Затишшя перед бурею
Це був наступний понеділок після кількох днів відпочинку від битви з Бельдам. Поттер-старший написав листа директорові і все пояснив. Але було не все так просто:Дамблдор вже знав на кого чекає і вирішив підготуватись. А саме коли хлопчики відправилися до школи у супроводі Мародерів-їх зустріли аврори і відвели до дверей Великої зали. Там були присутні всі , окрім Квірела, який таємничо зник без сліду. Альбус здогадувався чому-Темний Лорд повернувся в подобі хлопчика, про якого Джеймс згадував у листі. Та от питання як Поттери досі живі? Тому він почекає, побачить на власні очі "врятовану дитину". Учні та вчителі вже достатньо проінформовані.
Все як колись - але тепер тиша гучніша, ніж оплески. Бо всі дивляться на нього. На Тома Редла.
Він стоїть поряд з Гаррі, трохи позаду, мов тінь, яку ніхто не чекав бачити. Учні шепочуться. Викладачі - насторожені. Міністерські чиновники сидять у задніх рядах, ніби вже підготували прокляття.
- Це… він? -недовірливо шепоче хтось.
- Але як… як він живий?-шепіт з іншого боку - Помона Спраут витягує шию.
- І що він робить з Поттером?-випльовує жовчно третій- Северус Снейп.
Лише Альбус Дамблдор розуміє причину,але нічого не говорить. Його блакитні очі загадково поблискують з-під напівмісяцевих окулярів. Сканують позмінно то одного, то іншого хлопчика. Очі Дамблдора поблискують не тільки через вогні свічок - у них читається біль, надія і… спокутування. Він бачив занадто багато таких дітей. Але ця — має шанс.
Макґонеґел виходить уперед. Вираз її обличчя — змішання втоми, гідності та глибокого скепсису.
- Гаррі, - каже вона. - Ти впевнений у цьому?
- Так, - відповідає Поттер твердо. - Він не той, ким був. І він не повернувся. Він вирвався.
- Але… це Волде…
- Це Том Редл, - перебиває Гаррі,нікого не слухаючи. - І він - жертва не менш, ніж будь-яка дитина, яку тримала Бельдам.
Він вибрав свободу.
Він вибрав нас.
Тиша в залі — мов перед бурею.
І тут — хтось встає. На подив присутніх підіймається з місця Невіл Лонґботом.
Він обводить поглядом усіх.
- Якщо Гаррі каже, що цей хлопець не ворог - я йому вірю. Тільки уявіть що могло би статися прийди ця зла відьма сюди до Гоґвортсу. Стількох жертв вдалося уникнути.
Гаррі певно що не очікував цього,тому був дуже вдячний .
Герміона піднімається першою. Згодом Луна. Потім - учні Гафелпафа,Сьюзен і Джастін. Наостанок- Дафна і Блез.
Але деякі залишаються сидіти. Дехто встає… і виходить. Один з міністерських шепоче:
- Це буде політична катастрофа.
І тоді Гаррі повертається до Тома. Його голос тихий:
- Готовий?
Том хитає головою.
- Ні. Але, якщо я з тобою - я не боюсь.
- Тоді вирішено-подає голос директор встаючи зі крісла . Макґонеґел робить крок убік,даючи йому місце за постаментом.
- Якщо він навчився нести наслідки - продовжує Дамблдор- Гоґвортс не відмовиться дати йому шанс.
Зал починає потроху шуміти. Життя вертається. Гаррі й Том сідають за стіл - не як ворог і герой. А як… початок чогось нового.
Уроки не відмінили. Сьогодні у них були уроки з Захисту темних мистецтв,які за спільним швидким рішенням вів ніхто інший, як Ремус Люпин.
Гаррі сидить на своєму звичному місці. Трохи далі -Том. Його пальці лежать на парті рівно, ніби кожен рух — під контролем. Погляд з-під вій — обережний, недовірливий. Він вивчає учнів, не матеріал.
Він ніколи раніше не сидів у класі, як учень. Тільки як гравець, як мисливець. Тепер — інакше.
Професор Люпін підходить ближче.
- Пане Редл. Готові спробувати?
Том киває. Його голос сухий, але рівний:
- Так, професоре.
- Захисне закляття проти страху. Стандартне. Не знищує емоцію — лише приглушує вплив. Впораєтесь?
Том підводиться. Весь клас стежить за кожним його рухом.
-Praesidium Mentis, — чітко виголошує він, і з кінчика палички виривається сріблясто-блакитний спалах. Не сильний, але правильний. Чистий.
Пауза. Потім — перші аплодисменти. Несміливі. Від Невіла. Потім — від кількох гафелпафців. Герміона усміхається. Луна стежить уважно своїми великими очима.
Гаррі - лише киває. Легко. З розумінням. Без натиску.
І тоді Редл - вперше - усміхається.
Невпевнено. Незграбно. Так наче забув як це робиться . Але щиро.
