-Що ти робиш?-підлога кабіни скрипнула і застенала у супротиві з дверима, які по ній волочились. Умара вже декілька днів просила підняти петлі повище, щоб їй не доводилось щоразу пропихувати двері плечима, аби просто потрапити досередини. Проте ситуація складалась так, що їй легше було вже зняти їх повністю, аніж продовжувати просити допомоги.
-Молюся,-їй навіть не потрібно було повертати голови. Умара вже знала, що з кожним кроком Медея наносить все більше й більше води їй у каюту, просочуючи і так напівпрогнилі дошки вологою. Часом, їй здавалось, що навіть, коли Медея не вешталась по палубі промоклою до нитки, кожен її рух супроводжує крапання.
Крап. Медея струснула волоссям. Крап. Медея потягнулась до мотузки і поли її сукні хитнулись над підлогою. Крап. Медея вдихнула повітря і розмашистим жестом вказала на горизонт.
-Молишся…Се обов'язково робити на колінах?-навіть її голос звучав як накрапання. Гучне й цілісне. Як дощ.
-Ні.
-Тоді чому ти не ляжеш, або не сядеш—
Умара почула як на підлогу впало щось мокре і неприємно смикнула плечима.
-Ти для сього сюди прийшла?-якби їй раніше сказали, що на човні піратів молитись легше, ніж на будь-якому іншому…Звичайно вона б не повірила. Що за ідіотизм.
-Ні…Ем…Слухай, я трохи змочила бинти, але я не можу сама дотягнутись аби їх змінити. Тож…я прийшла до тебе?-Умара нахилила голову до землі і зітхнула. Врешті, вона таки зустрілась поглядом з Медеєю.
Медея досі стояла біля дверей, тримаючись за них і постукуючи пальцями по дещо кривій неотесаній поверхні. Іншою рукою, вона тримала край бинта. Закривавлений, Умарі він здавався більш схожим на ганчір'яне місиво ніж на щось, що мало б захистити рану.
Умара відклала молитовник, потерла пальцем перенісся. Медея стисла бинти у руці й жінка краєм ока помітила, як з них крім води почала скрапувати на долівку ще й кров.
Умара обперлась на коліна підводячись. Знову зітхнула.
-Ти вже перервала мою молитву, тож ходи я допоможу тобі з ними.
-Ох, так, вибач,-Медея не виглядала розкаяною. Взагалі. Якби Умара була з тих людей, які роблять поспішні висновки, то їй би здалося, що вираз обличчя Медеї ближчий до задоволеного, ніж до будь-якого іншого.
Медею всюди супроводжувало крапання, Медея вирішувала майже усе грубою силою, а ще Медея не могла всидіти на одному місці довше хвилини.
Умарі довелося всаджувати її силоміць. Медея смикалась, вовтузилась, уникала дотиків і не давала привести усе до ладу. Вона зашипіла під її руками і увігнулась у протилежний бік, немовби уникаючи вогню.
-Та ж тут навіть немає нічого—
Умара змовкла. Вона втупилась у шрам, що пересікав впоперек грудну клітку і задумалась. Вона була певна, що не бачила його раніше.
-Що се?-лише, коли питання зірвалось з язика, Умару охопило дивне відчуття дискомфорту і вона похитала головою.
-В цілому неважливо. Я гадаю, тут все.
-Дякую,-Медея кивнула. Накинула назад шаль і зі скрипом ліжка підвелась.
Проходячи повз двері, вона скривилась, декілька разів хитнула їх у різні боки і цокнула язиком.
-Як закінчиш…з отим, гукнеш, я щось зроблю з сими петлями.
Умара залишилась у кабіні сама.
***
Коли декілька місяців живеш на кораблі, вчишся толерувати багато речей. Обмеженість раціону, постійний запах моря, шторми.
Медею, яка здавалось повністю перебралась жити у її кабіну.
Все почалося з дверей. Потім, Умара почала помічати, як на другому порожньому ліжку каюти почали з'являтись дрібнички, залишені випадково, чи зумисно Медеєю. Декілька ночівель. Відкрите вікно. Краплі води, що назавжди вгравіювались у дошки шляхом до входу у кабіну.
Умара відчинила двері і втомлено звалилась на ліжко.
-Нагорі шторм?-крізь вату у вухах долинув до неї голос і Умара ледь ледь розплющила одне око. Він був приємним. Голос. Дещо заспокійливим у своїй природі. Цілком можна було зрозуміти усіх тих чоловіків, що необачно потягнулись до нього у фатальну для себе мить.
-Ні, з чого ти взяла?
Досить нечітким жестом Медея вказала на голову Умари і зімітувала руками вибух.
Жінка пирхнула у подушку, повернула голову на бік, втупилась очима у Медею. Їй здалось, що вона чудово вписується у загальну атмосферу каюти.
-Не шторм…Радше вітер.
Медея задумливо кивнула, попорпалась у полах одягу і дістала назовні гребінь.
