– Хенк, я гадаю, нам треба відновити набір учнів, – одного ранку за сніданком сказав Чарльз.
– Стадіон був заважкий і тепер у тебе ускладнення? – перепитав МакКой. – Хіба не ти казав, що зараз відкривати школу небезпечно після подій у Вашингтоні?
– Я передумав, – миттєво відповів Чарльз. Насправді ж, цим ранком йому трапилась стаття в газеті, де розповідали про те, наскільки героїчним був вчинок Рейвен, коли вона захистила представників влади від «всесвітньо відомого мутанта-терориста Еріка Леншерра», це насправді і було фактично зеленим світлом для того, аби відновити навчальний процес. Подібні статті давали надію на те, що якийсь час їх не стануть переслідувати хоча б із почуття вдячності.
– Скористаєшся Церебро щоб знайти учнів? – уточнив Хенк.
– Так, – погодився Ксавʼє.
На якийсь час у великій, просторій їдальні, де в цей момент були лише вони з Хенком, запала комфортна тиша, кожен із них думав про щось своє. Хенк, як чув Чарльз, вже уявляв масштаб роботи перед тим, як школа відновить роботу, а сам Чарльз пустився думками геть в інший бік.
Формулювання «всесвітньо відомий терорист Ерік Леншерр» виглядало навіть якщо й виправдано на погляд громадськості, то на погляд самого Чарльза - дещо дико, хоч і не безпідставно.
Вони з Еріком познайомились завдяки співпраці з ЦРУ рівно одинадцять років тому. Трохи більше року вони вели полювання на мутанта, який дійсно мав всі шанси зватися всесвітньо відомим терористом – Себастьяна Шоу. Чарльз добре памʼятав, як почався їх з Еріком роман – вони багато їздили країною, збираючи поплічників, весь час проводили разом і очевидно з самого початку були небайдужі один одному. В кінці кінців алкоголь та втома все зробили за них, і одного прекрасного ранку вони вже ділили ліжко, збираючи до купи всі спогади минулої ночі. Після кількох місяців стосунків вони таємно від усіх друзів одружилися у Вегасі, де вже в шістдесятих нікого не турбувала різність статі молодят. Та ще через кілька місяців їх шляхи розійшлися на Кубі: Ерік заснував братство мутантів, а Чарльз з його милості опинився в інвалідному візку. Протягом всього наступного року Ксавʼє чекав, поки його законний чоловік подасть на розлучення, але цього не траплялося. Він не став би ні за що пручатися цій процедурі, але сам ніколи не попросив би Еріка про це. Пояснення цьому було принизливо очевидним – він його досі кохав і обставинам було не під силу це змінити.
В шістдесят третьому Еріка засудили до довічного увʼязнення і Чарльз, знаючи інформацію лише з новин, переконав себе в тому, що кохання його життя – монстр, так було простіше виправдовувати той факт, що тобі самому вже стукають з дна. І все мабуть так би й котилося по інерції вниз, Ерік був би замкнений в Пентагоні, Чарльз - в своїй голові під тонною страждань, якби з майбутнього вони самі ж не прислали Логана. Саме тоді Чарльз вперше відлучився від сироватки, яку вливав собі по вені літрами і яка замість основної дії – лікування його хребта, мала ще купу побічних, що в різному ступені впливали на Ксавʼє. Такий крок був необхідним, щоб забезпечити Хенку і Логану прикриття, поки вони звільняють Еріка з камери та виводять за межі місця, що охороняється найкраще в світі.
Чарльз досі відчуває ниючий біль в кисті після того, як його кулак з неймовірною силою приклався до щелепи Еріка, і досі пам’ятає той самий погляд Еріка на обручку, що жодного разу за десять років не була знята з пальця Чарльза. Далі події розгорталися у звичному для них ритмі: купа претензій що накопичилась за десять років, зникнення Еріка, який повернувся аби опустити Чарльзові на голову цілий стадіон, а потім знову зникнути. Після усіх цих подій минуло два тижні, а у Чарльза досі таке відчуття, наче його крізь шредер пропустили. Не зважаючи на це, Чарльз добре памʼятав, що пообіцяв Логану віднайти усіх, чиї імена той назвав і порушувати обіцянку зовсім не збирався.
