ПРОЛОГ, який мав би бути епілогом
Будуть приходити люди,
Вбогі і богаті, веселі і сумні,
Радощі й тугу нестимуть мені,
Їм промовляти душа моя буде.
(Леся Українка "Лісова пісня")
Адмірал дивився на нього суворо, зверху вниз. Спершись на величезний меч, кремезний як скеля, і продовженням тої скелі були поли одягу, які вічно тепер вже роздував вітер, що дме вздовж широкої вулиці, дме на королівський палац, дме на місто. Дме на країну, яку врятував колись цей кремезний красень.
Але ж не був він красенем, думалось мимоволі Кирилові.
Не був, обличчя вузьке, іконописне якесь, очі завжди примружені, видублена як кора дерева шкіра, чи то віспинами, чи то шрамами різьблені щоки. Професійна пам'ять підкидає деталь за деталлю - хода, пружна і легка, не така, на яку можна було чекати від моряка; мова, разом зі скупою точністю на диво гарна, окрасна...
"Тепер ти втямив, чому я послала тебе до нього?"
Невидимий порух біля скроні, майнуло, пахнуло лісовими квітами - не тутешнього лісу, а рідного.
"Втямив, Любистице(1)"
Щоб відповісти їй, не прийшлося розтуляти губи, що немов змерзлися під поглядом Адмірала. Нечутний іншим, пахнув на нього тихий сміх, торкнулося щоки дихання.
"Тепер іди. Все сталося так, як і мало статися".
- Командире, - приглушений голос підлеглого вирвав з тої реальності, де були в'язниця, де була небезпека, яку він... вони мали відвернути - і де був аромат свіжозавареного чаю, і тверда суха та сильна правиця, що лагідно ллє той чай в чашку кольору зеленого нефриту під тиху бесіду.
"Тільки після того, як солдатів кинуть на місце загибелі, вони існуватимуть" - цупкий рисовий папір з цією фразою висить в його кабінеті. Папір списаний тушшю, рівним впевненим скорописом на іду(2).
Дякую, Любистице, що досі здатен його прочитати, подумав Кирило. Знову навколо височіли хмарочоси, в їхніх скляно-металевих лобах відбивалося сіре небо.
- Багс вже на місці, чекає, - додав підлеглий.
- Ходім, - Кирило відвів погляд від пам'ятника і насунув каптур худі. Пора ставати до роботи.
- Будуть приходити люди, - ніби самі, помимо волі зашепотіли губи, -
вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до них*...
Він вже не дуже розумів, чи сам проказав ці слова - чи повторив те, що донеслося до нього з височині, звідки тепер вічно стояв та дивився на врятовану ним країну Адмірал. І тихий вдячний сміх розчинився у дощових краплях, що ставали ряснішими.
Добігав кінця рік 202...-тий.
__________________________________________________________
1 - Мавка, що живе серед любистоку Має романтичну та трішки нарцистичну натуру, полюбляє сидіти на пагорбі та спостерігати захід сонця і поправляти своє волосся.
2 - архаїчна система корейського письма. Писемність, розроблена буддистськими ченцями, дозволяла записувати корейські слова через їх еквівалентне значення чи звучання китайською мовою.