-Гадаю, нам треба щось з сим зробити. Ходи-но сюди.
Вона запускала пальці у волосся на диво обережно, перебирала пасемка, прикладаючи їх одне до одного і виплітаючи з них вітер, чиї стрічки заплутались між них. Умарі здалось, що вона стала частиною далекої і туманної рутинни, в якій вона могла розслабити свої кістки і дозволити їм неохайно вилягтись на сонці, доки проміння стрибало у її волоссі.
Умара любила рутини. Вони повільні, зважені і повторювані. І їхня повторюваність створює собою своєрідний ритуал. Гру, в якій ти витрачаєш усі свої сили на те, аби відчувати нові емоції.
Вона рутинно молилась, щоразу обираючи новий голос, яким звернеться до бога, рутинно всміхалась, для кожної людини показуючи різні усмішку та блиск в очах, рутинно снила, стрибаючи між мінливих світів сплетених для нею її думками.
В рухах Медеї вона теж відчувала сю ритуальну рутинність. Приємну і віддалену. Схожу на спогад.
-То хто для тебе твій бог…-Медея запустила гребінь у волосся і обережно потягнула на себе.
-Ммм. Він як друг?
-Ні,-Умара стримала порив похитати голову і просто звично потерла перенісся.
-Тоді щось схоже до батька? Чи старшого брата…-усупереч рухам голос Медеї набрав ноток непевності і вона, не бажаючи закінчити розмову у дискомфортній павзі, сказала перше, що спало їй на думку.
-Ні,-намагаючись не сильно збивати ритм рухів Медеї, Умара змінила позицію й склала руки на колінах.
-Він як присутність. Я знаю, що він захищає нас, його жерців та прихильників, та простягає руку до тих, хто втрачає віру, навіть ту, що просто зобов'язана супроводжувати нас у житті. Маючи неймовірну силу у собі, він не гребує звернути погляд до менших за нього і водночас, він готовий вознести покарання над тими, хто у зловживанні його щедрістю нашкодив не заслужившим на кару.
-Тоді він, твій бог, для тебе те ж, що море для мене,-Медея гмикнула і нахилила голову вбік, торкаючись кучерявих пасем віддаль скронь.
Умара підвела погляд, з питанням в очах туплячись на Медею через дзеркало.
-Він сильний і всюдисущий, але водночас, ти не потребуєш його присутності, аби отримувати відчуття комфорту. Тобі достатньо самого його існування. А він хоч і не потребує ні вас, ні ваших дарів, за них та вашу віру у момент, коли ви того потребуватимете, окликне вас. І сього буде достатньо, аби ви отримали свій порятунок. Як твій бог рятує тебе звертанням, так і море рятує мене від зневіри своїм голосом.
-Се цікаве порівняння,-Умара всміхнулась і опустила погляд. Після чого засміялась, гучно та переливчасто, закидуючи голову назад, від чого усе волосся вирвалось з долонь Медеї і розсипалось на її плечах. І дивлячись на розвеселену усмішку, яка змушувала очі Умари замружитись, Медея не могла змусити себе розізлитись на неї.
-Проте,-Умара спинилась і задумливо ковзнула поглядом трохи нижче ключиць Медеї,-мій бог, не робить мені боляче заради ефемерного досягнення порятунку. Він дозволяє нам усім його уникнути. Болю.
-Напевно він хороший. Твій бог,-Медея опустила зачарований погляд на розплетені коси й знову потягнулась гребінцем уперед. Вона зібрала кучері в долоню й обережно провела по них кінчиками пальців.
-Маєш гарне волосся, як на людину, що весь час проводить на кораблі.
Умара заплющила очі, всміхаючись кутиком губ.
Вона нахилила голову назад, у дотик Медеї, і заснила не поринаючи в сон.
***
Шкіра Медеї була холодна і гладка. Коли Умара торкалась її, вона завжди очікувала, що от-от відсмикне руку від того наскільки різні їхні тіла. Їй здавалось, що її долоні, мали б залишати слід на шкірі Медеї так, як розпечене залізо залишає своє тавро на дереві.
Проте їхня різниця лише приємно зливалась у легке промінливе тепло, в яке вона закутувалась з головою, уникаючи важких днів невдоволеного моря.
-Ти знаєш. Я думаю море більше як дім,-відкидаючись спиною на стіну, промовила Умара.
Стояв погожий день. Сонце, дивлячись на людей крізь свою призму неба, не намагалось спалити їх дотла і водночас неприховане хмарами нагрівало їхні обм'яклі тіла. Хвилі повільно гойдали човен і, заплющивши очі Умара відчувала себе у колисці. І вона підвішена до стелі храму, розхитувалась з боку в бік, легким ритмічним рухом, що нагадував їй про дім.
Умара опустила погляд донизу до Медеї, яка неначе кіт, який обирає найтепліше місце на камінні, виляглась на її колінах у пошуках свого куточку під сонцем.
-Хіба твій бог не те саме для тебе? Дім?
