
- Якби я не був досить хоробрий, мене б не відправили до вас, - присмеркнув Хон, з вдячним кивком прийняв чай і зробив ковток. - Прошу мене вибачити за мою зухвалість, але це та частина моєї натури, з якою ні я, ні мої вчителі нічого не змогли вдіяти. І ви, без сумніву, маєте рацію, коли говорите про служіння, але зараз я відданий під ваше командування. Я служу своїй країні, але підкоряюся вам і пану Менгу.
- З Менгу ви напарники, - сказав Кирило. - І маєте таке ж право голосу як і він, якщо вам здається, що якась міра необхідна або зайва, не соромтеся про це казати.
- Він не посоромиться, - запевнив Менгу. Кирило коротко засміявся.
- Їжте, хлопці, - сказав він. - Заморите хробачка, а потім подивимося маршрут вашого руху та локації.
- Він правду каже, - Хон весело скосив очі на Менгу, тихенько засміявся слідом за учителем, у кілька ковтків, як соджу, осушив чашку з чаєм і потягнувся за паровою булочкою. - У мене є пан, але у своєму загоні я командир, тож і сперечатися з вищими чинами я вмію. А у вас є мапа, щоб ми побудували нею маршрут?
- Звісно, - кивнув Кирил, теж відпив чаю та взяв рисовий колобок. - Менгу, перекину вам мапу, але візуально теж запам'ятаєте. Там масштаб погано витриманий, але накладемо на нормальну і можна буде розібратися.
- Добре, - кивнув Менгу.
- Ви сказали, що перекинете? - Хон здивовано витріщив очі. - А можна поцікавитися, що ж за мапа у вас така?
- Вам прийдеться познайомитися з іще одним приладом, - посміхнувся Кирил.
- Він уже заряжав пауербанк, він нічого не боїться, - засміявся Менгу і відсьорбнув ще чаю.
- Що, перепрошую? - не зрозумів Хон, але згадав, як крутив ручку, і закивав. - А така штука з ручкою, щоб по металу бігло... як ви його назвали... електрика? Так, ручку я крутив.
- Так-так, саме воно, - закивав Менгу. - Командире, скажіть панові Імуги, що він дарма наговорює на себе, буцімто не має достатньо розуміння.
- Якщо він справді таке казав про себе, то це суцільна неправда, - спокійно кивнув Кирил та взяв шматочок риби. - Шановний пан Імугі вже найосвіченіша людина з усіх, що нам тут траплялися, і вчені мають виструнчитися перед ним та віддавати честь. Я не жартую і не глузую з вас, Імуги, - доброзичливо поглянув він на корейця. - Війна це не хто кого перерубить, це хто кого передумає. А надто така от війна як у нас з вами. Тиха, прихована.
Допили чай та доїли вечерю, треба було розібратися з завтрашнім маршрутом.
Кирило, сподіваючись, що вже особливо нічого не збенетежить та не злякає їхнього з Менгу "третього в обоймі", показав карту, яку сфотографував у пана Ю в кабінеті, разом з Менгу вони наклали цю карту на звичайну фізичну мапу півострова, яка була в Кирила у збережених зображеннях, та отримали непогану маршрутну схему, в яку можна буде вносити корективи.
- Шкода джи-пі-еса нема, так, командире? - весело зазначив Менгу.
- Обійдетеся, капітане, - хмикнув Кирило. - Сотні років люди обходилися, і нормально вираховували своє містоположення по мапі та компасу. Імуги, у вас в військовій школі вчили орієнтуватися на місцевості?
- По мапі, ви маєте на увазі? Звісно, - закивав офіцер, всім тілом подався ближче до картинки. - Але... чи можна мені запитати, як робили подібні мапи? З найвищої гори не побачиш подібного, ви ніби дали драконові пензель та фарби і попросили його намалювати карту прямо в небі.
- По суті так і було, - відповів Кирило, не відриваючись від мапи. - Літаючий апарат, в ньому сидить людина та знімає місцевість. Давайте з мапою закінчимо, а Менгу потім вам докладніше розкаже.
Всі втрьох схилилися над маленьким смартфоном, роздивляючись дві накладені одна на одну мапи, прокладаючи маршрут та проговорюючі та фіксуючи відстані.
