Chapter 1
Світало. Тоді, лежачи в ліжку, я чув свист зимового вітру, що рискав за вікном у пошуках щілинки, аби забратися всередину. Останнім часом я мав певні проблеми зі сном, тому прокидався вдосвіта. Той день не був винятком. Черговий морозний повів змусив мене зіщулитися. Мій терпець остаточно урвався, коли я відчув холодне повітря, що прибиралося крізь ковдру, торкаючись моєї гарячої від сну шкіри. Я підвівся з ліжка, схопив чарівну паличку і наклав зігрівальні чари.
Краєм ока я спіймав своє відображення у дзеркалі: нахмурені брови, стиснуті губи, скуйовджене волосся. А в очах – осуд самого себе за те, що не промовив замовляння раніше.
Зрештою, я був радий працювати в Гоґвортсі. Хіба не для цього я вчився в Академії? Діти поважали мене, іноді навіть трохи побоювалися, хоча я і не робив нічого визначного. Вони самі формували про мене думку. Я був доволі молодим у порівнянні з іншими членами викладацького складу, мав іншу методику викладання, був готовий допомогти будь-якому студенту, якщо він чи вона ризикнуть мене попросити, міг пожартувати, проте тримав дистанцію.
Діти люблять романтизувати те, що бачать, і я успішно попадав у радіус їхніх рожевих окулярів. Втім, хотілося думати, що моя думка дійсно має для них якусь вагу.
Згідно з розкладом, перша лекція передбачала зустріч із другокурсниками. Це був змішаний урок, тому в аудиторії зібралися учні Гафелпафу та Ґрифіндору. Діти вже зайняли свої місця, супроводжуючи очікування викладача гучними розмовами з активною жестикуляцією, проте майже миттєво замовкли, побачивши, як відкриваються важкі двері. Я неквапливо пройшов до свого столу, поклав стосик книжок та зняв свою мантію, повісивши ту на стілець. В коридорах Гоґвортсу було досить холодно, а згадка про ранкового гостя, який залишив на вікні химерні малюнки, зовсім не сприяла ситуації.
— Що ж, — почав я, щойно зайшов до кабінету. — Тема сьогоднішньої лекції «Класифікація стратегій захисту».
Ті, хто сиділи за першими партами, вже розгорнули свої пергаменти та жваво почали вишкрябувати тему. Задні парти навіть не поворухнулися, а учні, які зайняли місця посередині, тільки-но взялися кволо діставати канцелярські приладдя.
— Чи знаєте ви різновиди методів захисту? — не встиг спитати я, а в повітрі вже опинилося кілька рук. — Містере Робін, будь ласка.
Хлопчик з голубими очима прочистив горло:
— Заклинання, зілля, предмети, такі як артефакти або амулети, наприклад, також ритуали та супротив виманології.
— Дуже добре, містере Робін, — усміхнувся я Лео, і він засяяв гордістю. — Сьогодні поговоримо про темні артефакти. Якщо ви читали параграфи три та сім… — я повернувся до дошки. Змахи моєї палички залишали на ній обриси кількох видів магічних предметів.
Сьогоднішній урок я вирішив розбавити чимось цікавим. Нудні лекції про примарну небезпечність завжди набридали навіть мені самому, коли я вчився у школі, тому моєю метою було не дати заснути другокурсникам. Вже за пів години, коли теоретичний матеріал було засвоєно, міс Едмонд стояла біля вчительського столу, тримаючи проєкцію артефакту в руці. Він мав вигляд антикварного годинника на ланцюжку, але головною особливістю було не це. Міс Едмонд мала змогу розтягнути його у повітрі, розкласти на складники, дізнатися, з яких темних заклинань та проклять він створений, в якій послідовності вони накладалися, та який мають вплив на чарівників. Загалом, іграшка була безпечною – вона не могла завдати шкоди, бо була лише напівпрозорим магічним осередком у повітрі, але давала змогу краще зрозуміти механіку та усвідомити наслідки.
Після того, як учні розібралися з кількома предметами, я створив нову проєкцію – шоколадна жабка з набору. Вони мали зрозуміти, що темним артефактом може бути будь-що.
— Містере Пітерсон, прошу вас до столу, — покликав я світловолосого гафелпафця. — Назвіть мені, будь ласка, головні компоненти… — мене перервав шум, що лунав з коридору. Гучні кроки, володарка яких стрімко наближалася до мого кабінету. Якщо це вона, то мій ранок можна офіційно вважати спаплюженим…
Важкі двері відчинилися вдруге за останню годину.
— Вітаю, — жінка всміхнулася студентам, а потім повернулася до мене. — Містере Мелфой, чи можу я поговорити з вами наодинці.
Так, мій ранок остаточно спаплюжили. У цієї професорки був неймовірний талант з’являтися нізвідки, в найбільш невдалий момент, та діяти мені на нерви.
Вона виглядала розлюченою. Ні, шаленою. Намагаючись втримати хиткі рештки самовладання, вона нетерпляче кліпала очима, підібгавши губи. Здається, вона щось не вподобала, і це щось тісно пов’язане зі мною. Стало якось не по собі.
Я огледів клас, ніби хтось із присутніх міг мене врятувати. Ні, охочих не було.
— Містере Пітерсон, я очікую від вас поглиблений аналіз артефакту, коли повернуся, — я зітхнув та неохоче підвівся зі столу, на якому встиг вмоститися.
