Hornet

Коридор був абсолютно непримітним: все той же м'який килим, вкриті зеленими та чорними смугами стіни, але єдине дивне на перший погляд – лише пара дверей на весь протяжний поверх. Варто було пройти трохи, як між двома величезними картинами гола стіна пішла хвилями, і там, наче неохоче, проявилися та відчинилися масивні дерев'яні двері.

Тілль схвально хмикнув.

— Сподіваюся на твою тактовність, — кивнув Шнайдер і ступив у темний коридор, тихо промовивши: «Люмос».

Ліндеманн пішов за ним, за його спиною прохід ледве чутно закрився. Вузько. Здавалося, що якби конфедерат був трохи ширший у плечах, не повертаючись не пройшов би. У світлі від палички власника будинку розпусти складно було багато розгледіти, але тут було чисто — проходом видно часто користувалися. Відразу за різким поворотом, трохи рипнувши, відчинилися невеликі двері, пускаючи до темного, вузького простору червонувате освітлення та повільну, наче в’язку, ритмічну музику. Шнайдер погасив паличку, ніби струсив пучок світла з її кінця, та ступив через поріг. Вони опинилися у невеликому приміщенні, яке межувало з просторою залою, де в напівтемряві снували люди.

Як Тілль зауважив з досьє, що зібрав йому Олівер, «Шершень» працює кілька років цілодобово, а не лише у нічний час, адже до них нерідко заглядають гості з інших часових поясів. Сьогоднішнього ранку тут було лише кілька поодиноких відвідувачів. Швидше за все багато хто пішов після приїзду маглівської поліції, щоб уникнути ризиків. Маги такого високого польоту, як ті, що можуть собі дозволити відвідувати такі місця, дуже дбають про безпеку. Але Шнайдер не виглядав стурбованим такою явною недовірою своїх гостей. Тілль навіть трохи здивувався цьому, слідуючи за ним уздовж довгої барної стійки. Працівники «Шершня» намагалися не зважати на шефа з невідомим магом, але виходило це не у всіх.

Основний зал здавався більшим, ніж був насправді, але навіть так тут міг поміститися просторий готельний хол цієї ж будівлі. Чорну високу стелю підтримували масивні колони в тон, на які також частково спирався балкон наступного поверху, звідки відкривався вид на все величезне приміщення: на бар, що розтягнувся вздовж стіни метрів на п'ять; на столи з диванами та стільцями, що хаотично розкидані перед невеликою сценою, що перетікає в маленькі круглі острівці з шестами, з невідомими Тіллю конструкціями і без… Нагорі погойдувалися дрібні, але дуже химерні люстри, які освітлювали простір червоним і жовтим світлом, і здавалося, що в його потоках у повітрі щось ледь помітно поблискувало. Під виступами поверху ховалися відмежовані важкою темною тканиною місця, де гості могли усамітнитися, що самому Ліндеманну більше імпонувало, ніж стирчати на очах у всіх, якби він був клієнтом. Але можливо це говорила його підозріла натура бойового мага, який чекає від усіх злого наміру.

— Наступного разу користуватимешся іншими дверима, — раптом заговорив Шнайдер, зупиняючись недалеко від гостя, який сидів за барною стійкою і говорив про щось з барменом. Останнього Тілль сьогодні зустрічав: довгий, у татуюваннях і балакучий. А клієнт його... Ліндеманн усміхнувся, впізнавши заступника голови архіву міністерства магії Німеччини, з яким частіше бачився його напарник Олівер, але йому траплялося.

— Як скажеш, шефе, — хмикнув він, пхаючи руки в кишені і починаючи роздивлятися дівчину, що танцювала для кількох чоловіків на маленькій круглій сцені на іншому кінці зали.

Вона повільно погойдувалася під спокійний ритм музики, погладжувала своє тіло. Майже повністю оголена, але на плечі накинуто мантію, то тут, то там приховуючи найцікавіше, поки вона сама не вирішить, що час. Світле, довге волосся розсипалося по темній тканині та з-під нього раз у раз виривалися, немов метелики, легкі іскри та осідали біля її ніг, що ніби сяяли. Від споглядання Тілля відвернув стукіт і те, як Шнайдер покликав до себе бармена. Він і не помітив, як у нього спітніли долоні та пересохло в роті від танцю цієї юної дівчини.

– Що треба, босс?

Ліндеманн обернувся на голос і відразу натрапив на усміхнене обличчя бармена. Той почухав підборіддя, що поросло щетиною, і, спираючись на стільницю, глянув спочатку на начальника, а потім на Тілля.

— Із поліцією ще не розмовляв? – відразу запитав Шнайдер і жестом попросив щось віддати.

– А, – кивнув Джо, швидко нишпорячи у внутрішніх кишенях шкіряного жилета. — І ні, не розмовляв. Зараз цей детектив сів розмовляти з Ларою, з прохідної…

Крістоф невдоволено цокнув, тільки Летц називає ресепшн прохідною та ніяк це з нього не виб'єш.