У коридорі Том наздоганяє Гаррі. Його голос майже тремтить:
- Ти колись… боявся вчитися з людьми, які тебе бояться?
- Щодня, — усміхається Гаррі. - Але потім я дізнався, що деякі з них просто не знають, що тобі боляче. Поки не скажеш.
- А якщо я не знаю, як казати?
- Тоді можеш просто… бути. І я говоритиму з тобою - доти, поки сам не заговориш. Поттер підбадьорливо усміхнувся.
Том опускає погляд. І прошепотів:
- Дякую.
Тим же вечором у Великій залі Гаррі чекає на Редла. Той все ніяк не з'являється. Гаррі сидить неподалік за гафелпафським столом , трохи осторонь, але з ним - тато ,Сіріус, Ремус, Герміона,Сьюзен , Невіл.
Аж тут двері великої зали прочиняються впускаючи Тома.
Учні мовчки спостерігають за хлопчиком,що проходить повз них і зупиняється біля постаменту видимий широкому загалу. Дехто з професорів сидять із перехрещеними руками. Багато хто не довіряє. Що взагалі коїться? Чому Редл там стоїть?-запитувався кожен.
Його постава пряма, але руки трохи трясуться. Він говорить голосно, чітко. Кожне слово — обтяжене:
- Моє ім’я… Том Редл. Але ви знаєте мене інакше. Як Того-Кого-Не-Можна-Називати. Як… Волдеморта.
Здригання пробігає залом. Навіть Драко Малфой виглядає ніби не впевнений, чи варто слухати далі.
- Я не виправдовую того, що колись зробив. Не можу. Нервуючи Том пройшовся між рядами столів. Його погляд чіплявся за кожну людину,відстежуючи їхню реакцію. Це була не найкраща його ідея,проте необхідна,якщо він хоче лишитися поруч з Гаррі.
- Але я більше не та сама істота, якою став. Повернувся до місця по центру зали.
- Я бачив, що значить бути не монстром. Я дізнався, що можна мати вибір — навіть тоді, коли здається, що все втрачено. Він кинув очі на Гаррі, який заворожено дивився і ловив кожне його слово.
Пауза.
- Я не прошу пробачення. Бо це не моє право. Він знову дивиться на людей зібраних у Великій залі.
- Але я віддаю його — тим, кого зламав, кого налякав, кого зрадив.
- І якщо доведеться прожити все життя, доводячи, що змінився — я зроблю це.-сказав Редл твердо.
Очі залу зосереджені на ньому. Деякі — холодні. Інші — коливаються.
І тоді Том опускає голову. Просто й щиро.
- Дякую, що дали мені шанс. Навіть якщо це — останній.
Ніхто нічого не сказав ,перебуваючи в блаженній тиші,тільки окремі знайомі Тому люди вдячно заплескали в долоні. Драко спершу стис губи, але не встав і не вийшов. Він просто… дивився. І цього було достатньо.
- Ти молодець -шепнув Гаррі Редлу ,коли той до нього підсів.
Помона Спраут люб'язно дозволила Мародерам і друзям з інших факультетів навістити Гаррі і Тома. Вони з задоволенням проводять час разом.
Хлопці сиділи в колі біля каміну. У повітрі пахло гарячим какао і трошки гарячою головою Сіріуса, який щойно програв Ремусу в шахи втретє поспіль.
- Я просто не бачу стратегії, окей? - обурено кинув Блек. — Мої фігури бояться твоїх.
- Вони бояться твого командування, - буркнув Джеймс, попиваючи медовий напій.
Том сидів осторонь, на підвіконні. Спершу мовчки. Але Гаррі жестом покликав його ближче. Без примусу — просто бо… є місце.
Він підійшов. Сів поруч. Гаррі простягнув йому кухоль.
- Какао.
- Я не люблю солодке, — відповів Том м’яко, але ковтнув. Потім — ще раз.
- Ммм. Це… не так огидно, як я очікував.
Сміх — тихий, живий — пройшов колом. Том розгубився. Але щось у ньому розтануло. Уперше.
- І що ще ви робите вечорами? Жертвуєте шаховими фігурами і наливаєте один одному сироп?
- Ще граємо в "Дурня", — підкинув Рон. — Тільки з закляттями. Джастін і Сьюзен спілкувалися з Дафні і Блезом,роблячи ставки на перемогу Візлі в наступному матчі . Луна ж просто спостерігала за грою,обійнявши коліна.
- Це незаконно, — хором проказали Герміона і Невіл.
- Отже, весело, — сказав Том, і усміхнувся. Цього разу — ширше.
І сміявся, коли Сіріус у нього випадково кинув подушку-змійку, яка сичала:
- О, ще один Темний Лорд… Сссиди сссобі тихо!
- Ти її сам програмував? — Том хрипко засміявся.
- Вона звучить, як перший мій щоденник.
Усмішка. Потім — хриплий, невпевнений, але справжній сміх.
