Раніше суша асоціювалась у нею з теплом.
Мати повільно перебирала її волосся, пальцями сплітаючи пасма у коси, візерунки, які їй так й не вдалося запам'ятати, батько намугикував пісню, тягнучи риболовні сітки поруч, а вона сама зачудовано перебирала мушлі на піску, підносячи їх до сонця і заворожено розглядаючи їхній різнобарвний калейдоскоп.
Вона пам'ятала будинок на березі моря. Він стояв на обриві і язики хвиль часом підіймались майже до самісінького його вершечка, стукаючи у шибки, неначе гості, що вирішили зазирнути досередини.
Вона пам'ятала бабусю, яка важко дихала і завжди лежала на перині. Навіть з заплющеними очима, вона простягала їй свою руку і на долонях виводила лінії життя, бурмочучи про долю і з усмішкою розповідаючи про палаючі ґроти глибоко під водою, які їй судилось побачити.
Медея грілась під теплом рук матері, підспівувала дещо неритмічним мелодіям батька і з запалом в очах слухала історії бабусі.
Коли місяць затулив собою сонце і ніч настала на світанку, Медея відчула біль.
Пекучий і задушливий, він розтікався її серцем, яке тріпотіло у грудях, неначе зсередини б'ючи її по ребрах. Вона відчула, ніби легені сповнюються водою і вона заливає кожну частину її єства, солоним присмаком осідаючи на язиці.
В її груди, неначе вчепили гак, який заплутавшись у її нутрощах, тягнув її назовні, до води. Тягнув її на самісіньке дно.
Коли вона розплющила очі, важка солоність моря огорнула її з усіх сторін.
Медея вперше у житті, вдихнула на повні груди.
***
Вона повернулась додому лише за кілька митей. Проте на обриві там, де колись стояв будинок, каміння було рівне та неушкоджене, таке ніби його не зачіпала ніколи людська рука. Поверхня землі сичала й шипіла під її ногами, не звикла до життя, а мушлі кололи ноги так, неначе ніколи не були її хорошими друзями.
Тоді Медеї здалося, що вона завжди була дитиною моря. Що колись, воно сотворило її у вирі, випадком викинувши на землю, а потім забрало назад так, як рано чи пізно смерть повертається забрати дане нею життя.
У своїх роздумах, Медея лягла на камінь обриву, прямісінько біля краю.
Медея заснула.
***
Найкращою річчю на суші був туман. У повітрі він здавався їй схожим на маленький потік моря. Дещо прісний та чомусь густіший, ніж сама вода, туман огортав її так само як хвилі і вів кудись далеко від тієї жахної усесвітньої нудьги.
У тумані вона бачила обличчя, вони кивали і тягнули до неї свої руки, заливались сміхом і вели, вели, вели... Тиша туману нагадувала їй пісню, тільки тоді як струни та клавіші породжували звук і пускали його хвилею по вітру, інструмент туману поглинав усе навколо, глушив своєю грою голоси і їхні безголосі образи.
У воді, під туманом вона знайшла сережки. Вони виблискували під темрявою води так, ніби самі випромінювали світло. Сережки лежали у прорізах стіни, майже ідеальною формою. І коли Медея відпливла трохи назад, то охопила поглядом величезну пташку, що згорнутим візерунком лежала на стіні. Її крила були перетинчасті та гострі й дзьоб вливався у голову рівною лінією лусочок.
Медеї здалося, що ся птаха повинна була б мати найкращий голос з тих, що тільки-но можливо було почути.
Вона торкнулась сережок-очей повільно і зважено, намагаючись не зламати візерунок. Проте вони впали їй до рук і охопили її своїм теплом і світлом так само, як се завжди робило море.
У леткому та млосному оксамиті туману, заколисана піснею птаха зі стіни, вона обережно заплющила очі.
***
Колись вона побачила жінку, що сиділа на березі моря. Її руки були складені у молитві, а сухі губи ворушились швидко-швидко, неначе вона сподівалась, що чим більше вона встигне сказати, тим більше почують боги.
Жінка просила:
-Припиніть се. Якщо ви мене чуєте. Припиніть се. Заберіть його. Заберіть сей шлюб. Або заберіть вже краще й мене. Я не хочу тут бути.
Жінка шепоче й шепоче, чолом все нижче схиляючись додолу. Її сльози, гіркіші за море, падають на воду, пускаючи брижі. І Медея відчуває, як ніби з кожною сльозою море стає солонішим і важчим, тягнучи її до дна.
Жінка ніби промовляє до моря. Вона звертає свої молитви вниз, після чого звертає їх угору. Море й місяць слухають її повільно, відбиваючись одне в одному у своєму тихому перешіптуванні та пораді.