– …Це надовго. А ти просив мене бути на місці, – знизав плечима Джо, дістав невеликий ключ й одразу передав його.

– Добре. Як із ним закінчиш, зайди до третьої. Тут все одно майже нікого не буде сьогодні; новини швидко поширюються. Тебе підмінять. Розкажеш Тіллю все, що знаєш і як пройшла розмова з детективом.

— Ага, — виразно відповів чоловік і глянув на Ліндемана трохи зверху вниз. – Треба б нормально представитися, виходить, – хмикнув по-доброму і простяг руку, – Джо Летц.

– МКМ, Тілль Ліндеманн, – трохи посміхнувся він і відповів на рукостискання, щільно охопивши забиту татуюваннями долоню.

«Конфедерат значить, — думалося Джо. — Що ж, то навіть краще. У нього точно будуть повноваження підчистити все, якщо треба».

Ніхто спочатку не думав, що надішлють когось із Міжнародної конфедерації магів. Виглядало все, як звичайне вбивство маглом магла, але Шнайдер схоже потяг за потрібні ручки, та й «Шершень» — улюблене місце не для останніх, як мінімум у цій країні, чарівників.

– Я знаю тут майже всіх, – махнув рушником Летц, – можу побути довідником, якщо треба.

– Навіть людей?

– Ображаєш, – жартівливо скривився Джо і тихо засміявся, – звичайно.

Тіллю подумалося, що цей маг чудово вписався за барну стійку, якщо знав кожного щура, що пробігав повз, просто природжений бармен. Він навіть зовні ідеально вписувався, доповнюючи фон з пляшок, що рясніли різнокольоровими етикетками, як і він – своїми татуюваннями, що покривали майже всі відкриті ділянки тіла.

«Якщо Пауль шукатиме мене, скажи йому тут почекати», – почув голос Шнайдера Ліндеманн, коли відволікся на великого, затягнутого в шкіряний одяг хлопця, який вів за собою всміхнену жінку на другий поверх.

– Думаєш, він стане? – хмикнув Джо, підтягуючи рукав сорочки, закочуючи його сильніше. – Сам знайде все одно.

Пауль. Хлопець майже без минулого, пов'язаний якимось чином із не бідною чистокровною родиною Шнайдерів. Тілль вирішив нічого не питати – це могло викликати зайву підозру та напругу, які потім можуть лише завадити. Вибравши стратегію спостереження у цьому питанні, Ліндеманн продовжив просто слухати, не показуючи своєї зацікавленості у предметі розмови.

– Просто скажи почекати, — стомлено промовив Крістоф, а Джо тільки кивнув, співчутливо глянувши на свого начальника та старого друга.

– Ходімо, – тепер уже Тіллю кинув Шнайдер і попрямував до широкої арки на іншому кінці зали зі щільною чорною шторою.

Проходячи повз заступника глави архіву він чемно похилив привітався, і той навіть усміхнувся, але, помітивши поруч ще одного мага і розгледівши у ньому «скаженого пса конфедерації», злякано смикнувся, мало не випустив напівпорожній келих з рук. Ніяково закашлявшись, чоловік таки видавив із себе вітання, на що отримав короткий кивок від Ліндеманна з кривою усмішкою і недовге рукостискання від власника закладу. Він полегшено зітхнув, коли його знову залишили наодинці з випивкою.

За межами зали було набагато світліше, але недостатньо, щоб повністю позбавити широкі коридори важкої, таємничої атмосфери. По кам'яних стінах повзли м'які тіні, натикаючись то тут, то там на червону тканину, що спускалася з-під стелі, хвилями наче розтікаючись по великій кладці. Поруч із криваво-червоним кольором себе чудово відчували живі портрети. Коли Шнайдер вийшов із зали, напівроздягнена дівчина з найближчої картини жваво підірвалася з диванчика та м'яким, звабливим голосом почала скаржитися на те, що до неї знову хтось чіплявся та взагалі всі поводилися сьогодні дивно. Її картина в синіх відтінках контрастувала з усім червоним довкола. Сама дівчина була тендітною, блідою, чорнявою, з величезними, незвично яскраво-блакитними очима на маленькому, наче ляльковому, обличчі; під стать закладу, де висів її портрет, на ній була зовсім невелика, напівпрозора, блискуча сукня, яка насилу приховувала округлі маленькі груди та спадала хвилями вниз, трохи прикриваючи округлі стегна.

– Белла, – перервав її невдоволення Крістоф, – мені сьогодні не до тебе, люба.

Вона зло підтисла губи, майже тремтіла від гніву. А Ліндеманну хотілося від цього засміятися. Зовсім недалеко хтось не відмовив собі в цьому задоволенні. Тоді конфедерат нарешті помітив, що коридор упирався в таку саму, але не прикриту тканиною, арку, як і в залі; за нею виднілися масивні, різьблені двері, біля яких знаходилася пара чоловіків (один із них і посміювався). Невеликий простір поруч із входом займали диван, пуфи та висока стійка, де виявилася зріла, висока жінка з великим віялом у тон її білявого волосся.

