Джинні побачила Луну саме там, де вона очікувала знайти блондинку: серед природи, у Забороненому лісі. Вона годувала єдинорогів, ласкаво гладила і тихо розмовляла з ними своїм звичайним легким, мелодійним голосом, наче вони насправді були дітьми. Ґриффіндорка ніколи в житті не бачила нічого настільки милого, це нагадувало їй молодшу версію себе, ще до навчання у Хоґвартсі.
— Привіт! — усміхнено сказала рудоволоса. Луна здивовано, але водночас схвильовано поглянула на неї, її обличчя сяяло навіть більше, аніж зазвичай.
— Я не думала, що ти підеш шукати мене! Я справді гадала, що тобі знадобиться більше часу через Нарґлів, — щасливо мовила рейвенкловка, зіскочила зі свого місця на спині єдинорога, підбігла до Джинні і обійняла її.
Візлі обійняла її у відповідь. Минув певний час відтоді, як вони востаннє спілкувалися, і вона зовсім забула про розмову, яка склалася між нею та Герміоною щодо дружби з Луною. Їй не хотілося знову турбувати Ґрейнджер, коли це вже не мало значення, тому рудоволоса залишилася він-на-віч зі своїми проблемами. Але ось вона знову базікає з блондинкою, наче вони ніколи й не припиняли розмовляти. І на душі знову стало добре.
Вони обидві відступили і знову усміхнулися одна одній.
— Як у тебе справи? — запитала Джинні.
Луна на мить завагалася, перш ніж відповісти:
— Краще.
— Це добре. Слухай, не хочеш випити чаю? Ми можемо посидіти біля озера й поговорити.
Візлі звикла ставити Луні такого роду запитання. Для них це вже не відчувалося чимось дивакуватим. Зовсім ні. Вони все ще проходили через ніякову фазу, коли Лавґуд намагалася не базікати занадто багато, та згодом дівчина розслаблялася і почувалася більш розкутою у своїх відповідях. На відміну від Джинні, з якої все ще іноді важко було витягти бодай слово. Рудоволоса була рада, що зараз їй краще.
Після того, як Луна погодилася прогулятися з однокурсницею, вони разом вирушили до озера. Візлі намагалася вести світську бесіду, оскільки вони не були близькі з дитинства, до Хоґвартсу. Коли вони знаходилися поруч у школі, все було природно й легко, ніби дівчата не розлучалися й протягом всього літа. Не існувало причин для хвилювання. Тепер усе повернулося на круги своя.
Джинні не знала, як знову спілкуватися з блондинкою після того, як їхні шляхи розійшлися багато років тому до початку навчання в школі. Перш ніж вона встигла відкрити рот, Луна повернулася до неї й усміхнулася:
— Ти справді приємна людина, Джинні Візлі.
— О, я… — почала рудоволоса, злегка зашарівшись, а потім швидко похитала головою і теж усміхнулася. Кілька хвилин вони йшли мовчки, поки Лавґуд не вирішила заговорити знову.
— У нас багато спільного, чи не так? — запитала вона, її очі блищали. Джинні кивнула.
— Так, ми обидві любимо тварин! — схвильовано промовила вона.
— Тварини — дивовижні створіння, — продовжила блондинка, — Вони гарні, розумні й доброзичливі. Так багато чудових якостей. І вони почуваються в безпеці поруч із нами.
Візлі усміхнулася їй.
— Так, так, я знаю. Ти також сповнена хорошим, Луно.
Дівчина легенько засміялася, мало не хихикаючи.
— Дякую! І ти теж крута. І ще дуже розумна. Ти також не боїшся протистояти несправедливості.
Цього разу ґриффіндорка почервоніла ще дужче, і сором’язливо усміхнулася до Лавґуд.
— Ем, дякую. Напевне, так.
— Мені дуже подобається твоя компанія, Джинні Візлі, — палко мовила Луна.
Вона звучала так щиро, що ще більше розпалило вогонь у серці рудоволосої. Здавалося неможливим коли-небудь відмовитися від присутності рейвенкловки; вона була щасливою, просто перебуваючи поруч з нею. Джинні відчула, що її охопило дивне відчуття спокою, наче вона насправді не знала, що шукає, доки не знайшла.
Вони дійшли до галявини на березі озера. Луна сіла на камінь і дивилася, як вода брижіла на поверхні. Те ж саме зробила і ґриффіндорка, сидячи поруч із дівчиною обличчям до води. За якусь мить Візлі почала нервово гратися краєм сорочки, перебираючи тканину. Лавґуд помітила це і зацікавлено поглянула на неї.