– Скільки учнів ми можемо прийняти для початку? – запитав Хенк, коли вони через Церебро знайшли практично всіх, хто так чи інакше потребував їхньої допомоги.
– Спочатку ті, хто більше не може жити серед людей, Хенку, – відповів Чарльз. – Я обвів червоним координати тих, хто нам потрібен в першу чергу, – вказав він на листок з координатами.
– Тоді я готую літак, – погодився МакКой. – Кімнати вже повністю готові, – додав він.
– Хенк, ти дивовижний, – посміхнувся йому Чарльз.
– Але одружився ти все одно із ним, – з ноткою суму констатував МакКой. У Хенка колись були нетривалі стосунки із Рейвен, але згодом він зізнався Чарльзові, що обʼєктом його симпатії весь час був саме телепат, а не Містік, чим на якийсь час створив певний дискомфорт у їх спілкуванні, але з роками все повернулося в норму, принаймні так вважав Чарльз.
– Хенку… – Чарльз відчував провину за те, що не міг відповісти хлопцеві взаємністю навіть через десять років після їх з Еріком розставання. Любов це те, грати із чим суворо заборонено.
– Проїхали, – відманувся Хенк. – Чекатиму тебе в гаражі.
Вони досить швидко зуміли зібрати учнів, всі необхідні документи та почати новий семестр вчасно. Школа знову працювала, серце Чарльза раділо, а розум не переставав дивуватися тому, наскільки неймовірними можуть бути мутації і як діти швидко вчаться контролювати свої сили, якщо знаходиться хтось, хто вчасно направить цей розвиток в потрібне русло. Окрім пошуку учнів через Церебро, працювало також цілком таємне «сарафанне радіо» в колах мутантів, яке за останній місяць вже привело до школи кілька підлітків, що не зовсім розуміли чим є їх сила і як із нею жити.
– Розкажи мені про себе, – звернувся Чарльз до срібноволосого парубка, який мав здатність розвивати просто неймовірні швидкості.
– Я Пітер, професоре, а це, – він вказав на дівчину, що стояла поруч із ним, досі не сказавши ні слова, – Ванда. Вона вміє залазити людям в голову і рухати предмети, – пояснив хлопець.
– Приємно познайомитися, – посміхнувся їм обом Чарльз, підʼїзджаючи ближче до них. – Чи батьки не будуть проти вашого перебування тут?
– Мама у нас… – Пітер запнувся, – багато пʼє і навряд чи помітить нашу відсутність, а батько, наскільки мені відомо, втік із вʼязниці і зник після заворушень у Вашингтоні.
– Що, пробач? – перепитав Чарльз, краєчком свідомості вловлюючи сигнал тривоги в своїй голові.
– Наш батько Ерік Леншерр, його постійно по телевізору показують, ви напевне знаєте його, так? – Чарльз змусив себе кивнути у відповідь, інстинктивно погладжуючи великим пальцем золоте кільце на правій руці. – Пітере, по скільки вам років?
– Дванадцять, – гордо відповів хлопчик.
– Зрозуміло, – швидко сказав Чарльз. – Йдіть за Хенком, він вам усе покаже, – додав він.
Передавши дітей в руки Хенка, Чарльз намагався переварити те, що щойно відбулося. Ерік має двох дітей, яких тепер виховуватиме Чарльз. Якщо прибрати зайвий контекст – виходило дуже навіть непогано, але цей контекст, чорт забирай, був вагомим в їх ситуації.
Чарльз поступово втягувався в процес навчання молодого покоління, забуваючи про навколишній світ. Він викладав самостійно більшість дисциплін, розділяючи інші із Хенком. Спочатку було важко. Ксавʼє забороняв собі вживати алкоголь частіше одного разу в тиждень і це ще більше, здавалось, ускладнювало ситуацію, але коли у тебе вдома живе десяток дітей, ти маєш тримати себе в руках.
