на сцені з'являється Гільдон
У Чжень Вейцзіня, Правого радника імператора Піднебесної Вань-лі, очі ніби затягнуті світлонепроникною плівкою, тонкі губи під тоненькими вусиками - як червоні хробачки. Чжень Вейцзін - людина широких поглядів, і варвар, якого спочатку прийняли за чхурчженського шпигуна та якому довелося посидіти в брудній ямі з дерев'яною кангою на шії, виглядає на його око не безкорисним.
- І ви впевнені, шановний Ї, що таким чином ми можемо здобути ці місцини?
Ніщо не міняється в світі. Піднебесна імперія велика - але чому б і не пригрібти північ Кореї, як це, дізнається він, вже було зроблено тут колись.
Ігор Стрілков, Ї Гі-се, як назвав він себе тут, знає тепер дещо про Правого радника Вань-лі - Чжень Вейцзін нещодавно ледь викрутився з перемовин між Піднебесною та кампаку Хідейоші Тойотомі щодо війни в Чосоні. Разом з розумником від Японії Коніші Юкінагою - теж, думає Стрілков, не кращій за наших лібералів, все був проти війни, все щось мудрував, але як попав в Корею, то його люди різали носи, вуха та голови ледь не найбільш жваво з усих підрозділів. Але вирішив побути розумнішим за всіх та на пару з китайським цим хитруном спробував надурити і свого, і китайського правителя.
Представників Чосону на переговори не позвали - бо нащо їм плутатися під ногами? Горе переможеним. Навіть їхній король під час першого вторгнення втік зі столиці, а потім втік ще далі, призначивши спадкоємного принца Кванхе відповідати за все.
Ситуацію врятував той самий адмірал Лі Сунсін, який знекровив японську армію, королю відвоювали столицю та всадили його назад на трон.
Боягузи, думає Ї Гі-се, гірше за укрів. В тих хоч президент не тікав - хоча перед війною особисто Стрілков міг би прозакладати голову, що укрівський клоун втече кудись на захід у перші ж години. Якщо не до початку спецоперації.
Але знявши голову, по волоссю не плачуть. Тепер він має стати рятівником ситуації - якщо вірити Тій, що відправила його сюди. Або... ба хоч не попадеться до Буданова і його горлорізів. Ледь не прихопили вони його, ледь-ледь, так що й більшу частину заготованого, аби взяти з собою, довелося просто кинути.
Та стратегію він розробити встиг. Поштудіювати документів, хоч і не сходознавець, але ж колишній історик. Та й навичку працювати з документами мав добру. Конісі Юкінага - його розум захоплював все більше - розробив операцію з подвійним агентом, підставив єдиного, хто ще так-сяк рятував Чосон, адмірала Лі Сунсіна. Наляканий втратою трону більше, ніж втратою держави, чосонський король запроторив адмірала у в'язницю.
Якщо вірити документам, адмірал вийде на свободу першого числа четвертого місяця. Час ще є, та й Чжан Вейцзінь, якому Стрілков розповів про це, підібгав тонкі губи, так що тоненькі масні вусики над ними встали сторч, та сказав, що спробує щось з цим зробити. Чого тільки не може відбутися в тюрмі - а надто, якщо дехто з вельмиповажних сановників ненавидить в'язня.
Отже, в нього є час, поки дурні корейці занапащають свого адмірала, свій флот та армію. Якщо прокатило на Донбасі, якщо прокатувало раніше в Абхазії, в Придністров'ї - чому не прокатить тут? Знедолені люди, що вже не вірять своєму королеві-втікачу, раді будуть стати під сильну руку Піднебесної. І тут навіть і захоплювати нічого не треба буде - самі прийдуть. А він іх трошки підштовхне, за сприятння китайців та з китайськими грошима.
****
Не чути було поки про Тхора - хоч яким би видимим він мав бути. Не чути про сивого світлоокого варвара-здорованя - у порівнянні з місцевими Тхір мав виглядати кремезним, хоч і не надто високим був.
Як не намагався Менгу дізнатися - нічого не дізнався. Але в іншому просувався, на його думку, не так і погано - налагодили вони з командиром знайомства з монахами напівзруйнованого монастиря на південь від міста, сам Менгу у крамничку з книгами найнявся помічником, хазяїн був ним, здається, задоволений. З несповна розуму дурнем-слугою, роль якого майстерно грав командир (як тільки він виносив запах дешевого пійла, яким доводилося полоскати рота та збризкувати одяг, аби справити враження дурнуватого п'яниці?) вони не сильно вирізнялися з-поміж людей, яких перемішала та скаламутила налетіла війна.
