Обірвані зв'язки
Гаррі не вечеряв того дня та ніяк не міг заснути. Його думки крутилися у вирі злості та спустошення, не дозволяючи зімкнути очей.
Спочатку він намагався знайти хоч якийсь дрібний факт, який би заперечив те, що Відомо-Хто живе в його голові, але Том, чи точніше… Ні, він не міг назвати його інакше, бо тоді все б стало реальним.
Том неспокійно вібрував в його свідомості та тільки й нарікав на те, що Геґрід зіпсував Гаррі день народження, коли розповів те, на що не мав права. А потім взагалі заявив, що «це ж нічого не змінює, так?»
Для Гаррі це змінювало все.
Він вважав весь попередній рік найкращим у своєму житті, а виявилося, що щасливим його зробив той, хто позбавив його сім’ї та тероризував чарівний світ десятиліттями. Що це говорить про нього як про людину?
Звичайно, він розумів, що не може звинувачувати себе в тому, що не знаючи справжньої особи Тома, як губка прийняв турботу, увагу і похвалу, якої ніколи не мав. Але, Гаррі вважав, що цілком може себе звинувачувати в тому, що був занадто дурним, щоб не зіставити факти.
Інша страшна думка переслідувала його всю ніч. Що якби він здогадувався, але навмисне відкинув ці думки, щоб не руйнувати уявне щастя, яке знайшов після років похмурого існування в шафі? Що, якби він несвідомо вирішив, що позбутися Тома, означало позбутися магії, своєї кімнати та їжі? Що якби він сам обрав жити в незнанні?
Гаррі виліз з гнізда ковдр і подушок на ліжку і вирішив, що потрібно хоча б поїсти. Поки він готував, в голові було порожньо.
Звісно, Том все ще безупинну говорив про те, що він не розкрив правди тільки заради щастя Гаррі. Щоб не засмучувати його, не лякати й не розчаровувати. Говорив і про те, що в їх ситуації звісно є і плюси. Що тепер, Гаррі не треба хвилюватися, що вбивця його батьків почне полювати на нього, адже він буквально в його голові. А потім засміявся.
Тільки коли тарілка зі сніданком розкололася навпіл, Гаррі усвідомив, що його магія як ніколи близько до поверхні. Блискавки тріщали на шкірі й благали запустити їх в що-небудь. Він спробував заспокоїтись з допомогою дихальних вправ, але потім згадав, що їх його навчив Том. Половинки тарілки пішли тріщинами.
Тоді, Том нарешті заткнувся. Це було хорошим рішенням, бо Гаррі нарешті усвідомив, що всі його знання про магію, чарівний світ, Гоґвортс і навіть батьків, передані йому Томом. Чи міг він вірити хоч чомусь з того, що знав?
Раптом Гаррі пригадав, як запитав Тома, чи дружив він з його батьками. Від цього стало погано. Хоч тепер багато інших розмов набули сенсу. Наприклад, зацікавлення Тома ритуалами, на яких зналася його мама. Тепер зрозуміло як душа Тома опинилася в ньому. Шматок душі повинен був бути досить близько до нього. Приблизно на відстані накладеного вбивчого прокляття.
Тоді, напевно, зруйнована душа зачепилася за єдине живе тіло, цілий розум і стабільну магію. До нього.
Чи шрам на його лобі був слідом від вбивчого закляття, чи насправді одним з елементів ритуалу, яким його мама намагалася вбити Волдеморта і захистити Гаррі?
Мерліне, що б подумали його батьки, якби знали, що він вважав їхнього вбивцю другом?
Щоб хоч трохи заспокоїти думки й відвернути увагу на щось інше, Гаррі, полагодивши розбитий посуд і поснідавши, вирішив почитати придбані вчора книги.
Щойно він відкрив двері кімнати, його зустріло ухкання Гедвіґи, яка дивилася на нього занадто занепокоєними для сови очима. Гаррі підійшов до неї ближче, провівши рукою по білосніжному пір’ю і наповнив тарілочку біля клітки ласощами.
