Коли мені казали, що це безглуздий вчинок – я лише посміхалася.
Коли мене переконували залишити цю справу – я лише кивала.
Я не слухала. Кивала. Робила. І так стала приватним психологом, порадником, опорою для багатьох, хто після Магічної Війни втратив надію, зневірився... або збожеволів. Як і мій найближчий пацієнт. Він до речі буде тут з хвилини на хвилину – пунктуальний. Цю звичку жоден катаклізм, жодна Війна не виб'є.
Дзвінок. Опускаю ноги з дивана, на ходу взуваючи химерні кудлаті капці, і тихо пливу до дверей. Не зібране, ніби місяцем підсвічене, волосся м'яко плескає по спині, без протягу чи вітру – магія.
Двері відчиняються, тепле повітря з вулиці супроводжує до хати чоловіка: високий і худий, у темному костюмі, сорочка застебнута під саме горло, волосся акуратно зачесане, але під очима залягли темні тіні. Він би здавався здоровою, доглянутою молодою особою, якби не очі – я з першої зустрічі в очах побачила його діагноз.
Він, здавалося, чужинець власної свідомості. Костюм, чисте волосся, пунктуальність – звички, які керують його життям. Розум, душа – блукає в невідомих хащах.
– Проходь, – м'яко запрошую до свого кабінету. Він, як і минулого разу, позаминулого, як і місяць тому, як і вперше, мовчки простує до кімнати й сідає у крісло. Спина пряма, немов натягнута струна, але я вже знаю, що коли ми почнемо розмову, він розслабиться – завжди розслаблявся. Знову у душі радію, що не потрібно вдаватися до гіпнозу, не люблю цю процедуру.
– Чаю?
Знаю, що відмовить, але все одно питаю. Здається, ніби якщо він погодиться, то це буде очевидний прогрес терапії. Дурнуватий й вигаданий мною забобон.
Сідаю навпроти та закидаю ноги, просто в капцях, на диван – це створює ілюзію дому, надійності, можливості не мовчати, а ділитися усім болючим.
– Кумедні капці, – зауважує він. Глухо, без усмішки, сухо кинутий факт.
– Дякую!
Не варто казати, що він повторює це щоразу – не професійно. Вони мовчать з хвилину. Я концентруюся, а він здається дратується від тиші. Взагалі-то, він казав, що любить тишу, але біситься. Усі люди з примхами – на свою адресу я за років десять усякого наслухалася. А хто без примх?
Зібравшись, глибоко вдихаю і порахувавши до п'яти видихаю. Пацієнт напружився – знає, що буде далі. Важко питати, та й метод не допомагає. Але оскільки він просив мене, то:
– Ну і як вона?
Ось тепер сеанс почався. Чоловік насупився, на губах промайнула усмішка – його улюблена тема – і почав свій щотижневий «звіт».
– Ти не уявляєш, щойно я минулого разу повернувся додому, після сеансу, застав її біля каміна.
Я за низку сеансів звикла до дивних вступів, але не можна мовчати, треба спілкуватися. Він був їй цікавий цими розповідями, якби вона була письменницею, написала б книжку – роман, любовний. Але наприкінці була б трагедія.
– Біля каміна? І що ж?
– Вона сиділа на холодній підлозі біля каміна, – він виразно подивився на неї, ніби далі буде очевидний жарт, або вона мала знати кінцівку історії. – Килим зник.
– Зник?!
– Так, це очевидно!
Він різко піднявся і підійшов до каміна в її кабінеті. Він був слабо розведений – початок осені, сонце ще гріє. Але він усе ж попросив підкинути трохи дров.
– Вона виглядала винуватою, а я зрозумів чому, адже це був мій улюблений килим. Вона сказала, що випадково пропалила його, коли розпалювала камін. А я назвав її дурненькою, адже його можна відновити магією. А вона сидить і морозить свою п'яту точку.
Під кінець розповіді він уже м'яко посміхався, а крізь шум дров я почула, як він ніжно додав: «Чарівну п'яту точку».
– І ви відновили килим?
– Так, – він радісно, здається полегшено посміхнувся – вочевидь боявся, що я не проймуся розповіддю. – А потім удвох сиділи біля каміна і пили її улюблений чай.
«З лимоном».
– Знаєш, який її улюблений чай? – пауза. – З лимоном, – сам собі відповідає він, – і без цукру, від чого вона смішно морщить ніс.
Я знаю її улюблений чай. Усі знають. А чоловік стоїть біля каміна і ніби не мені, а сам собі продовжує розповідати. Мені не варто його переривати – його улюблена тема, єдина з якою він приходить сюди.
– Ми хоч і грілися біля каміна, але вона все одно застудилася. Думав скасувати зустріч, вона ще чхає... і смішно морщить ніс.
Чоловік стривожено дивиться в бік дверей. Вигляд рішучий.
– Ні-ні, – кваплю його посадити назад у крісло. – Не йди, впевнена, що все гаразд.
– Звісно, вона ж краща чаклунка століття, – заспокоюється він, і я з легкістю підштовхую його до крісла.
На довгі п'ять хвилин у будинку застигає тиша. Я за цей час намагаюся заспокоїтися і налаштуватися. Чоловік у кріслі, здавалося, розслабився, але все це ілюзія, удаваність, вирощена ще з пелюшок. Пальці стискають оббивку крісла, дихає через рот – повільно й тяжко. Улюблена тема розмови відкриває старі рани: і у мене, і у нього.
– Пам'ятаєш, ти мені обіцяв розповісти...
– Як ми їй купили кота?
– Так, точно.