Місто трохи огледіли та вивчили. Але треба було робити справу. Треба було. І він робив, і побачивши якось не дуже показного чоловіка - середніх років, сивувата довга борода, звичайний капелюх-кат чиновника та вбрання справне, але аж ніяк не розкішне, - здивувався тій підкресленій увазі, з якою поставився до нього хазяїн крамниці. Хазяїн був чоловік жовчний, приязні від нього годі було добитися, хіба що до покупців він ставився з якоюсь масною улесливістю. Але перехожий і не думав завертати до їхньої крамнички.
- Гільдоне, вклонися! - прошипів хазяїн, коли йому здалося, що око перехожого впало на них, і зробив рух, ніби хотів нагнути голову помічника. - Кланяйся, йолопе! Це пан Ю, Перший міністр. Мого пана колись врятував, а то б і я цього, що маю, не мав, і голови б ми з паном позбулися. А так і пан живий, хоч і від столиці відлучили, і я оце...
Він хотів сказати ще щось, але тут підійшли дві гречні панночки і хазяїн сунув до них з люб'язної посмішкою.
А Менгу проводив поглядом того пана Ю, згадуючи те, що знав про першого міністра. Ю Сонрьон, один з найосвідченіших - і найчесніших! - людей в Чосоні. Серед чиновників так точно. Друг та покровитель адмірала Лі Сунсіна, той, хто врятував адмірала, і ледь не єдиний, хто намагався втримувати недалекого розумом боягуза-короля від багатьох ганебних вчинків.
І ледь не єдиний, на кого вони тут могли покластися та спробувати залучити в союзники.
Ніяк не виходило йому самому потім натикнутися на цього чоловіка, хоча командир, який вправно грав дурнуватого забулдигу та вештався часом містом, встиг рознюхати про нього - втім, нічого поганого командир не дізнався. І життя пан Ю вів скромне та без надмірностей, і люди навколо нього були не найгірші, і звичок він притримувався цілком достойних - піти хіба дуже нечасто з друзями до "співачок", там трохи випити, поговорити та повернутися додому не так щоб і пізно.
А тут командир зненацька щез. Просто щез, розчинився, і не давав про себе знати вже більше тижня. Це було нечувано - Менгу так звик, що командир з усіх, усіх ситуацій вихід знаходить, все знає, усе в нього під контролем, що опинившись насамоті, почував себе дитиною, яка загубилася у великому та людному супермаркеті.
- Хороший, ясний місяць сьогодні, - закриваючи крамницю раніше, пробурмотів хазяїн, який з самого ранку був якийсь незвично лагідний, навіть йолопом Менгу назвав лише двічі. - Гречні пани збиралися в такі дні, читали вірші, говорили про вчені речі. Я любив слухати - поки служиш, нахапаєш повні вуха краси. Ти от хоч і янбан, а такого не чув, Гільдоне. А я чув... ех, були часи. Кляті заколоти... Кляті уе(1)!
"Кляті уе!" Командир ледь помітно здригнувся, коли перше почув це від їхнього хазяїна - ні-бо, навіть не здригнувся, тільки вії прикрили на мить очі.
- Як знайомо, - тільки й проказав тоді командир, коли вони лишилися самі.
Маю друзів небагато
Сосни, скелі та ріка.
А як зійде повний місяць... ммм... - крамничник затявся, згадуючи. - А як зійде повний місяць...
- То щасливий я за двох, - не витримав Менгу, який пізнав відоме йому ще з університету сіджо(2) Сонгана.
- Вірно, - кивнув хазяїн. - Не дурно мій хліб їси, знаєш дещо.
І повірте, не потрібні
Друзі іншії мені,
- як школяр на уроці, відбарабанив Менгу.
- Іди вже, - хмикнув крамничник. - Сьогодні можеш піти випити десь, може дурня свого п'яного десь віднайдеш. Де-то воно вже вештається, те твоє одробло...
Вийшовши з крамниці, Менгу зробив за порадою хазяїна - не пішов додому, вірніше, в ту халупку, в яку крамничник пустив їх жити, а покрокував вздовж вулиці, вже звично скануючи поглядом перехожих.