Гаррі не любив сидіти в тісних просторах шафи, тому не хотів закривати й Гедвіґу в клітці без зайвої потреби.
Відкривши скриню, яку придбав вчора, він витягнув з середини стіс книг і поставив на ліжко. Настав найкращий час для оновлення інтер’єру, вирішив Гаррі, й зняв з поличок всі зламані іграшки Дадлі. Він витер пил, перемістив частину колекції брата так, щоб залишити полицю посередині вільною і поставив туди свої книги.
Відійшовши назад, Гаррі підтиснув губи. Те, як стояли книги, відчувалося неправильним і дискомфортним.
Тоді, він почав виставляти їх справа наліво, від найбільших до найменших. Ті, що були однакового розміру переставив від темніших кольорів до світлих. Він знову відійшов від полиць і оглянув їх прижмуреними очима. Так. Набагато краще.
Задоволений своєю роботою, Гаррі поставив у вільний куток полиці терези. Навіщо? Бо вони йому подобались, а те порожнє місце дратувало.
Всі інші речі він залишив в скрині, тільки чарівну паличку й кобуру для неї розмістив на тумбочці поруч з ліжком.
Читати Гаррі вирішив про зілля, бо це нагадувало йому кулінарію, тільки з магією. Приготування їжі його завжди заспокоювало.
В книзі було занадто багато речей, які потрібно запам’ятати, тому він витягнув свої блискучі кольорові ручки й підкреслював важливе (червоним), цікаве (зеленим), незрозуміле (синім) і писав на полях (рожевим) свої думки, здогадки чи питання.
Коли йому набридли зілля, він пообідав, а повернувшись в кімнату, потягнувся до іншої книги, щоб не відчувати тривожне ворушіння Тома в його свідомості. «Початковий курс трансфігурації» звучав чудово і був достатньо складним, щоб не допускати жодних інших думок. Він використав ту ж систему для кольорів ручок.
Попри те, що Том мовчав, Гаррі все одно відчував кожен рух холодних вусиків в його свідомості, притуплені емоції та фонові думки. Це дратувало і відволікало. Злило і розчаровувало. Засмучувало і спустошувало. Він міг назвати досить багато емоцій, які відчував зараз, якби, звісно, не ігнорував їх.
Навіть коли сонце зайшло, сторінки книги залишися злегка рожевими. Нахмуривши брови, Гаррі підняв голову і застиг. Червоне мерехтіння дивилося прямо на нього. Чомусь, воно здалося Гаррі більш неспокійним, ніж зазвичай. Воно завжди здавалося Тому агресивним і небезпечним, але Гаррі вважав його привітним і майже… захисним.
Він раптом згадав про те, як його мама любила ритуали й зробила щось що зруйнувало тіло Волдеморта. Захистивши Гаррі від смерті. Чи міг її захист залишитися з ним?
Ні, струснув Гаррі головою. Це абсолютно неможливо, а він нічого не знав ні про ритуали, ні про таку магію. Тільки бачив її й відчував.
Він все одно зіскочив з ліжка і, поставивши книгу на відведене їй місце, підійшов до порожньої стіни поруч з вікном. Гаррі притис руку й голову до мерехтіння, відразу відчувши, як його огортає спокій і тепло.
– Зі мною все буде добре, не хвилюйся. – прошепотів він про всяк випадок.
Гаррі не потрудився увімкнути світло, а вийнявши зі скрині телескоп, всівся на підвіконні, спостерігаючи як темніє світ навколо. Як би він не намагався відігнати думки цілий день, розумів, що просто відкладав їх на майбутнє. Чим довше він чекатиме, тим більше буде надіятись на незрозуміло що і тим більше розчарується. Він поставив телескоп біля своїх ніг, притулився лобом до прохолодного скла і заплющив очі. Холодні щупальці Тома досі огортали його свідомість, заполонивши всі можливі кути. Сховатися від нього було ніде, тому прийнявши неминуче, Гаррі заговорив.
– Навіщо ти вбив моїх батьків? – пролунало з його вуст настільки порожньо, що Гаррі не впізнав власного голосу.
