Полювання на Тхора

Для тюремників Кирило майже одразу перетворився на всього лише купу сміття, яке чи-то щось там собі бурмоче під носа, чи-то співає пісеньок гундяво, в ніс, чи-то свариться, чи-то плаче. Не варте уваги лайно.

І вкинути в брудну камеру до такого лайна людину - хіба що ця людина така ж само пропаща. Не людина, а вже просто купа сміття. Він придивлявся, не вірячи, що аж так повезло. Скільки підлабузнював, скільки вимолював в тюремника аби ковток їхнього бридкого хмільного пойла - щоб після того риготного ковтка почати густо сварити свого, мовляв, колишнього кривдника, свого колишнього начальника. І за жорстокість, і за невігластво, і за що тільки не - крив таким відбірним, що до тюремника приходив приятель і обоє слухали, регочучи, спльовуючи на гнилу солому, яку кидали в'язням замість постелі.

"Дурень Бабо", звали його вони. Він відзивався, щерячи зуби - боже, як важко не чистити їх нормально, добре хоч знайшов раніше, ще до тюрми, якусь травку, подібну до шавлії, жував її та полоскав рота. Все міг перенести, бруд, багнюку, гнилля замість їжи - але оце, зуби, це було найтяжче.

- Ну, тепер панові адміралові буде приємна кумпанія, - прицмокнувши, кинув щербатий тюремщик перш як піти геть.

Чоловік, кого вкинули - після тортурів, одразу зрозумів Кирило, щиколодки та зап'ястя стерті до м'яса, колись біле спіднє стало криваво-брудним лахміттям. Чоловік не стогнав, коли жбурнули його на ту солому. Чоловік був непритомний.

І, позираючи зкоса, контролюючі пильно ту непритомність, Кирило заходився сваритися - густо, брудно, не надто голосно, аби непритомність ту не порушити, але доста, аби тюремщик чув. Був ризик, що прийде зараз той Вон, чи як його там, з приятелем, пореготати з Дурня Бабо - але надто, мабуть, втомливий день сьогодні в тюрмі.

В коридорах стало геть тихо - інші камери чомусь були далі, його - їхня тепер, - камера, ба, просто бамбукова клітка з засувом усамітнилася в найдальшому кутку. Потихеньку і Кирило приглушував голос, тихше, тихше робив і зовсім змовк, коли чоловік, якого щойно вкинули в камеру, поворушився і нарешті тихо, майже нечутно, застогнав.

- Що то, не допоміг тобі і міністр, і радники, і друзяки? - тим як і раніше бурчливим тоном, але вже тихше, озвався до чоловіка, що почав приходити до тями. Обдивитися рани, ворухаючи обережно дуже жилаве тіло - не пестив себе пан Лі Сунсін, адмірал Об'єднаного флота трьох провінцій. Поки що - колишній адмірал. Не пестив та не ніжив себе пан адмірал - під руками жили та м'язи, хоч і не назвеш здорованем, радше середньої статури, але вправами фізичними людина не нехтувала.

Обдивитися травми; хоч як танцювало світло від світильника в коридорі, а видні опіки, відчуваються розтягнуті зв'язки, зтерті кайданами зап'ястя та литки, сліди ударів.

Нічого. Загоїться.

Нічого критичного, мабуть, все ж не надто лютували кати. Перший міністр пан Ю Сонрьон, хоч і не був всесильним, але щось міг зробити задля свого протеже та друга. Навіть попри королівський гнів та ненависть.

Кроки, неурочні кроки в тюремному коридорі примусили Кирила кинути свою справу, відповзти в куток і там знов перекинутися на оту купу мотлоху, до якою звикли охоронці. Рипнув засув, бамбукові двері відчинилися, пропустивши всередину якогось непримітного чоловічка. Стусан тюремника добряче направив його, так що чоловічок пролетів пів-камери та пропахав носом, ледь не врізавшись в стіну. Кроки тюремника, котрий всупереч звичці не зронив ані слова, зникли десь вдалені, та знову запанувала тиша, в якій тільки голосно возилися та пищали невидимі щури, віддалено ворушилися та стогнали у тяжкому сні інші в'язні та розсихалося дерево.