Напевно, до війни тут було багатолюдніше, і люди не шмигали отак по-мишачому, і спокійно й неквапно гуляючих було більше. "Міста країн, до яких прийшла війна, схожі в усі часи", - сказав командир, коли вони тільки тільки потрапили сюди.
Привернув увагу Менгу маленький на зріст, - навіть по тутешніх мірках, - але поставний чоловічок в чиновницькому капелюсі та дорогому вбранні, який чимчикував по самій середині дороги . Обабіч трохи попереду та трохи позаду його крокували четверо слуг, також добре вдягнених та явно не страждаючих від голода.
- Сьогодні ніяких печалей та турбот. Ми будемо читати вірші і пити, - голосно, ніби з трибуни, віщав маленький своєму супутникові, високому, сивобородому та худорлявому, у скромному одязі, який йшов з ним поруч, неквапно переставляючі довгі ноги, мов журавель поруч з півником-бентамкою.
- Читати вірші, пити та грати в падук... - продовжував маленький, якому і діла не було до того, що вони привертали увагу всієї вулиці.
Високий піддакував і піддакував схвально, але більш майже нічого не говорив. І лиш через певний час Менгу, який обережно сунув вздовж узбіччя за цією процесією, вдалося упізнати в високому того самого Ю Сонрьона, першого міністра. Ганьба, думав він, ледь не червоніючи, так просто, виявляється, заховатися від очей на самому видному місці. Ганьба...
Тримаючись в тіні домів, Менгу дістався до великого будинку з високим парканом та міцними воротами. Ясно було, що нема сенсу ломитися в такий палаццо - а отже, він вирішив дочекатися Ю Сонрьона. Хоч би й прийшлося чекати всю ніч.
****
Швидко пролетіла ніч у будинку шановного пана Лі Вон-іка, але не принесла полегшення. Пив міністр Ю, але ніяк не захмелів, слухав пісні і дивився на танцівниць, але не проникли в його душу веселощі. Його Світлість принц Ванпон, шановний Правий радник Лі Вон-ік, поклав усі сили на звільнення адмірала Лі Сунсіна, але ані високе походження, ані посада і довіра короля не зрушили справу з місця. І вино лилося на свіжі рани, не тамуючи біль, але лише роблячи його гострішим.
Сліпий государ, сліпий і слабкий, і нехай тяжко було це визнати, але міністр Ю сам не хотів більше бути сліпим. І готовий був відтепер покласти життя не за Його Величність, а за підданого, слугу, злочинця - але ту єдину людину, в чиїх силах було врятувати Чосон від ворога. Незабаром, дуже скоро повинні зібрати раду, де ухвалять рішення про страту або заслання адмірала Лі, і нема кому за нього заступитися. Невимовна вина терзала серце пана Ю. Він в опалі, він втратив силу, і якщо заступиться за друга, сам разом з ним покарає - це твердив міністр сам собі, і від безсилої злості руки стискалися в кулаки. Обережно, запобігливо дивилися на свого пана слуга й охоронець, але зараз міністр Ю не помічав нічого, крім холодного, недосяжного й байдужого, як государ, неба над головою.
- Що ти тут забув, волоцюго?! - вивів міністра з роздумів оклик охоронця. Озирнувся чоловік, і помітив, як його доблесний офіцер навис над якимсь непримітно вдягненим молодим городянином, що тулився до стіни.
- Залиш! - вино вдарило в голову дивною, болісною любов'ю до таких ось сирих, безсилих і безсловесних, міністр Ю подивився на хлопця з батьківською усмішкою. - Що тобі потрібно? Хочеш попросити допомоги?
- Допомоги, вельмишановний пане міністр Ю, - молодий чоловік підвів голову. В його очах були втома, напруга, пересторога, уважність та повага - але страху не було. - Лише ви можете допомогти.
Він повільно випрямився, розминаючі затерплі ноги та спираючись долонями об кам'яну стіну, і нарешті сперся на неї повністю. Виявившись майже одного росту з високим Сін Мьон-чулем, вірним охоронцем міністра.
- Я шукаю свого слугу та друга, - спішно, щоб не встигли перебити, заходився говорити він...
****
Перша розмова - просто зачепитися, вчили його. Більше наговориш нісенітниць - більше шансів, що людина, яка цікавить тебе, тебе запам'ятає.
