Було тихо та дуже світло.
Все навколо здавалося таким, ніби кольори перестали існувати, яскраво білим і блискучим. Від цього хотілося заплющити очі.
Гаррі не зовсім упевнений, на що чекав від смерті. У різних релігіях по-різному зображують те, що відбувається після смерті, але все це просто теорії, поки ми не будемо мертвими, а тоді вже не зможемо нікому розповісти, “що” та “як”.
Все залишилося позаду. Все його хворобливе життя, сповнене боротьби за кожну мить.
Гаррі не знає, що й думати про все це. Чи це все є нормальним чи це все просто уява вмираючого розуму, поки не зникне назовсім, забувши все, щоб стати частиною цілого світу — всесвіту?
Він не знав. На даний момент йому нічого не було відомо, крім того, що він мертвий і знаходиться в якомусь дивному місці білого кольору. Під його ногами була вода, але він не провалювався в нього.
Гаррі подивився вниз, щоб побачити, зрозуміти, що це за вода, очікуючи поглянути на своє відображення, але цього не сталося. Вода не відображала його... тіло? Душу? Ні, вода відображає цей білий колір, що оточувала його, але там було щось ще. Дивне. Темне. Чорний колір, що розширюється по всій воді. Це так схоже на чорнильні сліди від щоденника, від того, що залишилося від нього.
Йому здається, що чує шипіння. Гаррі моргає, не дозволяючи собі губитися у спогадах. Він присідає, простягає руку до поверхні води і — чорна штука з-під нього кидається на Гаррі, обвиває всього, липке, в'язке — і затягує на дно води. Все глибше, глибше, доки все не стане чорним, а біле зникає.
Йому здається, що не може дихати (не дивлячись на те, що йому справді не потрібно цього робити, просто м'язова пам'ять, щось, що залишилося від життя). Він все ще один, невідомо де. Гаррі відкриває рота з видихом і чорна штука заповзає йому в горло, в грудну клітку, в саму його суть. Він почувається важким. Пульсуючим. Щось рухається там, де колись було серце. Щось шипить. Щось говорить на парселтонге, безладне, швидке.
Він мружиться, заплющуючи очі, а голос стає голосніше. Ближче. Серце швидко забилося. Ні, ні, він не має серця. Він мертвий. Але щось зайняло місце в його тілі, щось поряд із ним. Поруч із Гаррі.
Таке знайоме.
— Мій, — шепоче щось йому на парселтонге перед тим, як свідомість покидає його.
Коли Гаррі розплющує очі, він уже не Гаррі, не зовсім. Його очі незвичайно світяться, колись одного кольору, а тепер один червоний, а інший зелений. Як заборонене прокляття. Він почувається інакше. Щось змінилося в ньому, стало сильнішим, могутнішим. Саме повітря, здається, стало іншим. Важче. Як темна магія.
А перед ним у цьому дивному, темному місці всі знищені його руками горокракси. Наймолодший з них, той самий, щоденник, підходить до нього, проводить пальцем по Гарріній щоці, під червоним оком.
— Ти ніколи від нас не позбудешся.
Ніколи, ніколи, повторюється знову і знову.
Ніготь горокракса дряпає щоку до крові. Гаррі це відчуває. Щось неправильне, густе. Прямо у його грудях, знайшовши у ньому притулок. Кров стікає вниз по шкірі і капає, капає. Язик злизує його з усмішкою на губах.
Відтепер він у їхньому полоні.