Він би збрехав, сказавши, що не привʼязався до близнят, вони жили у Вестчестері вже три місяці і стали вагомою частиною його родини мутантів. Про те, що вони є буквально членами його родини поза школою, Чарльз старався не думати, але все ж знаходив в них риси Еріка і, здавалося, щоразу катував себе цими знахідками. Ванда однозначно мала характер Леншерра. Дівчина була достобіса цілеспрямована і до певної межі спокійна, але коли ця межа перетиналася – Ванда перетворювалася на чисту лють. Пітер був протилежністю сестри, перейнявши в Еріка очі та посмішку, цей хлопець був неймовірно легким у спілкуванні і дуже, дуже добрим та світлим. Іноді Чарльз бачив сни, в яких Ванда та Пітер – їх з Еріком діти, вони разом їх виховують і Чарльза величають батьком. Після таких ночей Ксавʼє ще кілька днів був спустошений. Так важко, коли тебе лишають із твоїм коханням на самоті.
– Чарльзе, тут поштою прийшло… – Хенк запнувся, роздивляючись Чарльза в оточенні дітей, які до цього захоплено слухали лекцію з літератури.
– Що там, Хенку? – Чарльз відволікся від аудиторії і поглянув на друга. – У тебе такий вигляд, що мені лячно. Що прийшло?
– Прийшли документи на… розлучення, – останнє слово далося Хенкові важче всього, оскільки він в цей самий момент вже шукав способи, які застосує, аби вивести Чарльза із чергової депресії.
– І двадцяти років не минуло, – прошепотів Чарльз розглядаючи папери, коли вони із МакКоєм лишились наодинці.
– Здається, там все складено грамотно, лишилося тобі тільки підписати і відправити назад, – Чарльз відчував на собі погляд Хенка і йому ставало не по собі від того, наскільки просто все звучить в словах друга.
– Але чому в позові немає причини розлучення? Хіба не обов’язково вказувати? – Чарльз бігав очима по рядках документів.
– Часто не вказують якщо брак фіктивний, або якщо причина розлучення – необхідність одного з партнерів взяти шлюб з іншою людиною, бо тоді це можуть кваліфікувати як розлучення через подружню зраду і буде переділ майна, – монотонно і беземоційно пояснив Хенк так, ніби коментував щоденні новини.
– Я сам відвезу йому документи, – з готовністю сказав Чарльз, допоки так і не підписавши папери.
– Але ж тут вказано, що він в Польщі, – Хенк невпевнено звернув його увагу на цей факт.
– От і протестуємо новий джет.
– Навіщо ти туди зібрався? – не витримав Хенк.
– Я маю бачити його перед тим, як остаточно втратити цей зв’язок і до того ж, він не знає що його діти взагалі існують, треба його просвітити, – відрізав Чарльз. – Будь ласкавий, знайди Алекса та Рейвен, залишимо школу на їх плечі.
– Ти знаєш де вони? – здивовано перепитав Хенк.
– Так, в романтичній подорожі десь біля океану, – відповів Чарльз. – Я радий, що вона нарешті відповіла на залицяння Алекса.
– Памʼятаю як він до мене чіплявся колись, ревнуючи, – додав Хенк, посміхнувшись власним спогадам.
Переліт не так сильно втомив Чарльза, як це зробили його власні думки. Всі години в польоті він тільки й думав про ситуацію, що склалася. Чому саме зараз? Чому за десять років саме зараз Ерікові закортіло розлучитися? Не тоді, коли вони розійшлися після подій на Кубі, не тоді, коли він опинився у вʼязниці, хоч згідно закону в цей момент їх розлучили б без зайвих питань та паперової волокіти. Відповідь на це могла дати тільки одна людина.
Прибувши за адресою, Чарльз звернув увагу на те, наскільки відсторонений будинок Еріка від іншого поселення. Навряд чи його шукатимуть тут, в Польщі, але все ж він потурбувався про те, щоб у випадку коли за ним прийдуть, не постраждав ніхто сторонній.
Ерік відчинив одразу. Можливо, він відчув або почув літак, що стояв за на галявині поза зоною чутності звичайної людини, можливо, чекав когось іншого. Думати про останній варіант Чарльзові не хотілося зовсім, але він усе життя є заручником власних думок, що стають йому за катів, цей раз не став виключенням.
– Чому ти тут? – запитав Ерік, коли вони опинилися у вітальні. Він відкрив шафу і почав звідти щось діставати. Шолом.
– Не смій одягати це, – запротестував Чарльз, – я приїхав поговорити, а не працювати мозгоправом.
– Він не заважатиме нам говорити, Чарльзе, – в тон йому відізвався Леншерр.