Легенда, яку заздалегідь придумали та розробили для Менгу, тут, на місці одразу стала здаватися їм обом дурницею, і командир відрізав, що це фіговий листочок. Бідний родич Ю Сонрьона, прийшов до нього по допомогу та покровительство - хто б на таке пристав? Вже точно не той хитрий та розумний царедворець, яким, як вони побачили тут, був міністр Ю. Що б там потомки через чотириста років не казали про непідкупність, кришталеву чесність та моральність - в тому і такому світі, де вони опинилися, сказав командир, така людина просто не змогла б піднятися та опинитися на найвищих щабелях влади. Як, зрештою, і в ніякому зі світів. Легендування пост-мортем, так він це назвав.
Але зараз Менгу було не до глибинних аналізів - він так розгубився і так вже хвилювався за те, куди зник командир, що почав мішати всі ті легендовані зав'язки, які вони просто обговорювали, не утверджуючи.
Він говорив, запинаючись та тяжко дихаючи, про те, що нещасний несповна розуму дурень був єдиним, що зв'язувало його з батьківським домом, що цей йолоп був з ним з дитинства, що він нещодавно зник, а потім знайшовся вже тут в місті і сказав, що спочатку був під командою адмірала Лі Сунсіна, а потім десь в Армії Справедливості. Чому, звісно, віри особливою нема. І якщо є хіба найменша можливість, що Бабо вгатив у тюрму за довгий язик без кісток, порожню як баняк голову та зухвалу вдачу - чи не міг би якимсь чином шановний пан міністр посприяти тому, щоби про це дізнатися.
- Допоможіть мені, вельмишановний пане міністр! - закінчив він та низько-низко схилився.
Міністр Ю вислухав плутану розповідь з гіркою усмішкою.
- Якщо нашкодив твій слуга комусь, навіть я не зможу йому допомогти, - м'яко зауважив він. Цю м'якість Менгу приписав соджу, яке, чутно було, подіяло на шановного міністра. - Але якщо є у міській в'язниці людина з таким іменем, я тебе до нього проведу.
Менгу старанно зробив вигляд, що отетерів, а потім ледь не бухнувся на коліна, хапаючи за поли.
- Дякую, пане, дякую... - бурмотів він. - Я чекатиму на вас біля ворот тюрми і надіятимуся. Бережи вас небо, пане...
- Але ж пане! - збентежений офіцер охорони навіть наважився підвищити голос, і тут же, схаменувшись, винувато схилив голову. – Прошу вас, подумайте.
Міністр Ю тільки коротко, густо реготнув у відповідь, похитав головою.
- Не треба бути таким підозрілим, - м'яко зауважив він.
Примружившись, міністр подивився на зірки, що почали згасати, і на обличчі його розквітла спокійна, добра усмішка.
- Нема чого чекати, - він під благаючим, сповненим жаху поглядом охоронця простягнув руку Менгу. - Ходімо. Я проведу тебе просто зараз.
- Прямо зараз? - схриплим від хвилювання голосом видохнув той. - П-пане міністре, а залазьте до мене на спину. Не годиться такому доброму панові ногами по землі ходити. Я дужий, я вас понесу. А охоронець ваш нехай поруч іде.
- Не заслужив я на таку честь, - розреготався міністр Ю. - Сили тобі стануть у пригоді, щоб, як скінчиться війна, жити і відновлювати країну, - м'яко сказав міністр, сам рушивши вже звичним маршрутом до урядових будинків. - Розкажи мені краще про себе. Хто такий?
Менгу рушив на шанобливій відстані від міністра, трохи зігнувшись та намагаючись не обганяти пана Ю.
- Я з Канвондо. Гільдон моє ім'я, вельмишановний пане, - почав він, старанно мішаючи текст "Повісті про Хон Гільдона", яка ще достеменно не була написана, та біографію її ймовірного автора Хо Гюна, який ще був всього лиш дрібним чиновником десь на одвірках. - Мій шановний батько зі знатного роду Хо, але моя матінка... - він зітхнув, - була молодшою служницею в його домі. І попри те, що благородний батько мій відчував до мене та матінки приязнь, навіть спромігся дати недостойному синові деяку освіту, пані дружина його ненавиділа нас з матінкою. Тому після смерті матінки я вирішив шукати щастя.
- Чи не хотів би ти скласти військовий іспит? - допитливо подивився на юнака міністр Ю, оцінюючи. - З яких місць ваша родина?
