Втікачі

Роза прокинулася лише по обіді. В лазарет у неділю нікого стороннього не пускали, бо це був офіційний вихідний шкільної медсестри, який вона проводила у капличці. Тому цей день, так само як і вчорашній, Роза планувала провести у бібліотеці. Але там, на відміну від учора, людей побільшало. Вона зайняла місце у кутку біля стелажів з підручниками і навіть не зрозуміла, що через це зграйка гафлпафських дівчат встала зі своїх місць і перемістилася подалі.

Але Роза була надто зайнята своїми справами. У бібліотеці ніхто так і не наважився сісти у її кутку. За вечерею в Залі стільці по сусідству із нею були абсолютно вільні, хоча людей за столом було багато. А коли увечері у вітальні Рейвенклову усі присутні раптово затихли, коли вона увійшла, Роза почала підозрювати щось дуже неприємне. 

Правду вона дізналася лише наступного дня вранці. Як і здебільшого увесь час на факультеті з Розою майже ніхто не розмовляв. Після сніданку усі вирушили на трансфігурацію до професорки Макґонеґел. Коли учні зайшли у клас і почали розвалюватися по своїх звичних місцях, Роза виявила на своїй лаві велику какобомбу із надписом “Королева скорпіонів”. 

- Що?! - вигукнула ошелешена Роза і ледве встигла відкинути у кінець класу предмет як він вибухнув і пронизливо заверещав.

-Що тут відбувається? - у клас зайшла професорка.

-Пані директорко, — почала Роза не відійшовши від шоку. — Це було на моїй парті, але клянуся…

-Міс Візлі, — перебила її професорка глянувши пронизливо через свої прямокутні скельця. — Вас викликає… ваш декан. Вона ледве видавила із себе останні два слова і продовжила далі. 

-Я розберуся із цим. Вона скерувала свою паличку на клуби диму позаду класу і жестом махнула Розі покинути їх. 

Ошелешена Роза прожогом вибігла з класу. За її спиною чувся учнівський збуджений шепіт. Однак після виходу у коридор легше їй не стало. Відбувалося щось дуже дивне і щось не вельми добре в центрі чого була вона. Серце калатало, горло стискалося, а в животі знову ожило слизьке створіння, яке скручувалося і переверталося всередині. 

Декан Рейвенкловського факультету як завжди був у своєму кабінеті, де проводив уроки Заклинань. Це був чоловік років сорока, який кілька років тому прийшов на зміну професорові Флитвіку. 

-Професоре, — звернулася Роза, увійшовши у прочинені двері. - Ви мене кликали?

-Так, міс Візлі, — спокійно відповів професор. -Сідайте.

Роза відчула, що у неї трохи тремтять коліна, але спробувала заспокоїтися і переконати себе, що все гаразд. 

-Учора вранці до шкільного шпиталю відправили Майклуса Реджа, - почав містер Франк, сівши навпроти Рози і дивлячись їй прямо в очі своїми мутно-сизими зіницями.

 - На вихідних мене не було у школі і я дізнався про це лише сьогодні. - мовив він далі. 

Роза уважно слухала його і намагалася зрозуміти у чому справа. Професор продовжив. 

-Його батько надіслав мені листа, — на учительскому столі лежала купка попелу, яка залишається від крикуна. 

-Але чому ви покликали мене? - не втримавшись запитала Роза. 

-Тому, що Реджа отруїли, — твердо і навіть грубо вимовив професор. 

-І я все ще не розумію, — сказала Роза. 

-Міс Візлі, усі учні і близькі Реджа впевнені, що це зробили ви. 

Роза очманіла. Як вона могла отруїти того хлопця, якщо усі ці дні не вилазила із бібліотеки?!

-Пане професоре, ви щось не так зрозуміли. Я нікого не труїла, — запротестувала вона. - Я навіть не знаю про кого мова.

Професор здивовано вирячився на неї. 