Відмітили, звідки приблизно можна почати акуратно пускати чутки про те, що їде ревізор, уважно вивчили, де знаходяться магістрати.
- Імугі, ви особисто знаєте когось з тамтешніх магістратських чиновників, старост? - спитав Кирило.
- Я точно знаю, в яких містах із цих земель магістратів і старост не залишилося з тих пір, як їх зруйнували... - Хон задумливо підпер підборіддя долонею. – Знаю кількох новопризначених зі столиці, троє чи четверо з таких свого часу збирали загони Армії Справедливості. Але зараз не пригадаю тих, з ким мав тісні зв'язки.
Подумавши, він все ж таки назвав пару імен, вказав міста на карті, а після затих із заклопотаним виглядом.
- До самих володінь пана Чона нам треба бути дуже акуратними з чутками, - задумливо промовив він. - Ви ж не можете знати, куди ці чутки рознесуть? Я б не спішив, знайшов заїжджий двір уже за межами Кенги, та зобразив там справжнього таємного інспектора. Знаєте, коли приїжджає столичний чиновник, знімає дорогу кімнату, та пропадає на весь день, нічого про себе не кажучи, а після ввечері замість випивки вимагає собі лампу та папір, та питає вранці, чи встигне засвітло дістатись міста в потрібний бік. Ось якщо ми в кількох містах на одному шляху таке зобразимо, бродячі торговці самі куди треба слух рознесуть.
"Я пригласил вас, господа, с тем чтобы сообщить вам пренеприятное известие: к нам едет ревизор", - з найсумнішим виглядом та трагічно повісивши голову, надувшись та сунувши в запах куртки кінчики пальців, процитував Менгу російською. Потім повторив те саме корейською.
- Припиніть бути клоуном, - обірвав його Кирило. - Імуги каже розумні речі, так і треба зробити.
- Слухаюся, - Менгу обсмикнув одяг та виструнчився. - Імуги, а пана Чона ви добре знаєте?
Хон старанно ховав у куточках губ усмішку, поки Менгу зображував містечкового чинушу хабарника, але швидко і собі поспішив повернути серйозність.
- Пан Чон служив у відомстві генерального інспектора, коли я складав державний іспит, - пригадав офіцер. - І після Його Високість листувався з ним, коли хотів влаштувати іспити на півночі. Пан Чон людина вдачі суворої, у всьому намагається триматися порядку, але надзвичайно чесна людина. Не можу навіть знати, чи він пригадає мене, але я його в обличчя згадаю точно.
- Зрозуміло, - кивнув Кирило. - Тоді покладаюся на вас у взаємодії з цією людиною. Менгу, вам селяни та дрібні торговці, після нашого пана ви точно впораєтеся, - всміхнувся він, маючи на увазі крамничника, їхнього роботодавця.
Обговорили деталі зв'язку, Менгу перекинув на свій смартфон мапи та замітки та пора була готуватися до відпочинку, щоб рано зранку вирушати.
Вмилися холодною водою з невеличкого цебера і почали вкладатися на застланій рядном рисовій соломі.
Хон ліг поряд із Менгу, майже приткнувшись під його бік, але відчувалося, що заснути він не може, як не може втамувати своїх думок.
Повертівшись так та сяк з боку на бік, він, очевидно, так і не зміг вспокоїтися. - Не можу заснути. Піду робити вправи, — голосно кинув Хон, підводячись.
- Командир, мені піти за ним? - припіднявся Менгу. Йому самому було тривожно, але він не розумів, як це не опанувати себе перед початком операції та не примусити тіло та мозок відпочити.
- Спи, я піду, - відповів Кирило. І, теж в одних штанах, вийшов у двір, розуміючи, що цей вже встигнувший повоювати, але все-таки не дуже досвідчений хлопчик може накрутити себе так, що завтра не в змозі буде нічого робити путнього..
Місяць хоч і встиг добре втратити повноти, все ж світив доволі яскраво, в монастирі чувся тихий гомін, розмірений як шум хвиль моря.
Силует людини, що рухалася, старанно повторюючи якісь ушуїстські вправи, чітко білів на тлі темних дерев. Кирило встав трохи подалі та почав мовчки розтягувати м'язи.