– Тобі завжди не до мене, любий!..

Тілль пирснув зі сміху, але тут же підібрався, адже готовий був заприсягнутися, що ось просто в той момент під ногами магів біля дверей промайнуло щось маленьке й біле. Тваринка? Тод чи як його?

– Белло, ти мені не платиш, щоб я тебе розважав.

Куди він міг подітися? Не вибігав ніде поряд.

– Ходімо, Тіллю.

– Тц ... Чом-?..

– Белло! Вгамуйся! – раптом гаркнула жінка з-за стійки. Здалося, що її почули у всій будівлі.

Дівчина на портреті ображено надулася, а Шнайдер вдячно кинув у бік своєї рятівниці: «Дякую, Соню». Він розвернувся та попрямував у протилежний бік, очікуючи, що його гість піде слідом. У самого Тілля всі ці «знайомства з місцевістю» ніколи не викликали великого захоплення, тому коли Крістоф зупинився біля темних дверей, біля яких зверху були виведені три червоні смуги довжиною з долоню, він майже зрадів, що на якийсь час, можливо доки Летц не прийде, ні з ким знайомитися не буде потреби. Повернувши двічі ключ, Шнайдер пройшов до кімнати й увімкнув світло. Тепер вони були десь у глибині великого будинку, й при всьому бажанні Тіллю б не вдалося вгадати, де саме. Від бару Джо вони йшли кілька хвилин та піднялися на поверх вище. Тут не було чути музики, працівників та відвідувачів на шляху не зустріли.

– Не думаю, що ти захочеш тут ночувати, – заговорив Шнайдер, проходячи повз ліжко до каміна, яким давно не користувалися. – Але я вирішив, що тобі не завадило б місце в «Шершні», яке підконтрольне тільки тобі. Для зручності, – він провів пальцями по столу, перевіряючи наявність пилу – все чисто, – і глянув на Тілля, який спокійно озирався.

Така пропозиція була несподіваною. Ліндеманн уважно подивився на чоловіка. Не те щоб він йому не довіряв. Очевидно, що Крістофу вигідно створювати всі умови для успішного розслідування. Тільки повний дурень не зробив би все можливе, щоб уникнути простою такого величезного механізму, як «Шершень». Все ще в голові не вкладалося, як навіть у такої недурної людини, як Шнайдер, виходило контролювати відразу і маглів, і чарівників у своїх володіннях. Здавалося, що є якась несподівана деталь. Одна така ще не з'являлась. Хлопчина Пауль викликав величезну купу питань. Опустившись у невелике крісло в кутку, Тілль окинув поглядом кімнату: вікна тут не було, але світлі стіни та велика люстра під високою стелею не дозволяли простору візуально стискатись і тиснути; ліжко невелике – не схоже, що тут мають бути клієнти; різьблена шафа, стіл, пара крісел і камін, що дуже доречно – дістатися до себе у квартиру стало моментально простіше.

– Її можна відкрити лише ключем, – порушив мовчання чоловік. – Заклинанню замок не піддасться, – він поклав ключ на стіл і трохи відсунув від себе. – І запонки мають бути при тобі, бо інакше з каміном будуть проблеми…

– А сорочку обов'язково? – змістивши тему від усіх цих організаційних питань, запитав Тілль та помітив, як губи Шнайдера смикнулися в посмішці. Ліндеманну не хотілося тягатися в такому одязі, але вистачило зустріти всього пару місцевих працівників, щоб зрозуміти — у начальства тут особлива любов до цієї частини гардеробу.

– Ні, але… – засміявся він, машинально поправляючи свої запонки. – Так буде краще. Тобі личитиме.

Це було схоже на комплімент. Тілль не знав, що відповісти. Йому бувало говорили, здавалося б, приємні речі. Але найчастіше це було щось сальне, майже вульгарне. І він сам час від часу міг похвалити зовнішність якоїсь дівчини в такій самій манері. В принципі Ліндеманн не мав часу на ввічливість у повсякденності. Його життя складалося з циклу «розслідувати та відкручувати бошки — писати звіти — трахатись з кимось із бару — помитися, поїсти, поспати — знову розслідувати та відкручувати бошки…», а на будь-які делікатності нічого не залишалося. Шнайдер спокійно зробив йому комплімент, не маючи на увазі нічого глибокого, але чомусь голова Тілля старанно намагалася це там знайти. Це що виходить? Сам Ліндеманн, коли йому хтось насправді стане дорогий, не зможе видати нічого, окрім аморальщини?

–  Гаразд. Спробуємо, – знайшов нарешті слова маг.

Крістоф кивнув і витяг з жилетки кишеньковий годинник, уважно вдивляючись у нього та щось собі вирішуючи.