- Каннин у Канвондо, може знаєте, - радісно відгукнувся Менгу, тамуючи занепокоєння. Хитрий чорт цей міністр хитрий. - Двоюрідний брат мого шановного батька був міським головою...
Непомітно пройшла дорога, і палацова стіна ніби сама вистрибнула назустріч за скелею чергового покинутого будинку. Справною, міцною поставили королівську в'язницю, як і належить бути в'язниці, одна з усіх споруд столиці залишилася вона недоторканою, і браві солдати стояли на варті так, ніби не було ніякої війни. І так само, як і раніше, сумирно опустили голови, побачивши Першого міністра.
- У чому, кажеш, могли звинуватити твого слугу? - коли вже пройшли всередину, запитав міністр Ю у свого Менгу. Пізнавши вочевидь вищого сановника в обличчя, помічник начальника в'язниці миттю, догодливою тінню виник біля нього, і дивився улесливо, ніби не відчував явного запаху алкоголю.
- Я, пане міністре, і не певен, що мій дурень тут, - похнюплено покрутив головою Менгу. - Але утнути він міг що завгодно. - Простіть, Кириле Олексійовичу, подумки вибачився Менгу та вів далі: - Раз я піймав його, коли він сидів на паркані та кидався брудом у перехожих.
- А чи не має він голену голову, як у ченця, та високий на зріст? - втрутився помічник начальника тюрми, який до супутника міністра не відчував аж ніякої пошани. І, отримавши зляканий схвальний кивок від Менгу, заходився розповідати, не забуваючи шанобливо кланятися на адресу міністра Ю. - Цей бовдур пробрався у двір, коли там проводилося дізнання бунтівників, та зчинив справжній галас - кричав, що один загін Армія Справедливості вартує більше, ніж уся королівська піхота, у дізнавача жбурнув каменюку, пригав як мавпа та верещав як навіжений. Може, ми би просто відлупцювали його та викинули геть, але тут трапився шановний пан другий радник Юн Дусу;(4). Він і звелів кинути того дурня до в'язниці.
Шанований пан Юн Дусу, згадав Менгу, був політичним суперником та ворогом Першого міністра - а, отже, і адмірала Лі.
Солдати на сторожі втоплювали погляд у підлогу, і залишалися коридори тихі й безлюдні, коли міністр Ю провів Менгу всередину.
- Шукай його, - сказав він, а сам рушив далі коридором - і Менгу зрозумів, що міністр збирається скористатися можливістю зустрітися з другом, яким був йому адмірал Лі.
- Передай Чун-і, щоб роздобув вина і закусок, - кинув тим часом міністр одному з солдатів, і той послужливою тінню зник у коридорі.
Якщо вже грати наївного нездару, що попросив допомоги у виссокої особи, то грати до кінця, подумав Менгу. В голові його, здавалося, вили холодні хуртовини - що як тим язикатим дурнем і справді був командир? І якщо так, він мав дуже поважну причину датися в руки тутешнім охоронцям закону. І якщо так - чи не зашкодить командировим планам те, що його буде пізнано?
- Бабо! - позвав Менгу тремтячим голосом. - Бабо, ти тут?
Ніхто не озивався.
Тим часом міністр Ю опустився прямо на глинобитну підлогу коридору, крізь бамбукові ґрати простяг руки до камери.
- Йохе(3)... - тихо покликав він.
Заворушилися у відповідь у напівтемряві камери, зашаріла солома, почулося надсадне, хрипке дихання. І незабаром адмірал вибрався в пляму смолоскипного світла.
Міністр, не провивши ані слова, лише вчепився руками в простягнуті назустріч руки і впустив голову на ґрати, не наважуючись звести погляд.
- Нічого... - пробурмотів адмірал, що сам почував себе неправильно, ніяково, майже зганьбленим, обома руками стиснув чужі пальці. - Нічого, Сое(4), нічого...
- Я говорив з принцем Ванпьоном, - почав міністр, але адмірал обірвав його помахом руки.
- Нічого. Мене тут годують, поять, я здужу, - він видавив із себе посмішку, але потім голос адмірала, який почув Менгу, став гострий, як меч. - Його Величність у небезпеці. Усі ви в небезпеці.
________________________________________________________________________
1 - так в Чосоні називали японців
2 - жанр середньовічної корейської поезії
3 - "домашнє" ім'я Лі Сунсіна
4 - "домашнє" ім'я Ю Сонрьона