Кім не знала, як тільки могла опинитися в такій ситуації.
Серед незнайомих облич, сотень — ні, тисяч, — вона навіть не знала, як себе поводити. В дорогому трьохповерховому будинку, де кожний світився золотими прикрасами на руках та шиях, діамантовими годинниками на зап’ястях; де дорогий кришталь виблискував у теплому освітленні величеної, не менш дорогої люстри, вона відчувала себе зовсім незначною, розділенною від матері, загубленою маленькою дитиною у натовпі.
Ніби не з цього світу. Кім Докча думала, що, можливо, прийняте нею в останню хвилину рішення було не більш ніж імпульсивною нав'язливою ідеєю, що на якусь мить запаморочила їй голову. Адже вона нізащо б житті не погодилась піти на такі речі.
Це все провина Хан Суйон, цього набридливого чоловіка, що постійно примовляв: “Не бачу у цьому проблеми.”
Кім Докча поправила свою довгу білу сукню, що лягала складками на її бліде худе тіло, ухопившись у сумку-клатч, ніби в останній рятуючий жилет. Тепер в її думки проник сумнів та напруження в плечах стало відчутним навіть у спині.
Й справді, хто потягнув її сюди?
“Це не складно,” — знущався Хан Суйон у її спогадах. — “Трохи мистецтва спокуси і вона твоя.”
Стули пельку, хотіла процедити вона, але з вуст зірвалося тільки сповнене втоми зітхання.
Чоловік з хитрою посмішкою нагадував лисицю, що знайшла свою жертву. Він точно знав усі тонкості світського життя багатіїв, будуючи свою кар'єру на кістках конкурентів. Не було жодного разу, коли б його не запросили на вечірку, що проходила в пентхаусі на березі океану, або на вечірній захід, який вирішував долю важливого контракту якоїсь брендової компанії.
Але що Кім Докча? Вона навіть не знала, як наносити макіяж, як поводити себе елегантно та привабливо для розбещеного зоркого погляду.
Якщо Хан Суйон був делікатесом, вона була закускою, прісним шматком хліба, до якого ніхто не тягнув свою руку на пишному застіллі.
Вона не мала нічого особливого або екзотичного у своїй вроді, вона не мала ніяких якостей, які могла б запропонувати, щоб отримати престиж у відповідь.
Але у Кім Докча не було іншого виходу.
Останній заробіток пішов на аренду кімнати у багатоповерхівці бідного району. Її холодильник був пустим другий день поспіль (вона перестала купляти їжу і приносити її додому). Було набагато дешевше купити рисовий рол і продовжити роботу, не виходячи іх офісу. Але тепер, навіть це було неможливим.
Звільнення вибило із неї останній подих, занурюючи її голову у воду.
Вона не чула голоси людей, закрилася у чотирьох стінах. Здавалося, ніби це був кінець. Крапка, залишена червоними чорнилами.
Несправедливо. Вона була варта кращого.
Коли Кім Докча провела ще тиждень вдома, в пошуках нового місця роботи, вона дивилась зверху до низу на своє життя. Ніби воно й справді їй не належало. Ніби вона читала книгу, або дивилась стічковий фільм крізь призму туману в очах.
Хан Суйон лише посміхнувся їй, коли вона попросила у нього одну єдину послугу.
“Я знав, що рано чи пізно ти прийдеш. Життя утриманки не таке вже й ганебне, яким його описують. Ти точно усім сподобаєшся~”
Кім Докча різко розвернулася, шукаючи темний силует серед незнайомців. В цьому людному місці, її цікавила лише одна людина.
“Плант такий,” — Хан Суйон показав Кім Докча світлину, на якій була зображена красива жінка з кучерявим, ніби морські хвилі волоссям, і темними, як обсидіанова прірва очима, які прикривали довгі чорні вії, “це – Ю Джунхьок. Вона звір у вузькому колі, до якого підпускають тільки обраних. Коли я зустрічався з нею особисто, я думав, вона розірве мене на місці.”
Судячи з погляду Кім Докча, який вона йому послала, чоловік зрозумів її намір розвернутися і піти назад додому. Він стрімко випрямив спину, хапаючи її за плечі, коли вона вже збиралася встати з місця.
“Чекай-чекай, я не договорив! Так то ж сталося, що у цього хижака є одне слабке місце. Вона любить милих гарненьких дівчат.”
“...”
Кім Докча точно не була однію з тих “милих гарненьких” дівчат. Але завдяки магії досвідчених рук чоловіка, який віддав їй нову сукню з цінником, від якого кров морозно стигла в її жилах, з нав'язливими тінями макіяжу та укладкою волосся, вона не впізнавала себе у дзеркалі.