Він справді хотів продовжувати ігнорувати Тома й надалі, але це питання не давало йому спокою з тої миті, як Геґрід ненароком розкрив особистість голосу в його голові.
Гаррі відчув як Том ніяково ворушиться в його свідомості, хоча навіть не підозрював що чоловік, це чудовисько, здатен на це.
– Гаррі, – голос Тома звучав розпачливо і винувато. Про здатність Тома до цих емоцій Гаррі теж не здогадувався. Здається, з минулого вечора, Том усвідомив, що Гаррі не збирається легко йому пробачити чи хоча б вдати що спробує.
Він впевнений, що Том не шкодує про те що зробив. Що той не відчуває ні соромну, ні провини. Гаррі навіть вважає, що якби Том мав змогу повернутися назад і щось змінити, то все одно вбив би його тата і маму. Просто не вистрілив би в нього прокляттям з палички, а задушив власними руками. Чи кинув в нього камінь, в дітей не надто міцні черепи. Можливо, просто закрив десь в підвалі, щоб Гаррі помер від голоду і точно не зміг відбити напад Тома.
Напевно, Том ще й роздратований, що Гаррі так «драматично й емоційно відреагував» на те, що голос в його голові, якому він довіряв і вважав єдиною людиною у світі, що турбується про нього, виявився монстром. Монстром, що розпочав війну і був відповідальним за купу смертей і катувань, включаючи його батьків.
А ще, якщо подумати, через Тома Гаррі опинився в Дурслів.
Тож Том може засунути свій розпачливий і винуватий тон у свою ж уявну дупу.
Скло, до якого Гаррі притулив лоба, тремтіло. Магія, що весь день кипіла всередині, здається припинила зважати на спроби Гаррі її заспокоїти. Він буквально міг відчути, як приміщення наповнюється запахом озону, поки його шкірою тягнуться блискавки.
– Гаррі, мені справді шкода. – спробував Том.
– Не бреши мені! – добре, він би дозволив собі злитися.
Як Том навіть сміє щось таке говорити. Як він сміє? Скло у віконних рамах пустило тріщини від доторку магії Гаррі. Він зробив один заспокійливий видих. Потім вдих. Ще один видих. Вдих. Видих.
– Добре, я.. Мені не шкода, що я вбив твоїх батьків.
Блискавки вдарили з його шкіри об скло, і воно з гучним тріском вилетіло дрібними уламками на вулицю.
– Але мені шкода, що через це ти опинився в цьому огидному місці.
– Ти хотів сказати, що тобі шкода, що я не вмер. – прошипів він. Гаррі зрозумів, що перейшов на перселмову тільки коли закінчив речення. Він цього розізлився тільки більше.
– В моїх планах не було залишати свого ворога живим, ти правий.
Гаррі спробував відігнати непрохані сльози з очей. Чудово. Просто неймовірно. Людина, яка вдавала, що піклується про нього, просто хотіла скористатися ним, щоб здобути собі тіло і вбити його. Цікаво, чи Том святкуватиме його смерть. Можливо, Гаррі все ж варто дотриматися обіцянки повернути Тому тіло, а потім знищити його знову.
– Я не вдавав, що…
Гаррі не збирався це слухати.
– Я питав, навіщо ти вбив моїх батьків, а не про те, чи твій божевільний мозок сприйняв немовля за ворога.
– В цьому й річ, Гаррі.
– Припини в біса вимовляти моє ім’я!
Він не знає, чому з усіх речей, це розлютило його найбільше. Можливо, тому що Дурслі називають його тільки виродком, диваком чи хлопцем. В школі викладачі використовують прізвища, а однолітки з ним не спілкуються, боячись нападів Дадлі. Єдина людина, яка зве його на ім’я – вбивця його батьків. І він сміє вимовляти це з… Гаррі не знає. Він не знає. Раніше це було схоже на ніжність, тепер це схоже на маніпуляцію, спробу заспокоїти, втертися в довіру і кинути прокляття в спину.
Гаррі радий, що в нього тепер є кімната, бо цілком впевнений, що шафа б під час цього діалогу загорілася.
– Добре. Вибач.