Крапала вода, моторошно, журливо, падаючи на камінну якусь поверхню та розбиваючи краплі друзками. Новоприбулець неквапно піднявся, обдивився, мабуть, і тихо рушив до напівпритомного ще адмірала, чиє відносно біле спіднє, як відмітив Кирило раніше, чітко виділялося на темній підлозі. Надто вміло і надто крадькома рухався новоприбулий, щоб уважному окові це здалося просто бажанням познайомитися.

Надто вміло і надто цілеспрямовано.

В голові з легеньким клацанням пробігли варіанти - технічно все було досить просто. Досить нескладно для колишнього спецпризначенця, а нині голови розвідки. Але одним тим "просто" зараз можна споганити все. Викрити себе та підставити того, кого йому велено було захистити.

- Ах ти собачий син, суку собі шукай! - заволав він, кинувшись до прибульця, обхопивши його. - Качок єби, а не чіпляйся до поважних чоловіків!

Прибулий був не пальцем роблений, і на вбивствах та бійках розумівся добре, але несподіванка була не на його боці - продовжуючи лаятися та галасувати, завалити чоловіка на себе, викрутити йому руку і гострим, тим, що стискав у іншій руці, штиркнути по шії, точно туди, де - і в темряві це зналося, - билася артерія.

І фонтан, і виск налетілих - певно, вартували, - тюремників, і те, як відволокли від нього вже майже неживе тіло, як кинулися бити - все це було вже неважливо. Тільки майнула думка: добре що сам не обдряпався тим лезом, тонке, таким не захищаються, таким вбивають. Могло бути з отрутою.

Кирило катався під ногами тюремників, скиглив, що на нього накинувся цей божевільний з стовбуром своїм наголяка, що так, в нього давно нікого не було, і від жіночки він не відмовився б, та й від солодкого хлопчика - але ж не від брудного пітного чолов'яги!

Нарешті його залишили в спокої та пішли. Що саме сталося, здогадатися було неважко - але невідомий вбивця аж ніяк не був тим, про кого його попереджали перш, ніж послати сюди. Він не був Тхором.

- Пане адмірале? - пошепки наважився звернутися Кирило до свого сусіда по камері, дочекавшись, що кроки стихли і знов нічого не чутно було, крім мишей та потріскування сухого дерева. Пронизала думка, що нападник міг встигнути задіти адмірала своїм лезом. Все-таки тюремники бити вміли, і ворушитися і Кирилові було не дуже приємно - але треба було перевірити.

Ледь підвів адмірал голову, кинув на сусіда важкий затьмарений безсвідомістю погляд, позбавлений будь-якої думки. Після тортурів, мабуть, навіть безпам'ятство було солодким.

Але адмірал був солдатом, і вкарбована в тіло звичка змусила руку шукати рукоять меча - попри тортури, попри вивернуті суглоби. Стиснувши губи в нитку, адмірал сперся об підлогу однією рукою, напруживши м'язи, що не слухалися. Здулися жили на шиї, з хрипом вирвалося дихання з горла.

- Кого тут убито? - хрипко, але твердо запитав адмірал, глянув на співкамерника, одразу крізь ґрати подивився в коридор. Знайшлися сили підвищити голос: - Доповіли?

- Та чорт би з ними, трясця їхньої матері, собачі діти. Сучий потрох якийсь сюди посадили, воно мацатись полізло... ну і наштрикнулось на свій ніж, - вилаявся у відповідь Кирило. Теж кинув оком на ґрати дверей, потім з грубою майже лікарською фамільярністю провів по руках адмірала. - Ти як, пане, ножем-то тим не обрізався?

Адмірал несвідомо відсмикнув руку, гнівно, з-під зведених брів подивився на незнайомого чоловіка, мазнув недовірливим поглядом по його обличчю та постаті.

- Ніж? - одними губами, сам себе перепитав адмірал. Уміє думати швидко, збагнув Кирило. Не черепком розбитої миски, не відщепленим бамбуком, не гострим каменем, знайденим у соломі зроблено стільки крові. Не пронести сюди ніж арештантові; босих, в одному спідньому кидають у камери нещасних, ані в поясі, ані у волоссі не сховати ножа. То надіслали вбивцю.

Але реакція адмірала була несподіваною. Приречено, з виттям, Лі Сунсін опустився в солому, уткнув лоб у складені долоні.

- Ваша Величність! - повним муки голосом, на всю міць легень затягнув він, аж здригнулися, мабуть, стражники. - Ваша Величність!

- Тихо! - майже злякано Кирило стиснув адміралові руки, лагідно, але настирливо відриваючи їх від лиця. - Бо зараз прийдуть охоронці і знов дадуть по пиці...