Кім Докча з дивовижною легкістю вписалася у блискучу масу з привабливих людей.
Ніби вона завжди була частиною цього іншого світу, де ніхто не переймався через нестачу грошей. Ніби Кім Докча ніколи й не знала бідності, як та акула у акваріумі, вона й сама стала хижаком, що полював на спритну жертву.
Кім Докча слідкувала за світськими розмовами, здригнувшись коли до неї підійшов офіціант з круглою тацею, на якому стояли келихи шампанського.
Чоловік ввічливо запропонував їй напій і вона трохи повагавшись, взяла алкоголь у руку.
Врешті-решт вона мала грати достойно. Якщо її цілью була багачка, вона сама повинна була думати як одна з них. Неначебто це було життя, яким вона прожила багато років.
Ю Джунхьок стояла серед чоловіків у чорних костюмах, з відсутнім виразом обличчя на її ідеальному, шалено вродливому лиці. Вона трималася зверхньо, гарно знаючи про свою позицію серед людей, які сьогодні зібралися у приміщені. Її повіки були прикриті, наче від смертельної нудьги, коли її гострий погляд був встромлений у мраморну підлогу.
Кім Докча перебирала в голові сценарії потенціальної розмови й безсильно зомліла.
Її кроки віддавалися ехом, вони доносилися до її чуття так непристойно голосно, що їй довелося затримати дихання, вагаючись на пів дорозі.
Це було так смішно. Хотілось засміятись тим принизливим хіхіканням й таким чином похоронити свою гордість разом із мильним, розмитим неначе плями на брудному вікні, майбутнім.
Вона зробила останній крок і в затуманенному розумі, навіть не усвідомила, як опинилася навпроти жінки у довгій сукні з глибоким вирізом декольте.
Її погляд піднявся догори і тоді вона зрозуміла, наскільки різниться їх зріст.
Кім Докча застигла у німому ступорі, з усіх сил намагаючись не звертати уваги на груди, які, здавалося, давили на неї однією своєю присутністю. Своєю розкішністю і об’ємом, вони, здавалося, мали властивість притягувати погляди, ніби зачаровані чорною магією.
Кім Докча була слабкою до цих нечистих чар. Через тонкий шовк, вона відчувала сильне тіло навіть залишаючись на відстані.
Ох чорт.
Кім Докча відчула себе абсолютно безпомічною.
— Я…
Слова перемішалися в її голові разом із силуетом Ю Джунхьока, її аурою привілегійоввнності і розкоші, яка здіймалася над нею недосяжною горою.
Кім Докча сфокусувала свої очі на вродливому обличчі і здригнулася, коли їх погляди перетнулися.
Ю Джунхьок дивилася на неї дивно. Так, як ніхто ніколи не дивився на неї раніше.
Це був голодний погляд, який прагнув з’їсти її цілком і повністю.
”Я думав, вона розірве мене на місці”? Більше як “вона точно збирається накинутися на мене і я не знаю в якому саме сенці”.
— Ім’я.
— А?
Кім Докча не відразу зрозуміла, що то було запитання.
Ю Джунхьок дивилася на неї в очікуванні.
— …Кім Докча. Як читач.
— Дивне ім‘я.
— Я часто це чую.
Кінець.
Кім Докча могла лягти у труну заметово і більше не прокидатись.
Якщо б вуста Ю Джунхьока не розквітли в посмішці.
— Мені подобається.
…
……
….Що?
— Ти мені подобаєшся.
Кім Докча не відчувала своїх пальців. Вони оніміли чи то від страху, чи то від сорому, який змусив її щоки налитися червоним.
Сумка-клатч випала із її долоні і алкоголь в іншій руці дивом не розлився на підлозі.
Ю Джунхьок забрала у неї келих, їх пальці доторкнулись. Вона подивилась на шампанське й з яскравим блткучим поглядом відпила напій.
З кожним ковтком, її міцна шия виразливо напружувалась. Сяюча шкіра медового кольору здавалася золотом у теплову освітленні.
Кім Докча із широко розплющеними очима дивилася на те, як Ю Джунхьок витирала губи тильним боком лодоні; як червона помада розмазувалась по її щоці; як посмішка ставала хитрувато-спокусливою, наче вона точно знала, що робила.
Ю Джунхьок подивилась на чоловіків поряд й кивнула головою. Келих швидко зник з поля зору, коли офіціант непомітно забрав його. Кім Докча озирнулася у його сторону, але пальці на її обличчі швидко звернули її увагу назад на жінку в чорному.