– Не проси вибачення, за те, про що не шкодуєш. Не бреши мені. Не обіцяй нічого, якщо не дотримаєшся свого слова. Скажи мені правду. Я заслуговую на правду. – Гаррі ненавидів те, як звучав його голос. Наче тремтливе благання. Він хотів спалити цей будинок тільки щоб забути про цю мить.
– Добре. – так повільно почав Том, наче розмовляв з людиною, яка тримає в руках вибухівку. – Я вбив твоїх батьків не просто через те, що вони були на стороні Дамблдора і відмовилися перейти на мій бік. Причиною було пророцтво.
Том замовк. Гаррі не збирався відповідати на цю нісенітницю.
– Тож, було пророцтво, яке говорило, що наближається той, хто має сили перемогти Темного Лорда, народжений тими, хто тричі кинув йому виклик, народжений коли вмирає сьомий місяць. Це був ти. Це була тільки половина пророцтва, але я не знав іншої і вирішив діяти раніше, ніж виникне загроза.
Том зупинився, а коли зрозумів, що цих пояснень недостатньо, продовжив.
– Я прийшов в дім твоїх батьків, щоб вбити тебе, але вони стали на моєму шляху. Я наклав вбивче прокляття на твого батька. В нього навіть не було чарівної палички, але він все одно кинувся між мною і своєю дружиною, щоб дати їй час втекти. Тож, я вбив його. Потім, я пішов нагору, слідом за твоєю матір’ю. Вона стояла між мною і твоєю колискою, а коли я запропонував помилувати її, якщо відступить, вона відмовила. В неї теж не було чарівної палички, ну, або я її не помітив. Я вбив і її. Після цього я вистрілив вбивчим прокляттям в тебе і зелене світло це останнє, що я пам’ятаю до того, як прокинувся рік тому у твоїй голові. Це правда.
Високий сміх, жіночий крик, спалах зеленого світла, звук удару мертвого тіла об підлогу. Чомусь, Гаррі згадав неонові зорі, що сяяли на стелі його дитячої, але не пам’ятав жодної миті проведеної з батьками. Гаррі звинуватив в цьому Волдеморта.
Найгидкішим, що він відчув в цю мить, було усвідомлення того, що якби не він, його батьки були б живі.
– Не звинувачуй себе в цьому. Ти не винен, що вони любили тебе більше, ніж власне життя. Що вони хотіли, щоб ти жив, більше, ніж боялися мене. Це…
Волдеморт намагався його втішити? Судячи з тріску віконних рам, це була погана ідея. Судячи з мовчання в його голові, Волдеморт це зрозумів.
– Тепер я Волдеморт? – запитав той і це звучало достатньо жалюгідно, щоб Гаррі проігнорував гаряче печіння очей.
Пішов до дідька. Замовкни.
До Гаррі щойно дійшов сенс цієї історії.
Волдеморт вбив його батьків. Беззбройних. У власному домі. Не на полі битви, не у відважному бою. Не тоді, коли вони змогли б захиститися, чи завдати шкоди. Вбив їх у власному домі, де вони почувалися настільки безпечно, що не носили чарівних паличок. Ще й певно в домашньому одязі, капцях і, ймовірно, щойно завареним чаєм, який охолов разом з їх тілами.
Його батьки померли через якесь пророцтво, яке оголосило, що він матиме сили перемогти Темного Лорда. Де навіть не говорилося, що він колись цього захоче, або спробує, або, взагалі, досягне успіху.
– Гаррі…
– Не розмовляй зі мною. Не називай моє ім’я. – тихо прошепотів він.
Том продовжив щось говорити, але Гаррі не міг слухати його без відчуття нудоти. Він заплющив очі й повернувся до своєї магії. Вона горіла величезним клубком розлючених блискавок, тріщала, просилася на волю. Гаррі тільки прослідкував її шлях до власного шраму й обрізав.
Вперше за дванадцять місяців в його голові не було нікого іншого.
Відпустивши свою магію, щоб полагодити вікно, Гаррі ліг в ліжко в найменшій кімнаті на Привіт Драйв 4 і заснув, плачучи.