Через N років. Ранок
Я прокидаюсь від порожнечі, відчуття відсутності тебе поруч, від тиші, яку не порушує твоє дихання. Ти завжди спиш неспокійно. Вовтузишся, сопеш, іноді щось бурмочеш, прицмокуєш або ж раптово схрапуєш. І ці звуки – моє снодійне і моє заспокійливе. Ти заперечуєш, що занадто шумний, мовляв, це я ненормально тихий уві сні, і в тебе мурашки по шкірі, адже здається, що лежиш в одному ліжку з покійником. Стверджуєш, що іноді навіть прокидаєшся посеред ночі від гробової тиші і влягаєшся на мене, щоб чути уві сні моє серцебиття. Неправда, тебе й гарматою не розбудити. А свою важку макітру ти кладеш на мене підсвідомо і ніякі звуки ритму серця точно не пробиваються крізь твій міцний десятий сон. Заявляєш, що таким чином навіть уві сні тягнешся до моєї душі. Схоже, що вона, на твою думку, знаходиться десь між замлілим відлежаним плечем і мокрими від твоєї ж слини ключицями. Я сперечаюсь – твоя підсвідомість просто любить мене лоскотати неслухняними пасмами волосся. Згадуючи наші незліченні дебати на цю тему, я мимоволі посміхаюсь.
Зараз ти, мабуть, на кухні намагаєшся не сильно гриміти у відчайдушних спробах зробити сніданок. Ти ненавидиш готувати, ще більше не любиш рано прокидатися – сон для тебе святе. Але щонеділі робиш виняток заради мене. Я ніколи про це не просив. Я б не любив тебе менше, навіть якби ти не наповнював своєю турботою про мене кожну таку дрібницю в наших відносинах. Але я тобі цього не кажу. Щоб ти не дувся. Щоб це не було знеціненням твоїх старань. А ще, можливо, тому що маленький Том усередині мене все ж не такий черствий, і кожну неділю захоплено мліє від радості та вдячності за відкритий вияв турботи й любові, те, чого він ніколи не отримував від холодних батьків. Здавалося б, коли люблять, ти і так це знаєш, бачиш по очах, немає потреби кричати про це в кожній дії. Але все-таки є якась магія у відкритому втілення, вияві своєї любові.
Я швидко встаю й спішу до сходів на перший поверх. Уже на порозі кімнати розвертаюсь назад і йду одягати капці. Раніше я завжди ходив по дому босим. Я не відчуваю холод, навіть коли він повністю сковує мої кінцівки, і мені плювати на зручність. Коли вже зовсім дошкуляє, я можу накласти зігрівальні чари. Але тебе завжди засмучує моя байдужість до власного комфорту і небажання піклуватися про організм. І кожен раз, коли я забуваю одягати капці, ти таким сумним поглядом дивишся на мої (чесно скажемо, посинілі від холоду) кінцівки, ніби я прийшов до тебе по цвяхах. Хоча до тебе я б прийшов і по ножах. Я знаю, ти засмучуєшся не через капці, а через те, що я не вмію любити себе. Мене не навчили батьки. Але для цього в мене є ти. І я ніколи тобі не зізнаюсь, але заради того, щоб не бачити тебе сумним, я готовий одягти навіть шкарпетки. Нарешті знаходжу під ліжком ці кляті капці у вигляді левових лап (егеж, а які ще, як їх обирав ти) і поспішаю вниз.
Ще на підході чую звуки музики, твоє тихе мугикання і вловлюю запах чогось горілого. Мабуть, частина млинців уже в смітнику. Я безшумно заходжу і кілька миттєвостей просто спостерігаю за тобою. Ти навіть не уявляєш, наскільки неймовірний. Роздратовано видихаєш, викидаєш черговий невдалий витвір у сміття. Обертаєшся і застигаєш. Дивишся на мене так, ніби от-от заплачеш від злості. Ти терпіти не можеш, коли не здатний ощасливити тих, кого любиш. Хоча б такими речами, як сніданок у ліжко. Дурненький, я вже щасливий.
Я підходжу і замість тисячі слів просто тебе обіймаю. Міцно-міцно. Вкотре вростаю в тебе усім своїм єством. Цілую за вушком і вже щокою відчуваю твою посмішку. Твоє неслухняне волосся знову лоскоче і дратує, але я і це люблю.
- Я незграба.
Відхиляюсь і бачу в твоїх очах легку провину, на вилицях – ледь помітний рум’янець. Мотаю головою.
- Ні, ти просто народжений не готувати, а їсти.
Смієшся у відповідь на мій зовсім несмішний, невдалий жарт. У тебе явно проблеми з почуттям гумору, адже завжди реагуєш на мої вбогі спроби стендапу. Я ніжно цілую тебе у вуста, і нарешті у твоєму погляді лише безмежна вдячність і любов. Ти завжди вмієш бути вдячним за дрібниці.
- Це просто погане борошно, воно все псує, потрібно буде спитати у місіс Візлі, яке вона використовує, - хитруєш.
- Так, - я навіть не берусь сперечатися. – Сідай, будь ласка, і спокійно посидь, поки я зроблю каву та чай.
- А я розповідав вже, що на цьому тижні втнув Рон? – ти нарешті розслаблений і повністю відпустив вранішню невдачу. - Мерлін, я думав, Герміона після цього вижене його з дому! А в мене, як у справжнього друга, не буде іншого вибору, окрім як прихистити невдаху, поки вони помиряться. Але уяви, як би ми тут жили втрьох? Це жах… - ти, як завжди, безмежний потік енергії, новин, емоцій.
- Не хочу навіть уявляти. Я б не витримав жодного з рудих у нашому сімейному гнізді. До того ж твій Рон мене не любить, - вередую.