– Що ж, якщо все, а Джо буде пізніше… Подивимося на місце злочину.

Не встиг Ліндеманн нічого відповісти на це, як двері відчинилися, а на порозі з'явився задоволений, скуйовджений юнак:

– Я був там!..

– Пауль… – стомлено, але більше зі сміхом промовив Шнайдер.

– Я був там, коли трупи забирали! – випалив він, широко посміхаючись.

Його очі блищали від задоволення й азарту, а все тіло трусило. Він радів, як дитина. Щастя на обличчі проступало настільки явно й так по-особливому безневинно, що важко було зіставити цю емоцію з тим, що її викликало. «Точно, як на тій фотографії. Ага, знову фартух отримав», – думав Тілль, розглядаючи Ландерса. Правду кажучи, він припускав, що хлопець виявиться нижчим. Пауль стояв на порозі, штовхав двері та стукав пальцями по стіні, продовжуючи посміхатися та ледве помітно мружитися.

– Заклинанню не піддасться, — глузливо хмикнув Ліндеман.

– Ой пробач. Наступного разу постукаю, ага? — кинув йому хлопець і показово штовхнув ногою двері ще раз.

– Постукаєш, – з усмішкою та спокійно, але якось лякаюче вимовив Шнайдер. І Тілль напружився в кріслі, знову відчуваючи, як холодок пробіг по спині; Пауля це не так вразило, але він явно зменшив свій запал, просто привалився до стіни та раптом ніби почав виглядати старшим.

— Гаразд… Вибач, добре? — зітхнув і глянув у вічі Крістофу без тіні сарказму, а потім кинув погляд у бік конфедерату. – Триста другий? — підморгнув він, навіть не приховуючи.

— Почекай мене на барі, — попросив Шнайдер, присівши на край столу.

– Та чому?! Мені що, десять, по-твоєму? – спалахнув Ландерс.

– У мене просто немає сил перейматися ще й за тебе, – втомлено потер чоло Крістоф і, слухаючи пихтіння свого вічного нещастя, зиркнув на Ліндемана, що картинно занудьгував. — І не варто вішати на слідчого наші проблеми.

Пауль підтис губи і почухав потилицю, почуваючи себе дискомфортно. Адже він насправді хотів допомогти.

Тим часом Тілль думав, чому поруч із цим хлопцем Крістоф дозволяє собі виглядати втомленим, навіть незважаючи на присутність сторонньої людини. З іншими він тримався максимально зібрано. Це наводило Ліндеманна на думки. Всілякі. Відразу думати про те, що Пауль – його пасія, – маг не наважився. Все ж хлопчина був занадто малий, коли ним став опікуватися Шнайдером, а за останнім ніколи не було любові до партнерів, які йому наче діти. На відміну від слабкості перед звичайними людьми, якої у статусному чарівнику було хоч греблю гати. Про його закоханість у сквібів і маглів ходили чутки ще з часів, коли Крістоф навчався на Слизерині, іноді відволікаючись від вивчення тонкощів зіллєваріння та гри в квідич заради справ серця.

Можливо вони далека рідня. Тільки якщо дуже далека, адже у файлах по родині Шнайдерів та їхніх найближчих родичів про Пауля жодного слова. Залишається одна думка – хлопець сквіб. Це б пояснило відсутність великої кількості записів. А з урахуванням його віку, про його народження може не бути даних, тоді всі ресурси були спрямовані на виживання.

Так, досьє на Шнайдера було товстим, докладним. Олівер залишив найважливіше, і Тілль йому вдячний. Крістоф з дитинства під прицілом біографів і любителів попліткувати. Народився під спалахами камер. Єдине дитя багатої, чистокровної родини, якому пророкували велич у політиці, а перетворилося це на бордель. Тілль не знав, що про це думав сам Шнайдер; йому ж це здавалося майже кумедним. Але, правду кажучи, Крістоф мав величезний вплив на рішення магічного світу завдяки знайомствам. Як мінімум Ліндеманна витягли з дому на цю справу не просто так, явно за бажання якогось доброго друга власника «Шершня».

Мовчання затягнулося, а Пауль йти не збирався.

– Будь ласка… – зітхнув Шнайдер, дивлячись на нього. – На барі, Пауль, чи у мене в кабінеті, будь ласка.

Ландерс пильно глянув у його блакитні, стомлені очі й роздратовано видихнув. Тіллю було цікаво спостерігати за тим, що відбувалося, навіть незважаючи на те, що в номері, де знайшли тіла, напевно цікавіше.

– Гаразд, – заговорив нарешті Пауль, смикнувши чорний кардиган, накинутий поверх сорочки. – В кабінеті. І... Ти ж знаєш, я потраплю туди, – додав він і спокійно пішов.

