Гаррі дивився на небо, ховаючись з Томом біля лісу, коли почалася повітряна тривога. Якби були хоч якісь найкращі місця для цього, то їх тут не було б.
Однак...
Було справді погано, що в місті знайти дійсно добре укриття було схоже на випробування в якійсь грі на виживання, тільки це життя і тут і Гаррі, і Том можуть померти в кожній з таких повітряних тривог.
Це справді величезна проблема.
Чому, знаючи про те, що протягом всього існування людства влаштовувалися війни, тому що не навчилися поводитися як розумні люди навіть зараз, не могли збудувати справді необхідні укриття для народу? Чи правда вірили, що цього не буде? Чи їм байдуже?
Гаррі цього не розумів, хапаючись пальцями за Тома, спостерігаючи за тим, як горить місто від диму, від вибухів, вкотре себе питаючи, чому знайти хоч одне укриття так складно.
Або їх немає, або їх не пускали, або пускали тільки "своїх", або закрито, або якщо і є, то такої жахливої якості, що краще перечекати це десь у місці без високих будівель і вікон, що можуть їм нашкодити.
Чесно кажучи, тих, при владі, хвилювало порятунок власної дупи, а те, що відбувається з народом — яка різниця?
— Розслабся, ми не помремо.
Йому хотілося вірити Тому, але Гаррі сумнівався, що все може бути так легко. Це життя. У житті ніколи нічого не йде так, як хочеться. Життя не солодка казка.
(Це цілком підтверджується тим, що не встигли вони навіть народитися, як почалася війна в їхній країні, а таких сиріт, як Гаррі та Том, ставало тільки більше. Минуло вже – вісім? дев'ять? — років, а ситуація не улучшается.)
(Таке відчуття, що і Том, і Гаррі народилося під нещасливою зіркою...)
— Якщо ми виживемо і доживемо до повноліття, Томе, ми влаштуємо наше весілля?
— Так, Гаррі, ми це зробимо.
(Принаймні у них є мета в цьому безнадійному життю. Якщо вони з Томом помруть, Гаррі кланяється, що зробить усе, щоб у своєму примарному житті довести тих, хто це зробив, до божевілля.)