- Та ні, він просто вважає тебе трохи дивним і занадто холоднокровним. Та це просто тому, що він не знає наскільки ти можеш бути гарячим, - підморгуєш – у когось сьогодні грайливий настрій.
- Це що - вранішній флірт?
- Нііі, це констатація фактів від твого чоловіка. От уяви, як би ми займалися сексом, знаючи, що десь за стінкою спить Рон?
- О, він би не спав, ти завжди гучний, - рахую подумки один, два, три і …
- Томе! – обожнюю твою реакцію, твоє ніяковіння, і при цьому хтиві думки, які викликають задоволений рум’янець. - Я маю на увазі, що ми б нічим не займалися! Рон – це те саме, що, наприклад, мої батьки! Ми б не змогли йому потім дивитися в очі!
- Кажи за себе, я із задоволенням наступного ранку спостерігав би за його виразом обличчя, поки він гарячково збирав би речі і щось мекав про те, що краще поживе в Джинні.
- Ти безсоромний поганець! – із захопленням, смієшся.
- Так, мені не було б соромно ні секунди за те, що я кохаю свого чоловіка у всіх можливих позах, - відволікся, опікся від дотику до чайника. Ігнорую біль, крадькома зиркнувши, чи не помітив ти мою неважливу травму.
- Томе! – добре, не помітив. Червонієш. І це саме те, чого я добивався. Ти дуже милий, коли тобі ніяково.
- Добре, - сьогодні я милостивий, – ми відійшли від теми. Так що ж там утнув твій дорогоцінний Рон?
- Тільки не кажи, що знову ревнуєш. Так ось…
Поки ти із захватом та лагідною посмішкою розказуєш про свого друга, я насолоджують твоїм голосом і тим, як щиро ти вмієш любити людей – друзів, сім’ю, мене. Ніхто так не вміє любити, як ти. Вони всі на це не здатні. І за які заслуги я став одним із тих, кого ти любиш? Я п’ю каву. Слухаю тебе. Дивлюсь на тебе. Насолоджуюсь тобою. Люблю тебе. Я відвертаюсь, вимикаю музику і мию порожню філіжанку з-під кави. Потім беру і виливаю чай, який заварив за звичкою. Адже це міг би бути один із мільйонів наших ранків, якби ти був живий.
***
N років тому. Вечір
Ми познайомились випадково. Наші долі мимоволі зіштовхнулися у вихорі мільярдів життів. І цей дотик щось змінив у мені в ту ж мить. Це не було кохання з першого погляду. Скоріше розуміння з першого погляду, десь на підсвідомості. Невблаганне усвідомлення неминучості тебе для мене, у мені. Хех, ти був правий, з тобою я справді перетворився на бісового романтика...
Я тоді приїхав у відрядження до Єгипту й у вільний час планував відвідати магічні святині фараонів. Наші спільні знайомі порекомендували тебе як неймовірно обізнану в цій сфері людину, яка ось уже півроку вивчала це все в Каїрі. Мені пощастило, що ти тоді залишився так надовго в Єгипті, адже ті роки були наповнені для тебе незчисленними подорожами по всьому світу, по різних країнах, у яких ти вивчав магічну спадщину різних народів та етносів. Я чув відголоски твоєї слави мандрівника та дослідника, але ніколи не звертав на них якоїсь особливої уваги. Ти був для мене просто непосидючим допитливим чарівником з шилом в ... кхм, про якого я час від часу чув неймовірні історії. Ти був для мене цікавими плітками. Мені пощастило, що ти став для мене чимось набагато більшим. Мені пощастило, що я став для тебе кимось, а не просто успішним політиканом. Нам пощастило.
Уперше я побачив тебе серед безкінечних розплавлених пісків пустелі. Було неймовірно спекотно, душно, сухе повітря дратувало очі. Твоє запізнення на призначену зустріч ось уже на 4 хвилини дратувало кожен мій нерв. Багряне, аж закривавлене сонце заливало розтопленим золотом крайнебо, повільно вмираючи. Ти вигулькнув з апарації за кілька метрів від мене. І поки наближався, на мить здалося, що ти або міраж, або химера. Зелень твоїх очей дарувала прохолоду. Вони здавалися оазисом серед цього пекла.
Ти гарячково вибачався, мабуть, знаючи про мою нетерпимість до не пунктуальності, а я вже охолов, і від роздратування не лишилося й сліду. Ти ніяково жартував, намагаючись заповнити напружену тишу, а я дуже не красиво (з твоїх слів) витріщався на тебе і намагався зібрати думки докупи. Ти вражав мене неймовірними розповідями про древню магію фараонів, а я чи не вперше захоплювався кимось, вважаючи його гідним собі. Поки ми блукали численними гробницями, ти наспівував іноді, а я дивувався, чому раніше до цього моменту ніколи не любив і не слухав жодну музику. Ти звідкись дістав мені американо з льодом, дізнавшись завбачливо про мої смаки, а я закохався. Ти міг би не заморочуватися в дрібних турботах щодо непривітного незнайомця, і просто взяти 2 порції холодного чаю. Але ти не вмів бути іншим. Ти не вмів не турбуватися. Ти не вмів не любити.
І я бачив, наскільки ми різні. Такі, як ти, зазвичай, не водяться з такими, як я. У таких людей, як ти, навіть узимку завжди гарячі руки, щоб зігрівати своїм теплом інших. Вони не мають купи психотравм з дитинства. Вони ніколи не бувають самотніми, адже завжди люди тягнуться до них, як до сонця. Таких, як ти, неможливо не любити. І я любив. Таких, як я, неможливо любити. Але ти любив. Ти завжди примудрявся робити неможливе.
Дякую.