Кінчиками пальців торкаючись пасемок розкиданих на ліжку, Умара похитала головою.
-Мій бог, він радше перепочинок. Я знаю, що належу сьому місці і що се місце мій дім. Воно може бути брудним і занедбаним, погнилим від часу та зміненим навпаки, проте доти, доки я повертатимусь до нього і зможу спокійно заснути під покровом його, я відчуватиму, що се мій дім. Водночас, неідеальності сього місця можуть змушувати мене тягнутись до перепочинку, до чогось нового і чужого для мене і тоді, мій бог дає мені місце біля себе, стаючи моїм тимчасовим пристанищем,-Умара витягнула руку і пальцем торкнулась місця трохи вище шраму Медеї. З кожним днем, здавалось, він ставав усе яскравішим і свіжішим, мовби час для нього працював у зворотній бік.
-Проте ти звертаєшся до моря так, як я звертаюсь до свого дому. Можна сказати, що твоє серце виривається до нього саме.
Задоволено і запевнено Медея мугикнула.
-Проте…Твій храм зрадив тебе. Що тоді? Що стане твоїм домом?
-Я просто збудую новий, на новій основі, яка все ще належатиме сьому місцю. Для сього я тут, хіба ні.
-Ти цікава, Умаро. Ти дуже цікава людина.
Медея підвелась, опираючись на лікті, і лицем наближаючись до лиця навпроти. Її очі блищали від світла, що відбивалось на самому їхньому денці і Умара побачила у них, десь там само де й відблиски, свою далеку і близьку постать, вгравійовану там зовсім зовсім свіжим різьбленням.
-Я сподіваюсь, що куди б ти не пішла, ти зможеш побудувати там свій дім.
Умара кивнула і сама нахилилась трохи нижче, майже торкаючись обличчя Медеї своїм. Волосся розсипалось навколо них, створюючи завісу. Стіну, що відділила їх на мить від цілого світу.
-І в моєму домі. Де б він не був. За вікном завжди буде видно море.
***
Коли настав час прощанням, вона бачила все як в тумані. Вона чула віддалені крики і завивання, вітер, що зривав крони з дерев та хвилі, що вдарялись об камінь гучними сплесками. В якийсь момент все стихло. Був лише писк, кров, що стікала їй в очі і знайомі руки що підхопили її. Сього разу вони здавались не такими холодними, зовсім вже такими як були її—
Адже разом з життям, з неї самої зважено і повільно витікало тепло.
-Ще трошки, ще трошки,-Умара відчувала нерівне дихання там, де їхні тіла торкались одне одного.
-Тобі потрібен дім.
Умара бачила віддалено хвилі, від руху яких її починало нудити, ще вона бачила храм, що наближався так само швидко, як вони віддалялись від суші. Навіть не зайшовши усередину, за вигинами стін, за формою стовпів та різьбленням даху, вона бачила. Вона бачила, що се був храм її бога.
Проте Умара всеодно дихала важко і опускала повіки усе частіше, переривчасто втрачаючи зв'язок зі світом.
Вона не хотіла вмирати.
Водночас, їй не ставало сили молитись за життя.
Умара відчувала як час спливав й шипів навколо них. Він не бажав йти проте не міг навічно зупинитись у моменті їхніх благань.
Умара згадала колиску у храмі, високі ліхтарі прикріплені до стелі та молитовні книжки обережно складені на поличках, навіки вбитих у стіни. Вона згадала дім, збудований і той, що ще не звів свої фундаменти.
Вона згадала море за вікном і сонце випечене в небі.
Несвідомо для себе, зриваючи сльози з очей та втрачаючи свою свідомість від доторку смерті, вона щиро справді не хотіла вмирати.
-Будь ласка, я благаю тебе, будь ласка… я не вмію молитись, проте вона вміє, ти ж повинен її врятувати, врятуй її, врятуй її,-голос Медеї стих і з її губ зривався лише віддалений, тупий шепіт.
-Врятуй її…
Разом з відчаєм Медеї вона чула обривки надії її бога. Він обіцяв їй зробити все, що може, він дякував їй і хвалив її, він схиляв перед нею свою голову і вибачався. Він промовляв:
Склади свої кістки тут. Залишся душею в своєму єдиному місці пристанища.
Склади свої кістки…
Умара витягнула руку зупиняючи Медею, наказуючи їй рухом припинити, наказуючи їй йти геть.
Медея тільки міцніше притисла її до себе.
У підсумку, їм обом судилось лишитись тут.
***
Найбільшим рятунком занедбаного королівства були не його руїни і не глибокі бурхливі джерела. Ним був далекий острів, поглинутий водою і вільний від моря лише двічі на рік, в дні святкувань жерців Шолома.
Він здіймався над водою, показуючи світу свої порожнини. Десь серед їхніх стін, в самому серці храму ховались дві статуї.
На ту мить серед поглинаючою вічності, коли храму знову доводилось вдихнути повітря суші, доки їх ніхто не бачив, їхні серця починали битись знову.