І почав говорити - похапцем, тихо, але дуже чітко вимовляючи слова, аби жодне не пропало. Ту вуличну говірку, з лайкою та жаргоном, він знав не дуже добре - лиш те, чого навчився від Менгу, який все-тки сходознавець за фахом. І сам не помітив, як перескочив на ту ввічливу мову, яку, власне, і отримав тут при переході зі свого простору-часу.

- Хотіли убити. Вас. Хто не знаю, але їх ще буде. Принаймні ще один. А може й більше. Ви маєте вижити, адмірале, - він не помітив, як з мови зникло шанобливе "пан". Він говорив зараз з адміралом як з рівним, як той, хто має право на таку рівність. - Ви виживете, і тоді країну буде врятовано, - голос став жорсткішим, майже злим. - Ви не маєте права померти, адмірале, не маєте померти зараз, тут. Ви маєте виграти ще багато битв і врятувати вашу країну.

Адмірал похмуро, мовчки слухав співкамерника, не вириваючи рук - і думки його, вочевидь, ставали дедалі похмурішими.

- У тебе тіло богатиря, голова ченця, руки офіцера і мова вченого, - Лі Сунсін прямо й жорстко подивився йому в лице. - Що ти від мене хочеш?

- Щоб ти не наробив дурниць, - так само жорстко відповів Кирило. - Не занапастив себе і не загинув від тих самих дурниць. Своїх та чужих.

Переконавшись, що з адміралом все в порядку, він відліз до свого кутка, влігся на солому, скрутившись клубком по-котячому.

- Спи давай, - буркотнув Кирило, від самого себе ховаючи розгубленість. - Там в кутку вода в цеберку та трохи поїсти, поїж і лягай. Сили потрібні.

Адмірал зітхнув гірко, зло. - Якщо у в'язницю пронесли те, чим його вбили, значить, тут є людина, яка не шанує найвищий указ, - повільно і тихо, з розстановкою почав він, дивлячись у бік співкамерника. - Якщо є така людина, значить, будь-який відданий Його Величності підданий у небезпеці, і нема кому захистити Його Величність. Якщо нікому захистити Його Величність, удар завдадуть ззовні та зсередини. Що є моє життя, життя негідника, проти життя государя. Чи ти боїшся допиту, бо сам проніс сюди ніж? Відповідай. Відповідай, бо я гукну охорону.

- Давай гукай, - Кирило вирішив іти ва-банк. - По-перше, занапасти свого кращого друга, який чи не єдиний зараз тебе захищає, по-друге, знищ свій флот, від якого скоро нічого не лишиться, та по-третє, втрать свою країну, яку тільки ти можеш вберегти. А чоловіка з ножем вбив я. Бо перший міністр Ю піклується про тебе.

- Доречі, вода та їжа все ще в кутку, і отрути в ній нема, я куштував, - пробурмотів Кирило вже сонним голосом. Він втомився, але більш того хотів здаватися втомленим. Запанувала тиша, але, відчував Кирило, тиша не означала спокою.

- Якщо витягнуть на допит, не відкушуй язика, - по одному, як через пекучий біль адмірал випльовував слова. - Все як перед батьком виклади. Хто послав, навіщо послав. Яка посада, чим нагородять. Навіть якщо схоплять пана Першого міністра, нічого не приховуй. Немає за ним іншої провини, крім дружби зі мною, але якщо приховає правду хоч один солдат, не знайти справжнього негідника.

- Будда милосердний, та дай вже мені спокій, холера! - вилаявся Кирило вже від глибин душі. - Сам собі відкуси язика та йди спати. Живий, здоровий, з ногами-руками - чого ще? Заспокойся. Бо я як зараз встану, то ти в мене ляжеш.

Змовк адмірал. З кректанням підвівся, дістався іншого кута, впорав малу потребу. Пити і їсти йому, видно, не хотілося, шматок у горло не ліз. Сяк-так сівши, адмірал привалився спиною до стіни, тяжко зітхнув.

Ледь дрімав і Кирило, вартуючи свого співкамерника. Непереможний адмірал, єдина людина, яка може врятувати цю країну - і врятувати самий перебіг історії, як сказали йому, - був зараз ледь не слабший за кошеня. І будив в душі Кирила заразом і турботу, і легку гідливість своїми воланнями до государя.