— Кім Докча.
— Так?…
— Я давно хочу втікти звідси.
Тут майже не було чим дихати.
В суміші ароматів людей навколо, здавалося, не залишилося свіжого кисню.
— Не хочеш втікти зі мною?
І, ох, Кім Докча абсолютно точно знала, що це могло означати. Вона не знала, що її чекає, куди ця втеча її заведе, але вона точно знала на що йшла, коли переступила поріг цього багатого маєтку.
— Було б непагано.
Ю Джунхьок не роздумуючи взяла її за руку і повела за собою.
Тільки тоді Кім Докча зрозуміла: вся увага була га її маленькій, непримітній фігурі.
І Ю Джунхьок дивилася на оточуючих людей з-під густих вій і, ніби насміхалася над публікою.
Ця вистава закінтся у спальній кімнаті, де не буде зайвих поглядів, де Ю Джнхьок стане звіром, якого спустили з ланцюга.
— Ти робиш це вперше?
Кім Докча червоніла від однієї думки про широку постіль і шовкові простирадла на шкірі.
Її горло пересохло.
— …Я незаймана.
Ю Джунхьок вивела її до саду на подвір’я, де червоне сонце опускало своє вогненно-поранчеве проміння на зелень чисто підстриженого газону, зелені квіток і дерев.
— Я про відвідування подібних заходів.
— А.
Її долонь спітніла. Вона прикусила язика, швидко опускаючи свій повний сорому погляд до сірих асфальтних плит.
— Т-так, це вперше.
— Хм.
Вони зупинилися і Кім Докча наважилась подивитися догори, де стояла Ю Джунхьок. Вона досі тримала її долонь.
Жінка дивилася на неї у відповідь, але в цей раз її очі здавалися золотими на західі сонця.
Перед ними стояла чорна машина.
— Сідай.
Кім Докча покірно підкорилася та залізла у машину, проклинаючи свою довгу сукню.
Ю Джнхьок сіла поряд.
— Адреса.
— ?
— Де ти живеш?
Кім Докча кліпала віями, поки сенс сказаних слів не дійшов до неї.
— Ах, адреса.
Кім Докча назвала адресу одної із квартир Хан Суйон. Вона молилася, що він застряг десь зі своїм кавалером і не буде задавати зайвих питань, коли річ зайде за цю ніч.
Ю Джунхьок сказала водію рушати.
Це була тиха поїздка.
Ю Джунхьок стерла помаду з своїх губ серветками, які знайшла у дверцятах машини і заплющила очі із беззвучним зітханням.
Кім Докча дивилася на неї, не знаючи, наскільки ввічливо це було.
Але тут, машина зупинилася. Кім Докча зрозуміла, що вони приїхали прямо до дому Хан Суйон.
— Виходь.
Ю Джунхьок не вигляда так, наче збиралася розслідувати за нею. Кім Докча вийшла із машини, поки її рука залишилася на відкритій двері.
Розчарування раптом розквітло у її грудях.
— І це все?
— Ти ще щось хотіла?
Ні краплі тої зацікавленості не залишилося на обличчі жінки у чорній сукні.
Ах, врешті-решт вона була акторкою.
— Я думала…
— Що ти думала?
Плечі Кім Докча опустилися.
— Нічого. Неважливо.
Ю Джунхьок відвернулася.
— Скажи, — Кім Докча затримала дихання. Вона сама не знала, звідки в неї з’явилася та мужність, але слова злітали з її вуст. — Ми зустрінемося знову?
Ю Джунхьок посміхнулася, ніби вона сказала щось до дурощів смішне.
Але Кім Докча більше було не до сміху.
— Не знаю. Може так, а може й ні.
Перш ніж коли вона це зрозуміла, Ю Джунхьок опинилася перед нею, змушуючи Кім Докча виникнути із власних думок.
— Це залежить від тебе Кім Докча.
Кім Докча забрала руку з дверцят і Ю Джунхьок закрила двері машину у неї перед носом.
Повний програш.
Кім Докча дивилася у слід чорній іномарці, не в змозі змиритися з такою поразкою.
Вона майже була в неї у руках. І Кім Докча так рсоромилась.
Ю Джунхьок? Все ж таки, хто вона?
Тоді вона й зрозуміла: Кім Докча не буде ставатись так просто.
Пан чи пропав, вона спробує знову й знову, поки Ю Джунхьок сама не запропонує їй залишитись. Коли прийде день, Кім Докча зробить все для того, щоб настала ніч.