На превеликий подив Мелфоя, у кабінеті не запанував балаган, щойно він покинув кабінет. Насправді малий гафелпафець копирсався у формулі артефакту ще кілька хвилин, водночас роблячи нотатки на пергаменті. Біля вчительського столу зібрався невеликий консиліум – кожен хотів доторкнутися до магічної проєкції та розкласти прокляття, що містилися всередині, на атоми. Проте незабаром суворі вказівки професора перетворилися на далекий спогад, що його перекрили балачки про квідич, колекції карток зі славнозвісних шоколадних жабок та плани на новорічні вакації.
Меган дістала щоденник, у якому нотувала лекції з гербалогії, адже Ліам настільки роздратував її своїми недолугими аргументами про шкідливі властивості асфоделю, що без підтверджених контраргументів міс Спраут би не обійшлося; Натаніель ледь не побився із Джеймсом за місце біля «темного» артефакту; Альма переповідала Робу нещодавню книгу, яку встигла прочитати у перервах між факультативами зіллів – кожний був зайнятий своїм ділом, поки їх не відвернув галас за дверима. Розмови вщухли, супроводжуючись обміном зніяковілими поглядами.
Дорослі професори спілкувалися на підвищених тонах, а широкі коридори Гоґвортсу розносили відлуння голосних обвинувачень по всьому замку. Таке ставалося не вперше. Вся школа знала про вічні конфлікти професора Мелфоя та професорки Ґрейнджер. Це почалося ще кілька років тому, коли вони водночас поповнили ряди викладачів магічної школи. Спочатку вони були спроможні втримувати свої незгоди на рівні дипломатичних дискусій, проте з плином часу ті перетворювалися на сварки, які ледь не закінчувалися магічними дуелями. Попри усі старання Мінерви, відносини трансформувалися на тотальну неприязнь, що підкріплювалася періодичними провокаціями одне одного. «Як малі діти», — любила казати професорка Макґонеґел, коли сварила їх черговий раз, намагаючись сховати пустотливу посмішку за міцно стиснутими губами та насупленими бровами. «Поки цей ворожий союз не заважає навчальному процесу, нехай роблять, що хочуть.» — промовила вона якось за чашечкою квіткового чаю в теплиці.
Найсміливіші та найнахабніші з класу наблизилися до дверей, аби підслухати протистояння містера Мелфоя та міс Ґрейнджер. Зазвичай більша частина школи спостерігала за ними з зацікавленням, очікуючи наступної випадкової зустрічі в коридорі чи у Великій Залі, ніби вони могли вибухнути в будь-яку мить, яку можна пропустити, якщо кліпнути. Проте дорослі чарівники старалися зберігати спокій та не звертати увагу на заряджене електронними імпульсами повітря і погляди учнів.
— І часто вони так? — спитала Керол, шкрябаючи щось на своєму пергаменті. Вона вважала втручання в особисте життя професорів дурним тоном і засуджувала нетактовних однокурсників.
— Старші кажуть, так. Одного разу де-де не дійшло до проклять, але тоді Сіністра їх заспокоїла, — кинув Рей. Він вдавав, наче йому байдуже, аби не розчаровувати подругу, проте іноді таки кидав погляд на двері, очікуючи кульмінації сьогоднішньої вистави.
— А мама каже, що це непрофесійно, і краще б їм вирішувати свої конфлікти… — діловито почав Арні, але його шматок пергаменту, скручений в кульку, який поцілив прямісінько в голову, зміг його заткнути.
— Стулися, Роджерсе, — шикнув хтось із натовпу шпигунів, які окупували майданчик перед дверима, — просто заздриш, що твоїй дупі не вистачило тут місця.
— А ще мама каже, що підслуховувати – неввічливо, — ображено пробубнів той собі під ніс.
Метушня за дверима змусила дітей драпонути до парт, розсідаючись зовсім не так, як було на початку лекції, але краще б сидіти на будь-якому місці, ніж отримати прочухана від розлюченого професора.
Пітерсон лишився стовбичити біля столу з червоного дерева, подумки промовляючи молитви Морґані та Мерліну, аби містер Мелфой не прибив його на місці, чи ще гірше, наслав яке-небудь витончено-жахливе прокляття.
Чоловік повернувся до кабінету, важко дихаючи – так, ніби пробіг кілька кіл навколо фортеці. На його щоках грав рум’янець, проте він намагався зібрати себе до купи. Ця міс… Ґрейнджер не мала зіпсувати урок, якою б скалкою в дупі вона не була. Другокурсники мали запам’ятати новий матеріал про зачаровані предмети, а не про стратегії вгамування нервового зриву.
Він прикрив очі, кілька разів глибоко вдихнув та пройшов до столу. Решта заняття пройшла мирно, до того ж до кінця залишалося кілька хвилин. Тому він вголос продиктував домашнє завдання, не піклуючись про те, чи хтось його запише, зібрав речі та вийшов, кинувши нерозбірливе: «урок закінчено».
Мало того, що вона вкрала добру половину відведеного часу, ще й знищила решту нервових клітин, — подумав блондин, злісно крокуючи гоґвортськими сходами, — клята ґринділка.
Пригніченість нависла над присутніми, відгомін якої здавлював нутрощі десь в животі та давив на скроні. Рей важко зітхнув, складаючи речі в сумку:
— Не люблю, коли хтось свариться.
— А хто щойно підслуховував? — докірливо відповіла Керол.
— Так, але… я думав, це буде весело, — він фиркнув, випускаючи повітря з носа, наче коник, якому не сподобався нав’язливий гість. — От би був спосіб їм допомогти… хоча, якщо у Макґонеґел не вийшло, мабуть, ми безсилі.
Сині очі Керол весело блиснули, пускаючи бісиків:
– Є одна ідея. Але нам знадобиться Джо…