Релігійним храмам завжди вдавалося вразити її своєю красою. Вони звично вивищувались над іншими будівлями у місті, яке ніби стікалось до них зусібіч.
Усі дороги ведуть до бога,—кинуте колись легке старою жебрачкою на вулиці, досі змушувало її здригатись від думки про те наскільки правдивим було. Люди неначе зумисно тулили свої будинки ближче до церков, сподіваючись, що се зуміє наблизити їх до раю. Фанатизм засліплює зрячого і дарує проблиск світла тому, хто не бачить. Втрата і здобуток, які рівноцінні у своїй справжності.
Умара зітхає і робить обережний крок у бік важких високих дверей. Якби віряни могли, вони б встеляли саму дорогу до церкви золотом, усупереч усім моралям про скромність, які намагається донести їхнє ж вчення. Вона часом зовсім не розуміла сієї жагучої одержимості золотом.
Проте також часом дивлячись на Медею, що купалась у золотому сяйві свічок, вона відчувала дивне захоплення. Воно текло її жилами і дозволяло лише на крихітну тягнучу мить зрозуміти, чому віряни так люблять уявляти свого бога закутого в золоту коробку. У ній образи на стінах витягуються і деформуються і люди оточені розпливчастим викривленням істини тонуть у своїх молитвах так, ніби ті колись зможуть їх врятувати.
Вогонь, яким вони підсвічують свої золоті мережива сам подібний до нього, до золота, він виблискує і тягнеться і деформує простір собою, неначе реальність формується навколо нього самого, а не дозволяє йому існувати у своїх межах.
В деяких релігіях боги мають золоту кров. Вона тече їхнім тілом неначе розпечений метал: золота ріка, що циркулює небесним вмістилищем. Коли Умара торкається Медеї, її руки тягнуться вгору до її коміра. Долоня випадково зачіпає шкіру і вона відчуває спалах. Вогонь, що тече в них обох замість крові в сей самий момент, клубочиться і сичить і розпалює їх ще дужче. Хіба в сей момент вони не схожі на тих богів? Хіба їхня вогняна кров, подібна до золота, не скидається на іхор?
Її трохи дратувало те, як стіни сієї церкви були покриті іконами. Не стільки те, що стіни приховували, закриваючись ними, хвилювало її, як те скільки разів Медея ловить їхні погляди, піднімаючи голову трішечки догори, немовби даючи їй вид на власну шию. Вона знає, що се не так. Вона знає, що Медея дивиться—
Завжди, вона перехоплює їхні погляди і її очі тьмянішають, тануть і поглинаються відблиском золота навколо. В сі моменти Умарі хочеться відсмикнути її й потягнути на себе. Вона повинна бути тут, поруч з нею. В сі моменти вона належить Умарі. Не богу, не сій порожнинній золотій церкві, а їй.
Умара ніколи не відчувала провину перед своїм богом. Не так, як її відчувають християни. Їй ніколи не було соромно перед ним за те, ким вона є. Часом, її поглинали сумніви щодо того наскільки багато вона може дати йому, але ніколи не щодо того якою вона постає перед ним.
Вона відчуває гаряче дихання у себе на шиї і легкий повільний дотик губ, від чого нитка думок натягується і розривається. Її пальці продовжують копирсатись з ґудзиками, усі шви на робі тугі і негнучкі, від чого процес звільнення Медеї з неї здається таким довгим і затуманено нудним.
Губи переміщаються нижче, залишаючи вервечку поцілунків, і Умара все ж осмикує її з сичанням, зминаючи тканину роби сильніше. З полегшенням вона спостерігає як Медея вже сама тягнеться до ґудзиків, відхиляючись достатньо, аби губами торкатись її щоки.
Тканина неначе уповільнено опускається на долівку й Умара простягається долонями до обличчя супроти неї, здіймаючи його на рівень свого погляду. Очі Медеї затуманені і важкі, проте тепер вона дивиться на неї. Чітко і виважено, з блиском і жадобою.
Умара розуміє її. Також хоче поглинути її цілком. Тягне обличчя на себе і цілує її.
Медея кусає так ніби хоче пустити кров, але Умарині зуби так само гострі. Інакше, її тут би не було.
Не противтеся злому. Хто вдарить тебе у праву щоку, оберни до нього й другу.
Умара підводить погляд угору, дозволяє встромитись зубами у власну шию.
Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ.
Медея стягує з неї сорочку, і Умара сама відкидає її на підлогу до роби.
І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві.
(Голос Медеї в її голові дзвінкий і розкотистий. Вона зачитує слова чітким ритмом і вперше за службу підводить погляд на неї. Запинається, глибоко вдихає і, перепрошуючи, продовжує. Її рука мимоволі тягнеться за склянкою води, але та стоїть порожня з самого ранку).
Стогін розриває тишу і сього достатньо—
Сього достатньо аби врешті їм обом зірвало дах. Розпашілість шкіри губиться в дотиках рук, кінчиків пальців і губ. Долоні Умари тягнуться до чужих стегон й вона відчуває як Медея прикусує її за щелепу. Вимогливо. Так аби залишити слід.
Католики вірять в чистилище. Вірять в те, що прощення можна заробити. Проте, наскільки далеко простягається се прощення?
Умара опускає губи на груди Медеї. Смикає її за волосся, змушуючи закинути голову назад.
У язичників з прощенням все простіше. Їхні боги не менш гріховні, ніж вони самі.***
***
Стосунки Медеї з богом завжди були подібні до тих, що має донька з образом свого батька. В дитинстві вона створює образ героя в своїх очах. Вона знає, що герой забере її погані сни і здолає усю її крихітну життєву знемогу.
Коли, донька виростає, образ розчиняється. Залишається лише груба і неотесана реальність. Чим більше часу образу необхідно, аби розчинитись, тим важче стає покинути його на користь правді.
Проте часом. Іноді. Образу ніколи не існувало. Донька навіть не намагалась створити того, чого ніколи не було.
Умара жодного разу не питала її, хто вона в сих сценаріях. Чи радше. Який сценарій її. Тому, коли вона помічає як Умара витріщається на ікони, як спопеляє їх поглядом, вона притуляє її до себе і намагається втішити, запевнити у чомусь. Переповісти усе без слів, яких просто не знає.
Я відчуваю їхнє засудження, бо знаю, що вони бачать мою несправжність. Я відчуваю їхнє засудження, бо вони простили мене за мою нещирість.
Умара важко дихає. Піт повільно стікає її шкірою, змушуючи її виблискувати, неначе облиту золотом. Се відкриває у Медеї новий потік власної спраги. Змушує притулятись губами до всього тіла. Кусати у спробі поглинути. Намагатись злитись одним цілісним єством.
-Я твоя, твоя, дозволь мені бути твоєю,-шепоче вона, але голос обривається і тоне у їхньому диханні. У їхній мелодії, відлунні усіх летких звуків, які губляться десь у куполі церкви.
Медея відчуває своє тіло натягнутою струною. Кожен дотик відбивається на її шкірі кольором, який вона хоче повернути сповна Умарі. Адже так само як вона хоче належати Умарі, вона також хоче аби Умара належала і їй.
Їхнє дихання обривається. Через верхню мозаїку, під самою стелею, до церкви потрохи починає заповзати світло.
Відчуття накочують на неї припливами й накривають з головою. Краєм ока, вона помічає розп'яття Ісуса, що висить прямісінько за ними.
Медея сподівається, що якщо він помер, щоб відпустити всі їхні гріхи, то серед них знайшлося місце і для тих що належали їй.