Шнайдер тихо відійшов від столу, застебнув піджак, діставши перед тим паличку, і ніби струсив із себе гнітюче почуття занепокоєння, знову повертаючись до вигляду суворого аристократа. Ліндеманн навіть хмикнув собі під ніс, зазначивши наскільки майстерно чоловік перед ним умів жонглювати своїми масками.

– Зазвичай він не такий галасливий, – уточнив Крістоф, наче виправдовуючи Пауля. Він трохи нервово стиснув паличку в долоні і, намалювавши в повітрі різкий розчерк, зачинив двері до кімнати, яку Ландерс залишив відчиненою.

– Дуже переживає. Він не лізтиме в цю справу... Сподіваюся...

– Не хочу лізти, куди не треба, – підводячись із крісла почав конфедерат. – Але якщо – якщо! – це все пов'язано не тільки з маглами, то твій хлопець може щось знати, – хмикнув він і підійшов ближче, щоб забрати ключ та покласти його в кишеню до запонок. – “Я потраплю туди". Думаю, він багато знає, як і бармен. Це якщо все ж таки замішаний не тільки їх Вісельник, якщо його хтось сюди привів заважати тобі.

Деякий час Шнайдер на нього просто дивився поглядом, що нічого не виражав, флегматично про щось думаючи. Склалося враження, що Тілль зачепив якусь не ту тему чи наштовхнув його на специфічні думки.

– Я впораюся сам, тільки достав мене, куди треба, – відірвав його від роздумів Ліндеманн, і чоловік кілька разів розсіяно кліпнув очима.

– Мабуть, так буде краще, – все ще задумливо промовив Крістоф і підняв руку, закликаючи схопитися за неї.

Розуміючи, до чого все йде, Тілль міцно стиснув передпліччя Шнайдера, не переймаючись тим, що зімне випрасований піджак та сорочку. Серце ніби підскочило в глотку, нутрощі скрутило у вузол, тіло неприємно стиснуло. Підлога звично вислизнула з-під ніг, а весь простір навколо перетворився на чорне ніщо. За мить під підошвами черевиків пром'явся килим. Вони опинилися у світлому номері.

Наче вперше, серце трохи завмирало. Тіллю, після стільки років трансгресії, це здавалося дивним, але приємним відчуттям. Шнайдер переніс їх до передпокою. Відпустивши чужу руку, Ліндеман пройшов у широку спальню й озирнувся. Поліція, схоже, прибиратися поки не збиралася, зачистку ще не провели: сміття валялося в номері достатньо, на голому матраці, з якого забрали білизну, виднілися величезні плями, як і на паркеті.

"Що ж…"

– Знайдеш дорогу назад? Джо чекатиме.

Секунду Ліндеман подумав, обернувся і сказав, витягаючи з чохла на стегні паличку:

– Розберуся.

Йому кивнули у відповідь. Мить, ледве чутний рух повітря — у номері він один.

Шнайдер не дуже любив трансгресувати в «Шершні», але зараз йому треба було поговорити з Паулем і заспокоїтись хоч трохи. Слова Ліндеманна про те, що можливо, вбивство не випадково сталося саме тут і цього магла-маніяка хтось сюди навів навмисно, змусили судомно думати про своїх ворогів. А якщо добре зануритися в пам'ять, таких можна нарахувати більше дюжини. Звичайно, мабуть, це все збіг і злочин цілком маглівський, але в голові продовжували роїтися думки, запевняли, що все гірше та небезпечніше. Шнайдер, який звик до вивірених планів, почував себе, немов у важкій лихоманці. Хотілося опинитися у своєму маєтку з келихом чогось міцнішого за каву та слухати бурмотіння Пауля про те, як його задовбав охоронець «Шершня» Фінн і про те, як вони з Джо перевіряли новий коктейль на питкість (читай: «як швидко перестанеш усвідомлювати, де ти і як тебе звуть»). Але, на жаль, крім самого Шнайдера, ніхто не поверне все до звичного русла.

Кабінет зустрів тишею. Так, Пауль просто не встиг дійти з іншого кінця за ці пару хвилин. Зачинивши двері, Шнайдер пройшов до столу, впав у крісло та розстебнув піджак і верхні гудзики сорочки. Голова гуділа від проблем, що навалилися: треба контролювати конфедерацію та поліцію у своїх стінах, переконати гостей, що тут безпечно, і бажано зрозуміти, що або хто привів цього вбивцю в його готель, адже, як Крістоф чув, цей магл зазвичай вбивав у мотелях. Чи це просто збіг? Чорт! Все більше події були схожі на ті, десятирічної давності.

У грудях стисло від туги та неприємних спогадів. Шнайдер запустив пальці собі у волосся та заплющив очі.

Тоді теж було не зрозуміло — збіг чи злий намір.

