Гаррі помер.
Він багато чого чекав від своєї смерті, може, зустрічі з рідними чи зустрічі зі смертю, що проведе його до наступного життя, але точно не того, що він опиниться в якомусь дивному місці.
Все було таким яскравим, сонце освітлювало, здавалося б, усе, що йому доводиться муржитися.
Перед ним був хтось — з довгим, білим волоссям, з темною шкірою (що темніше за власне) і з ластовинням на тілі, але які виглядали як зірки.
Для Гаррі він виглядав знайомим, але не міг сказати, звідки.
Наче щось далеке, як сон...
Точно!
— Астрелліо? — запитує він з подивом.
Йому завжди снилися сни з Богами, але його батьки та хрещені батьки сказали йому перестати вигадувати, коли Гаррі став підлітком. Ніхто не вірив йому в їхнє існування, навіть друзі зі школи Гоґвортс. Зараз, коли він мертвий через Грінделвальда, злочинця, який намагався вбити його, залишивши шрам на лобі, він знає, що це не просто сни.
Все це реально, думає він.
— Це моє божественне ім'я для смертних, у тебе теж таке буде. Між нами – ти можеш називати мене просто Том, Гаррі.
Він усміхається і підбігає, укладаючи в обійми — цього разу справжні обійми — згадуючи все, що вони колись робили уві сні і що ще можуть зробити, але вже тут, по-справжньому.
— Томе, — усміхаючись каже.
— М-м?
— Я не мав можливості сказати це, але я кохаю тебе!
— Я теж, — ніжно каже Том, притискаючи до себе напівбога.
Тепер їм нічого не завадить бути разом.