Часом Мавці здається, що вона жила вічно. Вона танцювала поруч з деревами у їхньому невпинному міцному потоці, торкалась легенько трави, що вистеляла їх шлях межи полів й жила жила жила.
Проте, також часом серед сих уявних образів вічності вона бачила своє народження. Вона бачила як повільно розплющує очі і як чує спів. Вона любила музику ще тоді. Її любов до неї, просочена першим спогадом про життя, не ставала меншою чи куцішою від того, що вона не знала, яке ім'я їй подарували люди.
Для Мавки музика була усюди. Створена і зіткана природою вона нашіптувалась їй кронами, що заколисували її в сон й гучно лилась з річок, які споювали її голодну душу.
Коли вона вперше прокинулась, спів був чітким. Він був близьким і манливим. І здавалось, лише на крихітну мить здавалось, що саме він її розбудив.
Обабіч трави та полів, між дерев та легких доторків вітру, стояла Русалка. Її голос дзвенів й пронизував туман, немов набуваючи певної форми серед пасм густого і м'якого на дотик повітря.
Русалка дивилась на неї своїми великими очима, замовкаючи. Забираючи приємний звук з тремтячих мавчиних пальців.
-Я не тебе гукала,-просичала вона й зникла, розчинилась в тінях, чи то в брижах, що оточували її зусібіч.
Та на секунду, у її зникненні Мавка побачила іскри. Зацікавлена вона протягнула до них руку.
Так, вона вперше пізнала Лють.
***
Музика людей жахливо сильно різнилась від тої, що встигла охопити Мавка. Вона була жорстка й міцна на дотик, дивна. Така, що наслідувала звук природи, відмовляючись ставати ним цілком.
Лукаш не співав. Вона не думала, що він мав до того хист, та що його голос був достатньо гнучким, аби охопити собою створену ним самим музику.
Коли вона вперше почула її, вона втратила голову у пронизавшій її ворожості. Певному страху, який підвів її ближче, охопив зсередини й змусив зіщулитись в себе. Водночас, Мавка відчула бажання танцю, глибокий і палючий потяг до руху, який не навіював на неї навіть прихід весни.
Мружачи очі в потоці подиху інструмента, Мавка нахилилась і тремтячими руками зняла маску.
За сопілкою, вона чула голос Русалки.
***
Коли вона дозволила Люті охопити себе, розпалити ті колись давно побачені нею іскри; коли вона прокинулась, жадібно вдихаючи повітря і жадаючи поглинути своїм тілом усе життя, до якого воно тягнулось; коли вона прощалась з людьми, з людиною; коли вона врешті відчула, що вона вдома;—вона чула голос.
Вона чула відлуння далекого, приємного спогаду народження, який став частиною неї самої так само, як її душа є частиною її примарного тіла.
Вона сиділа поруч з водою і вперше за все своє життя торкалась бриж, у сподіванні потривожити те, що ховалось всередині них.
-Заспівай мені, Русалко,-шепотіла вона.
-Заспівай мені про день, коли я вперше побачила світ.