- Захочеш удари відпрацювати - потримаю долоню, - кинув він у темряву. - І буду вдячний, якщо потримаєш мені.
Відповіддю було довге мовчання.
- Ідіть спати, сенсей Кіле, - короткими реченнями, між прийомами сердито відказав Хон. - Прошу пробачити, що завдав незручності, просто хвилювання. Розімнуся, втомлюсь та ляжу спати. Я завжди так роблю. Вам потрібно відпочивати, ви із в'язниці. А я до сьогодні тільки на чатах стояв.
- А я завтра буду спати до опівдня, якщо спокійно відправлю вас зранку, - так само мірно в ритмі рухів відповів Кирило.
Встав у стойку.
- Давай тренувальний бій, скоріше втомишся, - посміхнувся він.
Хон зупинив вправи, розвернувся до Кирила і тільки хмикнув собі під ніс.
- Якщо ви хочете, щоб я напружував усі свої сили, це лише додасть мені непотрібних думок, - невесело посміхнувся він, проте також перетікаючи в бойову стійку. - Дозвольте запропонувати ось що. Хто перший торкнеться тіла іншого, а не долонь чи ніг, той і переміг.
- "Липкі руки"? - кивнув Кирило. - Давай.
Йому подобалося змагатися, завжди подобалося. Навіть коли не дуже хочеться перемагати - як от зараз. Піддатися означає образити цього серйозного, надто вже серйозного та чутливого хлопця. Який, по хорошому, зовсім не годиться для їхньої роботи. Для якого робота ця надто підла та брудна. Але що поробиш. Він цінний помічник. Надто цінний. Тому просто контролювати чужі руки та ноги, блокувати, уходити з лінії - і не так вже сильно прагнути дістати самому цього сильного худорлявого тіла.
"Знай себе і знай свого ворога, і тоді зі ста боїв ти здобудеш сто перемог".
Якщо в перші моменти Хон явно досадував на закритість та стриманість супротивника, то після йому довелося напружити не тільки все своє тіло, а й увесь розум. Обоє не відчували уже холоду, йому було спекотно, як на гарячих джерелах, піт струмками — але розум нарешті став благословенно холодний. І тренування час було закінчувати.
- Якщо ви зараз не переможете мене, сенсею Кіле... - зауважив Хон, відступаючи, потихеньку зменшуючи контакт, - я можу почати злитися. Нажаль, я до цього схильний. Нападайте, прошу.
Хлопець гарячкував, і видно було, що всі свої негаразди він вже з голови вимив. У відповідь на вимогу перемогти Кирил трохи вильнув убік, піймав атаку Хона і підйомом стопи хльоснув його по відкрившемуся на мить боку.
- Дякую за бій, пан Імугі, - сказав Кирило, відступивши та вклонившись противнику. - Ви дуже привикли до зброї, у рукопашному бою вам не вистачає рук. Намагайтеся завжди хоч щось тримати в руці, хоча б коротку палицю. Будете почувати себе впевненіше.
- Дякую за бій, учитель Кіле, - зі щирою повагою відповів Хон, так само вклонився. - І дякую за цінний урок. Ви маєте рацію, зі зброєю в руках мені набагато легше. Але я постараюся і не потрапляти у ситуацію, де нічого не зможу взяти до рук. Ходімо тепер ще раз скористаємося гостинністю ченців, треба б стерти піт.
Привели себе в порядок - ось тепер нічний холод справді став пробирати до печінки, - повернулися в келію, і, остаточно розслабившись і зігрівшись, молодий офіцер заснув за лічені миті.
В тусклому світлі місяця, що лився через вікно, Кирило бачив, як Імуги ткнувся в бік Менгу, і той, уже міцно сплячий, і не подумав прокидатися. Темний шрам на груди молодого офіцера він помітив ще коли милися ввечері. Треба буде спитати.
Все, кошенята заснули, можна засинати самому, сказав собі Кирило, закрив очі і, заспокоєний, заснув через пару хвилин.

_________________________________________________________________________________________________________________________________

1 - корейське лі того часу дорівнює 400м

2 - капелюх з кінського волосу

3 - події фіку "Сова летить до сонця"