running from the daylight
oh i love it and i hate it at the same time
його губи на смак як гіркий лимон, мої руки забризкані чорнилом, на білій тканині лишаються плями та смугиі, це дещо дратує, але це нічого, якщо бути із ним – це й бути замурзаним у чорнилі. це нічого, якщо бути із ним – це й болітиме ще дужче. гладити його мальованих котів і пестити худі плечі, куйовдити його коротке волосся і стирати плямку зі щоки… мені геть не таланить у тому, аби щось забути, він визнає це навіть швидше, аніж я сам це усвідомлюю. усі ці дні в його товаристві, усі тренування, швидкі погляди, невагомі дотики й напівусмішки… він досі вчиться читати людей, а позаяк я трохи схожий на нього, він вважає за краще тепер вчитися з мене, зрештою, хіба ми не в одній команді? він вдоволено сміється, відстрибуючи від бризок чорнила, що розлітаються навсібіч, і так було завжди: він намагався підібратися ближче, а я зводив це нанівець, проте тягнувся до нього, раз по раз і надалі пропонуючи йому можливість. він завжди десь поруч, завжди прагне скористуватись новим способом видобути від мене реакцію, і я не проти, доки це відволікає мене від, зрештою, єдиної моєї справжньої невдачі.
в сая губи на смак як гіркий лимон, він заправляє мені волосся за вухо, хоч його обличчя й не виражає нічого. він не питав, за що я журюся і про що хочу забути, зближуючись із ним, хоч я й не приховую. ніби для найталановитішого з нащадків х’юґа не є чимось особливим бути відкинутим людиною, до якої, як виявилось, прив’язаний найбільше і яка на нього найдужче вплинула. ніби для когось з клану х’юґа не є чимось особливим безсило й беззвучно ридати, доки не відключишся (і, відверто кажучи, так і є). сай грається моїми безнадійно заплямованими рукавами, зминає білу, нині вже почасти почорнілу тканину. сай ніколи не торкається проклятої мітки. і я дуже сподівався, що сай ніколи не торкнеться мого серця, котре й досі болить жовтаво-помаранчевими спалахами, що їх лишив той, кого я бажаю бачити поряд. адже ж бажаю? навіть коли сай посміхається, коли сай стискає мою руку, коли сай прикриває мою спину у майже смертельній небезпеці, коли сай... коли сай нахиляється до мене, поки я лежу, вмостившись головою на його колінах, і тихо промовляє: «знаю, ти б волів, аби на моєму місці був наруто, та його тут немає, і ти вже не сподіваєшся, чи це колись зміниться». я люблю й водночас ненавиджу те, як легко він часом ніби просто з голови у мене думку виймає. нам іноді взагалі не треба говорити, щоб розуміти один одного, хоч іноді я хотів би, щоб ми дійсно взагалі не говорили.
я знаю смак саєвих губ під його маскою, як і він – моїх. я збираю волосся, вже уявляючи, як він розпустить його, дозволяючи розсипатись по моїх плечах і спині, щойно ми завершимо місію і повернемось додому. він поправляє пензля і посміхається. мені до вподоби, що ми один для одного не є кимось надто особливим, просто втіха, хороша, комфортна звичка. і я ненавиджу, що ми залишаємося такими прив’язаними одне до одного і не рухаємося далі, хоча й обидва не проти, щоб усе це тривало трохи довше, ніж ми очікували.
погляд небесно-блакитних очей довгий і дещо тужливий, зав’язки бандани розвіваються на сильному вітрі. старі плями на моїх білих рукавах, залишені саєвими чорнилами, майже відіпрались, тканина лопотить на вітрі. він усміхається й простягає руку притримати моє волосся, та так і спиняє її в повітрі, не певний, чи може це зробити. чи це буде нормально. я провів надто багато часу із саєм та його спробами читати емоції та наміри людей і дякую, саю. все в його поставі, все в його сумних туманних очах, все в його напівусмішці волає про намір розповісти щось, в мене дежавю від того, як я так само стояв перед ним, вагаючись, аби висказати усе, що мав на думці, хоч зрештою це обернулося геть не тим, на що я міг сподіватись.
обличчя в наруто втомлене, виснажене від слідування за тим, із ким завжди хотів бути, та ніколи не був ним прийнятий. він не питає, чи вже запізно, а я й не знаю навіть, чи так. він дозволяє мені обійняти його, теплий, заспокійливий дотик. можливо, ми не призначені одне одному, а можливо, ніхто нікому не призначений. можливо, нам варто спробувати, а може, ліпше лишитися просто удвох в одному човні, з розбитими серцями. можливо, мені варто нагадати собі гіркий лимонний смак губ сая, але він підштовхує мене до наруто, підбадьорливо киваючи. можливо, мені слід просто дозволити золотим сонячним променям пестити моє обличчя, перш ніж вони сховаються за обрієм. можливо, мені слід щось сказати, коли до тих променів приєднується наруто, згортається на траві біля мене. та я обираю просто його пригорнути.