– Просто прибери його, він мене дратує, – наполягав Чарльз, – будь ласка, – додав він.
– Гаразд, то що змусило тебе подолати цей шлях? Не лише передача документів, я правильно розумію? - запитав Ерік, ховаючи шолом назад в коробку.
– Так, – погодився Ксавʼє, – у мене є до тебе розмова. Сядь, будь ласка.
– Дивитися на мене знизу тобі колись подобалося, – пошуткував Ерік та все ж вмостився в кріслі, опиняючись так близько навпроти Чарльза, що між їх колінами лишалося не більше пʼяти сантиметрів.
– Дотепно, – відмахнувся від жарту Чарльз, для якого сам факт того, що Леншерр почав жартувати на тему їх колишніх стосунків був досить неприємним. – Мабуть ти чув що в моїй школі відновився навчальний процес і ми з Хенком вже встигли набрати достатньо учнів, але кілька місяців тому до мене прийшло двоє мутантів. Вони близнята, Ванда та Пітер, їм по дванадцять років і вони, Еріку, твої рідні діти, – Чарльз вирішив не шукати довгих підходів та “правильних” слів, це було ні до чого. – Скоріш за все, ти вперше чуєш про їх існування, але я впевнений, що ти маєш про це знати. Вони в безпеці, оточені всим необхідним, мають чудові мутації та вчаться контролювати їх, – Чарльз зробив паузу, аби перевести дихання, – я маю на увазі, що від тебе не вимагається нічого, якщо ти сам цього не захочеш.
– Покажи мені їх, – тихо попросив Ерік. Чарльз, вагаючись буквально якусь долю секунди, все ж подався ближче і приклав пальці до його скроні, транслюючи свої спогади про близнят, точніше деякі з них.
– Я подумав, що ти маєш знати це, – сказав Чарльз, відсторонюючись, – а оскільки ти вже залишив нам свою адресу…
– Дякую, – на якусь мить вони обидва знов тонули в очах один одного, відчуваючи цей дивний нерозривний звʼязок, але Чарльз першим згадав навіщо все ж приїхав сюди.
– То де вона? Чи він? Вони? – спитав Ксавʼє, розглядаючи кімнату, меблі, елементи декору, що завгодно, аби тільки не повертатися до такого рідного погляду сірих очей.
– Хто? – здивовано перепитав Леншерр.
– Той, через кого в моїх руках ці документи, – пояснив Чарльз демонструючи теку. Він мав сам собі зізнатися, він сподівався на те, що в кінці кінців, рано чи пізно вони з Еріком повернуться один до одного, переживши всі образи, але сталося геть не так як гадалося.
– Ти про що? – Ерік виглядав вкрай здивованим, щиро, як вловив Чарльз, не розуміючи до чого йде розмова.
– Тут немає причини розлучення, Еріку. Наш шлюб ні за що не кваліфікують фіктивним і тобі це відомо, друга причина в такому випадку – необхідність одного з партнерів взяти шлюб з іншою людиною, – говорити ставало дедалі важче, але Чарльз настільки сильно накрутив себе, що кожне слово віддавалося йому якимось збоченим, болючим полегшенням. – Тому я і питаю, хочу бачити хто настільки сильно причарував тебе, що ти нарешті наважився розлучитися зі своїм чоловіком-інвалідом, – самоіронія ніколи не була козирем Чарльза.
– Тут немає причини розлучення, – після деякої паузи озвався Ерік, який вже ходив кімнатою, час від часу намагаючись зупинитись хоч на кілька секунд, – бо немає такого формулювання як «я терорист, а мій чоловік тримає школу для дітей-мутантів, тому я хочу розлучитися, аби не заплямовувати його репутацію своїми майбутніми та минулими діями», – Ерік знову сів в крісло під пильним поглядом Чарльза, який про себе зараз вів відлік від десяти до одного. – До того ж, хіба я можу обмежувати твої свободи? Біля тебе стільки років живе Хенк і йому однозначно треба дати шанс із вдячності за його відданість.
Нуль.
– Ерік, ти ідіот? – вибухнув Чарльз. – До чого тут твої, бляха, дії? До чого тут Хенк? Я за десять років мав мільйон нагод розвестися із тобою, якщо б мені це було потрібно.