Джинні ніяково прокашлялася.
— Тож… ем, як минули заняття? Як твоє навчання?
Рудоволоса внутрішньо здригнулася. Це була погана тема, і вони зазвичай не говорили про такі речі, тож дівчина сподівалася, що Луна не зверне на це особливої уваги.
Натомість блондинка свідомо усміхнулася.
— Ну, я насолоджуюся уроками Віщування. Не знаю чому, але мені подобається!
— Звісно… — пробурмотіла Джинні. Вона схвильовано глянула на однокурсницю. Чому вона так нервувала поруч з Луною? Вони знайомі вже не перший рік, їй-богу!
— А мені, звісна річ, подобається Захист від темних мистецтв! За допомогою цього предмету я можу вивчати нові техніки прийомів, — додала Візлі. Говорити це було на диво комфортно, адже вона була певна, що Лавґуд це оцінить.
— Що ти маєш на увазі під «новими техніками прийомів»? Плануєш знову застосувати проти когось одне із цих неприємних проклять? — глузливо запитала Луна.
Джинні знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, що й справді, блондинка була вже знайома з тим, як вражаюче Візлі застосовувала кажанячий пристріт і зв’язуюче ноги прокляття на хуліганах Луни та на будь-якому забіяці, який мучив когось зі студентів. Щоправда, вона здебільшого піклувалася і захищала саме рейвенкловку. Боже, вона була ніби схиблена на цій привабливій, дивакуватій, милій дівчині. Якби тільки їй не було ніяково щоразу, коли Лавґуд звертала на неї увагу. Вона почувалася такою дурепою, коли забувалась і говорила не замислюючись, що найчастіше траплялося, коли поруч була Луна. Вона не могла уявити, як некомфортно їй було б поруч із Гаррі чи Невілом, якби вони спробували з нею фліртувати. Ні, її погляди та прихильність були повністю сконцентровані лише на Луні Лавґуд. Вона не хотіла, аби хтось інший мав будь-які взаємини з Луною. Романтичні взаємини.
— Ні, не цього разу. Хоча врешті-решт я можу вдатися до цього, якщо вони мене знову розлютять, — зізналася Джинні.
— Добре. Це, мабуть, було б боляче, — серйозно мовила Луна.
Настала довга пауза, під час якої ніхто з них не вимовив ані слова. Вдалині наспівував птах. Сонячне тепло проникало крізь дерева, і рудоволоса відчула, що може розтанути на камені під ногами. Довкола було чарівно.
— Це дуже приємно, — раптом сказала блондинка.
— Га? Що таке? — розсіяно відповіла Візлі, її увага все ще була прикута до однокурсниці. Вона була зачарована красою Луни.
— Я маю на увазі те, що ти тут.
На секунду ґриффіндорка завмерла. Їй знадобилася хвилина, аби усвідомити слова дівчини. Вона спантеличено дивилася на Лавґуд, не вірячи своїм вухам, точніше, не вірячи Луні. Але за кілька, як їй здавалося, годин Візлі зрозуміла. Луна кохала її. А Джинні кохала Луну.
— Справді? — випалила рудоволоса, нестримно усміхаючись, не здатна стримати радість, полегшення й щастя, що розповсюджувались по її тілу, наче електричний струм. Вона зістрибнула з каменю, ледь не впавши на рейвенкловку.
Луна сміялася, з насолодою спостерігаючи за ейфорією дівчини, й обхопила її руками. Джинні міцно обійняла її у відповідь. Вперше за весь час вона почувалася повністю спокійною і щасливою. Наче вона нарешті знайшла своє справжнє покликання. Весь її світ, усі його турботи й біль зникли.
Коли вона нарешті відступила, дівчина шалено посміхалася.
— Чому ти так посміхаєшся? — засміялася Лавґуд.
— Тому що, моя люба подруго, я нарешті почуваюся повноцінною, — просто відповіла рудоволоса.
Блондинка похитала головою.
— Ти така дивна істота, Джинні Візлі.
Дівчата знову зайшлися сміхом. Вони залишилися на тому самому місці, сидячи під яскраво-блакитним небом і споглядаючи, як хмари повільно пливуть по його блискучому ясному простору. Мимоволі, їхні руки повільно рухалися назустріч, й міцно переплелися у обнадійливому стисканні. Ця мить була ще більш інтимною, аніж будь-який поцілунок, який Джинні дарувала Луні. Це було так само природно, як дихання. Їм не потрібно було дивитися одна на одну, щоб почуватися правильно та ідеально.