Серед клієнтів «Шершня» було безліч різних чарівників: хтось любив тільки дивитися, комусь подобалося бачити дівчаток та хлопчиків під оборотним зіллям, були ті, хто хотів грубо, були ті, хто — ніжно, траплялися принципові консерватори та прихильники чистої крові, чи навпаки — шукачі зв'язків зі сквібом заради розваги… Тут могли дати майже все, що забажає найдорожчий гість. І навіть з усією скрупульозністю, з якою Шнайдер і його вірний помічник Флаке Лоренц підходили до відбору охочих потрапити в це закрите мешкання спокус, іноді перепустка в клуб могла дістатись неврівноваженій особі. Без малого одинадцять років тому так у «Шершень» потрапив американський маг, молодий політик із крутим норовом та вельми консервативними поглядами. Усі його недобро називали Фогом, на прізвище. Він вічно навіть у місцевому барі встрявав у суперечки з приводу того, з ким бридко спати, а з ким ні, чи гідна дівчина-напівкровка танцювати перед ним. Все загострилося, коли цей хлопець зіштовхнувся з тодішньою дівчиною Шнайдера.

Вийшло це безглуздо і випадково. «Шершень» ще не працював цілодобово, тільки вночі та лише згідно з часовим поясом Німеччини. Запальний Фог заявився вранці, вимагаючи зустрічі з «головним у цій дірі» і застав Ульріке, звичайнісіньку жінку, в кабінеті Крістофа. Тоді вони були разом уже близько трьох років, вона звичайно знала, що він непроста людина, бачила деякі прояви магії, але ніколи не намагалася дізнатися більше, побоюючись за збереження життя та бізнесу коханого чоловіка. Жінка так щиро реагувала на чаклунство, що Фогу не важко було все зрозуміти. Через тиждень після цього, через бійку в закладі, Шнайдер відібрав у нього право перетинати захисне і приховуюче заклинання, що оточували будинок розпусти. І хлопець розлютився.

Немає прямих доказів його причетності, але незабаром на «Шершень» влаштували облаву перевірки, кілька разів намагалися пограбувати, але найстрашнішим було те, що Ульріке була на волосок від загибелі — її будинок знищили, а сама жінка дивом врятувалася. Офіційно це назвали нещасним випадком, спричиненим несправністю електропроводки та системи опалення, що призвело до займання в будівлі. Потім Улі постійно попадала в сумнівні неприємності без об’єктивної причини. Шнайдер вирішив, що це не збіг. Їй було небезпечно бути поруч із ним. Вона не могла протистояти просто тому, що була маглом. Крістофу знадобилося дуже багато зусиль, йому довелося вивернути душу навиворіт, сполосувати власне серце, щоб, заради збереження її життя, відпустити. Більш розбитим, ніж у момент, коли власною волею стирав Ульріке спогади про їхні спільні роки, Шнайдер не був ніколи. Навіть коли йому сказали, що ніяка магія не допоможе з його безпліддям, він не почував себе настільки спустошеним і розкуреним усередині. І зараз, здавалося, все повторюється, тільки тепер замість коханої жінки Пауль.

Ті події були душевною смертю для Крістофа, подумки він був у труні, тримали лише Флаке та Джо. І тоді доля принесла його. Дрібного сироту, що виріс на вулиці в банді безпритульних, якого найняли його обікрасти. Це був не останній інцидент, але, мабуть, єдиний, якому він за роки радий. У кабінет до його помічника пробрався хлопчик у тілі звірятка.

У кабінеті почувся цокіт кігтів тварини по підлозі, і Шнайдер розплющив очі. Ласка стрімко перетнула кімнату, піднялася по його нозі і вмостилася на коліні, підставляючи свої пухнасті боки під лагідну руку.

– Ти швидко, – заговорив Крістоф і відкинувся на спинку крісла, не перестаючи погладжувати. – Пробіг через кімнати для гостей? – з усмішкою підколов він його й отримав відчутний укус.

Чоловік хрипко, тихо засміявся, намагаючись почухати витягнуту білосніжну шию ласки, ухиляючись від маленьких щелеп, що все хотіли стиснутись на його пальцях.

– Ну досить, – із сміхом видихнув він, опустив руку на підлокітник і закинув голову, дивлячись у стелю.

Звір ще кілька секунд потоптався на місці і завмер; його невелике тільце почало змінюватися, поки не набуло людської форми. Ваги на колінах Шнайдера значно побільшало і він беззлобно запихтів, прикриваючи очі. Пауль з нього злізати не збирався. Він поправив кардиган на плечах і сів зручніше, схиляючись трохи над магом і вдивляючись у його розслаблене обличчя. Крістоф не справляв враження старої людини, але біля його очей пролягали промінчики зморшок, як і на лобі, і біля рота… Їх хотілося прибрати, змити вік і втому. Ландерс обережно доторкнувся до такого рідного обличчя, акуратно розгладжуючи шкіру, щоб хоча б на мить стерти ці темні та світлі заломи, які сьогодні ніби стали глибшими. Шнайдер дихав рівно та повільно, а Пауль чуйно вслухався, щоб уловити кожну зміну в його стані.