І в ту мить… він був просто хлопцем.
Просто Томом, який вчиться сміятись.
***
Опівночі у вітальні було тихо. Камін ще жеврів — м’яке помаранчеве світло розтікалось по стінах, як мед.
Гаррі прокинувся неспокійно. Дивна тиша стояла в повітрі. Він тихо підвівся з ліжка й одразу відчув — щось не так.
Тихенько вийшов за двері,щоб не розбудити однокурсників. Рослини,що звисали зі стелі, м'яко торкалися голови хлопчика,заспокоюючи. Та тривога вже калатає у двері серця. Там, біля круглого віконця з видом на траву і кульбаби, у старому светрі, сидів Том. Його обличчя було напівосвітлене розсіяним світлом Місяця, погляд упирався в нікуди. Очі — широко відкриті. Але… не від подиву.
Від страху.
Гаррі підійшов повільно.
- Не спиш?
- Ні. — Том не обертається. -А ти?
- Відчув, що ти не спиш. Вони сідають разом на диван вкритий клаптевою ковдрою.
Коротка тиша.
- Все… занадто тихо, — нарешті каже Редл. - Ніхто не кричить. Ніхто не вимагає. Ніхто не хоче мене використати. Я не звик.
- Хочеш, я прокричу щось образливе, щоб усе знову стало знайомо?
Том посміхається, але слабо. Потім — стиха:
- Я боюсь, що коли заплющу очі… все зникне. Знову. І я опинюсь у тій кімнаті. У світі з ґудзиками й порожнечею.
Гаррі сідає поруч. Трохи мовчить. Потім каже:
- Це справжнє. Це вже не сон. Ти вийшов. І ми з тобою.
І навіть якщо ти прокинешся — ми будемо там. У реальному світі. Просто… не давай собі зникнути. Добре?
Том киває. Дуже повільно. Його погляд — у вогонь.
- А якщо я не зможу бути “нормальним”?
Гаррі відводить очі в бік, потім дивиться на нього:
- Ніхто з нас не “нормальний”. Але ми — справжні. І поки ти є, з тобою є і я.
Пауза.
Потім — ледве чутно:
- Можна я… тут посиджу ще трохи? Просто… поруч із тобою.
Гаррі кивнув.
- Скільки хочеш.
І в ту ніч Гаррі не пішов спати.
А Том заснув уперше — не в тиші. А в присутності. Він прокинувся від м'якого голосу Гаррі ,який кликав на ім'я:
- Ходи ,що покажу.
Сонце ще тільки пробивалось крізь хмари, коли Гаррі тихо відчинив двері до Теплиці №2. Повітря було тепле, вологе, насичене запахом листя, квіткового пилку й трохи спецій.
- І ти справді хочеш показати мені рослини? - спитав Том, ковзаючи поглядом по хаотичній зелені.
- Усі бачать магію в прокльонах і дуелях, - відповів Гаррі. — Але іноді найсильніше - те, що росте повільно. І виживає попри все.
Том посміхнувся трохи збоку. Вперше - без гіркоти.
Вони ходили між стелажами, Гаррі показував йому мандрагори, дельфінії, рослини, що шепочуть у сні. Том не питав багато, але торкався кожного листка з обережністю, мов боявся зламати.
- Ця? — спитав, нахилившись до густого куща із синім суцвіттям.
- Лунарія. Її насіння розкриває те, що приховане. Але тільки якщо ти сам готовий побачити.
- І що ти хотів би побачити, Гаррі?
- Мене. Не героя. Не Поттера. Просто себе, якого я іноді… не пам’ятаю.
Том замовк. Пальцями він повільно відламав один сухий стручок і стиснув у жмені.
- А ти? — запитав Гаррі.
Том дивився крізь листя.
- Я не знаю, ким хочу бути. Але… я знаю, ким не хочу.
Не більше голосом у темряві. Не відлунням чужого страху.
Вони зупинились біля маленького джерела всередині теплиці. Вода була тиха, як дзеркало. І там — два відображення. Не протилежності. А дві постаті, що стояли поряд.
Гаррі всміхнувся:
- Тут безпечно. Тут… можна бути.
Том сів на край водойми. Гаррі - поруч з ним. Поодинокі лілеї біліли на поверхні,до яких можна було за бажанням дотягнутись рукою. Він опустив пальці у прохолодну воду на мить впевнюючись у реальності того,що відбувається. Том підняв пальці з води — і побачив, як маленький жук повзе по них, не боячись. Він посміхнувся — не через жука. А через те, що вперше хтось не тікав
- І нічого не вибухне?
- Тільки якщо Сіріус щось посадить. І вони засміялись. Спокійно. По-дитячому.
У теплиці нічого не було героїчного. Тільки листя, сонце і двоє хлопців,
які вчились дихати в спокої. Вони ще не знали,що на них чекає далі,але вперше не боялись цього,бо не самі.