– Хіба тобі не… – почав було Ерік, але його погляд, мабуть більше несвідомо, втупився в обручку, яка досі не була знята з руки Чарльза ні на мить. – Чому ти досі не зняв її?
– Здогадайся, – шипить Чарльз, починаючи розуміти, в якій ідіотський ситуації вони опинилися через свій норов.
– Хіба не краще коли я знаходжуся на іншому кінці світу і не нагадую тобі про все погане в твоєму житті? – Ерік підійшов до бару, діставши звідти пляшку і два келихи. – Ти не проти?
– Ні, – відгукнувся Чарльз і потер двома пальцями перенісся, збираючи докупи думки та емоції.
– Це відповідь на яке з двох питань? – Ерік повернувся, вручивши Чарльзові келих.
– На обидва одразу, – відповів Ксавʼє і зробив ковток. Йому треба було прийти в стабільний стан, бо він відчував, що сльози вже почали щипати очі, просячись назовні.
– Чарльз, – через якийсь час сказав Ерік, привертаючи увагу телепата, – я тебе безмежно кохаю, це правда, але я не маю права і не збираюсь псувати тобі цим життя.
– А як щодо мене? – Чарльз видав істеричний смішок та відпив скотчу, щоб дати собі трохи фори. – Як щодо мого кохання, Еріку? Як щодо того, що мені геть байдуже, скільки разів за цей місяць таймс назвали тебе терористом, монстром, вбивцею і так далі за списком. Мені… я не можу, ні, я не дам тобі розлучення, я не дозволю цьому статися, – він відчув як поступово втрачає над собою контроль. – Я летів сюди очікуючи побачити тут тебе із кимось іншим, байдужого і чужого тебе, але… але все не так.
– Чарльзе, ти мабуть забув про те, що сталося на Кубі та у Вашингтоні, – почав було Ерік.
– Ні, я не забув, як бачиш, – відрізав Чарльз, вказуючи на візок в якому сидить. – Ти… мені байдуже до подій минулого, Ерік. Що ми маємо на сьогодні? Ти ведеш якісь ігри з метою відбілити мою репутацію видаливши себе з моєї біографії, але я тобі заявляю цілком впевнено, що більшість газетярів навіть не в курсі нашого шлюбу. Тобто, вони думають, що моїм чоловіком є Хенк, – пояснив Чарльз, підіймаючи очі на Еріка.
– З чиєї милості вони так думають, підкажи будь ласка? – запитав Ерік. – Хенк звичайно був би радий, – саркастично кинув він.
– Ми зараз не про нього, чорт забирай! – Чарльзу було б мабуть простіше розговорити німого, ніж вести бесіди з Еріком. – То ж що ми маємо? Я виховую твоїх дітей і роками чекаю возʼєднання, поки ти їздиш світом і подаєш на розлучення, хоча сам не хочеш цього. Я нічого не пропустив?
– Ні, – глухо відповів Ерік, але злість Чарльза шукала виходу.
– Тоді, бляха, ти зараз збираєш речі і ми летимо додому, де розбиратимемося у своїх взаєминах хоч до скону. Не схочеш бути зі мною через мою інвалідність – я зрозумію, але не смій кидати дітей, бо вони вже точно не пробачать цього, – Чарльз збирався й далі бризкати отрутою, знімаючи всю напругу з серця, але в якусь мить Ерік опинився незвично близько перед його обличчям.
– Ти можеш хоч на секунду закрити рота, аби я міг тебе поцілувати? – спитав Леншерр за мить до того, як торкнувся своїми губами губ Чарльза і останній вмить відчув хвилю любові та правильності, яка огортала їх обох. – Я хочу бути з тобою, з будь-яким тобою, якщо ти це дозволиш, – прошепотів Ерік між короткими поцілунками і Чарльз несвідомо поклав долоню на його груди в ділянку серця, яке в цей момент билося із тою ж шаленою швидкістю, що й під час їх першого поцілунку.
– Хіба я можу заборонити своєму чоловікові бути зі мною, – посміхнувся Чарльз і тепер вже сам поцілував Еріка. – Тільки я маю одну умову, – почав було він.
– Шолом лишиться тут, обіцяю, – відповів Ерік, щасливо посміхаючись.
– Хороший хлопчик, – схвально протягнув Чарльз і вони обидва зайшлися сміхом.