Спочатку йому хотілося взяти участь у розслідуванні просто тому, що це щось цікаве. Такого давно не відбувалося в житті Ландерса, і все нутро тремтіло від передчуття і бажання влізти в центр подій. Це був його абсолютно дитячий порив, ніби він ненадовго повернувся до свого підліткового віку. Але зараз він чітко розумів, що хоче в це втрутитися заради Шнайдера, заради людини, яка подарувала йому сім'ю, турботу і майбутнє не у в'язниці серед ублюдків, а поряд із дорогими людьми у теплій хаті. Пауль огладив його обличчя долонями, прочесав пальцями сплутане волосся і глянув у вічі. Крістоф — неймовірно добрий, але до жахливих глибин поранений, і ніяка магія не допоможе зцілити каліцтва його душі. Ландерс часто думає про те, яким сильним має бути біль, як усе має бути погано, щоб для повернення втраченого сенсу жити, людина спрямувала всі свої почуття на турботу про випадкову знедолену дитину, хлопця-дурня, якому наказали обчистити його. Знаючи всю історію, Пауль не міг уявити, що зробив би так само на місці Шнайдера. Але він вдячний, що сталося так. Будь-який інший, швидше за все, набрав би його пухнасту дупу, не подивився б на юний вік і вбив би на місці. Мертвих безпритульних, навчених магії на вулицях, тим більше незареєстрованих анімагів, ніхто не шукає. Пауль йому завдячує всім, нехай той і відмахується завжди. Але навіть якби цього не було… Він надто сильно цінував Крістофа, і бачити його таким змученим було страшенно тяжко. На цей раз все може не закінчиться щасливо.

– Не хмурся, – тепло прошепотів Шнайдер і розгладив складку між світлих брів Пауля, дивлячись на нього знизу вгору. Останній тільки похитав головою і продовжив мовчки дивитися, торкаючись чужого обличчя та плутаючись пальцями у темному волоссі.

Ландерсові подобалися його очі. З першого моменту. Вони такі світлі, ясно-блакитні, наче липневе ранкове небо. Це напевно єдине, що не здатне приховати емоції Шнайдера, коли він поводиться навмисне холодно та стримано.

– Я не хочу, щоб ти сьогодні ще раз розмовляв з усіма цими детективами, — безперервно дивлячись дуже серйозно сказав Пауль.

У відповідь почулося зітхання. Крістоф відірвав голову від спинки крісла та довірливо торкнув хлопця за ногу:

– Ми встигнемо відпочити. Мені треба з цим розібратися.

– Ну, чому тільки тобі?! – завив Ландерс, наче страждав від його слів, і схопився за чоловікові плечі. – Флаке зараз відіграє твого компаньйона і вирішує всі питання з персоналом, Джо готовий працювати без відпочинку та збирати інформацію, я готовий, Соня навіть….

Пауль завівся, перераховуючи купу людей, хто хоче допомогти, а Шнайдер не міг перестати посміхатися, спостерігаючи за ним. Він подався вперед, обіймаючи анімага і тикаючись у груди. Хлопець трохи здивувався від раптовості, але, згодом, опустив долоні на обтягнуту зім'ятим піджаком спину.

– Ти хочеш поговорити з ними? – маючи на увазі поліцію та конфедерацію, запитав Шнайдер.

– Але цього не хочеш ти, – видихнув йому в маківку Пауль.

Крістоф сильніше стиснув його в обіймах. Так, не хоче. Якби його воля, він би відправив його кудись далеко, щоб не переживати, на випадок, якщо тут все ж таки замішана особиста справа. Але це ж Пауль. Містер "Я потраплю туди сам". Його трансформа, як анімага, повністю відповідала звичкам та характеру. Утримати його десь просто нездійсненне завдання.

– Я не хочу, щоб ти постраждав, – підняв голову Шнайдер, дивлячись у сірі, ледь помітно зелені очі.

– А я не хочу, щоб тобі стало гірше, – сумно зауважив Ландерс і, погладжуючи його по спині, глянув у вікно, за яким все ще лив дощ. Чоловік напружився під його руками. Ця розмова зайшла у глухий кут.

– Не думай, що якщо я не свічуся, то не лізу в цю справу, – твердо сказав Пауль за кілька хвилин мовчання. – Я просто не хочу, щоби ти переймався.

Моментами Шнайдер ненавидів цю рису в ньому. Але це дуже добре показувало і його власну турботу. В такі секунди Пауль дуже чітко демонстрував, наскільки сильно схожий на Крістофа, а ще на Джо, який дуже любив проводити з ним час ще з перших місяців перебування хлопчика в «Шершні». Ну і на Флаке, що за всім своїм образом, був тим ще бунтарем і любителем вирішувати проблеми по-своєму.

– Хоч проси допомоги у Ліндеманна, якщо не в мене, – гірко посміхаючись, просить Шнайдер і чує вже не такий напружений смішок.