-Авжеж знаєте, — сказав він. - У вас навіть був мотив, адже на матчі містер Редж випадково запустив бладжера у ваш бік і травмував вашого…хм…друга. Усі це бачили.

Нарешті Роза отямилася і пригадала того чорнявого юнака з рейвенкловської квідичної команди. 

-Та я б однаково ніколи такого не зробила б, я…- почала Роза, але вдруге за сьогодні її перебили. 

-Міс Візлі, — професор сказав це знову твердим голосом і на його лисіючому чолі з’явилися краплі поту. - Усі обставини вказують на вас, бо саме у вашій спальні знайшли речовину, якою отруївся хлопець. - Професор дістав із шухляди баночку з цією рідиною.

-Але…

-Також ви незаконно торгуєте певним видом зілля, яке самі виготовляєте. Учні зізналися про це. Якщо до цього додати особисті мотиви і ваш доступ до певних небезпечних рослин, які ви вивчаєте на травознавстві, то підозра падає саме на вас. 

Роза не знала, що на це відповісти. І що з цього варто заперечувати. Її погляд впав на посудину з зіллям. 

-Пане професоре, а чим саме отруїли Майклуса? - рішуче запитала вона. 

-Смертоносним горецвітом, — відповів професор. - Йому пощастило, що реакцію швидко помітив сусід по кімнаті і відразу дав йому безоар інакше б Майклус зараз був би мертвим, а ви відраховані зі школи…в кращому разі. 

Роза здригнулась. Її звинувачують мало не у смертельному злочині, якого вона навіть не робила. Але що дивуватися, чарівники не знають, що таке справедливі і прозорі суди. 

-Натомість, — продовжив професор, — вас лише покарають. Бали знімати ніхто не буде. 

-Ну авжеж, їх ви б не зняли бали зі свого факультету, — пирхнула вона втративши надію на розуміння. 

-Міс Візлі, коли я прийняв вас на цей факультет, то сподівався, що ви принесете йому значну користь, а не такі збитки і ганьбу, — прошипів професор. - Вашим покаранням буде тиждень кожного вечора допомагати мадам Помфрі в лазареті. Вона вже нездужає виправляти усі учнівські викрутаси. 

-Прийняття покарання автоматично означає визнання провини, а я не визнаю, — сказала Роза, встаючи з-за столу і прямуючи до виходу. 

-Тоді вас відрахують! - крикнув їй услід професор. 

Роза шалено хотіла розвернутися і щосили врізати йому між баньок, але мусила стриматися, щоб не заробити ще одне покарання. 

Вона спускалася сходами до кабінету, де проходив захист від темних мистецтв. До кінця цього уроку Макґонеґел залишалося ще п’ятнадцять хвилин і сенсу повертатися не було зовсім. Але коли вона підійшла до дверей, побачила на лаві знайому постать. Це був Албус. 

-А ти що тут робиш? - здивовано запитала вона і пригадала, що Албуса не було зі слизеринцями на першому уроці. 

-Прогулюю, — спокійно відповів він. - А ти?

Роза завагалася. Вона не знала що відповісти кузенові. Що вона небезпечна вбивця, яка труїть недругів?

-Усе добре? - Албус нахмурився, чекаючи відповіді. Зрештою, Роза здалася.

-Мене викликав декан, - вона теж сіла ла лаву.

-Хоче назад витурити тебе із факультету? - глузливо запитав Поттер. 

-Із школи, — відрубала Роза. 

-Невже він вважає, що наша Роза Візлі досягла усіх вершин і готова до випуску? - продовжив насміюватися Албус.

-Ні, — роздратувалася Роза, — він вважає, що я отруїла члена рейвенкловської квідичної команди!

На мить хлопець оторопів точнісінько як і сама Роза двадцять хвилин тому у кабінеті професора. А тоді оговтався і запитав:

-А ти отруїла?