Він сам підкидає нову тему, його очі загоряються вогнем – теплим, зачарованим. Я зручніше влаштовуюся на дивані, видушуючи із себе посмішку – він вірить моїй удаваній зацікавленості. Тут потрібно грати, важливо підіграти, нехай говорить.
– Ми тоді рано встали, точніше вона. Я гостро відчуваю, коли її немає поруч. Вона сиділа на підвіконні: голова опущена, носом клює, нижня губа закушена. Тоді вона сказала, що сумує за своїм котом. Ніколи не розумів її любові до цього великого рудого валянка, – криво усміхнувся він. – Тоді, ми пішли в магічний звіринець, навіть не поснідавши. Я так хотів її потішити, терпіти не можу, коли вона злиться, – він з усмішкою потер праву щоку, щось згадавши. – Там було стільки різних тварин, очі розбігаються, але тільки не в неї, адже вона з ґанку помітила наймиліше кошеня. Його ми забрали.
– І як назвали? – вирвалося в мене, про що я різко пошкодувала. Деталі, не можна питати такі деталі. Очі чоловіка різко забігали, усмішка згасла, дихання почастішало, і він різко здригнувшись піднявся з крісла.
– Я забув... не пам'ятаю... як... – знервовано бурмотів він, а мене охопила паніка. Так я його не зможу заспокоїти, було, проходили. Зібравши весь професіоналізм, я підійшла лише заспокоїти, але вже було пізно...
– Я не пам'ятаю, як я міг забути ім'я нашого кота, адже він її розвеселив, у нього... неї... чи... шерсть кольору... дідько... якого... – він підняв очі на мене: холод і волога, зіниці бігають по обличчю, але погляд крізь мене, зараз далеко від цього кабінету.
Кладу руку йому на передпліччя, у спробі повернути його свідомість. Він смикається і поспішає до виходу з дому. Я не можу його відпустити, надто ризиковано, невідомо, що він у такому стані зробить, якої шкоди завдасть... собі. Остання спроба, кричу:
– Драко!
Звук власного імені, ніби його приборкує. А мене приборкує те, що він нарешті зупинився біля самих дверей – ледь встигла. Драко зупинився, я зі спини не бачила, але здавалося, що він озирається і коли повертається, в очах застигле розчарування: він не хотів тут бути, але був.
– Лавгуд, – звичка до панібратства вже не дратувала, то його особлива візитівка.
– Так, – відводжу погляд на крісло. Він розуміє німе запрошення і неохоче йде до свого постійного місця.
– Я знову...
– Так, – шепочу я. Зараз я не психолог, а друг, єдиний і потрібний. Спадає весь тягар знань про психологію людини, про посттравматичні розлади, про нервозність, про кошмари, про позбавлення глузду...
Повіки чоловіка опускаються, губи стискаються в тонку лінію: постарів за хвилину на добрячий десяток років.
– Про що цього разу?
– Драко, не треба...
– Треба... я захочу сказати їй про це...
У горлі застигає клубок, в очах сльози. До чого важко говорити про людей, яких ти знаєш, з людиною, яку також знаєш. Це свого роду тортури: адже не відмовиш ти навіть шкільному задирі. От і не змогла відмовити.
– Про... килим... чай... і
– І кішку... – він, здавалося, знав алгоритм власних розповідей. Це як сновидіння: усе пережите за день втілюється у сновидіннях, у їх найрізноманітніших формах. Так і у Драко. – Ти бачив сьогодні кішку?
– Напевно, – він важко видихає. – Я втомився, навіщо я приходжу сюди знову, і знову, і говорю якусь нісенітницю. Що мені це дає? Що?
– Заспокоєння.
– Це не дає мені заспокоєння. Ти знаєш, що б мені його дало...
– Так, – по щоці, зірвавшись, покотилася сльоза.
– Не плач, Лавгуд, – м'яко тішить він, ніби його я в нього на сеансі. – Я піду, дякую тобі.
Я підіймаюся разом із ним і проводжу до дверей. Біля порога він повертається.
– Я так сподіваюся сюди більше не приходити, не шукати цього заспокоєння, але я не в злагоді із власною свідомістю. Прокидаюся – її немає, але ж і ніколи не було...
– Була, у твоїх бажаннях, напевно.
– Адже я останній, хто її бачив перед смертю, напевно, тому.
Я лише знизую плечима.
– Ти жахливий психолог, Лавгуд, – з іронією, без злості каже Малфой. – Чому я сам себе аналізую?!
Хотіла б сказати, що коли він сюди повернеться, то вона його проаналізує, але це звучатиме жорстоко. Адже щоразу Драко прощався, але завжди у вівторок о п'ятій приходив до неї вже рік. Сьогодні рівно рік.
Пирхнувши, не зі злості, а лише б наповнити тишу, хоч одним звуком, він знову повертається до дверей.
Запис № 0519.
Пацієнт: Драко Луціус Малфой.
Пацієнт ще нестабільний. Симптоматика стабільна без криз.
19. 09. 2000 г.
– Ти до неї сьогодні підеш? – наостанок запитую я.
– Так, ти ж знаєш, що я гостро відчуваю, коли її немає поруч.
Луна важко зітхає, закриваючи журнал пацієнтів. Ноги несуть її до теплої, нагрітої осіннім сонцем, веранди. Дорогою їй трапляється чашка чаю, магія не дає охолонути ароматному напою. Уже сидячи на старому пуфі, вона робить маленький ковток.
«Лимонний».
Очі самі собою наповнюються сльозами й ковтаючи чай разом зі сльозами, вона тихо шепоче: «З Днем народження, люба...»