– Це тобі у мене допомоги варто просити, – і анімаг почав виплутуватися з обіймів. — Тобі треба випити заспокійливого. Сьогодні тобі погано, я ж бачу, — пояснив він, швидко опиняючись біля потрібної шафки та починаючи ритися в її надрах.

Не встиг Крістоф заперечити, як Пауль вже дістав невеликий флакон зі світлим, сріблясто-блакитним зіллям усередині.

– Не хвилюйся, це з твоїх запасів, – кинув він і чоловік не зміг стримати сміху.

Так сталося, що одного разу заспокійливого бальзаму в запасах не знайшлося, і Пауль, у свої тоді сімнадцять років, вирішив, що у нього вийде приготувати самостійно. Його переживання з приводу душевної рівноваги Крістофа у різний час доходили до абсурдного, маг дуже цінував таке ставлення. З бальзамом все вийшло не найкращим чином. Пауль навчався на вулиці: у не найчесніших і не найобізнаніших чарівників, у такої ж шпани, у хлопців, які приїхали на канікули, спостерігаючи за ними… Він намагався надолужити втрачене під наглядом Шнайдера, але з зіллями були величезні труднощі. Побутові заклинання давалися просто, як і бойові, на мітлі літати Ландерс навчився дуже швидко, але як треба було щось зварити — провал. Здавалося, навіть точне дотримання рецепту не вирішує проблеми. Флаке, спостерігаючи за потугами хлопця, не міг зрозуміти, як йому вистачило терпіння не напартачити із зіллям у дитинстві і стати нормальним анімагом, а не викривленим чудовиськом.

Нехай Пауль і намагався приготувати заспокійливий бальзам правильно, щось все ж таки пішло не так, і сам юний чарівник впав у важкий сон на три дні, від якого його ледь збудили. Спробував своє творіння, щоб не отруїти нікого… Після цього він ніколи не варив щось без нагляду, особливо для Шнайдера чи «Шершня». Але його так зачепив той випадок, що несвідомі жарти сиплються вже шість років.

— Дякую, — усміхнувся Крістоф, приймаючи відкритий флакон, від якого йшла ледь блискуча в повітрі пара.

— Нема за що, — зітхнув Пауль, глянувши на годинник на стіні. – Мені час, – пожвавішав він, простежив, щоб Шнайдер випив зілля, забрав з його рук порожню склянку та сховав його до шафи. — Треба поповнити твої заначки для оборотного.

— Будь обережним, — перебив його тріпотіння Крістоф. Він дивився на нього, розуміючи, що людина перед ним уже доросла, але нічого не міг вдіяти зі своєю звичкою бачити в ньому дитину.

– Звичайно, – Пауль підійшов до нього ближче. — А ти менше хвилюйся, — він нахилився, поцілував його у лоб і, попрощавшись, вилетів із кабінету.

Так, після бальзаму занадто сильно хвилюватися не вийде за всього бажання.

Вже внизу в холі готелю, натягуючи пальто, Ландерс натрапив на конфедерата. Помітивши його, Ліндеманн посміхнувся і кивнув головою. "Пізніше ми з тобою поговоримо", – подумав Пауль і, відсалютувавши у відповідь, вийшов на вулицю, розкриваючи парасольку.

З поліцією маглів Шнайдер у цей день більше не бачився, як і хотів Ландерс, а з конфедератом довелося. Не те щоб Тілль багато дізнався від Летца. Все ж таки свідку детектив-магл ні про що навіть не натякнув, а сам Джо розповів йому мало що: прийшов з роздягальні для персоналу на крики колеги, а потім викликав патруль. Це було напівправдою, для немагів, версія навіть для покоївки, що виявила тіла.

Без трупів Ліндеманн дізнався небагато, але за логікою та кадрами камер спостереження, одна з жертв вийшла з номера і не поверталася. Запис не було перервано або змінено. Дівчина вийшла, сіла в таксі та поїхала, але якимось чином знову опинилася в готелі. Це все більше зміцнювало думку про причетність до справи чарівника. Дяка заспокійливому бальзаму, Шнайдер переживав не так вже й сильно, коли Тілль ділився своїми міркуваннями.

Цілий день «Шершень» працював у дивному ритмі: у готелі всі перешіптувалися, кілька постояльців з'їхало, але нічого особливого не відбувалося, навіть ресторан був заповнений достатньо для середини тижня; а в борделі було порожньо, гості розійшлися, працівники, прикрутивши музику та перевдягнувшись, пили та перемовлялися у головній залі, стурбовано обговорюючи сьогоднішній ранок. Вперше за останні п'ять років будинок розпусти закрився на денний час. Шнайдер не бачив сенсу залишатися тут, тому попередив Джо та подався додому, скориставшись каміном. У маєтку на нього чекав келих міцного алкоголю і бурмотіння Пауля про те, як він торгувався за спориш і вкрав останні запаси рога дворога, за що на нього накричала якась чарівниця.