Медея знаходить чоловіка пізніше. Він довго борсається у воді і, коли врешті завмирає, вона відпускає його. Проте чоловік не рухається. Він важкою ношею лежить на поверхні води, тривожачи море своїм тілом і Медея не розуміє що з ним не так. Вона підпихає його назад до берега і, лишень пірнувши у воду чує крики.
-Втопився!
-Втопився!-кричать люди і Медея розуміє, що чоловік не змирився зі своєю долею, не затих через усвідомлення власної безсилості. Він помер. Він помер від її рук. Він помер в її руках.
Жінка, що молилась, повертається до берега тієї ж ночі. Витримана у своєму спокої, вона втратила ту охопленість відчаєм, що мала до сього. Її руки не тремтять, її очі не виблискують божевіллям. Навіть її волосся розпадається по її плечах обережними хвилями, далекими від пухнастих пасм бачених до сього. Жінка, що молилась, опускається на коліна, тримаючи руки у замку і схиляється у поклоні, подібному до минулого.
-Я бачила тебе,-промовляє вона.
-І я вдячна тобі за те, що ти зробила.
Жінка розкриває замок долонь і заносить над водою прикрасу. Гребінь обрамлений блискучими каменями, які відбивають море так само, як се робить місяць.
Вона повільно опускає прикрасу у воду, все ще схиляючись долілиць.
-Сей гребінь,-голос жінки пронизує емоцією. В ньому сум за втрату і водночас вдячність, що охоплює усе її єство,-неуразливий до води і обрамлений найкращими місячними каменями, які коли-небудь траплялись мені. Я сподіваюся, що ти, моя випадкова рятівнице, приймеш його так само, як я прийняла твій скромний дарунок.
Медея простягає руку, охоплює самими кінчиками пальців гребінь і тягне його до себе. Каміння виблискує, світиться у водянній глибині і вона відчуває від нього певне тепло.
Медея легенько торкається долоні жінки. Дещо стискає її, виказуючи свою вдячність та розуміння.
Зникає.
***
Медея різко розплющила очі. Їй привиділось далеке бачення дому, туману, що його закув і голосів. Вони кликали й кликали її один за одним, а вона тільки віддалялась від них з кожним кроком.
За сі роки, вона бачила жінку, що плаче на могилі зрадливого чоловіка, проклинаючи його чи то у гріху зради, чи то у самій смерті; дітей, що вовтузяться біля сміття і радісно лепочуть межи себе, неначе знайшли найбільший у світі скарб; вдову, що в своєму горі, втратила усі емоції, крім гніву.
Вона бачила дівчину з косами таких самих візерунків, що й колись були у неї; дракона, що не співає, та дракона, у якого лишився тільки спів.
Вона бачила, бачила, бачила. Вона спостерігала і дивилась. Вона була охоплена нудьгою і сумом. І покликом.
Вона була охоплена вічним покликом моря.
Вперше за все її життя, вода не потягнула її до себе. Вона викинула її до людей.
***
Їхній човен хитався та стенався від бурі, перекидаючись з боку вбік невидною силою вітру.
Навіть в темряві сутінок та хмар, вона витягає руки проти того місця, де мало б бути сонце, і мружиться. Їй хочеться стрибнути у воду і залишитись там, доки шторм не вщухне, а вода не вляжеться після свого тривалого натхнення.
-Медеє…Медеє, все гаразд?-Умару хитає. Вона ледь тримається на ногах.
Умара сяє і тьмяніє на фоні бурі. Її волосся здригається від вітру, вже дещо вкрите росою бризок принесених зі сторони моря. Її очі відблискують і, стоячи так, вона зовсім не належить шторму, так само як і він не належить їй. Вони далекі одне від одного, але водночас, коли Медея придивляється до них. До Умари і шторму, супроти неї, їй здається, що Умара може підкорити увесь світ. Взяти у свої долоні і втримати.
Умара простягає до неї руку і швидко хапає. Її шкіра холодна, холодніша за Медеїну і се дещо її лякає.
-Ходімо досередини,-шепоче вона, голосом перекриваючи шторм.
Останнім часом, Медея відчуває, як її серце ниє і тягне. Її легені заповнює водою і від сього вона припиняє дихати.
Вона відчуває знайомий гак в своїх нутрощах і противиться йому майже так само погано, як минулого разу.
Медея переплітає пальці з Умариними. Киває. Кладе іншу руку на груди, приглушуючи біль. Востаннє коситься у бік води.
Вона відвертається.
Море вчергове кличе її додому.