-Авжеж ні! - крикнула Роза, а тоді із кабінету вийшла професорка і звеліла їм забиратися і не заважати проводити заняття. Але друзі залишилися на місці і Роза продовжила пошепки:

-Я не знаю, хто це зробив, але усі думають, що я, бо…-і тут вона сумно зітхнула, - бо у моїй кімнаті знайшли отруту і бомбочки-анти-сон. 

-Ова, - шепнув Албус. - А кого саме отруїли?

-Майклуса Реджа, — відповіла Роза.

-Ого, це той, що запустив бладжера у тебе і Скорпіуса?

-Ага.

-А ти точно впевнена, що не труїла його?

Роза люто глянула на нього.

-Добре, добре, - погодився Албус. - Здається, його батько є членом Ради опікунів школи. Не знаю як тебе взагалі не вигнали. 

-А моя мама міністерка магії, - додала Роза. - Але всім на це чхати.

-Ну, бо твоя мама не дає хабарі і не крутить свої схеми. 

-Зате вона працює день і ніч і, на відміну від Майклусового батька, є на карточці від шоколадної жабки. 

-Ну звісно, - мовив Поттер, - останнє найголовніше. 

Вони сумно хихикнули, але Роза відчула, як їй полегшало. В такі моменти Албус був самим собою, безпосереднім, флегматичним і спокійним.

-І що ти робитимеш? раптово запитав Поттер. 

-Що? - невторопала Роза.

-Тобі ж призначили покарання? 

-Аааа, так, допомагати в лазареті. Цілий тиждень. Але я не знаю, мені треба готуватися до СОВ і…

-Якщо тебе виженуть, то нідочого готуватися не треба буде, — серйозно сказав Албус. 

Шкільний дзвінок сповістив про закінчення уроку і з класу захисту від темних мистецтв вилилася цілезна юрба учнів, яка переповнила коридор.

-Побачимо, — сказала Роза і її відповідь розчинилася у загальному гулі. 

Наступний урок минув без пригод. Вони вивчали відбивальні закляття і по закінченню знесилені покинули кабінет. З Розою й далі ніхто не розмовляв. Майже усе заняття вона думала про цю ситуацію. І чим більше думала, тим впевненішою ставала, що чула ім’я отруєного хлопця ще до того, як він запустив по ній м’ячем. Хоча, можливо, це тому, що прізвище його батька Роза мусила бачити у списку опікунів, коли переводилася у рейвенклов. Думки у її голові змішалися. 

Був початок травня і коридори школи під вечір заливало ніжне світло. Післяобідніх уроків у понеділок не було і Роза вперше пошкодувала про це. Адже хай там як не ставилися до неї учні, а на самоті їй однаково було гірше. Тим паче, що какобомб їй більше ніхто не підкидав, а грифіндорці, здається, взагалі вважали її своєю героїнею.

“Мабуть, вважають мене своєю шпигункою” - подумала Роза, коли поверталася з Великої Зали до гуртожитка. Та раптом вона усвідомила, що бути в одній вітальні з людьми, які вважають її злочинницею не найліпша ідея. Тому як і останні дні вона пішла до бібліотеки, щоб не змарнувати вільний час на підготовку.

Але час вечері наближався швидше ніж зазвичай. А після - учні відбували покарання. Роза усе ще сумнівалася іти чи не йти. Чи краще хай її виженуть зі школи і вона матиме час на роздуми про те, чим хоче займатися. Але без СОВ чаклунів не беруть навіть витирати столи у Дірявому казані. Тож з важким серцем і шлунком Роза вийшла з Великої зали і подалася до шпиталю. 

В коридорах поволі засвічувалися смолоскипи. Було чути, як учні розходилися по своїх вітальнях і одна лише Роза самотньо човгала до лікарні. Ще у коридорі вона відчула страшенний сморід. Він йшов з лазарету. 

-О, ні, - простогнала Роза, - тільки не це.

Але її рука м’яко штовхнула двері і вона увійшла до просторої зали з багатьма ліжками з запонками по боках. Її покарання от-от мало б початися.